09 квітня 2025 року
м. Київ
Справа № 932/3041/22
Провадження № 61-7972св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Ситнік О. М.
суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Пророка В. В.
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Скиби Віталія Володимировича на рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 01 березня 2024 року в складі судді Кондрашова І. А. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 травня 2024 року в складі колегії суддів Демченко Е. Л., Барильської А. П., Макарова М. О.
в справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог, - Шоста дніпровська державна нотаріальна контора, про визнання права власності в порядку спадкування за законом та
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2022 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом, у якому зазначила, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько ОСОБА_4 , після смерті якого відкрилася спадщина у вигляді квартири АДРЕСА_1 .
Спадкоємцями після смерті ОСОБА_4 є вона, її сестра - ОСОБА_3 та дружина померлого - ОСОБА_1 .
У встановлений законом строк вона подала заяву до державного нотаріуса Сьомої дніпровської державної нотаріальної контори про прийняття спадщини, однак у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом їй відмовлено, оскільки в неї відсутні будь-які документи на спадкове майно.
У подальшому її сестра ОСОБА_3 відмовилась від своєї частки в спадщині на її користь.
Просила визнати за нею право власності в порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 .
У січні 2023 року ОСОБА_2 подала до суду уточнену позовну заяву, у якій відповідачами зазначила ОСОБА_1 й ОСОБА_3 та остаточно просила визнати за нею право власності в порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
01 березня 2024 року рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська позов задоволено. Визнано за ОСОБА_2 право власності в порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , а саме на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 . Вирішено питання про розподіл судових витрат.
14 травня 2024 року постановою Дніпровського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 01 березня 2024 року залишено без змін.
Судові рішення мотивовані тим, що спірна квартира була набута спадкодавцем у власність на підставі договору купівлі-продажу, який було укладено між продавцем ОСОБА_1 та покупцем ОСОБА_4 під час перебування ними у шлюбі, що свідчить про те, що після відчуження ОСОБА_1 своєї квартири ОСОБА_4 став її одноособовим власником. Сам собою факт переходу особистого майна від одного з подружжя до іншого не створює у подружжя прав та обов'язків щодо спільної сумісної власності, доводи апеляційної скарги цих висновків не спростовують. Отже, до спадкової маси, яка підлягає поділу, входить вся спірна квартира, а не лише її 1/2 частина, як на тому наголошує ОСОБА_1 .
Короткий зміст вимог касаційної скарги
28 травня 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Скиба В. В. засобами поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 01 березня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 травня 2024 року, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди не врахували правові висновки, викладені в постановах:
- Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року в справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16, від 21 листопада 2018 року в справі № 372/504/17, від 30 січня 2019 року в справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року в справі № 487/10132/14-ц, від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц, про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам;
- Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року в справі № 14-324цс18, про те, що презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження за пунктом 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), особа, яка подала касаційну скаргу, вказує, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування статті 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України та статті 16 Закону України «Про власність» у подібних правовідносинах, де за суб'єктним складом позивачем є фізична особа - спадкоємець (донька спадкодавця), відповідачами: фізична особа - спадкоємець (дружина спадкодавця) та орган місцевого самоврядування; предмет спору - про визнання права власності в порядку спадкування за законом.
Також відсутній висновок Верховного Суду щодо питання, чи діє презумпція спільної сумісної власності подружжя на майно, продане спадкодавцю спадкоємицею, яка приватизувала таке майно в шлюбі.
Відповідачка вважає, що після продажу нею спірної квартири спадкодавцю вона залишилася власником 1/2 частини цієї квартири, тому до спадкової маси увійшла лише інша 1/2 частини квартири, що була у власності її чоловіка. Оскільки спадкоємцями після смерті ОСОБА_4 є ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , проте остання відмовилася від свої частки в спадщині на користь ОСОБА_2 , частка у спадщині позивачки складає 1/3.
Доводи інших учасників справи
Відзивів на касацій скаргу не надходило.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є дочкою ОСОБА_4 , що підтверджено свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 (т. 1, а. с. 8, 10).
ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є дочкою ОСОБА_4 , що підтверджено свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 (т. 1, а. с. 15 зворот).
20 серпня 1999 року ОСОБА_4 та ОСОБА_7 уклали шлюб (т. 1, а. с. 98).
04 лютого 2000 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_1 продала ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1 , яка належала ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Відкритим акціонерним товариством «Дніпрошина» згідно з розпорядженням від 16 вересня 1997 року № 3910, та зареєстрованого в Дніпропетровському міському бюро технічної інвентаризації за реєстром № 68 у реєстровій книзі № 362п (т. 1, а. с. 143).
ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , що підтверджено свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_3 (т. 1, а. с. 11 зворот).
03 червня 2022 року постановою державного нотаріуса Шостої дніпровської державної нотаріальної контори Гайворонської Т. О. відмовлено ОСОБА_2 у видачі свідоцтва про право на спадщину після смерті батька у зв'язку з відсутністю документів, що посвідчують право власності спадкодавця на майно (т. 1, а. с. 12, 13).
17 червня 2022 року ОСОБА_3 подала до державного нотаріуса заяву про відмову від прийняття спадщини за законом після смерті ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (т. 1, а. с. 21).
Позиція Верховного Суду
У частині третій статті 389 ЦПК України визначено випадки, за яких рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанова суду апеляційної інстанції не підлягають касаційному оскарженню, а саме не підлягають касаційному оскарженню: 1) рішення, ухвали суду першої інстанції та постанови, ухвали суду апеляційної інстанції у справах, рішення у яких підлягають перегляду в апеляційному порядку Верховним Судом; 2) судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п'ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, зазначених у цій же нормі ЦПК України.
Згідно з пунктом 2 частини шостої статті 19 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення до суду з касаційною скаргою) малозначними справами є справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує двісті п'ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Згідно із частиною четвертою статті 274 ЦПК України в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах, зокрема, щодо спадкування.
У справі предметом позову є визнання права власності в порядку спадкування за законом, тому справа не може бути визнана судом малозначною.
Касаційне провадження у справі відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України.
Згідно з пунктами 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги та виснував, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
За змістом статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення.
Згідно зі статтею 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (стаття 1217 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Згідно з частиною другою статті 1223 ЦК України в разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.
У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (стаття 1261 ЦК України).
За вимогами частини другої статті 1274 ЦК України спадкоємець за законом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь будь-кого із спадкоємців за законом незалежно від черги.
Частка в праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах (частина перша статті 1226 ЦК України).
Із матеріалів справи вбачається, що спадкоємцями за законом першої черги після смерті ОСОБА_4 є позивачка ОСОБА_8 (дочка померлого), відповідачка ОСОБА_1 (дружина померлого) та відповідачка ОСОБА_3 (дочка померлого, яка від своєї частини спадщини відмовилася на користь позивачки).
Спірна квартира була набута спадкодавцем у власність 04 лютого 2000 року на підставі договору-купівлі продажу, який було укладено між продавцем ОСОБА_1 та покупцем ОСОБА_4 .
Вказаний договір вчинено під час перебування ОСОБА_1 та ОСОБА_4 в шлюбі, який зареєстровано 20 серпня 1999 року.
На момент укладення договору діяли Кодексу про шлюб та сім'ю України та Цивільний кодексу Української РСР 1963 року (далі - ЦК Української РСР 1963 року).
За вимогами статті 4 ЦК Української РСР 1963 року цивільні права і обов'язки виникали, зокрема, з угод, передбачених законом, а також з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Угодами визнавалися дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків. Угоди могли бути односторонніми і дво- або багатосторонніми (договори) (стаття 41 ЦК Української РСР 1963 року).
За договором купівлі-продажу продавець зобов'язувався передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язувався прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові (статті 224, 225 ЦК Української РСР 1963 року).
Відповідно до статті 27 Кодексу про шлюб та сім'ю України подружжя могло укладати між собою всі дозволені законом майнові угоди. Проте угоди між ними, спрямовані на обмеження майнових прав жінки, чоловіка або дітей, недійсні і не обов'язкові ні для подружжя, ні для третіх осіб.
Відповідно до пунктів 3-6 договору купівлі-продажу квартири від 04 лютого 2000 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Сусловою Н. Б., зареєстрованого у реєстрі за № 44, сторони погодили, що продаж квартири вчинено за 3 990,00 грн, інвентаризаційна оцінка квартири становила 3 989,95 грн. Продавець підтвердив, що квартира до моменту продажу нікому іншому не продана, не подарована, не заставлена, у спорі та під забороною (арештом) не перебуває. Покупець набув право власності на квартиру з моменту нотаріального посвідчення договору (т. 1, а. с. 143).
Відповідно до вимог стаття 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України (чинної на час укладення договору купівлі-продажу) майно, нажите подружжям за час шлюбу, вважалося його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя мав рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
Аналогічна норма закріплена у статті 60 СК України.
Конструкція вказаних норм свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.
Отже, у сімейному законодавстві діє принцип спільності майна подружжя та частки чоловіка і дружини є рівними.
За загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, і один з подружжя не зобов'язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя.
Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, зокрема в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя (його правонаступника), який її спростовує.
Схожі висновки сформульовані Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 11 жовтня 2023 року в справі № 756/8056/19, від 29 червня 2021 року в справі № 916/2813/18.
Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина друга статті 77 ЦПК України).
Спростування презумпції спільності майна подружжя потребує доведення обставин придбання спірного майна за рахунок особистих (не подружніх) коштів, а не шляхом доведення відсутності доходів у іншого з подружжя, адже набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу) (див. постанову Верховного Суду від 17 березня 2025 року в справі № 452/2094/21).
З урахуванням наведеного можна зробити висновок, що визначення правового режиму майна, яке було особистим майном одного з подружжя, після укладення договору купівлі-продажу цього майна із другим з подружжя між собою, передусім залежатиме від правового режиму грошових коштів, за які таке майно було придбано.
Якщо майно, яке є особистою приватною власністю одного з подружжя, купується за кошти, які належать другому з подружжю на праві особистої приватної власності, то здійснюється рівноцінний обмін, відповідно до якого той із подружжя, хто продавав майно, набуває право особистої приватної власності на грошові кошти, а інший з подружжя - безпосередньо на майно. Тобто, один з подружжя, відчужує особисте майно і отримує право особистої власності на відповідні грошові кошти. Якщо другий з подружжя купує майно за особисті кошти, то відповідно і у нього виникає право особистої приватної власності на таке майно. Фактично у такій ситуації подружжя діють як звичайні учасники цивільних відносин, тобто поза рамками правового режиму спільної сумісної власності подружжя, оскільки в такому випадку їх цивільно-правові відносини не ускладнені шлюбно-сімейними аспектами.
Належність грошових коштів до особистого майна одного з подружжя може визначатись законом, договором між подружжям, заявою одного з подружжя чи вже встановлюватися судом за фактичними обставинами справи щодо джерела походження таких коштів.
У випадку якщо придбання майна, яке було особистим майном одного з подружжя, здійснюється за спільні грошові кошти подружжя, то, за аналогією зі сформованим вище підходом, правовий режим набутого майна визначається правовим режимом відчуженого майна. Тобто, право особистої приватної власності на майно одного з подружжя трансформується в право спільної сумісної власності обох з подружжя на таке майно. Водночас грошові кошти, які належали подружжю спільно, стають особистою власністю того з подружжя, хто продав майно.
Водночас подружжя не позбавляється права самостійно визначити правовий режим майна, яке є предметом продажу, зокрема, зазначивши про це безпосередньо у договорі. Також правова природа грошових коштів, за які набувалося майно може встановлюватися судом за фактичними обставинами справи щодо джерела походження таких коштів.
У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
У справі, що переглядається, суди таких обставин не досліджували, правового режиму грошових коштів, за які таке майно було придбано, не встановили, відповідних висновків не зробили, а суд касаційної інстанції позбавлений повноважень встановлювати фактичні обставини справи, досліджувати докази та надавати їм оцінку. Такі порушення має виправити суд першої інстанції в межах наданих йому повноважень.
У зв'язку з наведеним не можна вважати, що в оскаржуваних судових рішеннях суди в достатній мірі виклали мотиви, на яких воно базується, адже право на судовий захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).
У силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення у цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій.
Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 ЦПК України. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів судами не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалені судові рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд.
Суду належить розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.
Водночас колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, а саме незалучення в справі ухвалою суду відповідачами ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з таких підстав.
За вимогами пункту 1 частини першої статті 189 ЦПК України завданням підготовчого провадження є, зокрема, остаточне визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин, позовних вимог та складу учасників судового процесу.
Матеріалами справи підтверджено, що позивачка до закриття підготовчого провадження відповідно до вимог статей 49, 189 ЦПК України в справі подавала уточнену позовну заяву, у якій відповідачами замість міської ради вказала ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (т. 1, а. с. 79-84), уточнена позовна заява була прийнята судом ухвалою від 31 серпня 2023 року (т. 1, а. с. 155), а неправильне зазначення в ухвалі суду осіб відповідачів можливе шляхом виправлення описки.
З огляду на характер спірних правовідносин та встановлені обставини справи Верховний Суд не вбачає підстав для необхідності формулювання висновку щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, де за суб'єктним складом позивачем є фізична особа - спадкоємець (дочка спадкодавця), відповідачами: фізична особа - спадкоємець (дружина спадкодавця) та орган місцевого самоврядування.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості під час розгляду справи в касаційному порядку встановлювати нові обставини або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, суди попередніх інстанцій не забезпечили повного та всебічного розгляду справи, то усунути вказані недоліки розгляду справи на стадії касаційного перегляду неможливо, тому судові рішення в справі належить скасувати, а справу - передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Щодо судових витрат
Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Скиби Віталія Володимировича задовольнити частково.
Рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 01 березня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 травня 2024 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач О. М. Ситнік
Судді:А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко
Є. В. Петров
В. В. Пророк