Справа № 761/34042/24
Апеляційне провадження
№ 22-ц/824/4292/2025
12 березня 2025 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Рейнарт І.М.
суддів Ратнікової В.М., Ящук Т.І.
при секретарі Кононовій Н.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 14 жовтня 2024 року (суддя Анохін А.М.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу,
встановив:
у вересні 2024 року позивачка звернулась до суду з позовом, у якому просила розірвати шлюб між нею та ОСОБА_1 , зареєстрований 20 березня 1998 року відділом реєстрації актів громадянського стану Шевченківського району міста Києва, актовий запис № 191.
Мотивуючи позовні вимоги, позивачка зазначала, що з березня 1998 року вона перебуває у зареєстрованому шлюбі з відповідачем. Під час шлюбу в них народилось двоє дітей, що вже досягли повноліття.
Позивачка посилалась на те, що вони з відповідачем втратили почуття любові та поваги, між ними відсутнє взаєморозуміння, вони мають різні погляди на життя, різні моральні та сімейні цінності, ведення спільного господарства між ними припинено.
Позивачка вважала, що подальшого сенсу підтримувати сімейні відносини немає, оскільки між подружжям на ґрунті сімейно-побутових проблем та протилежних поглядів на сімейне життя, розвинулась неприязнь один до одного, втрачено почуття любові та поваги, тому подальше спільне життя і збереження шлюбу є неможливим та суперечитиме інтересам кожного з подружжя.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 14 жовтня 2024 року позов задоволено. Шлюб, зареєстрований між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_2 (дошлюбне прізвище - ОСОБА_2 ), ІНФОРМАЦІЯ_2 , 20 березня 1998 року відділом реєстрації актів громадянського стану Шевченківського району міста Києва, актовий запис № 191 - розірвано. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір в сумі 605,60грн. Головному управлінню Держаної казначейської служби України у м. Києві повернуто ОСОБА_2 з державного бюджету частину судового збору, сплаченого при поданні позову, у розмірі 605,60грн, згідно квитанції від 16 вересня 2024 року.
У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду, посилаючись на
порушення судом норм процесуального права.
Відповідач зазначає, що після відкриття судом першої інстанції провадження у справі, він звернувся до суду із заявою про визнання позовних вимог, оскільки на той час у них з позивачкою були відсутні будь-які майнові спори. Однак, після цього, від позивачки почали надходити майнові претензії до нього.
Відповідач посилається на те, що про існування даної справи йому стало відомо із застосунку «Дія» та веб-сайту Судової влади України, при цьому судові повістки та копію позовної заяви він не отримував.
Відповідач стверджує, що він невірно розумів характер поданої ним заяви про визнання позовних вимог, а суд першої інстанції, всупереч положенням ч. 2 ст. 206 ЦПК України, не роз'яснив наслідки вчинюваної ним процесуальної дії.
Відповідач вважає, що суд не вправі покладати в основу рішення лише факт визнання позову, не досліджуючи при цьому обставини справи, однак суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, не врахував, що подана ним заява про визнання позову, порушувала його права, адже він мав намір заявити зустрічні позовні вимоги майнового характеру.
Відповідач стверджує, що заява про визнання позовних вимог була подана ним передчасно, він не зміг відкликати її з технічних причин, а суд, ухвалюючи рішення про задоволення позову, не пересвідчився в актуальності його намірів, які були викладені у заяві.
У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 - адвокат Губін О.Т. просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін, посилаючись на те, що суд першої інстанції належним чином встановив усі обставини справи, необхідні для ухвалення рішення про задоволення позову.
Представник позивачки зазначає, що відповідач був обізнаний як про сам факт перебування цієї справи у провадженні суду, так і про дату судового засідання, однак не скористався своїм правом ознайомитись з матеріалами справи, подавши заяву про визнання позовних вимог, у якій підтвердив неможливість подальшого збереження шлюбних відносин між ним та позивачкою. Крім цього, враховуючи, що відповідач особисто підписав і подав до суду заяву про визнання позовних вимог, суд прийшов до правильного висновку про відсутність необхідності додатково роз'яснювати йому наслідки такої процесуальної дії. При цьому, позивачкою була заявлена лише одна позовна вимога про розірвання шлюбу, задоволення якої не може суперечити або порушувати інтереси відповідача, будь-яких майнових претензій до відповідача не заявлялось.
Відповідач, будучи належним чином повідомленим про день, час та місце розгляду апеляційної скарги, у судове засідання не з'явився, направив до апеляційного суду заяву про відкладення судового засідання, посилаючись на те, що він захворів, перебуває у Республіці Португалія, не має можливості вчасно прибути в Україну або укласти договір з адвокатом.
Передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення Європейського суду з прав людини від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» «Union Alimentaria Sanders S.A. v. Spain»).
Отже, у дотриманні стандартів доступу до суду, передбачених пунктом 1 статті 6 Конвенції, важливе значення має добросовісна поведінка відповідача.
Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд
справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов'язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Отже, з урахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.
Колегія суддів враховує, що відповідач ОСОБА_1 про судове засідання був повідомлений 30 січня 2025 року, а відтак мав достатньо часу для укладення угоди з адвокатом до дня призначеного судового засідання, а також для прибуття в Україну, у разі бажання прийняти участь у судовому засіданні особисто.
Крім того, відповідач мав можливість прийняти участь у судовому засіданні у режимі відеоконференції, однак такого клопотання не заявив.
До заяви про відкладення судового засідання відповідач не додав документів, які б підтверджували його хворобу та неможливість прийняти участь у судовому засіданні.
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів визнала причини неявки у судове засідання відповідача ОСОБА_1 неповажними та розглянула апеляційну скаргу у його відсутність.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивачки - адвоката Губіна О.Т., який просив залишити рішення суду без змін, підтвердивши, що будь-які судові спори стосовно майна між сторонами у даний час відсутні, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.
Судом встановлено і матеріалами справи підтверджено, що сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі з 20 березня 1998 року, мають двох дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
2 жовтня 2024 року відповідач ОСОБА_1 направив на електронну адресу Шевченківського районного суду міста Києва заяву про визнання позовних вимог.
В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_1 подання заяви до суду першої інстанції про визнання позову не заперечує.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що сім'я сторін фактично розпалась, спільне господарство сторонами не ведеться, сторони на примиренні не наполягали, а подальше спільне життя і збереження шлюбу суперечитиме інтересам сторін
Також суд у рішенні зазначив, що врахував визнання позову відповідачем, яке не суперечить закону і не порушує права, свободи та інтереси інших осіб.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, так як він відповідає обставинам справи та ґрунтується на нормах матеріального і процесуального права.
Відповідно до статті 51 Конституції України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї.
Згідно із частиною першою статті 24 СК України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.
Частинами третьою, четвертою статті 56 СК України передбачено право кожного з подружжя припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження є порушенням права дружини, чоловіка на
свободу та особисту недоторканість і може мати наслідки, встановлені законом.
Згідно з частинами другою, третьою статті 105 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання, у тому числі за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду, відповідно до статті 110 СК України.
Підстави для розірвання шлюбу за позовом одного з подружжя визначено статтею 112 СК України.
Відповідно до ч. 2 ст. 112 СК України суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.
При вирішенні спору про розірвання шлюбу суд з'ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини та інші обставини життя подружжя.
Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.
Суд першої інстанції встановив, що сторони проживають окремо, не ведуть спільного господарства, не підтримують подружні стосунки, позивачка не бажає продовжувати шлюбні стосунки з відповідачем.
Відповідач подав до суду першої інстанції заяву про визнання позовних вимог, у якій зазначив, що вони з позивачкою не проживають разом з вересня 2024 року, не ведуть спільного господарства, і він переконаний, що подальшого сенсу підтримувати сімейні відносини немає, а збереження шлюбу суперечитиме їх інтересам.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до правомірного висновку про наявність підстав для розірвання шлюбу сторін, так як подальше збереження шлюбу суперечило б інтересам сторін.
Доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції не повинен був враховувати заяву відповідача про визнання позовних вимог, а повинен був встановити обставини справи та виходити з того, що заява про визнання позову порушує його права та інтереси, колегія суддів вважає необґрунтованими.
Відповідно до частини 1 статті 206 ЦПК України позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві.
Частина 4 статті 206 ЦПК України передбачає, що у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
Апеляційна скарга не містить обґрунтування та доводів, чому визнання позову порушує права та інтереси відповідача, не було встановлено порушення прав та інтересів відповідача і при розгляді справи судом першої інстанції.
За таких обставин, суд першої інстанції правомірно врахував заяву відповідача про визнання позову при вирішенні даної справи.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що відповідач невірно розумів характер поданої ним заяви про визнання позовних вимог, а суд у порушення положень частини 2 статті 206 ЦПК України не роз'яснив йому наслідки вчиненої ним процесуального дії, не може бути підставою для задоволення апеляційної скарги, оскільки у заяві про визнання позовних вимог відповідач зазначив, що просить розірвати їх з позивачкою шлюб, що свідчить про його обізнаність про наслідки поданої ним заяви.
Крім того, відповідач у заяві просив здійснити розгляд справи без його особистої участі, а відтак суд не мав процесуальної можливості роз'яснити відповідачу наслідки
подання заяви про визнання позовних вимог.
Колегія суддів зазначає, що апеляційна скарга не містить доводів про бажання відповідача зберегти шлюб та поновити сімейні стосунки з позивачкою, а містить посилання на наявність спору між сторонами з приводу спільного майна.
Однак, дана обставина не є підставою для відмови у задоволенні вимог про розірвання шлюбу, а відповідач не позбавлений можливості вирішити спірні питання про поділ майна подружжя, звернувшись до суду з відповідним позовом.
Також колегія суддів зазначає, що суд апеляційної інстанції не має повноважень у разі скасування рішення суду першої інстанції, направляти справу до суду першої інстанції для продовження розгляду, як просить відповідач у апеляційній скарзі, а повинен ухвалити своє рішення за результатами розгляду справи.
За обставинами даної справи та наведеними відповідачем доводами в апеляційній скарзі, колегія суддів вважає, що підстав для подальшого збереження шлюбу сторін під час судового розгляду встановлено не було, а примушування позивачки до шлюбу з відповідачем буде суперечити принципу добровільності шлюбу та порушуватиме принцип вільності особи у своїй гідності та правах, встановлений ст. 21 Конституції України, тобто буде суперечити інтересам позивачки.
Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції відповідають фактичним обставин справи, судом правильно застосовані норми матеріального права, не допущено порушень норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення суду, під час апеляційного розгляду висновки суду першої інстанції спростовані відповідачем не були, тому правові підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду не встановлені.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд
постановив:
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 14 жовтня 2024 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Суддя-доповідач І.М. Рейнарт
Судді В.М. Ратнікова
Т.І. Ящук