17 квітня 2025 року м. Чернівці Справа № 725/2631/24
Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Лисака І.Н.,
суддів: Височанської Н.К., Литвинюк І.М.,
секретар: Сарган Ю.В.,
позивач: ОСОБА_1 ,
відповідач: ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітньої доньки ОСОБА_3 ,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Служба у справах дітей Чернівецької міської ради,
при розгляді справи за апеляційною скаргою Саламандика Андрія Івановича, який діє в інтересах ОСОБА_1 , на рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 30 січня 2025 року та додаткове рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 07 лютого 2025 року, ухвалених під головуванням судді Нестеренко Є.В., дата виготовлення повного тексту рішення 07 лютого 2025 року,
У березні 2024 року позивач звернулася до суду з позовом, в якому просила визнати ОСОБА_2 та її малолітню доньку ОСОБА_3 такими, що втратили право користування квартирою по АДРЕСА_1 .
В обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 посилалась на те, що вона є наймачем зазначеної квартири, а відповідач з її малолітньою донькою зареєстровані в ній, однак не проживають там з 2002 року, а дитини так взагалі там не проживала з народження.
Стверджує, що останні визначили собі інше місце проживання, що вказує на відсутність потреби у спірній квартирі, проте вказаними діями ОСОБА_2 порушує її права, оскільки не сплачує комунальні послуги, а тому з посиланням на норми матеріального права ст.71 та ст.72 ЖК України просила вимогу задовольнити.
Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 30 січня 2025 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Додатковим рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 07 лютого 2025 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 13 000 грн.
Провадження №22-ц/822/340/25
Не погоджуючись із зазначеними рішеннями суду сторона позивача оскаржила такі в апеляційному порядку. Просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення позову.
В обґрунтування скарги зазначено, що судом першої інстанції не враховано доводів позовної заяви та наводяться ідентичні обставини, викладені в ній.
Стверджує, що у матеріалах справи відсутні будь-які докази, які б свідчили про те, що відповідачі не проживали за адресою реєстрації по поважній причині, а також не було ні одного звернення до правоохоронних органів чи до суду з приводу порушення права користування житлом.
Крім того, апелянт вказує на те, що несплата відповідачкою витрат на комунальні послуги порушує її права.
Стосовно додаткового рішення суду вказує, що таке підлягає скасуванню у зв'язку зі скасуванням основного.
У відзиві на апеляційну скаргу сторона відповідача просить рішення суду залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення. Також просить стягнути витрати на правничу допомогу за розгляд справи в суді апеляційної інстанції у розмірі 6000 грн.
Заслухавши суддю-доповідача, учасників справи, які прийняли участь у розгляді справи, дослідивши матеріали цивільної справи, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваних рішень суду в межах її доводів та позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Щодо можливості розгляду справи за відсутності представника апелянта, колегія суддів вказує наступне.
Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов'язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі №348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.
ОСОБА_4 в обґрунтування заяви про відкладення розгляду справи вказав, що приймає 17.04.2025 року участь у розгляді іншої справи №344/6830/25 у Івано-Франківському міському суді Івано-Франківської області, однак доказів прийняття участі у вказаній справі останнім не надано, як і не зазначено поважності причин надання переваги одній справі над іншою.
У рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії» Європейський суд з прав людини вказав, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Суд наголошує на тому, що вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов'язком осіб, які беруть участь у справі.
Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, період знаходження справи на розгляді у суді, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, відсутності інших поважних причин для відкладення розгляду справи, колегія суддів вважає необхідним відхилити клопотання про відкладення розгляду справи, справу розглянути за відсутності позивача та його представника.
Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
На підставі ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
В силу ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Згідно ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції вказав, що позивачем під час розгляду справи належними доказами не підтверджено той факт, що відповідачка не проживає у спірній квартирі без поважних причин протягом тривалого часу, що в силу приписів ч.2 ст.71 ЖК Української виключає можливість визнання їх такими, що втратили право користування квартирою, яка розташована за адресою АДРЕСА_1 .
Також зазначив, що посилання позивачки на те, що відповідачка не бере участі в утриманні квартири, суд відхиляє, адже це не є підставою для позбавлення права користування житлом. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. Сама по собі відсутність плати за комунальні послуги не свідчить про втрату особою інтересу до житлового приміщення. Збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім'ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.
Ухвалюючи додаткове рішення суду та стягуючи з позивача на користь відповідача витрати на правничу допомогу, суд вказав, що оскільки у задоволенні позивних вимог позивачу відмовлено в повному обсязі, однак відповідачем у зв'язку із захистом своїх прав понесені фактично витрати, а сума таких витрат є обґрунтованою, така підлягала стягненню.
Колегія суддів вважає, що основне рішення суду першої інстанції не в повній мірі відповідає вимогам закону, виходячи з наступного.
З матеріалів справи вбачається, що з копії ордеру на житлове приміщення №429 від 11.07.1988 року останній видано на вселення ОСОБА_5 разом із сім'єю ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 в квартиру по АДРЕСА_1 (а.с.7-8).
З довідок ПП «Житлосервіс» №200 від 19.08.2010 року та №259 від 14.09.2017 року вбачається, що у квартирі по АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_5 (основний квартиро наймач), ОСОБА_1 (дружина), ОСОБА_6 (син), ОСОБА_2 (внука) (а.с.10-11).
ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася ОСОБА_3 , батьками зазначено ОСОБА_2 - мати, ОСОБА_8 - батько, що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 (а.с.72).
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 помер, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 (а.с.13).
Довідкою Департаменту надання адміністративних послуг Чернівецької міської ради №Д87 від 11.01.2023 року про реєстрацію/останнє місце проживання встановлено, що в квартирі по АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_3 від 03.03.2021 року, ОСОБА_2 від 25.04.1991 року та ОСОБА_1 05.08.1988 року, що також підтверджено витягом №566464 від 12.10.2023 року (а.с.14-15).
Згідно акту №13 від 03.02.2023 року, виданого ПП «Житлосервіс», вбачається, що ОСОБА_2 та її донька зареєстровані за спірною адресою, але фактично не проживають (а.с.17).
Актом ПП «Житлосервіс» №216 від 19.12.2023 року встановлено, що за адресою АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , але фактично не проживають (а.с.22).
Матеріали справи містять інші акти, датовані 2017, 2018, 2020, 2022 роками, що вказують на не проживання відповідачки у зазначені роки в спірній квартирі (а.с.16, 18-20).
Ухвалою Першотравневого районного суду м. Чернівці від 25.12.2003 року затверджено мирову угоду у справі №2-2439/2003 між ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , ОСОБА_6 та ОСОБА_9 , за якою, крім іншого, позивачі погодилися не ставити питання про визнання ОСОБА_10 (тепер ОСОБА_2 ) такою, що втратила право користування квартирою по АДРЕСА_1 (а.с.67).
З інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно №386166820 від 09.07.2024 року в такому відсутні відомості щодо наявності у ОСОБА_2 нерухомого майна (а.с.73).
Під час розгляду справи судом були допитані свідки ОСОБА_11 , яка вказала, що позивач є бабусею відповідачки, у них не склалися стосунки та ОСОБА_1 забороняла проживати своїй онуці в квартирі, як наслідок ОСОБА_2 переїхала жити до матері; ОСОБА_13 повідомила, що є онукою позивача та сестрою відповідачки, стосунки між сторонами у справі не можливо назвати хорошими, ОСОБА_1 не признає онуків, як членів сім'ї, в кінці 2022 року ОСОБА_2 намагалася вселитися в спірну квартиру, однак позивач та її син не впустили ОСОБА_2 в квартиру, вчинили сварку, а тому вона вимушена проживати у своєї матері; ОСОБА_15 зазначила, що ОСОБА_2 часто приходила в спірну квартиру до свого батька, а в 2011 році переїхала до своєї матері в однокімнатну квартиру, в якій остання проживала з чоловіком, в 2022 році намагалася повернутися проживати у спірну квартиру, проте ОСОБА_1 не дозволила, вчинила сварку.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів»).
Відповідно до вимог ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Як проголошено у статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Згідно з положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Відповідно статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
Стаття 71 ЖК України установлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами, згідно з частинами першою, другою якої при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
Згідно з пунктом 2 частини третьої статті 71 ЖК України жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім'ї понад шість місяців у випадку тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв'язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі за кордоном, - протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання.
У випадках, передбачених пунктами 1-7 цієї статті, право користування жилим приміщенням зберігається за відсутнім протягом шести місяців з дня закінчення строку, зазначеного у відповідному пункті (частина п'ята статті 71 ЖК України).
Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності. Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів. Суд має всебічно перевірити доводи сторін щодо поважності причин відсутності такої особи у жилому приміщенні понад зазначені у статті 71 ЖК України строки (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 вересня 2024 року у справі №183/271/22).
Вичерпного переліку поважних причин відсутності наймача або членів його сім'ї у житловому приміщенні житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів (див. постанову Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №182/6536/13).
У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов'язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов'язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов'язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк (див. постанову Верховного Суду від 30 листопада 2022 року у справі №755/1139/18).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2024 року у справі №404/9215/19 зазначено, що «у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК України), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймач або член його сім'ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред'явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо)».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 квітня 2024 року у справі №161/126/23 вказано, що «процесуальний закон покладає обов'язок на позивача довести факт відсутності відповідачів понад встановлені ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення у цей строк, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності». Аналогічні за змістом висновки міститься, зокрема, в постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року в справі №490/12384/16-ц, від 22 листопада 2018 року у справі №760/13113/14-ц, від 26 лютого 2020 року у справі №333/6160/17, від 18 березня 2020 року у справі №182/6536/13-ц, від 25 серпня 2020 року у справі №569/12832/16-ц, від 22 грудня 2021 року у справі №758/12823/17, від 19 січня 2022 року у справі №344/9319/19.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя, четверта статті 12, частини перша, п'ята, шоста статті 81 ЦПК України).
Згідно зі статями 76, 77, 79 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують, і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити (частина перша статті 264 ЦПК України).
Отже, вимогами процесуального закону визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов'язок суду.
В позовній заяві позивачка вказала, що відповідачка не проживає в спірній квартирі та довела відсутність останньої на підставі акту №216 від 19.12.2023 року саме в проміжок часу визначеного ст.71 ЖК України. Суд першої безпідставно поклав обов'язок доказування належними доказами на позивача того факту, що відповідачка не проживає у спірній квартирі без поважних причин протягом тривалого часу, оскільки це порушує змагальність цивільного процесу. Саме на відповідача покладається обов'язок за обставин вчинення йому перешкод власником/наймачем у користуванні житлом доводити зазначене належними й допустимими доказами.
Крім цього, суд першої інстанції в мотиви прийняття рішення поклав докази, що стосуються періоду поза межами 6 місяців, визначених ст.71 ЖК України, що передували зверненню з позовом, отже покази свідків є неналежними доказами, оскільки містять інформацію за грудень 2022 року.
Однак, з цих підстав доводи апеляційної скарги щодо необґрунтованості рішення суду слід відхилити, оскільки, навіть за умови встановлення судом відповідних фактів порушення вимог закону чи інших правил, суд повинен оцінити спірні правовідносини за принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між сторонами, враховуючи те, що заінтересована особа, якою є відповідач (разом із малолітньою донькою) у справі не повинна нести непропорційний та надмірний тягар, зокрема, у вигляді визнання її такою, що втратила право користування житлом.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції передбачає кожній особі гарантії, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі «Gillow v. the U.K.»), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі «Larkos v. Cyprus»).
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява №30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява №19009/04, пункт 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява №39948/06, пункт 47).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява №20082/02, пункт 56). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява №66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, cуд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (пункт 60 вищезгаданого рішення у справі «Зехентнер проти Австрії»). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява №7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява №28261/06, пункти 21-23; рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява №3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява №33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I).
Отже, навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №353/1096/16-ц, наведені такі правові висновки.
Конвенція в статті 1 Першого протоколу практично в єдиному приписі, що стосується майна, об'єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.
ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, можна дійти висновку, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
У справі, що розглядається, визнання відповідачки з її малолітньою донькою в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення права останніх на житло, внаслідок якого ОСОБА_2 та її малолітня донька можуть втратити не лише право на користування житлом, а позбутися такого права взагалі та стати безхатченком.
Зі справи вбачається, що ОСОБА_2 є онукою позивачки, була зареєстрована в спірній квартирі з 25.04.1991 року та набула право користування спірним житлом, періодами проживала там, має тривалий зв'язок із спірною квартирою як із житлом, в неї відсутнє на праві власності чи праві користування на інше житло, в зв'язку з чим визнання відповідачки такою, що втратила право користування такою, ставить під загрозу її соціальний статус, вона може стати безхатченком, втративши право користування житлом.
З іншої сторони, ОСОБА_1 , як позивач у справі не є власником спірної квартири, а лише її наймачем.
Беручи до уваги характер родинних відносин між бабусею й онукою та зважаючи на встановлені обставини, позивач є наймачем спірної квартири, як до смерті свого чоловіка - головного квартиронаймача, так і після його смерті була обізнана про обтяження спірної квартири правом користування житлом онуки ОСОБА_2 .
Колегією суддів також встановлено, що відповідач немає іншого жилого приміщення на праві власності, яке б задовольняло її потреби у житлі.
Отже, права відповідача також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.
Оцінюючи спірні правовідносини, колегія суддів також бере до уваги і те, що ОСОБА_1 будучи наймачем спірної квартири і вимоги безумовної реалізації повноважень не власника, не можуть бути легітимною підставою позбавлення іншої особи права, а саме права на житло, яке також гарантується і захищається Конституцією України (стаття 47) та Конвенцією (стаття 8).
При цьому, позивач жодним чином не довела, що реєстрація місця проживання відповідачки у спірній квартирі перешкоджають їй користуватись своїм майном.
Крім того, не може бути підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим несплата комунальних послуг, оскільки сама по собі відсутність плати за комунальні послуги не свідчить про втрату особою інтересу до житлового приміщення, на що вірно вказано судом першої інстанції.
Так, пунктом 7 Правил користування приміщеннями житлових будинків і гуртожитків, затверджених постановою КМУ від 08.10.1992 року №572 встановлено, що власник та наймач (орендар) квартири зобов'язаний оплачувати надані житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.
У зв'язку з цим, інші співвласники, які належним чином сплачують комунальні послуги як за себе, так і за іншого співвласника, вправі вимагати через суд стягнення в порядку регресу частину понесених витрат з недобросвісного співвласника/користувача.
Таке право забезпечується ч.1 ст.544 ЦК України, а тому ОСОБА_1 не позбавлена права на звернення до суду за захистом свого порушеного права у разі наявності такого.
За таких обставин справи слід дійти висновку, що суд першої інстанції правильно відмовив в позові, однак помилився з мотивами відмови, оскільки в позові слід було відмовити саме у зв'язку з тим. що позивач вимагає саме визнання відповідача разом із її донькою такими, що втратили право користування квартирою, що не є пропорційним втручанням та не свідчить про легітимність мети цього позову і недоведеністю позивачем, що реєстрації місця проживання відповідачки з донькою у спірній квартирі перешкоджають їй користуватись своїм майном.
З врахуванням викладеного колегія суддів вважає, що оскаржене судове рішення підлягає зміні з викладенням його мотивувальної частини в редакції цієї постанови.
В силу ч.1 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Стосовно оскарження додаткового рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 07.02.2025 року, то колегія суддів з урахуванням відсутності доводів з приводу нерозумності і не співмірності як зі складністю справи, так і обсягом наданих адвокатом відповідачу послуг, не вбачає підстав для зміни чи скасування останнього.
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі наведеного та керуючись ст.ст.367, 368, 374, 375, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_4 , який діє в інтересах ОСОБА_1 , задовольнити частково.
Рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 30 січня 2025 року змінити, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
В решті рішення залишити без змін.
Додаткове рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 07 лютого 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного суду протягом тридцяти днів з часу складання повного тексту постанови.
Суддя-доповідач І.Н. Лисак
Судді: Н.К. Височанська
І.М. Литвинюк