Справа № 569/6852/24
24 квітня 2025 року м. Рівне
Рівненський міський суд Рівненської області в складі судді О. Левчука,
за участі секретаря судового засідання М. Янка,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу
за позовом ОСОБА_1
до ОСОБА_2 ,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Служба у справах дітей виконавчого комітету Рівненської міської ради, ІНФОРМАЦІЯ_1 ,
про визначення місця проживання дитини, встановлення факту, що має юридичне значення та стягнення аліментів
В засіданні приймали участь:
позивач: ОСОБА_1 ;
представник позивача: ОСОБА_7.
ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Служба у справах дітей виконавчого комітету Рівненської міської ради, ІНФОРМАЦІЯ_1 , згідно якого просить суд:
- визначити місце проживання дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 з його батьком - ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_3 РНОКПП НОМЕР_1 ;
- встановити факт, що має юридичне значення, а саме факт, що ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_3 РНОКПП НОМЕР_1 , самостійно виховує та утримує малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ;
- стягнути з ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_4 РНОКПП НОМЕР_2 , на користь ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_3 РНОКІ НОМЕР_1 аліменти на утримання дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в розмірі (однієї четвертої) частин усіх видів її заробітку (доходу) щомісячно, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, до досягнення повноліття дитини.
Свої позовні вимоги мотивує тим, що в 2010 році між ним та ОСОБА_2 відбулось знайомство. Протягом деякого часу, стосунки між ним та відповідачкою переросли в теплі стосунки, після чого вони стали проживати разом. Шлюб між ними офіційно зареєстрований не був, оскільки вони не вбачали в цьому потреби. Ведення спільного господарства, наявність спільного побуту, взаємні права та обов'язки призвели до зміцнення сімейних стосунків. Відтак, в них народилась спільна малолітня дитина - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Протягом останніх двох років сімейні стосунки зіпсувались. Спільне життя з відповідачкою не склалося, у них виникли різні погляди на сімейне життя та обов'язки, через що в сім'ї відбувалися сварки, які поступово призвели до того, що вони стали чужими людьми та практично не спілкуються, внаслідок виникнення постійних конфліктних ситуацій з відповідачем, вони перестали проживати разом. Вже більше року, місцезнаходження відповідачки йому невідоме. Контакт з матір'ю повністю втрачений, зв'язок з нею відсутній, що свідчить про самоусунення від виконання батьківських обов'язків матір'ю, через що страждає їх спільна малолітня дитина, яка все повністю усвідомлює. Він самостійно виховує дитину, сприяє її духовному, моральному, фізичному розвитку, сплачує всі комунальні платежі, бере активну участь в шкільному житті, постійно відвозить до навчального закладу та відвідує батьківські збори.
Зазначає, що він самостійно займається вихованням та утриманням дитини. Він звертався до різних державних органів та органів місцевого самоврядування задля оформлення пільг та документів, зокрема - оформлення в органах соціального захисту населення документів батька-одинока і набуття відповідного статусу, однак вони його попередили та наголосили, - що для оформлення необхідних пільг та документів йому потрібно встановити факт проживання дитини з батьком, оскільки немає підтвердження факту, що матір не приймає участі у вихованні дитини, і дитина - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 перебуває повністю на самостійному вихованні та утриманні батька - ОСОБА_1 .
А отже, для захисту прав та інтересів дитини, а також своїх прав та інтересів, як батька, що займається вихованням та утриманням дитини, йому потрібно встановити факт перебування дитини на самостійному вихованні та повному його фінансовому утриманні.
Також зазначає, що відповідач відмовилася добровільно сплачувати аліменти на утримання дитини, яку він самостійно утримує.
Ухвалою суду від 26.04.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито загальне позовне провадження у справі, призначено підготовче судове засідання, залучено до участі у розгляді справи в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Службу у справах дітей виконавчого комітету Рівненської міської ради та ІНФОРМАЦІЯ_1 . Зобов'язано Службу у справах дітей виконавчого комітету Рівненської міської ради подати до Рівненського міського суду письмовий висновок щодо розв'язання спору у справі №569/6852/24.
16.10.2024 від представника третьої особи ІНФОРМАЦІЯ_1 надійшли письмові пояснення, згідно яких що позивач має довести факт самостійного утримання та виховання дитини. Позивач може використати рішення суду як спосіб уникнення від мобілізації.
Ухвалою суду від 17.10.2024 підготовче провадження у справі закрито, призначено справу до судового розгляду по суті.
30.12.2024 Службою у справах дітей виконавчого комітету Рівненської міської ради подано висновок від 26.12.2024 №08-01-2168/24, згідно якого третя особа вважає доцільним визначити місце проживання дитини з батьком.
Ухвалою суду від 10.03.2025 відкладено розгляд справи по суті та зобов'язано позивача забезпечити можливість участі дитини - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , під час розгляду справи для заслуховування його думки та побажання з приводу місця проживання.
23.04.2025 до суду надійшла заява представника позивача, в якій повідомляється про неможливість забезпечити участь дитини - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , під час розгляду справи, оскільки така подія є стресовою та психотравмуючою ситуацією для дитини, на підтвердження чого до заяви долучено копії консультативного висновку лікаря від 22.03.2025 та консультативного заключення лікаря дитячого психіатра від 12.04.2025.
У судових засіданнях свідки 24.03.2025 та 07.04.2025 свідки ОСОБА_5 та ОСОБА_6 дали показання, що позивач проживає разом із дитиною ОСОБА_4 . Місце перебування матері дитини ОСОБА_2 їм невідоме.
В судовому засіданні позивач та його представник позовні вимоги підтримала в повному обсязі.
Відповідачка та представник третьої особи у судове засідання не з'явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином.
Дослідивши матеріали справи і наявні в них докази, суд встановив таке.
Згідно свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 , виданого 22.08.2013 Відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Рівненського міського управління юстиції, актовий запис №2117, у сторін у справі ІНФОРМАЦІЯ_2 народився син - ОСОБА_4 .
ОСОБА_1 з малолітнім сином ОСОБА_4 зареєстровані та проживають за адресою: АДРЕСА_1 , що стверджується довідкою про реєстрацію місця проживання від 11.12.2019 №80013, витягом з реєстру територіальної громади від 17.01.2024 №2024/000553750 та довідкою ОСББ "АГАВА" від 21.03.2024 №21/03.
Згідно довідки від 07.03.2024 №ІС-00000002 та податкової декларації ОСОБА_1 за 2023 рік, позивач працює в ПП "ІНТЕРСОФТ", на даний час займає посаду директора підприємства та має достатній самостійний дохід.
Квартира АДРЕСА_2 належить позивачу на підставі біржової угоди купівлі-продажу нерухомості від 01.12 1998.
Відповідно до довідки від 02.02.2024 №16/01-30, малолітній ОСОБА_4 навчається у Рівненському ліцеї №25, зі слів класного керівника 4-В класу, позивач бере активну участь у шкільному житті сина, постійно відвідує батьківські збори, спілкується з учителями, виявляє інтерс до дитини у навчанні, активно сприяє фізичному, духовному та моральному розвитку дитини.
Згідно відомостей Державної прикордонної служби України (лист від 19.03.2025), ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_4 у пункті пропуску Порубне 14.08.2022 виїхала за межі території України та 26.08.2022 повернулася на територію України.
Відповідно до відомостей з Єдиного демографічного реєстру від 10.04.2024, відповідач зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 , дата реєстрації: 17.01.2024.
Як слідує з висновку Служби у справах дітей виконавчого комітету Рівненської міської ради від 26.12.2024 №08-01-2168/24, ОСОБА_1 з малолітнім сином ОСОБА_4 зареєстровані та проживають за адресою: АДРЕСА_1 . Квартира однокімнатна з усіма комунальними вигодами. Помешкання достатньо мебльоване, наявна необхідна побутова техніка. Хлопчик має окреме місце для сну, стіл для занять, місце для відпочинку. ОСОБА_4 забезпечений усім необхідним для проживання, виховання та розвитку. Під час бесіди з працівником Служби у справах дітей малолітній ОСОБА_4 пояснив, що живе з татом, у них хороші стосунки. Тато у всьому допомагає ОСОБА_4 , купує все необхідне, готує їсти, допомагає збиратись до школи. З татом ОСОБА_4 добре, спокійно. Свою маму хлопчик бачив давно, вона йому останнім часом навіть не телефонує. Мати ОСОБА_2 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 . На письмовий виклик до Служби у справах дітей вона не з?явилася, засоби зв?язку з ОСОБА_2 не відомі.
Питання про визначення місця проживання ОСОБА_4 розглядалося на засіданні комісії з питань захисту прав дитини при виконавчому комітеті Рівненської міської ради 05.12.2024. На засіданні комісії був присутній ОСОБА_1 , батько малолітнього. Мати ОСОБА_2 на засідання не з?явилася. За таких обставин комісією було прийнято рішення про перенесення розгляду даного питання на чергове засідання.
Працівниками Служби у справах дітей було здійснено візит за адресою: АДРЕСА_3 , де проживає ОСОБА_2 , мати малолітнього. Однак поспілкуватися з нею не вдалося через її відсутність вдома.
Повторно питання про визначення місця проживання ОСОБА_4 розглядалося на засіданні комісії з питань захисту прав дитини 19.12.2024. Знову на засіданні комісії був присутній лише ОСОБА_1 , батько малолітнього.
Розглянувши матеріали справи та взявши до уваги пояснення ОСОБА_1 , комісія, як консультативно-дорадчий орган при виконавчому комітеті Рівненської міської ради, прийняла рішення про доцільність визначення місця проживання ОСОБА_4 з батьком ОСОБА_1 .
Частинами другою, восьмою, дев'ятою статті 7 СК України визначено, що сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
За приписами статті 8 Закону України «Про охорону дитинства», кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства», на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.
Згідно частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
За змістом ст.141 Сімейного кодексу України, мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, розірвання шлюбу між батьками не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Відповідно до ч.1 ст.160 Сімейного кодексу України, місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків.
Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення (ч.1 ст.161 СК України).
За приписами ч.4 - 6 ст.19 Сімейного кодексу України, при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування.
Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Висновок та рішення органу опіки та піклування, є дорадчими та не тягнуть за собою виникнення будь-яких прав чи обов'язків у батьків щодо батьківських прав та визначення способів участі у вихованні батьків з дітьми, він не порушує прав та обов'язків жодного з батьків.
Правові наслідки для батьків виникають виключно в результаті прийняття рішення судом, в ході якого і відбувається оцінка всіх доказів в сукупності, в тому числі і висновку та рішення органу опіки та піклування, який не має наперед встановленої сили для суду, що розглядає спір про визначення місця проживання дитини.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених Кодексом. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
Відповідно до статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Слід вказати, що належних та допустимих доказів на підтвердження того, що відповідач як мати дитини заперечує проти визначення місця проживання малолітньої дитини - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 з його батьком - ОСОБА_1 , позивачем не надано, що свідчить про відсутність спору між батьками про визначення місця проживання дитини та не потребує втручання з боку органу опіки та піклування, а також будь-якого судового захисту прав позивача, які відповідачем не порушуються, не оспорюються або не визнаються, доказів протилежного матеріали справи не містять.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 07.12.2006 у справі «Хант проти України» зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.
У рішенні від 16.07.2015 у справі «Мамчур проти України» ЄСПЛ вказав, що при визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним.
У постанові Верховного Суду від 16.06.2021 у справі № 623/349/19 зазначається, що рівність прав батьків є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, у першу чергу, повинні бути визначені інтереси дитини у ситуації спору, а вже тільки потім - права батьків. Питання забезпечення інтересів дитини ґрунтується на розумінні, що для дітей розлучення батьків - це завжди тяжке психологічне навантаження, пов'язане, зокрема, з кардинальними змінами в житті дитини: нове оточення та місце проживання, неможливість спілкування з двома батьками одночасно тощо. Вирішуючи питання про визначення місце проживання дитини, суди мають враховувати об'єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновку органу опіки та піклування. Однак найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання судді, яке має ґрунтуватися на внутрішній оцінці всіх обставин в їх сукупності. Адже не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти шлюбні відносини, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства.
Оцінюючи аргументи позивача та досліджені судом докази суд, зважаючи на вищенаведені норми права, практику ЄСПЛ та ВС, при вирішенні позовних вимог керується якнайкращими інтересами дитини.
Згідно з частиною першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
У частині першій та другій статті 2 ЦПК України закріплено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
У частині першій статті 11 ЦПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з'ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.
Відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є достатньою та самостійною підставою для відмови у позові.
Заявляючи позовну вимогу щодо визначення місця проживання малолітньої дитини позивачем не доведено належними та допустимими доказами необхідності заявлення саме такої позовної вимоги та факту порушення відповідачем його охоронюваних прав та інтересів.
Згідно з частиною четвертою статті 157 СК України, батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Крім цього, подружжя, яке має дітей, має право подати до суду заяву про розірвання шлюбу разом із письмовим договором про те, з ким із них будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той з батьків, хто буде проживати окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дітей (ст. 109 СК України).
Суд звертає увагу, що відповідно до ст. 161 СК України, органи опіки та піклування або суд вирішують спір між батьками, які не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, якщо батьки проживають окремо.
Фактично у даному випадку спір щодо місця проживання дітей ініційований батьком дітей, з яким дитина і так фактично проживає, і від якого мати дитини не вимагає зміни її місця проживання.
Після звернення батька дитини до суду з позовом про визначення місця проживання дитини, відповідач у встановленому порядку з самостійним позовом до суду або із зустрічним позовом в межах розгляду даної справи про визначення місця проживання дитини разом з собою, не зверталася, будь-яких належних доказів, які б свідчили про її бажання і волю щодо визначення місця проживання дитини з нею, як матір'ю, суду не надано.
За викладених вище обставин, у суду відсутні підстави вважати, що на час звернення позивача до суду з позовом про визначення місця проживання дитини, яка фактично проживала і проживає разом з ним, між батьками дитини виник спір саме щодо її місця проживання, оскільки мати дитини не вимагає від батька дитини змінити її місце проживання, не порушує в судовому порядку питання щодо відібрання дитини у позивача, не зверталася до суду з позовом про визначення місця проживання дитини разом з собою.
В той же час, зверненню до суду з позовом про визначення місця проживання дітей має передувати спір між батьками дітей щодо місця їхнього проживання.
При цьому той з батьків, хто звертається до суду з таким позовом має довести, що дійсно батьки не можуть досягнути згоди щодо місця проживання дітей і з цього приводу між ними існує спір.
Отже, будь-яких підстав вважати, що право батька дитини на визначення місця проживання сина із ним не визнається, заперечується матір'ю дитини чи будь-ким іншим немає, докази про таке у матерілах справи відсутні.
Слід вказати, що суд вирішує спір, що реально виник, і не робить припущень щодо обставин і фактів, які ще не виникли, та не регулює правовідносин щодо обставин проживання дитини, які не існують. За відсутності позову одного з батьків, з яким не проживає дитина, не вимагається підтвердження судом факту наявності в іншого з батьків права на визначення місця проживання дитини, визнання такого права тощо, оскільки для цього відсутні процесуально-правові підстави. Звернення до суду про вирішення спору одного з батьків, право якого не порушено, дає підстави для відмови у задоволенні позову.
Що стосується висновку Служби у справах дітей виконавчого комітету Рівненської міської ради подано висновок від 26.12.2024 №08-01-2168/24, то слід зазначити, що він не має наперед визначеної обов'язковості для суду та критично оцінюється, як будь-який інший доказ.
Здійснюючи передбачене статтею 55 Конституції України, право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту. Вирішуючи спір, суд зобов'язаний надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
У порядку цивільного судочинства підлягають захисту лише порушені права, однак, суд позбавлений можливості задовольняти вимоги на майбутнє для захисту прав особи від можливих негативних дій відповідача у подальшому, оскільки, на час розгляду справи таких не існує.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.
Як неодноразово звертав увагу Верховний Суд, відсутність порушеного права є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
У постанові ВП ВС від 02.02.2021 №925/642/19 зроблені такі висновки: порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилось або зникло як таке; порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити реалізувати своє право повністю або частково. При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюється судом у кожній конкретній справі за результатом розгляду позову.
Таким чином, з сукупності викладеного вище слідує, що позовні вимоги в частині визначення місця проживання дитини є необґрунтованими, обставини покладенні в основу позову не підтверджуються долученими до позову доказами, а позивачем не надано суду інших доказів на підтвердження обґрунтованості позову, тобто позовні вимоги є необґрунтованими, а відтак не підлягають задоволенню.
При цьому, доводи представника позивача, надані у судовому засіданні про те, що метою звернення до суду з таким позовом є захист прав та інтересів сина, не заслуговують на увагу, оскільки у порядку цивільного судочинства підлягають захисту лише порушені права, однак, суд позбавлений можливості задовольняти вимоги на майбутнє для захисту прав особи від можливих негативних дій відповідача у подальшому, оскільки, на час розгляду справи таких не існує.
Крім того, в даному випадку права дитини дотримані, а обмеження у здійсненні батьком дитини передбачених законом прав та обов'язків судом не встановлено.
Щодо позовної вимоги про встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітнього сина, суд зазначає таке.
Заявлені вимоги пов'язані з доведенням існування підстав для визнання (підтвердження) за ним певного соціально-правового статусу: батька, який самостійно виховує та утримує дитину.
Правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними.
Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
Сімейні обов'язки особистого або майнового характеру є обов'язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.
Тому смерть, до прикладу, одного з батьків дитини є підставою для припинення його обов'язку утримувати дитину.
Згідно із частиною другою статті 15 СК України, якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов'язок особистого немайнового характеру припиняється у зв'язку з неможливістю його виконання.
У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Так, ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).
Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.
Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.
Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.
СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов'язків, якими є, зокрема, обов'язки щодо виховання та утримання дитини.
Позивач звернувся в порядку позовного провадження та висуває вимогу встановити факт одноосібного виховання та утримання дитини, однак така вимога не може бути самостійною вимогою в позовному провадженні, оскільки це не є вимогою, яка спрямована на захист чи відновлення прав чи обов'язків позивача.
Верховний Суд неодноразово вказував на те, що той чи інший факт в разі вирішення спору про право є лише підставою для вирішення спору про право
До прикладу, в справі про поділ майна подружжя факт проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов'язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами (Велика Палата Верховного Суду 23 січня 2024 року розглянула справу №523/14489/15-ц).
Розглядаючи питання можливості встановлення в порядку окремого провадження факту самостійного виховання та утримання дитини, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2024 року по справі № 201/5972/22 виснувала, що «оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини» (пункт 87).
Крім того, обставини, щодо не проживання сторін разом, не свідчать про не можливість участі матері у вихованні та утриманні сина.
Під час розгляду справи позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що його права порушені та оспорюються відповідачем.
Верховний Суд України у листі від 1 січня 2012 року «Судова практика розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення» звертав увагу судів, що чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб'єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів. Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов: факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету встановлення, оскільки один і той самий факт для певних осіб і для певної мети може мати юридичне значення, а для інших осіб та для іншої мети - ні.
Судом відзначається, що доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов'язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов'язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов'язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Такий факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватись на підставі судового рішення, оскільки існує загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.
Як вбачається із поданого позивачем позову, а також пояснень третьої особи ІНФОРМАЦІЯ_1 , між сторонами відсутній спір щодо виховання та утримання дитини, а суд вважає заявлені позивачем позовні вимоги не вимогами до відповідача щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів позивача, а фактично є вимогами на підставі яких позивач може отримати відстрочку від мобілізації, що свідчить про неефективний спосіб захисту обраний позивачем, та необґрунтованість і безпідставність поданого позову, а тому в задоволенні позовних вимог в цій частині слід відмовити.
Щодо вимоги про стягнення аліментів слід зазначити, що згідно зі ст. 180 СК України, батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Відповідно до ч. 1 ст. 183 СК України, частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину визначається судом.
Згідно з ч. 1 ст.182 СК України, при визначенні розміру аліментів суд враховує: стан здоров'я та матеріальне становище дитини; стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів; доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; інші обставини, що мають істотне значення.
Частиною 2 статті 182 СК України встановлено, що розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Мінімальний рекомендований розмір аліментів на одну дитину становить розмір прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку і може бути присуджений судом у разі достатності заробітку (доходу) платника аліментів.
Позивач просить стягувати з відповідача аліменти на утримання сина в розмірі 1/4 частини заробітку відповідача.
Суд звертає увагу, що положенням Цивільно-процесуального кодексу визначено, що аліменти у розмірі 1/4 частини доходів можуть бути стягнуті судом у порядку наказного (безспірного) провадження, що є фактичним законодавчим визначенням оптимального і звичайно прийнятого розміру аліментів на одну дитину.
З урахуванням викладеного, а також виходячи з того, що позивач разом із відповідачем повинні забезпечити дитині рівень життя, необхідний і достатній для її нормального фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку; виходячи з рівності прав та обов'язків батьків щодо дитини (ч. 1 ст.141 СК України), суд доходить висновку про необхідність стягнення аліментів із відповідача у розмірі 1/4 частки від усіх видів його заробітку (доходу) щомісячно, але не менше ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку і до досягнення дитиною повноліття. Стягнення аліментів в даному розмірі суд вважає розумним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини у даному віці, відповідатиме вимогам закону та в першу чергу інтересам дитини та не порушить прав сторін.
За наведених обставин, позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Служба у справах дітей виконавчого комітету Рівненської міської ради, ІНФОРМАЦІЯ_1 , про визначення місця проживання дитини, встановлення факту, що має юридичне значення та стягнення аліментів - підлягає задоволенню частково.
Статтею 79 СК України передбачено, що аліменти присуджуються за рішенням суду від дня подання позовної заяви.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 430 ЦПК України, суд вважає за необхідне допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення аліментів у межах суми платежу за один місяць.
Керуючись ст.ст.10,12,81, 263,264,265,268,273,354-355 ЦПК України, суд
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Служба у справах дітей виконавчого комітету Рівненської міської ради, ІНФОРМАЦІЯ_1 , про визначення місця проживання дитини, встановлення факту, що має юридичне значення та стягнення аліментів - задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у розмірі 1/4 частки від усіх видів її заробітку (доходу) щомісячно, але не менше ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 09.04.2024 і до досягнення дитиною повноліття.
Допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення аліментів у межах суми платежу за один місяць.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Служба у справах дітей виконавчого комітету Рівненської міської ради, ІНФОРМАЦІЯ_1 , про визначення місця проживання дитини та встановлення факту, що має юридичне значення - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до Рівненського апеляційного суду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне найменування учасників справи:
позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_1 );
відповідач: ОСОБА_2 ( АДРЕСА_5 , РНОКПП НОМЕР_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 )
третя особа: Служба у справах дітей виконавчого комітету Рівненської міської ради (вул. Поштова, 2, м. Рівне, 33000, ІК 25675397).
третя особа: ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_6 ).
Повне судове рішення складене та підписане 02.05.2025.
Суддя О. Левчук