65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua
веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua
"05" травня 2025 р.м. Одеса Справа № 916/506/25
Господарський суд Одеської області у складі судді Сулімовської М.Б., розглянувши справу
за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю "Фабрика домашнього текстилю та нетканих матеріалів "ДОТІНЕМ" (код ЄДРПОУ 40657650, 61013, м. Харків, вул. Шевченка, буд. 24)
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю "АВАНГАРД-ОПТ" (код ЄДРПОУ 43331493, 73039, м. Херсон, вул. 49 Гвардійської Херсонської Дивізії, буд. 24)
про стягнення 245481,75 грн.
Позивач Товариство з обмеженою відповідальністю "Фабрика домашнього текстилю та нетканих матеріалів "ДОТІНЕМ" звернувся до Господарського суду Одеської області із позовом до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю "АВАНГАРД-ОПТ" про стягнення 245481,75 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем договору №198 від 15.06.2021 щодо сплати заборгованості за поставлений товар.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 18.02.2025 позовну заяву залишено без руху, встановлено позивачу строк на усунення недоліків.
У встановлений господарським судом строк позивачем усунуто недоліки позовної заяви, про що подано відповідні докази.
Ухвалою суду від 03.03.2025 позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Фабрика домашнього текстилю та нетканих матеріалів "ДОТІНЕМ" прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі; постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
Згідно з ч.5 ст.6 ГПК України, суд направляє судові рішення та інші процесуальні документи учасникам судового процесу до їхніх електронних кабінетів, вчиняє інші процесуальні дії в електронній формі із застосуванням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами, в порядку, визначеному цим Кодексом, Положенням про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів).
Відповідно до ч. 7 ст. 6 ГПК України, особі, яка зареєструвала електронний кабінет в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, суд вручає будь-які документи у справах, в яких така особа бере участь, виключно в електронній формі шляхом їх направлення до електронного кабінету такої особи, що не позбавляє її права отримати копію судового рішення у паперовій формі за окремою заявою.
Відповідно до ч.6 ст.242 ГПК України, днем вручення судового рішення є, зокрема, день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи. Якщо судове рішення надіслано на офіційну електронну адресу пізніше 17 години, судове рішення вважається врученим у робочий день, наступний за днем його відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про його доставлення.
Ухвала суду про відкриття провадження у справі від 03.03.2025 була доставлена відповідачу до електронного кабінету 03.03.2025 о 21:15.
За наведеного суд констатує, що відповідач є належним чином повідомлений про розгляд даної справи господарським судом.
Відзив на позовну заяву, будь-які заяви та клопотання від відповідача не надходили.
Таким чином, відповідач не скористався своїм правом на подання відзиву на позов у встановлений судом строк.
Разом з тим, стаття 43 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує учасників судового процесу та їх представників добросовісно користуватись процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Відповідно до ч.9 ст.165 Господарського процесуального кодексу України, яка кореспондується із ч.2 ст.178 цього Кодексу, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Відповідно до ст. 13 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
З урахуванням наведеного, розгляд справи проводився за наявними матеріалами.
У відповідності до ч.4 ст.240 Господарського процесуального кодексу України, у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.
Судове рішення підписано без його проголошення у відповідності до приписів ч.4 ст.240 ГПК України.
Дослідивши матеріали справи, суд, -
Як слідує з матеріалів справи та встановлено судом, 15.06.2021 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Фабрика домашнього текстилю та нетканих матеріалів "ДОТІНЕМ" (далі - постачальник) та Товариством з обмеженою відповідальністю "АВАНГАРД-ОПТ" (далі - покупець) було укладено договір поставки.
Відповідно до п. 1.1., п. 1.2. договору, постачальник зобов'язується передати у власність покупця, а покупець прийняти і оплатити товар на умовах, визначених цим договором. Найменування (асортимент) товару, його кількість, ціна та загальна вартість товару, строки поставки узгоджуються сторонами окремо.
Відповідно до п. 2.5. договору (з урахуваннями протоколу розбіжностей), поставка товару здійснюється на погоджену адресу покупця, за рахунок та транспортом постачальника.
За змістом п. 3.1. договору, прийняття товару за асортиментом, кількістю і якістю відбувається покупцем згідно з супроводжувальними документами (видаткові накладні, а також документи, що засвідчують якість товару) на момент одержання товару від постачальника. Оригінали супроводжувальних документів постачальник передає покупцю разом із товаром.
Згідно з п. 3.6. договору, повернення нереалізованого товару та товару невідповідної якості відбувається силами та за рахунок постачальника.
Відповідно до п. 3.7. договору (з урахуваннями протоколу розбіжностей), у випадку, коли частина товару не була реалізованою протягом 90 днів з моменту отримання товару, покупець має право повернути його постачальнику, при цьому товар повинен бути належної якості, відповідати за кількістю, тарою та упаковкою та належно зберігатися покупцем. Постачальник зобов'язаний протягом 14 календарних днів з моменту пред'явлення покупцем письмової вимоги прийняти цей товар та/або замінити його. Постачальник зобов'язаний прийняти такий товар з одночасним оформленням відповідних товарно-супровідних документів.
За умовами п. 4.1., 4.2. договору, обов'язок постачальника по передачі товару вважається виконаним в момент передачі товару покупцю, який визначається датою накладної. Право власності на товар, а також ризик випадкової загибелі або пошкодження товару переходить до покупця з моменту одержання товару, що підтверджується підписами на видатковій накладній.
Згідно з п. 5.2. договору (з урахуваннями протоколу розбіжностей), постачальник передає покупцю разом з товаром визначену даним договором необхідну технічну документацію.
Пунктом 7.1. договору передбачено, що ціна товару визначається згідно специфікації (видаткової накладної) постачальника. Загальна вартість кожної партії товару вказується у видаткових накладних постачальником.
Відповідно до п. 7.3 договору, покупець зобов'язаний оплачувати реалізований ним товар щотижня.
Згідно з п. 7.7. договору, покупець за необхідністю надає постачальнику звіт із зазначенням кількості реалізованого товару та вказує товарні залишки на дату формування звіту. Такий звіт надається покупцем у електронному вигляді засобами електронної пошти, по факсу та у інший спосіб.
Пунктом 8.1. договору передбачено, що у випадку невиконання або невідповідного виконання покупцем зобов'язань по оплаті поставленого товару постачальник має право стягнути з покупця штрафну неустойку у розмірі 0,2 % вартості неоплаченого товару, але не більше подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення.
Відповідно до п. 11.5, даний договір набирає чинності з моменту його підписання і діє до 31.12.2021. Договір підлягає автоматичній пролонгації на кожний наступний календарний рік у випадку, якщо жодна зі сторін не відмовиться письмово від пролонгації не менше ніж за 14 днів до дати закінчення договору.
Договір підписано з протоколом розбіжностей.
Позивач наголошує, що за період з серпня 2021 року по грудень 2023 року позивачем було поставлено товар згідно видаткових накладних на загальну суму 1342599,06 грн.
В матеріалах справи наявні виписки по рахунку позивача з 01.01.2021 по 18.03.2024, які свідчать про часткову оплату відповідачем заборгованості за поставлений товар.
Оскільки заборгованість перед позивачем була погашена частково, позивач 24.04.2024 звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом про стягнення заборгованості за поставлений товар у розмірі 720643,31 грн.
В межах справи №916/1879/24 судом встановлено обставину порушення відповідачем прийнятих на себе зобов'язань за договором поставки від 15.06.2021 №198.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 05 серпня 2024 року по справі №916/1879/24 позовні вимоги було задоволено повністю; стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "АВАНГАРД-ОПТ" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Фабрика домашнього текстилю та нетканих матеріалів "ДОТІНЕМ" суму основного боргу у розмірі 720643,31 грн.
На виконання рішення суду видано наказ від 04.09.2024, який позивачем пред'явлено до виконання.
При цьому, як зазначає позивач, рішення суду у справі №916/1879/24 про стягнення коштів фактично не виконано, заборгованість не погашена, що і зумовило звернення позивача до суду із даним позовом.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, керуючись принципом верховенства права та права на судовий захист, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову, з огляду на наступне.
За загальними положеннями цивільного законодавства, зобов'язання виникають з підстав, зазначених у ст.11 Цивільного кодексу України. За приписами частини 2 цієї ж статті, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Відповідно до ч.1 ст.173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
За змістом ч.1 ст.174 Господарського кодексу України, господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Згідно з ч.1 ст.175 Господарського кодексу України, майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до вимог ст.193 Господарського кодексу України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. Зобов'язана сторона має право відмовитися від виконання зобов'язання у разі неналежного виконання другою стороною обов'язків, що є необхідною умовою виконання.
Статтями 525, 526 і 629 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами, а зобов'язання за ним має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно зі ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У відповідності до положень статей 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно з ч.1 ст. 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Укладений між сторонами договір, з огляду на встановлений статтею 204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, є належною підставою, у розумінні статті 11 Цивільного кодексу України, для виникнення у позивача та відповідача взаємних цивільних прав і обов'язків, та за своєю правовою природою є договором поставки.
Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 712 Цивільного кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Так, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ч. 1 ст. 655 Цивільного кодексу України).
За положеннями статті 662 Цивільного кодексу України, продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.
Частиною першою статті 664 Цивільного кодексу України передбачено, що обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: 1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар; 2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару. Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов'язку передати товар.
Відповідно до статті 689 Цивільного кодексу України, покупець зобов'язаний прийняти товар, крім випадків, коли він має право вимагати заміни товару або має право відмовитися від договору купівлі-продажу. Покупець зобов'язаний вчинити дії, які відповідно до вимог, що звичайно ставляться, необхідні з його боку для забезпечення передання та одержання товару, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства.
Покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до статті 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу (частина перша статті 691 Цивільного кодексу України).
Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 692 ЦК України, покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару. Договором купівлі-продажу може бути передбачено розстрочення платежу.
Щодо нарахування позивачем 153030,93 грн. пені.
Статтею 610 ЦК України встановлено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
За приписами статей 525, 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Згідно зі ст. ст. 251 - 253 ЦК України, строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк та термін можуть бути визначені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати. Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (ч.1 ст. 548 Цивільного кодексу).
У відповідності до ст.549 Цивільного кодексу України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Частиною 2 ст.218 Господарського кодексу України встановлено, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.
Відповідно до ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України, штрафними санкціями в цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання зобов'язання.
Частиною 1 статті 216 та частиною 2 статті 217 Господарського кодексу України передбачена господарсько-правова відповідальність учасників господарських відносин за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбаченому цим Кодексом, іншими законами та договором, у вигляді відшкодування збитків, штрафних санкцій та оперативно-господарських санкцій.
У разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються у розмірі, передбаченому договором згідно з ч.4 ст. 231 Господарського кодексу України.
Приписами ст.199 Господарського кодексу України встановлено, що виконання господарського зобов'язання забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими цим Кодексом та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу.
За приписами ч. 1 ст. 202 ГК України, господарське зобов'язання припиняється, зокрема, виконанням, проведеним належним чином.
Статтями 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" передбачено, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, який обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Згідно ч. 6 ст. 232 ГК України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
При обрахунку заявленої до стягнення позивачем пені судом враховано наступне.
Так, пунктом 8.1. договору передбачено, що у випадку невиконання або невідповідного виконання покупцем зобов'язань по оплаті поставленого товару постачальник має право стягнути з покупця штрафну неустойку у розмірі 0,2 % вартості неоплаченого товару, але не більше подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення.
Дослідивши договір поставки №198 від 15.06.2021 суд констатує, що останній не встановлює строків, протягом яких ТОВ "АВАНГАРД-ОПТ" має оплатити товар, оскільки положеннями п. 7.3. договору передбачено лише, що покупець зобов'язаний оплачувати реалізований ним товар щотижня.
Водночас, відповідно до ч. 1 ст. 692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Зі змісту наведеної норми вбачається, що за загальним правилом, обов'язок покупця оплатити товар виникає після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на товар.
Це правило діє якщо спеціальними правилами або договором купівлі - продажу не встановлено інший строк оплати. Відтак, обов'язок відповідача оплатити товар (з огляду на приписи ст. 692 ЦК України) виникає з моменту його прийняття.
Враховуючи, що в договорі поставки не встановлено інший строк оплати, то у такому разі строк виплати визначається ч. 1 ст. 692 ЦК України.
Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 15.12.2021 у справі № 922/3274/20.
Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 20.11.2020 у справі №910/13071/19 вказала, що при визначенні строку (терміну) виконання зобов'язання судам необхідно враховувати загальні положення ЦК України про порядок визначення та обчислення строків (термінів), зокрема, щодо початку і закінчення строку (терміну), а також умови вчиненого сторонами спору правочину, на підставі якого виникло зобов'язання.
Приймаючи до уваги наведене, господарський суд вважає, що положення п.7.3. договору не підлягають застосуванню при визначенні строку оплати товару, в зв'язку з чим останній мав бути оплаченим після його прийняття згідно ч.1 ст.692 ЦК України.
Позаяк, при визначенні періоду нарахування пені позивач вищевикладеного не врахував та в подальшому не вірно визначив дату початку прострочення зобов'язань з оплати поставленого позивачем товару.
Окрім цього, умовами договору сторони не передбачили можливості нарахування пені понад шість місяців, а отже нарахування пені позивачем мало бути здійснено на заборгованість за кожну поставку окремо з дотриманням строку, визначеного ч. 6 ст. 232 ГК України та з урахуванням вимог п.7 розділу IX Прикінцевих положень ГК України, тобто до 30.06.2023 (дата закінчення карантину).
Так, Законом України від 30.03.2020 №540-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)", який набрав чинності 02.04.2020, розділ ІХ "Прикінцеві положення" Господарського кодексу України доповнено пунктом 7 такого змісту: "7. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 232, 269, 322, 324 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину".
Статтею 232 ГК України, зокрема, встановлено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Таким чином, приписи ст.232 ГК України з урахуванням положень пункту 7 розділу ІХ "Прикінцеві положення" Господарського кодексу України продовжували на строк дії карантину можливість нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання більше ніж за шість місяців.
Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 №211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2", встановлено карантин з 12.03.2020 на всій території України.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 №651 "Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2", з 24 години 00 хвилин 30.06.2023 на всій території України відмінено карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
Отже, з урахуванням вище викладеного, належними періодами для нарахування пені є:
- за видатковою накладною №93 від 10.08.2021 - з 12.08.2021 по 30.06.2023;
- за видатковою накладною №94 від 10.08.2021 - з 12.08.2021 по 30.06.2023;
- за видатковою накладною №115 від 07.09.2021 - з 09.09.2021 по 30.06.2023;
- за видатковою накладною №116 від 07.09.2021 - з 09.09.2021 по 30.06.2023;
- за видатковою накладною №140 від 04.11.2021 - з 06.11.2021 по 30.06.2023;
- за видатковою накладною №141 від 04.11.2021 - з 06.11.2021 по 30.06.2023;
- за видатковою накладною №156 від 17.11.2021 - з 19.11.2021 по 30.06.2023;
- за видатковою накладною №176 від 16.12.2021 - з 18.12.2021 по 30.06.2023;
- за видатковою накладною №177 від 16.12.2021 - з 18.12.2021 по 30.06.2023;
- за видатковою накладною №179 від 21.12.2021 - з 23.12.2021 по 30.06.2023;
- за видатковою накладною №18 від 21.02.2022 - з 23.12.2021 по 30.06.2023.
Водночас, позивачем заявлено до стягнення пеню у розмірі 153030,93 грн., нараховану за період з 24.04.2024 по 10.02.2025.
Оскільки позивачем невірно визначено період нарахування пені, тобто остання нарахована поза межами допустимого періоду, вимоги в цій частині задоволенню не підлягають.
Окрім пені позивачем заявлено до стягнення з відповідача 17313,88 грн. 3% річних, 75136,94 грн. інфляційних втрат.
За приписами ст. 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом наведеної норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3% річних входять до складу грошового зобов'язання та вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки вони є способом захисту майнового права й інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів й отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Стаття 625 ЦК України не обмежує права кредитора звернутися до суду за захистом свого права, якщо грошове зобов'язання не виконується й після вирішення судом питання про стягнення основного боргу.
Чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з постановленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність рішення суду про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строку розрахунків.
Верховний Суд неодноразово у своїх постановах звертав увагу на те, що з огляду на вимоги статей 79, 86 ГПК України, господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми 3% річних, інфляційних втрат та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру заборгованості. Якщо з поданого позивачем розрахунку неможливо з'ясувати, як саме обчислено заявлену до стягнення суму, суд може зобов'язати позивача подати більш повний та детальний розрахунок. При цьому суд в будь-якому випадку не позбавлений права зобов'язати відповідача здійснити і подати суду контррозрахунок (зокрема, якщо відповідач посилається на неправильність розрахунку, здійсненого позивачем).
У постанові від 04.06.2019 у справі № 916/190/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила про те, що, визначаючи розмір заборгованості відповідача, суд зобов'язаний належним чином дослідити подані стороною докази (зроблений позивачем розрахунок заборгованості, інфляційних втрат та трьох процентів річних), перевірити їх, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а в разі незгоди з ними повністю або частково - зазначити правові аргументи на їх спростування.
Суд перевірив розрахунки позивача та зазначає, що розрахунок 3% річних та збитків від інфляції є арифметично вірним.
Так, судом встановлено, що відповідач, в порушення вищевказаних норм законодавства та умов договору поставки від 15.06.2021 № 198, вартість поставленого товару не сплатив, рішення Господарського суду Одеської області від 05.08.2024 у справі №916/1879/24 не виконав.
Отже, з огляду на те, що відповідач порушив грошове зобов'язання зі сплати коштів, у позивача виникло право на застосування наслідків такого порушення у вигляді стягнення 3% річних та інфляційних втрат.
Водночас суд зауважує, що відповідачем розрахунки позивача не спростовані.
Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. За приписами ст.16 цього Кодексу, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно ст.4 ГПК України, право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відмова від права на звернення до господарського суду є недійсною.
Аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст.2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" є, зокрема, захист гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних інтересів юридичних осіб.
Реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Згідно з усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v.Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v.Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року) (рішення Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України").
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін та інші проти України", рішення від 10.02.2010). Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 26.06.2018 у справі № 127/3429/16-ц.
За приписами ст.ст.73, 74 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Відповідно до ст.ст. 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно ст.86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Зважаючи на встановлені факти та вимоги вищезазначених правових норм, господарський суд дійшов висновку, що позов підлягає частковому задоволенню.
Так з відповідача на користь позивача підлягають стягненню 17313,88 грн. 3% річних, 75136,94 грн. інфляційних втрат. У задоволенні решти позову суд відмовляє.
У відповідності до ч. 1 ст. 123 ГПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
За змістом ч. 4 ст. 129 ГПК України, судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
У зв'язку із частковим задоволенням позову витрати по сплаті судового збору за розгляд позову, відповідно до вимог ст.129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на сторони пропорційно задоволеним вимогам.
Керуючись ст.ст. 13, 73-79, 86, 129, 232, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд, -
1. Позовні вимоги задовольнити частково.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "АВАНГАРД-ОПТ" (код ЄДРПОУ 43331493, 73039, м. Херсон, вул. 49 Гвардійської Херсонської Дивізії, буд. 24) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Фабрика домашнього текстилю та нетканих матеріалів "ДОТІНЕМ" (код ЄДРПОУ 40657650, 61013, м. Харків, вул. Шевченка, буд.24) - 17313 (сімнадцять тисяч триста тринадцять) грн. 88 коп. 3% річних, 75136 (сімдесят п'ять тисяч сто тридцять шість) грн. 94 коп. інфляційних втрат, 1386 (одну тисячу триста вісімдесят шість) грн. 76 коп. судового збору.
3. У задоволенні решти позову відмовити.
4. Судові втрати зі сплати судового збору у розмірі 2295,46 грн. покласти на позивача.
5. Наказ видати після набрання рішенням суду законної сили.
Суддя М.Б. Сулімовська
Згідно з ч.ч.1, 2 ст.241 ГПК України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення у порядку, передбаченому ст.257 ГПК України.
Рішення складено і підписано 05 травня 2025 р.