Провадження № 22-ц/803/24/25 Справа № 202/4888/19 Суддя у 1-й інстанції - Кухтін Г. О. Суддя у 2-й інстанції - Петешенкова М. Ю.
Категорія 21
23 квітня 2025 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Петешенкової М.Ю.,
суддів - Городничої В.С., Красвітної Т.П.,
при секретарі - Сахарові Д.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу
за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 20 січня 2022 року у складі судді Кухтіна Г.О.
у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , правонаступником якої є ОСОБА_5 , треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Анісімов Вячеслав, Індустріальний відділ Державної виконавчої служби міста Дніпра Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області, про визнання договорів дарування недійсними,-
У липні 2019 року ОСОБА_2 звернулася до суду із вищевказаним позовом, посилаючись на те, що на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 29 грудня 2014 року, зміненого рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 травня 2015 року, стягнуто з ОСОБА_1 на її користь заборгованість за договором позики у розмірі 221076,84 грн.
З метою виконання судового рішення звернулась до виконавчої служби, де було відкрито виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа, виданого судом та накладено арешт на все майно, що належить боржнику.
Однак, незважаючи на наявність арешту майна, боржником було відчужено належне йому майно на праві власності, а саме: нежитлова будівля, цех фасовки, загальною площею 308,8 кв.м., розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . Власниками нерухомого майна значаться ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Позивач зазначає, що укладені договори дарування нежитлового приміщення вчинено з метою ухилення від виконання грошових зобов'язань, покладених на ОСОБА_1 рішенням суду, яке набрало законної сили, а тому є фіктивними, оскільки відповідач був обізнаний про наявність боргу та відкрите виконавче провадження.
Рішенням Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 20 січня 2022 року позов ОСОБА_2 задоволено.
Визнано недійсним договір дарування 1/2 частини нежитлової будівлі цеху фасовки літ. З-1, естакада літ.з, загальною площею 308,8 кв.м., розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , від 22 березня 2016 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , бланк НАТ №862451 серія та номер 270, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Анісімовим В.Е.
Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на 1/2 частину нежитлової будівлі цеху фасовки літ. З-1, естакада літ.з, загальною площею 308,8 кв.м., розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , номер запису про право власності: 13898874.
Визнано недійсним договір дарування 1/2 частини нежитлової будівлі цеху фасовки літ. З-1, естакада літ.з, загальною площею 308,8 кв.м., розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , від 22 березня 2016 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , бланк НАТ №862450 серія та номер 268, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Анісімовим В.Е.
Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на 1/2 частину нежитлової будівлі цеху фасовки літ. З-1, естакада літ.з, загальною площею 308,8 кв.м., розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , номер запису про право власності: 13898770.
Стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 судові витрати зі сплати судового збору, з кожного в розмірі 1121,07 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивовано наявністю правових підстав для задоволення позову, оскільки відчужуючи нерухоме майно на користь своїх родичів, боржник будучи обізнаним про судове рішення про стягнення з нього грошових коштів, яке набрало законної сили, міг передбачити негативні наслідки для себе ,у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на нерухоме майно, отже, оспорювані правочини, є фіктивними.
Не погодившись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не в повному обсязі дослідив обставини справи, що мають значення для справи, не застосував до вказаних вимог строк позовної давності, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову, оскільки позивачем пропущено строк для звернення до суду з даним позовом. Вказує, що судом першої інстанції не застосовано до спірних правовідносин висновки Верховного Суду, які є обов'язковими під час розгляду справи.
Відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду без змін, з огляду на наступне.
Судом встановлено, що рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 29 грудня 2014 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики задоволено, стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 борг за договорами позики у розмірі 344432,00 грн. та судові витрати у справі у розмірі 3033,80 грн.
Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 травня 2015 року рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 29 грудня 2014 року змінено, зменшено стягнуту з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 за договором позики суму з 344432,00 грн. до 218887,96 грн. та судові витрати до 2188,88 грн. та загальну суму зменшено з 347465,80 грн. до 221076,84 грн.
19 червня 2015 року, у межах виконавчого провадження № 47806753, відкритого з метою виконання рішення суду, державним виконавцем було винесено постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження. РНОКПП боржника зазначено - НОМЕР_1 .
22 березня 2016 року ОСОБА_1 , як дарувальник, та ОСОБА_3 , як обдарований, уклали договір дарування, згідно якого дарувальник подарував, а обдарований прийняв у дар 1/2 частину нежитлової будівлі, цеху фасовки, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Окрім того, 22 березня 2016 року ОСОБА_1 , як дарувальник, та ОСОБА_4 , як обдарований, уклали договір дарування, згідно якого дарувальник подарував, а обдарований прийняв у дар іншу 1/2 частину нежитлової будівлі, цеху фасовки, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Судом встановлено, що арешт на все майно боржника було зареєстровано 22 січня 2018 року.
14 лютого 2017 року ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська було виправлено описку в резолютивній частині рішення Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 29 грудня 2014 року, зазначено: «ідентифікаційний номер НОМЕР_2 ».
18 січня 2018 року виконавче провадження було завершено на підставі п.3 ч.1 ст. 37 ЗУ «Про виконавче провадження», майно з - під арешту звільнено не було та 22 січня 2018 року під час повторного відкриття виконавчого провадження та проведенні перевірки майнового стану боржника встановлено про відчуження нерухомого майна на користь інших осіб.
Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною 1 ст. 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
На підставі ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до вимог ст. 717 цього Кодексу за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Згідно вимог ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
За змістом ч. 5 ст. 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до вимог ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суд повинен встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників: свідомий намір невиконання зобов'язань договору, приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону є порушенням ч.1,5 ст. 203 ЦК України, що за правилами ст. 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до ст. 234 ЦК України.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 , відчужуючи належне йому на праві власності нерухоме майно своєму синові ОСОБА_3 та тещі ОСОБА_4 , був обізнаний про судове рішення, а саме про стягнення з нього на користь ОСОБА_2 коштів у розмірі 221076,84 грн., і таким чином, очевидно міг передбачити негативні наслідки для себе, у випадку виконання рішення суду, що на час укладення договорів дарування, набрало законної сили.
Слід зазначити, що правочин - це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Тому дії особи, що вчинені без наміру створити будь-які юридичні наслідки, не призводять до правочинів. Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють його лише для вигляду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктивного правочину учасники мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Причому справжні їх цілі можуть бути протизаконними (наприклад, укладення громадянином договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від накладення на нього арешту і реалізації в рахунок виконання зобов'язань).
Відчужуючи нерухоме майно на користь своїх родичів боржник знав про судове рішення про стягнення з нього боргу на користь позивача, тому міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на нерухоме майно, а отже оспорювані правочини є фіктивними.
Аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року (справа № 369/11268/16-ц, провадження № 14-260цс19).
Саме такі правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій ст. 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року (справа № 369/11268/16-ц, провадження № 14-260цс19) погоджуючись з висновками, зробленими у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц (провадження № 61-28761св18) зазначила, що позивач вправі звернутися до суду із позовом провизнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ст. 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч.3 ст. 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена ст. 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена ст. 228 ЦК України.
Відповідно до вимог ст. 256 ЦК України позовна давність-це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з даною вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно вимог ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до вимог ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Згідно вимог ст. 267 ЦК України заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі №372/1036/15-ц (провадження № 14-252цс18) зроблено висновок, «що виходячи з вимог ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем. Відмова в задоволенні позову у зв'язку з відсутністю порушеного права із зазначенням в якості додаткової підстави для відмови в задоволенні позову спливу позовної давності не відповідає вимогам закону».
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 вживались заходи щодо виконання рішення суду, про що свідчать відповідь виконавчої служби про повернення виконавчого листа, у зв'язку із неможливістю виконання рішення суду та повторне звернення останньої до виконавчої служби з примусового виконання виконавчого листа та відкриття виконавчого провадження № 55592481 від 22 січня 2018 року, в той час як з відповідним позовом до суду, остання звернулася у липні 2019 року, тобто в межах строку позовної давності. Доказів звернення позивача до суду за захистом свого порушеного права поза межами позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем, суду не надано.
Проаналізувавши зміст рішення суду першої інстанції з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції ухвалене рішення суду відповідно до встановлених ним обставин на підставі наданих доказів, які мають індивідуальний характер.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів позивача та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання обґрунтованості висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить із того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Колегія суддів погоджується з висновками суду, оскільки відчужуючи нерухоме майно на користь своїх родичів, боржник був обізнаний як про судове рішення, яке набрало законної сили, так і про невиконане грошове зобов'язання, не вжив жодних заходів на виконання такого рішення, а тому міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання рішення суду шляхом звернення стягнення на нерухоме майно. Отже, заявлений позов є цілком обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню.
Доводи апеляційної скарги про наявність підстав для застосування у даній справі спливу позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною у спорі, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки суд першої інстанції розглянув спір з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Доводи апеляційної скарги про не врахування судом першої інстанції висновків Верховного Суду, є безпідставними, оскільки висновки суду першої інстанції не суперечать висновкам Верховного Суду та застосовані під час розгляду даної справи.
Фактично аргументи апеляційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції щодо вирішення спору, однак колегія суддів звертає увагу, що вони спростовуються матеріалами справи, наведеними нормами права та встановленими судом першої інстанції обставинами справи.
Отже, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини в справі та правильно визначив характер спірних правовідносин і закон, який їх регулює та застосував норми права, які регулюють ці правовідносини, вирішив спір з урахуванням меж заявлених вимог та конкретних обставин справи на підставі наданих сторонами доказів з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Таким чином, доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Будь-яких інших доказів, що спростовують правильність рішення суду в апеляційній скарзі не наведено, тому рішення суду слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Згідно із ст. 141 ЦПК України, судові витрати, у зв'язку з переглядом судового рішення, розподілу не підлягають.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 20 січня 2022 року -залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Вступна та резолютивна частини постанови проголошена 23 квітня 2025 року
Повний текст судового рішення складено 01 травня 2025 року.
Головуючий: М.Ю. Петешенкова
Судді: В.С. Городнича
Т.П. Красвітна