вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
м. Київ
"01" квітня 2025 р. Справа№922/1767/24
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Владимиренко С.В.
суддів: Ходаківської І.П.
Демидової А.М.
за участю секретаря судового засідання Невмержицької О.В.
за участю представників учасників справи згідно протоколу судового засідання від 01.04.2025
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Сумигаз»
на рішення Господарського суду Сумської області від 05.12.2024 (повний текст складено та підписано 16.12.2024)
у справі №922/1767/24 (суддя Вдовенко Д.В.)
за позовом Акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Харківгаз»
до Акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Сумигаз»
про стягнення 2 183 925, 83 грн
22.05.2024 Акціонерне товариство «Оператор газорозподільної системи «Харківгаз» звернувся до Господарського суду Харківської області з позовною заявою, в якій просив суд стягнути з Акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Сумигаз» 2 183 925, 83 грн, в тому числі 1 917 405, 69 грн заборгованості за надані послуги, 220 884, 88 грн пені, 22 536, 08 грн 3% річних, 23 099,18 грн інфляційних втрат, відповідно до договору про надання послуг № 38А400-68-21 від 12.03.2020, укладеного між сторонами. Також позивач просив суд визначити в рішенні суду про нарахування відповідних відсотків до моменту виконання рішення з урахуванням приписів законодавства України, а саме: нарахування 3% річних на суму непогашеного за договором №38А400-68-21 від 12.03.2020 боргу у розмірі 22 536,08 грн, починаючи з дати ухвалення судового рішення і до моменту виконання цього рішення; нарахування інфляційних втрат на суму непогашеного за договором №38А400-68-21 від 12.03.2020 боргу у розмірі 23 099,18 грн, починаючи з дати ухвалення судового рішення і на момент виконання цього рішення.
В обґрунтування позовних вимог позивач вказує на те, що за договором №38А400-68-21 від 12.03.2020 відповідачу були надані послуги на загальну суму 8 501 943, 24 грн, які відповідач частково оплатив у сумі 1 629 235, 06 грн. У зв'язку із проведеним зарахуванням зустрічних однорідних вимог, заборгованість відповідача за договором зменшилась на суму 4 955 302, 49 грн та залишилась сумі 1 917 405, 69 грн, яку відповідач не сплатив, у зв'язку з чим позивач звернувся з позовом до суду.
Господарський суд Харківської області ухвалою від 27.05.2024 передав матеріали позовної заяви №922/1767/24 за підсудністю до Господарського суду Сумської області на підставі п. 1 ч. 1 ст. 31 ГПК України.
Господарський суд Сумської області рішенням від 05.12.2024 у справі №922/1767/24 позов задовольнив частково. Стягнув з Акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Сумигаз» на користь Акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Харківгаз» 1 917 405, 69 грн заборгованості за надані послуги, 22 481, 40 грн 3% річних, 23 099, 18 грн інфляційних втрат, 23 555, 84 грн витрат по сплаті судового збору.
В порядку ч. 10 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України органу (особі), що здійснюватиме примусове виконання рішення, здійснювати нарахування 3% річних на суму основного боргу (1 917 405, 69 грн) з дати ухвалення рішення суду до моменту виконання рішення суду.
Нарахування 3% річних необхідно здійснювати за наступною формулою:
Сума 3% річних = С х 3 х Д / КДР / 100, де:
С - сума основного боргу,
Д - кількість днів прострочення,
КДР кількість днів у році.
Роз'яснив органу (особі), що здійснюватиме примусове виконання рішення суду, що у випадку часткової сплати боржником суми основного боргу, нарахування 3% річних повинно здійснюватись на залишок заборгованості. У задоволенні позову в іншій частині - відмовив.
Ухвалюючи вказане рішення суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість та доведеність позовних вимог. Суд першої інстанції з урахуванням непослідовної позиції відповідача, зокрема неодноразового підтвердження факту наявності боргу у листах від 04.08.2023, 26.10.2023, акті звіряння за період з 01.01.2023 до 01.08.2023, дійшов до висновку, про недобросовісність поведінки відповідача, оскільки після звернення позивача з позовом до суду відповідач почав заперечувати проти стягнення боргу. При задоволенні позовних вимог щодо стягнення основного боргу, суд врахував, що відповідач не подав жодних доказів на спростування факту наявності боргу, жодних пояснень щодо факту визнання боргу до звернення позивача з позовом до суду і заперечення після звернення позивача з позовом до суду, жодних доказів на підтвердження того, що після зміни керівництва було встановлено відсутність заборгованості за договором, яку відповідач визнавав. Суд першої інстанції, також врахував, що відповідач не стверджував про ненадання послуг, а вказував на те, що позивач не подав належних доказів на підтвердження позовних вимог.
Враховуючи встановлений судом факт порушення відповідачем договірних зобов'язань щодо своєчасної оплати послуг, перевіривши обставини, пов'язані з правильністю здійснення розрахунку, суд вважав правомірними, обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню вимоги позивача про стягнення з відповідача інфляційних втрат в сумі 23 099, 18 грн та 3% річних в сумі 22 481, 40 грн. У задоволенні позову щодо стягнення з відповідача 3% річних у сумі 54,68 грн, суд відмовив за їх необґрунтованістю.
Також суд першої інстанції встановив, що підстави для стягнення пені у розмірі, не погодженому в договірному порядку та прямо не передбаченому законом відсутні, тому суд відмовив у задоволенні позовних вимог щодо стягнення з відповідача пені в сумі 220 884, 88 грн.
З урахуванням встановлених судом обставин у справі, суд дійшов висновку, що відповідно до положень частини 10 статті 238 Господарського процесуального кодексу України наявні підстави для зазначення у рішенні суду про проведення нарахування органом (особою), що здійснюватиме примусове виконання рішення суду, 3% річних від суми основного боргу з дати ухвалення рішення суду до моменту виконання рішення суду за формулою - Сума 3% річних = С х 3 х Д / КДР / 100, де: С - сума основного боргу, Д - кількість днів прострочення, КДР кількість днів у році. Разом з тим, суд першої інстанції відмовив позивачу в нарахуванні інфляційних втрат на суму непогашеного за договором №38А400-68-21 від 12.03.2020 боргу у розмірі 23 099,18 грн, починаючи з дати ухвалення судового рішення і на момент виконання цього рішення, оскільки ч. 10 ст.238 Господарського процесуального кодексу України не передбачає право суду, приймаючи рішення про стягнення боргу, зазначити в рішенні про нарахування інфляційних втрат органом (особою), що здійснюватиме примусове виконання рішення суду.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням, Акціонерне товариство «Оператор газорозподільної системи «Сумигаз» звернулось до апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить поновити строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду Сумської області від 05.12.2024 у справі №922/1767/24 в частині задоволення позовних вимог; скасувати рішення Господарського суду Сумської області від 05.12.2024 у справі №922/1767/24 в частині задоволення позовних вимог та ухвалити нове рішення, яким відмовити у позові в повному обсязі.
Обґрунтовуючи вимоги та доводи апеляційної скарги відповідач посилається на те, що рішення суду першої інстанції ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, при неповному з'ясуванні всіх обставин справи та при невідповідності висновків суду першої інстанції фактичним обставинам справи.
За твердженням апелянта, при укладенні договору сторони погодили, що факт надання послуги, в т.ч. номенклатура, обсяг та вартість послуг, фіксується сторонами в Акті приймання-передачі наданих послуг, який підписується сторонами в період з 20 по 25 числа кожного поточного місяця, а оплата здійснюється протягом 10-ти банківських днів з дати одержання рахунка. Апелянт зазначає, що до позовної заяви позивачем на підтвердження суми основного боргу не додано ані розрахунку суми основного боргу, ані актів приймання-передачі послуг, ані рахунків, які були вручені позивачеві, на суму заборгованості, що пред'являється до стягнення. За посиланням відповідача, на момент звернення до суду з позовом , враховуючи той обсяг доказів, який був доданий АТ «Харківгаз» до позову, позивач не надав належних та допустимих доказів наявності за Договором суми заборгованості у розмірі 1 917 405,69 грн, тобто позивачу необхідно було відмовити у задоволенні позову в частині стягнення основного боргу, але суд першої інстанції не надав належної правової оцінки аргументам АТ «Сумигаз».
Відповідно до витягу з протоколу автоматичного визначення складу колегії суддів від 07.01.2025 апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Сумигаз» на рішення Господарського суду Сумської області від 05.12.2024 у справі №922/1767/24 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя - Владимиренко С.В., судді: Демидова А.М., Ходаківська І.П.
Північний апеляційний господарський суд ухвалою від 10.01.2025 витребував з Господарського суду міста Києва матеріали справи №922/1767/24. Відклав розгляд питання про відкриття, повернення, залишення без руху або відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою Акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Сумигаз» на рішення Господарського суду Сумської області від 05.12.2024 у справі №922/1767/24.
Матеріали справи №922/1767/24 надійшли на адресу Північного апеляційного господарського суду 24.01.2025.
Північний апеляційний господарський суд ухвалою від 29.01.2025 апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Сумигаз» на рішення Господарського суду Сумської області від 05.12.2024 у справі №922/1767/24 залишив без руху, надав скаржнику строк на усунення недоліків апеляційної скарги.
Скаржник у встановлений строк усунув недоліки апеляційної скарги, шляхом подання відповідного клопотання.
Північний апеляційний господарський суд ухвалою від 14.02.2025 відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою Акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Сумигаз» на рішення Господарського суду Сумської області від 05.12.2024 у справі №922/1767/24; розгляд апеляційної скарги призначив на 25.03.2025 о 12 год. 45 хв.
Позивач згідно відзиву на апеляційну скаргу заперечує проти її задоволення, посилаючись на те, що рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині є законним та обґрунтованим, ухваленим з дотриманням норм процесуального та матеріального права.
У судовому засіданні 25.03.2025 оголошено перерву до 01.04.2025 до 11 год. 55 хв.
Представник відповідача у судовому засіданні 01.04.2025 підтримав доводи та вимоги своєї апеляційної скарги, просив суд апеляційної інстанції її задовольнити, скасувати рішення Господарського суду Сумської області від 05.12.2024 у справі №922/1767/24 в частині задоволення позовних вимог та ухвалити нове рішення, яким відмовити у позові в повному обсязі.
У судовому засіданні 01.04.2025 представник позивача заперечив проти задоволення апеляційної скарги відповідача, просив суд апеляційної інстанції відмовити у її задоволенні, а рішення Господарського суду Сумської області від 05.12.2024 у справі №922/1767/24 залишити без змін.
Розглянувши доводи та вимоги апеляційної скарги, відзиву на неї, заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів встановила наступне.
Частиною 1 статті 269 ГПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції здійснює апеляційний перегляд в частині доводів та вимог апеляційної скарги відповідача щодо задоволених позовних вимог суду першої інстанції.
Як встановлено судом першої інстанції і зазначене підтверджується матеріалами даної справи, 12.03.2020 між сторонами укладений договір про надання послуг № 38А400-68-21 (далі - договір) за умовами якого відповідач доручає, а позивач бере на себе зобов'язання виконати послуги з підготовки до повірки та технічного обслуговування засобів вимірювальної техніки (далі -ЗВТ) та доставки ЗВТ за ціною та номенклатурою вказаною у додатку 1 до договору, відповідач зобов'язується прийняти і сплатити вищезазначені послуги (п. 1.1. договору).
Відповідно до п. 2.1. договору ціна договору включає в себе вартість послуг, наданих протягом дії договору та визначається на підставі рахунків за надані послуги, виставлені виконавцем, відповідно до Специфікації послуг.
Згідно з п. 2.2. договору оплата наданих послуг здійснюється щомісячно, протягом 10-ти банківських днів з дати одержання рахунка, шляхом перерахування коштів на поточний рахунок виконавця.
За умовами п. 2.3. договору виконавець надає послуги з повірки та доставки на підставі цього договору. Номенклатура, обсяг та вартість послуг фіксується сторонами в акті приймання-передачі наданих послуг, який підписується сторонами в період з 14 числа місяця наступного за звітним.
Сторони домовились, що у разі внесення відповідних змін до законодавства та/або змін суми витрат, що впливають на вартість послуг, узгоджена сторонами у додатку 1 вартість підлягає коригуванню шляхом підписання додаткової угоди до договору (п. 2.4. договору).
Відповідно до п. 2.5. договору в редакції додаткової угоди №5 від 08.09.2021 до договору загальна сума договору не повинна перевищувати 10 000 000,00 грн (десять мільйонів гривень 00 копійок) з ПДВ.
Згідно з п. 4.1.2. договору замовник зобов'язаний своєчасно прийняти і оплатити послуги.
За умовами п. 4.1.3, 4.1.4. договору замовник протягом 5 (п'яти) робочих днів з дати одержання акту (-ів) зобов'язаний підписати та направити виконавцю один примірник акту (-ів) або письмово обґрунтувати відмову приймання наданих послуг у разі наявності зауважень до наданих послуг.
У разі якщо у строк 5 (п'ять) робочих днів замовник не повернув виконавцю підписаний акт приймання-передачі наданих послуг або обґрунтовану відмову від прийняття послуг, послуги вважаються такими, що надані належним чином та прийняті замовником у повному обсязі.
Договір набуває чинності з моменту підписання та діє до 31 грудня 2025 року (п. 7.4. договору).
Спір виник через порушення відповідачем умов Договору в частині оплати за надані позивачем послуги у розмірі 1 917 405, 69 грн.
Відповідно до частини 2 статті 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Згідно із пунктом 1 частини 2 статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до частини 1 статті 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Згідно із частиною 1 статті 903 ЦК України якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
Згідно із статтею 193 Господарського кодексу України (далі по тексту - ГК України) суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом (частина 1 вказаної правової норми).
Відповідно до частини 2 статті 193 ГК України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
Зазначене також кореспондується зі статтями 525, 526 ЦК України відповідно до яких зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Стаття 629 ЦК України передбачає, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
На підтвердження факту виконання послуг за договором позивач додав до позовної заяви заяву про зарахування зустрічних однорідних вимог від 31.07.2023 №2668 адресовану відповідачу (т. 1, а.с. 26) та акт звіряння взаємних рахунків за період з 01.01.2023 по 01.08.2023 між сторонами, який позивачем направлений відповідачу засобами електронного зв'язку .
02.08.2023 позивач звернувся до відповідача з листом №2683, в якому просив здійснити погашення дебіторської заборгованості в сумі 1 917 405, 69 грн.
04.08.2023 відповідач надав відповідь №4001-СК-12114-023 на лист позивача від 02.08.2023 №2683, в якому, у зв'язку із скрутним фінансовим становищем, просив позивача розстрочити виконання грошового зобов'язання у розмірі 2 032 405, 69 грн, в тому числі за договором №38А400-68-21 в сумі 1 917 405, 69 грн, рівними платежами до 22.09.2023.
Як зазначає позивач у позовній заяві графік розстрочення був ним погоджений.
З листа від 04.08.2023 №4001-СК-12114-023 вбачається, що відповідач підтвердив, що він визнає заборгованість вказану позивачем в листі від 02.08.2023 №2683, а саме, за договором №38А400-68-21 від 12.03.2020 на усуму 1 917 405, 69 грн (т.1., а.с. 29).
26.10.2023 відповідач звернувся до позивача з листом №40005-Сл-16489-1023, в якому підтвердив, що за ним обліковується заборгованість в сумі 1 917 405, 69 грн за договором №38А400-68-21, просив позивача взяти на себе зобов'язання перед відповідачем ТОВ «Харківрегіонгаз», засновником якого є АТ «Харківгаз» в сумі 987 362,55 грн .
09.11.2023 позивач надав відповідь №3368 на лист відповідача, в якій зазначив, що АТ «Харківгаз» не відповідає по зобов'язаннях ТОВ «Харківрегіонгаз» та просив відповідача сплатити заборгованість за договором №38А400-68-21 від 12.03.2020 у строк до 15.12.2023.
Оскільки відповідач не сплатив заборгованість за договором №38А400-68-21 від 12.03.2020 у строк до 15.12.2023, позивач звернувся до суду з даним позовом.
У відзиві на позовну заяву відповідач зазначив, що єдиним та належним доказом на підтвердження наявності заборгованості за Договором є первинні документи, а саме, у даному випадку, акти приймання-передачі послуг, а підтвердження того, що грошове зобов'язання є простроченим - вручені позивачем рахунки на оплату.
У подальшому, як зазначив позивач, у зв'язку із порушенням відповідачем принципу заборони суперечливої поведінки позивачем до відповіді на відзив було додано Акти здачі-приймання робіт, податкові накладні, виписку з банківського рахунку про часткову оплату послуг.
Так, акт звірки не є первинним документом, проте може вважатися доказом у справі в підтвердження певних обставин, за умови, що інформація, відображена в акті підтверджена первинними документами та акт містить підписи уповноважених на його підписання сторонами осіб (такої ж думки дотримується Верховний Суд у постановах Верховного Суду від 25.06.2020 у справі № 924/233/18 та від 05.03.2019 у справі №910/1389/18, від 19.04.2018 у справі № 905/1198/17, від 08.05.2018 у справі №910/16725/17, від 17.10.2018 у справі № 905/3063/17 та від 04.12.2019 у справі №916/1727/17).
Належними доказами, що підтверджують наявність чи відсутність заборгованості, а також встановлюють розмір заборгованості, можуть бути виключно первинні документи, оформлені у відповідності до вимог статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (постанови Верховного Суду від 20.05.2020 у справі № 918/535/19, від 12.09.2018 у справі № 910/22923/17).
За статтею 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.
Первинні документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади і прізвища (крім первинних документів, вимоги до яких встановлюються Національним банком України) осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Залежно від характеру господарської операції та технології обробки облікової інформації до первинних документів можуть включатися додаткові реквізити (печатка, номер документа, підстава для здійснення операції тощо).
Неістотні недоліки в документах, що містять відомості про господарську операцію, не є підставою для невизнання господарської операції, за умови, що такі недоліки не перешкоджають можливості ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції, та містять відомості про дату складання документа, назву підприємства, від імені якого складено документ, зміст та обсяг господарської операції тощо.
З оскаржуваного рішення вбачається, що суд першої інстанції встановив, що на підтвердження факту надання послуг за договором на загальну суму 8 501 943, 24 грн позивач надав акти здачі-приймання робіт (надання послуг), а також податкові накладні та банківські виписки про часткову оплату послуг.
Акти здачі-приймання робіт (надання послуг) №72006279, №72006280, №72005968, №72005969 від 30.12.2022, №72005461, №72005459, №72005460 від 30.11.2022, № 72005335 від 28.11.2022 на загальну суму 1 606 084 грн підписані сторонами електронними підписами.
Акти здачі-приймання робіт (надання послуг) №72000657, №72000319 на загальну суму 207 631 грн не підписані сторонами. На підтвердження факту виконання послуг позивач подав зареєстровані податкові накладні № 1271, 1273 від 17.01.2022 (т. 1, а.с. 95, 96, 99, 100).
Акти здачі-приймання робіт (надання послуг) №72000652, №72000320 від 17.01.2022 на загальну суму 96 062 грн підписані зі сторони позивача, підпису відповідача акти не містять. На підтвердження факту виконання послуг позивач подав зареєстровані податкові накладні № 1228, 1229 від 17.01.2022 (т. 1, а.с. 101-104).
Акти здачі-приймання робіт (надання послуг) на загальну суму 5 279 799 грн №71018768 від 29.12.2021, №71016708 від 29.11.2021, №71014238 від 27.10.2021, №71012686 від 28.09.2021, №71011453 від 30.08.2021, №71009028 від 01.06.2021, №71010674 від 30.07.2021 підписані сторонами. Акт № 71010674 від 30.07.2021 на суму 1 035 474 грн. оплачений, що підтверджується банківською випискою (т. 1, а.с. 76).
Акти здачі-приймання робіт (надання послуг) на загальну суму 1 312 367, 24 грн позивач не надав, у зв'язку з їх відсутністю на підприємстві (в січні 2023 року керівництвом АТ «Харківгаз» було встановлено факт відсутності на підприємстві документації, в тому числі - первинної, а також зафіксовано факт відсутності доступу до електронних баз, які Товариство використовувало у своїй діяльності. За даним фактом до ЄРДР внесено відомості, що підтверджується копіями витягів з ЄРДР №12023221140000437 та №12023221140000364 (т.1, а.с. 75).
Відповідно до пункту 201.1 статті 201 Податкового кодексу України на дату виникнення податкових зобов'язань платник податку зобов'язаний скласти податкову накладну в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації у порядку, визначеному законодавством, кваліфікованого електронного підпису уповноваженої платником особи та зареєструвати її в Єдиному реєстрі податкових накладних у встановлений цим Кодексом термін.
У податковій накладній зазначаються в окремих рядках такі обов'язкові реквізити:
а) порядковий номер податкової накладної;
б) дата складання податкової накладної;
в) повна або скорочена назва, зазначена у статутних документах юридичної особи або прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість, - продавця товарів/послуг;
г) податковий номер платника податку (продавця та покупця). У разі постачання/придбання філією (структурним підрозділом) товарів/послуг, яка фактично є від імені головного підприємства - платника податку стороною договору, у податковій накладній, крім податкового номера платника податку додатково зазначається числовий номер такої філії (структурного підрозділу);
д) повна або скорочена назва, зазначена у статутних документах юридичної особи або прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість, - покупця (отримувача) товарів/послуг;
е) опис (номенклатура) товарів/послуг та їх кількість, обсяг;
є) ціна постачання без урахування податку;
ж) ставка податку та відповідна сума податку в цифровому значенні;
з) загальна сума коштів, що підлягають сплаті з урахуванням податку;
і) код товару згідно з УКТ ЗЕД, для послуг - код послуги згідно з Державним класифікатором продукції та послуг; платники податків, крім випадків постачання підакцизних товарів та товарів, ввезених на митну територію України, мають право зазначати код товару згідно з УКТ ЗЕД або код послуги згідно з Державним класифікатором продукції та послуг неповністю, але не менше ніж чотири перших цифри відповідного коду;
й) індивідуальний податковий номер.
На підтвердження факту виконання послуг на цю суму позивач подав зареєстровані податкові накладні №2788 від 26.02.2021 на суму 255 750, 04 грн, №2171 від 22.03.2021 на суму 229 189, 06 грн (послуги оплачені відповідачем, що підтверджується банківською випискою (т. 1, а.с. 76), №2377 від 29.03.2021 на суму 1 966 грн (послуги оплачені відповідачем, що підтверджується банківською випискою (т. 1, а.с. 76), №4210 від 26.04.2021 на суму 262 113, 14 грн, №681 від 02.06.2021 на суму 3 501 грн (послуги оплачені відповідачем, що підтверджується банківською випискою (т. 1, а.с. 76), №682 від 02.06.2021 на суму 7 369 грн (послуги оплачені відповідачем, що підтверджується банківською випискою (т. 1, а.с. 76), №2658 від 30.06.2021 на суму 341 937 грн (послуги оплачені відповідачем, що підтверджується банківською випискою (т. 1, а.с. 76), №3346 від 30.07.2021 на суму 9 799 грн (послуги оплачені відповідачем, що підтверджується банківською випискою (т. 1, а.с. 76, зворотня сторона аркушу), №1272 від 17.01.2022 на суму 200 743 грн. Загалом за переліченими податковими накладними підтверджено факт виконання послуг на суму 1 312 367, 24 грн.
Посилання відповідача в апеляційній скарзі, що на зазначену суму 1 312 367, 24 грн відсутні будь-які первинні документи на підтвердження надання послуг повірки за Договором не заслуговують на увагу, оскільки податкові накладні надані позивачем суду містять інформацію щодо послуг наданих позивачем відповідачу відповідно до пункту 201.1 статті 201 Податкового кодексу України, зареєстровані позивачем в Єдиному реєстрі податкових накладних, що не спростовано відповідачем належними та допустимими доказами.
Крім того, відповідач не надав суду доказів, що перелічені податкові накладні були зареєстровані позивачем поза межами даного договору чи не на його виконання.
Відповідно до банківських виписок, що наявні в матеріалах справи відповідач частково оплатив надані послуги в загальній сумі 1 629 235, 06 грн.
Заперечення відповідача щодо ненадання відповідачу рахунків на оплату, правомірно відхилені судом першої інстанції з огляду на наступне.
За приписами частини 1 статті 212 ЦК України особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина).
Частиною 1 статті 613 ЦК України встановлено, що кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають з суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку.
Якщо кредитор не вчинив дії, до вчинення яких боржник не міг виконати свій обов'язок, виконання зобов'язання може бути відстрочене на час прострочення кредитора (частина 2 статті 613 ЦК України).
У той же час, рахунок-фактура є документом, який містить лише платіжні реквізити, на які потрібно перерахувати кошти. Ненадання рахунку-фактури не є відкладальною обставиною, у розумінні статті 212 ЦК України, та не є простроченням кредитора, в розумінні статті 613 ЦК України. Тому наявність або відсутність рахунку-фактури не звільняє відповідача від обов'язку сплатити належні за договором платежі.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22.05.2018 у справі №923/712/17, від 21.01.2019 у справі №925/2028/15, від 15.05.2019 у справі №910/13527/17 та від 24.09.2024 у справі №910/19091/23.
Крім того, суд першої інстанції правильно врахував, що у жодному з листів у відповідь на вимогу позивача сплатити заборгованість відповідач не стверджував про відсутність рахунків на оплату, підтверджував наявність боргу.
Обставини несвоєчасного складання актів, що підписані сторонами, на що вказує відповідач, жодним чином не спростовує обов'язку відповідача з оплати наданих послуг.
Щодо доводів відповідача, що позивачем не було наведено жодних обґрунтувань неможливості подання доказів у встановлені законодавством строки, а саме у відповіді на відзив на позовну заяву зводяться до незгоди відповідача з доведеністю позивачем наявності у відповідача заборгованості перед позивачем.
З матеріалів справи вбачається, що суд першої інстанції у підготовчому судовому засіданні 30.09.2024 за участю представників позивача та відповідача, розглянув клопотання відповідача про продовження строку для подання відзиву на позовну заяву, суд постановив протокольну ухвалу про продовження відповідачу строку для подання відзиву на позовну заяву та прийняття відзиву на позовну заяву до розгляду. Також суд прийняв до розгляду, враховуючи приписи ст. 166 ГПК України, додані позивачем до відповіді на відзив докази в обґрунтування позовних вимог з урахуванням заперечень відповідача проти позову у відзиві на позовну заяву.
Отже, доводи відповідача, що позивач не надав належних та допустимих доказів наявності за Договором суми заборгованості у розмірі 1 917 405,69 грн не відповідають дійсності, оскільки матеріали справи містять докази на підтвердження обґрунтування позивачем позовних вимог з урахуванням заперечень відповідача у відзиві на позовну заяву, які перелічені в оскаржуваному рішенні та у даній постанові.
Основні положення про докази та доказування, наведені у главі 5 Господарського процесуального кодексу України, передбачають, що докази мають бути досліджені та оцінені судом з точки зору їх належності, допустимості, достовірності та вірогідності.
Відповідно до статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно із статтею 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Допустимість доказів за статтею 77 Господарського процесуального кодексу України полягає у тому, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються. Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер полягає в тому, що незалежно від категорії справ слід дотримуватися вимоги щодо отримання інформації з визначених законом засобів доказування з додержанням порядку збирання, подання і дослідження доказів. Спеціальний характер полягає в обов'язковості певних засобів доказування для окремих категорій справ чи забороні використання деяких із них для підтвердження конкретних обставин справи.
Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (статті 78 Господарського процесуального кодексу України).
Слід наголосити, що 17.10.2019 набув чинності Закон України від 20.09.2019 №132-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема внесено зміни до Господарського процесуального кодексу України та змінено назву статті 79 Господарського процесуального кодексу України з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції з фактичним впровадженням у господарський процес стандарту доказування "вірогідність доказів".
Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.
У частині 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.
Відповідно до частин 3, 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно з частинами 1, 3 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Обов'язок з доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішенні справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.
Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (відповідні висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц та постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17, від 30.06.2022 у справі №927/774/20, на які посилається скаржник).
За змістом статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Стандарт «вірогідності доказів» не нівелює обов'язок суду щодо оцінки доказів в порядку приписів статті 86 Господарського процесуального кодексу України з урахуванням надання оцінки допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також вірогідності і взаємного зв'язку доказів у їх сукупності.
Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Таким чином, з'ясування фактичних обставин справи має здійснюватися судом із застосуванням критеріїв оцінки доказів, передбачених у статті 86 Господарського процесуального кодексу України, щодо відсутності у доказів заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо та їх сукупності в цілому. Близька за змістом правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 02.02.2021 у справі №908/2846/19, від 27.05.2021 у справі №910/702/17, від 17.11.2021 у справі №910/2605/20.
Зазначені правові висновки у застосуванні норм процесуального права мають загальний (універсальний) характер незалежно від змісту спірних правовідносин.
Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що відповідач заперечуючи проти задоволення позовних вимог вказує лише на його незгоду з доданими позивачем документами, оскільки за його посиланням такі докази не підтверджують наявність у відповідача заборгованості за договором від 12.03.2020 №38А400-68-21, проте не ставить під сумнів доводи та докази надані позивачем щодо виконання позивачем послуг, обсяг яких перелічено в актах здачі-приймання робіт (надання послуг).
Здійснивши оцінку наданих сторонами доказів в сукупності щодо вірогідності наданих позивачем послуг, Північний апеляційний господарський суд дійшов висновку, що наявні у матеріалах справи докази подані позивачем відповідно до ст. 79 Господарського процесуального кодексу України з більшою вірогідністю свідчать про те, що передбачені договором послуги з підготовки до повірки та технічного обслуговування засобів вимірювання техніки та доставки ЗВТ фактично здійснені позивачем та не оплачені відповідачем в повному обсязі, враховуючи:
- відсутність заперечень відповідача щодо фактичного надання позивачем послуг;
- відсутність заперечень відповідача щодо підписання наявних у матеріалах справи документів;
- відсутність заперечень відповідача щодо наявної у нього заборгованості перед позивачем;
- ненадання відповідачем свого контррозрахунку заборгованості перед позивачем;
- наявні у матеріалах справи акти здачі-приймання робіт (надання послуг) за договором №38А400-68-21 від 12.03.2020 на загальну суму 7 189 576, 00 грн;
- зареєстровані податкові накладні на загальну суму 1 312 367, 24 грн (щодо актів здачі-приймання робіт (надання послуг) на суму 1 312 367, 24 грн, які позивач не надав, у зв'язку з їх відсутністю на підприємстві).
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ст. 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Принцип добросовісності - це загальноправовий принцип, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб'єктів при виконанні своїх юридичних обов'язків і здійсненні своїх суб'єктивних прав.
У суб'єктивному значенні добросовісність розглядається як усвідомлення суб'єктом власної сумлінності та чесності при здійсненні ним прав і виконанні обов'язків.
Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, яка, виходячи із конституційних положень, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб.
Зазначений принцип лежить в основі доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).
Згаданий принцип римського права "venire contra factum proprium" є вираженням "equitable estoppel" - однієї з найважливіших доктрин загального права. В системі загального права ця доктрина спрямована на недопущення ситуації, в якій одна сторона може займати іншу позицію в судовому розгляді справи, що відрізняється від її більш ранньої поведінки або заяв, якщо це ставить протилежну сторону у невигідне становище.
Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що неодноразове підтвердження факту наявності боргу у листах від 04.08.2023, 26.10.2023, акті звіряння за період з 01.01.2023 до 01.08.2023 і заперечення проти стягнення боргу після звернення позивача з позовом до суду, свідчить про непослідовність позиції відповідача та його недобросовісну поведінки.
За результатами розгляду справи суд першої інстанції дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача 1 917 405, 69 грн заборгованості за надані послуги, 22 481, 40 грн 3% річних, 23 099, 18 грн інфляційних втрат.
Частиною 1 статті 269 ГПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Частина 1 статті 612 ЦК України передбачає, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до частини 1 статті 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (частина 1 статті 253 ЦК України).
Позивач правильно здійснив нарахування 3% річних та інфляційних втрат з 16.12.2023, оскільки у встановлений АТ «Харківгаз» у вимозі про повернення боргу від 09.11.2023 №3368 строк - до 15.12.2023 - відповідачем не було здійснено погашення заборгованості, і з 16.12.2023 у АТ «Сумигаз» почалось прострочення зобов'язання оплати заборгованості по Договору.
Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних з простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Отже, передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Визначене частиною 2 статті 625 ЦК України право на стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних є мінімальними гарантіями, які надають кредитору можливість захистити згадані вище інтереси; позбавлення кредитора можливості реалізувати це право порушуватиме баланс інтересів і сприятиме виникненню ситуацій, за яких боржник повертатиме кредитору грошові кошти, які через інфляційні процеси матимуть іншу цінність порівняно з моментом, коли такі кошти були отримані.
За загальним правилом, закріпленим у частині 1статті 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання через відсутність у нього необхідних коштів, оскільки згадане правило обумовлено замінністю грошей як їх юридичною властивістю. Отже, у випадках порушення грошового зобов'язання суди не повинні приймати доводи боржника з посиланням на неможливість виконання грошового зобов'язання через відсутність необхідних коштів (статті 607 ЦК України) або на відсутність вини (стаття 614, 617 ЦК України чи статті 218 ГК України) (аналогічний висновок, викладено у постановах Верховного Суду від 24.10.2023 у справі №910/18566/21, від 25.06.2020 у справі №910/4926/19, від 30.03.2020 у справі №910/3011/19, від 27.03.2024 у справі №910/7717/23).
Таким чином, вимагати сплати суми боргу з врахуванням індексу інфляції та трьох процентів річних є правом кредитора, яким останній наділений в силу нормативного закріплення зазначених способів захисту майнового права та інтересу (постанова Верховного Суду від 05.07.2019 у справі №905/600/18).
Сплата трьох процентів від простроченої суми (якщо інший розмір не встановлений договором або законом) не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним утримуваними коштами, належними до сплати кредиторові.
Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною 2 статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.
Перевіривши розрахунок 3% річних та інфляційних втрат суду першої інстанції, колегія суддів погоджується з ним та вважає, що останній є обґрунтованим та арифметично вірним, а відтак заявлені до стягнення суми 3 % річних за період з 16.12.2023 до 06.05.2024 у розмірі 22 481, 40 грн та інфляційних втрат за період з 16.12.2023 до 06.05.2024 у розмірі 23 099, 18 грн є правомірними.
З метою впровадження в українське право дієвого механізму процесуальної економії з 01.01.2019 введено в дію частину десяту статті 238 ГПК України відповідно до якої суд, приймаючи рішення про стягнення боргу, на який нараховуються відсотки або пеня, може зазначити в рішенні про нарахування відповідних відсотків або пені до моменту виконання рішення з урахуванням приписів законодавства України, що регулюють таке нарахування. Остаточна сума відсотків (пені) у такому випадку розраховується за правилами, визначеними у рішенні суду, органом (особою), що здійснює примусове виконання рішення суду і відповідні дії (рішення) якого можуть бути оскаржені в порядку, передбаченому розділом VI цього Кодексу.
Частині десятій статті 238 ГПК України кореспондують норми частин одинадцятої, дванадцятої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження», які конкретизують порядок виконавчих дій виконавця щодо нарахування пені, відсотків до моменту виконання рішення суду за алгоритмом (формулою), визначеним у цьому рішенні суду. Зокрема, врегульовано, що якщо у виконавчому документі про стягнення боргу зазначено про нарахування відсотків або пені до моменту виконання рішення, виконавець у постанові про відкриття виконавчого провадження розраховує остаточну суму відсотків (пені) за правилами, визначеними у виконавчому документі; до закінчення виконавчого провадження виконавець за заявою стягувача перераховує розмір остаточної суми відсотків (пені), які підлягають стягненню з боржника, не пізніше наступного дня з дня надходження заяви стягувача про такий перерахунок, про що повідомляє боржника не пізніше наступного дня після здійснення перерахунку.
За загальним правилом, у справах про стягнення суд визначає конкретну суму до стягнення з відповідача у справі станом на момент ухвалення судового рішення за наслідками вирішення спору по суті.
Правила частини десятої статті 238 ГПК України встановили виняток із зазначеного загального правила, надавши суду повноваження за результатами з'ясування характеру та правової природи матеріальних відносин між сторонами у справах про стягнення боргу, на який нараховують відсотки або пеню, продовжити нарахування відсотків або пені на період після ухвалення такого судового рішення.
Мета такого інституту передовсім полягає у процесуальній економії, оскільки надає можливість позивачу не звертатися до суду повторно з позовом про стягнення відсотків або пені за період після ухвалення судового рішення та його невиконання.
Водночас такі повноваження суду є доволі обмеженими, оскільки суд не стягує конкретну суму відсотків або пені, а лише визначає їх порядок обрахунку; у цьому суд має керуватися не власним розсудом при виборі відсотків або пені, а визначати їх з огляду на матеріально-правові відносини між сторонами, з'ясовані ним за результатами судового розгляду; продовження нарахування таких відсотків або пені пов'язується винятково з фактом невиконання цього судового рішення та в разі його належного виконання право на таке нарахування припиняється.
Сформульовані в частині десятій статті 238 ГПК України приписи не є астрентом, оскільки за українським правом вони застосовуються лише у грошових зобов'язаннях та фактично ними передбачається продовження на майбутнє стягнення присуджених відсотків або пені до моменту виконання судового рішення. Тобто це не є самостійним видом санкції - судової неустойки, а це ті самі відсотки або пеня, що вже стягнув суд, але продовжені на наступний період часу (на майбутнє), протягом якого зобов'язання, підтверджене судовим рішенням, не виконується. Тоді як астрент передовсім застосовується до зобов'язань негрошового характеру й розмір астренту не пов'язується із розміром заборгованості чи її складовими частинами, які відповідно й не є базою для обрахування судової неустойки, оскільки, як уже зазначалося, астрент - це санкція за неповагу до правосуддя та спротив виконанню судового рішення, а не форма стягнення чи відшкодування збитків перед позивачем (стягувачем).
Тож на відміну від астренту, правова мета приписів частини десятої статті 238 ГПК України, передовсім полягає у наданні судові повноважень поширити дію постановленого ним рішення і продовжити нарахування пені або відсотків на майбутнє поза часовими межами, в яких суд розглянув і вирішив спір по суті заявлених позовних вимог про стягнення відповідних пені або відсотків, що має на меті позбавити кредитора потреби звертатися до суду з позовом про стягнення пені або відсотків за наступні періоди невиконання зобов'язання після того, як було ухвалено судове рішення. Така мета зазначених процесуальних норм національного законодавства, як стимулювання боржника, до своєчасного виконання судового рішення, є другорядною.
Санкція частини десятої статті 238 ГПК України не є самостійним і новим видом заходів відповідальності, на відміну від астренту як судової неустойки, і нарахування згаданих пені або відсотків судом на майбутнє позбавлятиме сторону права на повторне стягнення цих сум за іншим судовим рішенням.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 05.06.2024 у справі №910/14524/22 звернула увагу на те, що нарахування пені або відсотків у порядку частини десятої статті 238 ГПК України, ґрунтується на підставі тих самих норм матеріального права, які є й підставою для задоволення позову про стягнення відсотків або пені за порушення виконання грошового зобов'язання. Тобто це ті самі відсотки чи пеня, але продовжені на наступний період часу, протягом якого зобов'язання не виконується. Зазначені правові норми не визначають якоїсь іншої особливої правової природи відсотків чи пені, які нараховуються до моменту виконання судового рішення.
Відповідачем не наведено обставин та не надано відповідних доказів, за яких відсутні підстави для встановлення судом порядку виконання судового рішення в частині нарахування 3 % річних на суму основного боргу у розмірі 1 917 405, 69 грн з дати ухвалення рішення суду до моменту виконання рішення суду.
Згідно із частиною 5 статті 13 та частиною 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до частини 1 статті 73, статей 76, 77 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
В порушення вищенаведених приписів процесуального Закону відповідач не надав суду доказів сплати наявної у нього заборгованості перед позивачем у розмірі 1 917 405, 69 грн за договором №38А400-68-21 від 12.03.2020, та не довів суду, що послуги за договором №38А400-68-21 від 12.03.2020 не були надані позивачем та у відповідача відсутні підстави для їх повної оплати.
Згідно із частиною 1 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Частинами 4, 5 статті 236 ГПК України визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За таких обставин, відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги відповідача в частині оскарження рішення Господарського суду Сумської області від 05.12.2024 у справі №922/1767/24.
Відповідно до частини 4 статті 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
У справі «Салов проти України» від 06.09.2005 ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно статті 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (рішення від 27.09.2001 у справі «Hirvisaari v. Finland»). У рішенні звертається увага, що статтю 6 параграф 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення, може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи (рішення від 09.12.1994 у справі «Ruiz Torija v. Spain»).
У рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов'язаний мотивувати свої дії та рішення (рішення ЄСПЛ від 05.02.2009 у справі «Олюджіч проти Хорватії»). Принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (рішення ЄСПЛ від 03.07.2014 у справі «Мала проти України», від 07 жовтня 2010 року у справі «Богатова проти України»).
Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом (рішення ЄСПЛ від 21.03.2000 у справі «Дюлоранс проти Франції», від 07 березня 2006 року у справі «Донадзе проти Грузії»).
Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (рішення ЄСПЛ від 19.04.1994 у справі «Ван де Гурк проти Нідерландів»).
Якщо подані стороною доводи є вирішальними для результату провадження, такі доводи вимагають прямої конкретної відповіді за результатом розгляду (рішення ЄСПЛ від 09.12.1994 у справі «Руїс Торіха проти Іспанії», від 23.06.1993 у справі «Руїз-Матеос проти Іспанії»).
Водночас ЄСПЛ у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною, залежно від характеру рішення.
У справі «Трофимчук проти України» ЄСПЛ також зазначив, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод.
У пункті 53 рішення ЄСПЛ у справі «Федорченко та Лозенко проти України» від 20.09.2012 зазначено, що при оцінці доказів суд керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Тобто, аргументи сторони мають бути достатньо вагомими, чіткими та узгодженими.
Судом апеляційної інстанції при винесені даної постанови було надано обґрунтовані та вичерпні відповіді доводам апелянта із посиланням на норми матеріального і процесуального права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Відповідно до статті 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Зважаючи на вищенаведене, колегія суддів Північного апеляційного господарського суду дійшла висновку про те, що рішення Господарського суду Сумської області від 05.12.2024 у справі №922/1767/24 прийняте з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим апеляційна скарга відповідача задоволенню не підлягає.
Згідно статті 129 ГПК України судові витрати за подання апеляційної скарги покладаються на апелянта (відповідача).
Керуючись статтями 129, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд
1. Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Сумигаз» на рішення Господарського суду Сумської області від 05.12.2024 у справі №922/1767/24 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду Сумської області від 05.12.2024 у справі №922/1767/24 залишити без змін.
3. Судові витрати за подання апеляційної скарги покласти на Акціонерне товариство «Оператор газорозподільної системи «Сумигаз».
4. Матеріали справи №922/1767/24 повернути до Господарського суду Сумської області.
5. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у господарських справах в порядку і строки, визначені в ст. ст. 287, 288, 289 Господарського процесуального кодексу України.
Повна постанова складена та підписана суддями 09.04.2025.
Головуючий суддя С.В. Владимиренко
Судді І.П. Ходаківська
А.М. Демидова