25 березня 2025 року місто Київ.
Справа №752/20138/23
Апеляційне провадження № 22-ц/824/5718/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ
Головуючого судді (судді-доповідача) Желепи О.В.,
суддів: Мазурик О.Ф., Поливач Л.Д.
за участю секретаря судового засідання Рябошапки М.О.
розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справуза апеляційною скаргою ОСОБА_1 , який діє в інтересах ОСОБА_2 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2024 року (у складі судді Данілової Т.М., дата складання повного тексту 11.11.2024)
у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,
У січні 2024 року ОСОБА_3 звернулася в суд з позовом про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування двокімнатною квартирою, розташованою за адресою: АДРЕСА_1 .
В обґрунтування своїх вимог позивач зазначає, що починаючи з 1995 року по 2006 рік ОСОБА_2 проживав у вказаній квартирі, житловою площею 23,60 кв. метрів, на підставі договору найму. У зв'язку з переїздом на постійне місце проживання до м. Біла Церква та не маючи наміру далі проживати у спірній квартирі разом з позивачем і виконувати покладені обов'язки згідно договору найму, 24.05.2019 року відповідач звернувся до Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації з заявою про внесення змін до договору найму вказаного житлового приміщення.
20.08.2019 року на підставі рішення Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації №547 за згодою сторін та на підставі заяви ОСОБА_2 відбулася зміна сторони договору найму двокімнатної квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , новим наймачем стала позивач ОСОБА_3 . На виконання взятих на себе обов'язків наймача позивач уклала на своє ім'я всі необхідні договори по утриманню вказаної квартири, а саме договір про надання комунальних послуг №2111090191 від 30.08.2019 року, договір № 930602800090100 по наданню послуг з центрального опалення та централізованого постачання гарячої води населенню від 30.08.2019 року. Позивач своєчасно (щомісяця) вносила квартирну плату та плату за комунальні послуги.
Відповідач з 2006 року не проживає у квартирі, розташованій за адресою: АДРЕСА_1 , де він зареєстрований, та не сплачує комунальні платежі, в утриманні житла участі не приймає, особистих речей в будинку не має і взагалі житловим приміщенням не цікавиться.
04.05.2021 року у будинку за адресою: АДРЕСА_2 , сталася пожежа.
З 24.05.2021 року для забезпечення мешканців житлового будинку рішенням засідання штабу з ліквідації надзвичайної ситуації, пов'язаної з пожежею, призупинено експлуатацію вказаного житлового будинку, а всіх мешканців, які проживали на момент пожежі в даному будинку, в тому числі і позивача, тимчасово поселили в гуртожиток Національного університету харчових технологій, розташованому за адресою: АДРЕСА_3 .
Оскільки відповідач втратив право користування житлом, не проживаючи в спірній квартирі без поважних причин, а його реєстрація створює позивачу перешкоди, ОСОБА_3 просить визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування двокімнатною квартирою, розташованою за адресою: АДРЕСА_1 .
У січні 2024 року ОСОБА_3 звернулася у суд з позовом про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування двокімнатною квартирою, розташованою за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2024 року позов задоволено.
Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування кватирою, розташованою за адресою: АДРЕСА_1 .
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 1 211,20 грн. судового збору.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, представник ОСОБА_2 - ОСОБА_1 17 грудня 2024 року засобами поштового зв'язку подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, якою просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, зазначає, що оскаржуване рішення прийнято з порушенням норм цивільно-процесуального та матеріального права України, судом першої інстанції неповно з'ясовані обставини, які мають значення для справи, не застосовано норми права стосовно строків позовної давності, що призвело до незаконного рішення у справі.
Звертає увагу, що заява ОСОБА_2 від 24.05.2019 про надання згоди на зміну квартиронаймача на ОСОБА_3 відбулася не з власної волі позивача, а лише внаслідок погроз із застосуванням до позивача насилля зі сторони співмешканця ОСОБА_3 - ОСОБА_4 , який регулярно погрожував позивачу, про що підтвердили свідки ОСОБА_5 та ОСОБА_6 в суді першої інстанції.
Вказує, що десь з 2012 року без дозволу квартиронаймача позивач в даній квартирі змінила замки та двері і взагалі перекрила позивачу вільний доступ до неї.
Зазначає, що у зв'язку з вищевказаним, до Голосіївського районного суду буда подана позовна заява про визнання недійсним , договору найму квартири АДРЕСА_4 .
Звертає увагу, що 31.10.2024 року під час судового засідання в суді першої інстанції було заявлено усне клопотання про застосування строків позовної давності стосовно даної позовної вимоги, однак судом першої інстанції таке клопотання розглянуто не було. Вказує, що початок перебігу позовної давності за цією позовною вимогою зі слів позивача настав в кінці 2006 року, коли відповідач переїхав на постійне місце проживання до м. Біла Церква. Однак з самою позовною заявою про позбавлення права користування квартирою позивач звернувся 29.01.2024 року.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 23 грудня 2024 року відкрито апеляційне провадження за даною апеляційною скаргою.
У судовому засіданні представник ОСОБА_2 - ОСОБА_1 підтримав доводи апеляційної скарги. Представник ОСОБА_3 - ОСОБА_7 заперечував проти задоволення апеляційної скарги.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що договір найму квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , та рахунок на дану квартиру був укладений саме на ОСОБА_2 , оскільки ордер на право користування квартирою видавався в 1987 році членам його сім'ї, а саме матері ОСОБА_8 .
Згідно довідки від 24.10.2018 року про реєстрацію місця проживання № 2004298 ОСОБА_2 з 16 червня 1995 року зареєстрований за вказаною адресою (а.с. 14).
23 березня 2002 року був укладений шлюб між сторонами у справі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , що підтверджується даними свідоцтіа про шлюб серії НОМЕР_2 від 23 липня 2015 року , виданим відділом реєстрації актів громадянського стану Голосіївського управління юстиції у м. Києві. (а.с. 8)
15 лютого 2005 року позивач ОСОБА_3 набула права користування квартирою, розташованою за адресою: АДРЕСА_1 . (а.с. 17)
З матеріалів справи вбачається, що 24 травня 2019 року ОСОБА_2 звернувся до Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації із заявою про внесення змін щодо наймача вказаної квартири.
20 серпня 2019 року на підставі розпорядження Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації №547 за згодою сторін та на підставі вказаної заяви ОСОБА_2 відбулася заміна сторони договору найму двокімнатної квартири, житловою площею 23,6 кв.метрів, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , новим наймачем стала позивач ОСОБА_3 (а.с. 130)
З огляду на те, що саме на підставі заяви відповідача відбулася заміна наймача, апеляційний суд вважає доведеним та встановленим, що на вказану дату позивач визнавала право за відповідачем, оскільки стала наймачем спірного житла саме за заявою відповідача.
На виконання взятих на себе обов'язків наймача позивач уклала на своє ім'я всі необхідні договори по утриманню вказаної квартири, а саме договір про надання комунальних послуг №2111090191 від 30.08.2019 року, договір № 930602800090100 по наданню послуг з центрального опалення та централізованого постачання гарячої води населенню від 30.08.2019 року. (а.с. 131 - 134)
04.05.2021 року за адресою: АДРЕСА_2 , виникла пожежа. (а.с. 10)
З 24.05.2021 року для забезпечення мешканців житлового будинку рішенням засідання штабу з ліквідації надзвичайної ситуації, пов'язаної з пожежею, призупинено експлуатацію вказаного житлового будинку, а всіх мешканців, які проживали на момент пожежі в даному будинку, в тому числі і позивача, тимчасово поселили в гуртожиток Національного університету харчових технологій, розташованому за адресою: АДРЕСА_3 .
У подальшому, шлюб між сторонами у справі розірвано, що підтверджується даними свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_3 від 22 жовтня 2022 року, виданим Голосіївським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ). (а.с. 7)
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відсутність відповідача за спірною адресою понад 6 місяців підтверджується матеріалами справи, а доводи представника відповідача про те, що ОСОБА_2 не проживає у спірному житлі внаслідок конфлікту зі співмешканцем позивачки, не підтверджено належними доказами.
Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Згідно із частиною 4 статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Стаття 71 ЖК Української РСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів.
Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім'ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.
Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Аналіз статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.
Саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.
Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Аналогічні роз'яснення містяться у пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12 квітня 1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», відповідно до якого у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім'ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.
Такого правового висновку щодо застосування положень статей 71, 72 ЖК Української РСР дійшов і Верховний Суду у постанові від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц та у постанові від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц.
Отже, саме причини та строк не проживання відповідача у спірному житловому приміщенні є предметом доказування у справі про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Обов'язок доказування даних обставин покладається на сторону позивача.
При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Суд має всебічно перевірити доводи сторін щодо поважності причин відсутності у жилому приміщенні понад зазначені у статті 71 ЖК України строки.
При вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого жилого приміщення.
Відповідний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 454/2025/15-ц.
Судом першої інстанції наведених вимог закону і правових висновків Верховного Суду враховано не було. Так, судом не було враховано, що іще влітку 2019 році позивачка визнавала право на житло за відповідачем, оскільки саме за його заявою, як наймача житла за обопільною згодою було змінено квартиронаймача спірної квартири на позивачку. Доказів того, що відповідач не проживав в квартирі з літа 2019 року до моменту пожежі в квартирі без поважних причин суду надано не було. Відповідач пояснював таке не проживання зміною замків позивачем та тим , що в спірній квартирі проживала позивачка з іншим чоловіком, відповідно, він не міг з ними проживати в квартирі одночасно.
Судом достовірно встановлено, що 04.05.2021 року за адресою: АДРЕСА_2 , виникла пожежа. У зв'язку з цим було призупинено експлуатацію вказаного житлового будинку. Отже, з 04.05.2021 року і до цього часу, а ні позивач, а ні відповідач не мають змоги проживати за вказаною адресою. Квартира не належить сторонам на праві власності.
На час подачі позову проживання в спірній квартирі як позивача так і відповідача є неможливим, а тому відповідно, суд вважає, що позивачем не доведено порушення її прав, станом на дату звернення з позовом до суду, оскільки позивачка не користується спірною квартирою, а відповідно не довела, яким чином реєстрація відповідача у спірній квартирі порушує її права.
Посилання в судовому засіданні на те, що оскільки спірна квартира згоріла, то новим житлом будуть забезпечуватись сім'ї з урахуванням зареєстрованих осіб, що зменшить частку позивача, є недоведеним припущенням.
Крім того, судом першої інстанції не надано оцінки ні аргументації мети, яку позивач переслідувала, подавши позов про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житлом, ні співрозмірність відповідній меті, в той час як обґрунтування пропорційності позбавлення житла Європейський суд з прав людини вважає обов'язковою умовою належного застосування статті 8 Конвенції (див. mutatis mutandis «Dakus v. Ukraine», № 19957/07, § 50-51, ЄСПЛ, від 14 грудня 2017 року).
Серед правових підстав позову, позивач також посилалася на ст. 107 ЖК України, якою передбачено втрату права на житло у зв'язку зі зміною постійного місця проживання. Проте суду не було надано належних та допустимих доказів про зміну постійного місця проживання відповідача на м. Біла Церква, в розумінні ст. 107 ЖК України, та втрату відповідачем інтересу до спірного житла в м. Києві.
Апеляційний суд враховує, що вимога про визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення, має фактичним наслідком позбавлення відповідача права на користування житлом. Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв'язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у право на житло.
Європейський суд з прав людини вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла». Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (справа «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).
У постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) Велика Палата Верховного Суду сформувала висновки про основні принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), викладені у рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), у справах з приводу користування житловими приміщеннями, і звернула увагу, зокрема, на те, що у своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_3 вказувала, що реєстрація відповідача в квартирі створює позивачу перешкоди в майбутньому в користуванні житловою площею. Як саме дана обставина може бути перешкодою, позивачем не зазначено. Крім того колегія суддів вважає таке обґрунтування безпідставним і бездоказовим, оскільки позивач посилається на гіпотетичні обставини, які можуть відбутись в майбутньому.
В апеляційному суді представником позивача зазначено, що ОСОБА_3 також несе витрати, оскільки по цій квартирі здійснюється надання житлово-комунальних послуг.
Враховуючи вказані доводи позивача, оцінюючи пропорційність втрати відповідача права користування житлом, переслідуваній меті позивача, апеляційний суд враховує, що позивач не позбавлений можливості стягнути з відповідача відповідну частину його витрат відповідно до вимог ст. 544 ЦК України, що в даному випадку буде ефективним та пропорційним способом захисту прав позивача як квартиронаймача, але вказана обставина не є підставою для визнання відповідача таким, що втратив право користування жилим приміщенням у розумінні статей 71, 72 ЖК УРСР, оскільки не свідчить про втрату інтересу відповідача до спірного житла.
Враховуючи, що в матеріалах справи відсутні докази наявності у відповідача у власності іншого житла, і що відповідач заперечує проти зняття його з реєстраційного обліку в спірній квартири, продовжуючи вважати її своїм житлом, в тому числі оскільки сім'я відповідача проживала в зазначеному будинку з 1987 року, і спірна квартира в минулому надавалась саме члену сім'ї відповідача, суд приходить до висновку, що його право на спірне майно має бути захищено, оскільки визнання його такими, що втратив право користування житловим приміщенням, не буде вважатися справедливим з урахуванням усіх обставин цієї справи і не відповідатиме критеріям дотримання справедливого балансу обох сторін відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
З огляду на викладене рішення суду першої інстанції ухвалене за неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України є підставами для його скасування з прийняттям нового рішення про відмову в задоволенні позову.
Керуючись ст. 367, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , який діє в інтересах ОСОБА_2 - задовольнити.
Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2024 року - скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Постанова суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного судового рішення.
Повна постанова складена 08 квітня 2025 року.
Головуючий О.В. Желепа
Судді О.Ф. Мазурик
Л.Д. Поливач