Справа № 542/2329/24 Номер провадження 22-ц/814/1376/25Головуючий у 1-й інстанції Кашуба М.І. Доповідач ап. інст. Дорош А. І.
07 квітня 2025 року м. Полтава
Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого - судді - доповідача Дорош А.І.
Суддів: Лобова О.А., Триголова В.М.
при секретарі: Коротун І.В.
учасники справи
заявник ОСОБА_1
переглянув у судовому засіданні в м. Полтава цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Хлистун Ірини Миколаївни
на ухвалу Новосанжарського районного суду Полтавської області від 25 грудня 2024 року, постановлену суддею Кашуба М.І., повний текст ухвали складено - 25 грудня 2024 року
у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа: Служба у справах дітей Новосанжарської селищної ради Полтавського району Полтавської області, про встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітньої дитини, -
20.12.2024 ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітньої дитини, в якій просив суд встановити факт самостійного виховання, утримання та догляду за неповнолітньою дитиною, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , батьком ОСОБА_1 .
Заява мотивована тим, що 08.08.2008 ОСОБА_1 уклав шлюб з ОСОБА_3 , від шлюбу з якою народилося двоє дітей: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Рішенням Новосанжарського районного суду Полтавської області у справі №542/1757/21 від 23.12.2021 шлюб розірвано за позовом ОСОБА_3 . Питання визначення місця проживання дітей, а також майнові питання не вирішувалися до цього часу. Після початку повномасштабного вторгнення в Україну, а саме 08.03.2022 відповідач ОСОБА_3 разом з обома дітьми виїхала закордон, а саме у Швецію. Позивач не заперечував, адже на першому місці була безпека дітей. Але протягом більше ніж одного року проживання там з'явилися певні проблеми, а саме житлові та матеріальні умови не дозволяли ОСОБА_3 повноцінно забезпечувати необхідні умови проживання двох дітей. Крім того, син ОСОБА_2 не зміг швидко опанувати шведську мову, на якій ведеться викладання в місцевій школі, хоча він навчався паралельно у Новосанжарському ліцеї дистанційно, дуже відстав у навчанні. У Швеції у нього не було шансів на якісну освіту, тому, враховуючи перераховані обставини, було прийнято рішення повернутися в Україну. Протягом першого семестру син зміг суттєво покращити свою успішність у навчанні. Крім того, стан здоров'я ОСОБА_2 не найкращий. Змалечку він страждає від алергії. У 2024 пройшов обстеження в Полтавській обласній клінічній лікарні, де йому призначили тривале лікування, яке вже розпочато батьком. ОСОБА_3 - мати не бере участі у вихованні та утриманні дитини, вона вибрала життя закордоном, повертатися в Україну не планує. Виноградський ОСОБА_2 , навпаки, хоче жити в Україні. Тут, в Україні, батько найближча дитині людина, яка знає його особливості, забезпечує всі його потреби. В Україні дитина має змогу підтримувати сталі соціальні зв'язки з однолітками, отримувати відповідну медичну допомогу та освіту. Батько має належні житлово-побутові умови для забезпечення дитини усім необхідним для її розвитку, має стабільний дохід, має можливість утримувати дитину матеріально, позитивно характеризується за місцем роботи та проживання. У дитини з батьком добрі відносини та дитина відчуває себе комфортно з ним. Заявник створив належні умови для гармонійного розвитку, проживання, навчання та виховання сина.
Ухвалою Новосанжарського районного суду Полтавської області від 25 грудня 2024 року відмовлено у відкритті провадження у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа: Служба у справах дітей Новосанжарської селищної ради Полтавського району Полтавської області, про встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітньої дитини.
Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що заява про встановлення факту самостійного виховання та догляду за неповнолітньою дитиною не підлягає судовому розгляду в порядку окремого провадження, оскільки встановлення такого факту може мати негативні наслідки для матері дитини, за вказаних у заяві про встановлення факту обставин вбачається спір про право щодо участі одного з батьків у вихованні й утриманні дитини. З урахуванням закріпленого в сімейному законодавстві принципу невідчужуваності сімейних обов'язків, неможливості відмови від них, у тому числі від обов'язків виховання дитини, то питання, заявлене ОСОБА_1 у цій справі, не може з'ясовуватись безвідносно до дій другого з батьків та може вирішуватись у межах спору про право між батьками дитини за загальним правилом у позовному провадженні.
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Хлистун І.М., посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, просить ухвалу суду першої інстанції скасувати і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Апеляційна скарга мотивована тим, що протягом усього часу фактичного проживання дитини з батьком будь-яких заперечень від матері щодо обставин, викладених у заяві про встановлення факту самостійного виховання батьком дитини, не надходило, більше того, з огляду на вік дитини, син має право самостійно обирати місце проживання, але він все одно потребує утримання та виховання. Батько вимушений звернутись до суду із даною заявою про встановлення факту самостійного виховання дитини для отримання відстрочки від мобілізації (інших фактів, які пов'язані з реалізацією права на відстрочку від призову (мобілізації) на військову службу під час мобілізації/звільнення з військової служби), оскільки в разі його призову дитина залишиться без батьківського піклування. Вказане питання постало під час дії правового режиму воєнного стану безвідносно спору з матір'ю дитини щодо належного виконання батьківських обов'язків. Спір про право - це формально визнана суперечність між суб'єктами цивільного права, що виникла за фактом порушення або оспорювання суб'єктивних прав однією стороною цивільних правовідносин іншою і яка потребує врегулювання самими сторонами або вирішення судом. Тобто, у цьому випадку йде мова не про спір між батьками, а щодо встановлення існування певних обставин в умовах війни, а саме факту самостійного виховання дитини батьком, які перешкоджають реалізації одним із батьків своїх прав та обов'язків, визначених СК України, з метою забезпечення повноцінного догляду та належних умов для дитини і збереження її прав та інтересів необхідне рішення суду, що підтверджує факт самостійного виховання та утримання дитини батьком. Крім того, не може бути спору про право на отримання відстрочки від призову між заявником та територіальним центром комплектування та соціальної підтримки, оскільки останній не є суб'єктом отримання такої відстрочки, а на виконання своїх повноважень, визначених Законом України «Про мобілізацію та мобілізаційну підготовку» та на підставі документів, передбачених Порядком проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 №560, приймає рішення стосовно надання чи відмови у наданні особі відстрочки відповідно до наданого нею переліку необхідних документів. Саме цією постановою визначено перелік документів, які мають бути надані військовозобов'язаним на підтвердження права на відстрочку згідно п.4 ч. 1 ст. 23 ЗУ «Про мобілізацію». Документом, який підтверджує факт утримання та виховання дитини одним з батьків визначено саме рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини. Оскільки факт самостійного виховання та/або утримання дитини не може бути встановлений у позасудовому порядку, адже жодний орган влади (суб'єкт владних повноважень) не наділений повноваженнями встановлювати такий факт, то його встановлення можливе лише у судовому порядку в суді цивільної юрисдикції. Ураховуючи, що у цих правовідносинах відсутній будь-який орган влади, до повноважень якого належить встановлення факту самостійного виховання та/або утримання дитини, відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, судом, встановленим законом, який розглядає справи про встановлення факту, що має юридичне значення, зокрема факту самостійного виховання та/або утримання дитини, є суд цивільної юрисдикції на підставі статті 19 та частини другої статті 315 ЦПК України. Підсумовуючи наведене, наголошує, що чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції цивільного суду справи про встановлення фактів, перелік яких не є вичерпним. Чинне законодавство не передбачає іншого судового порядку підтвердження факту, що має юридичне значення, окрім як розгляд таких справ у цивільному судочинстві в порядку окремого провадження
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
У судове засідання апеляційного суду 07.04.2025 не з'явилися інші учасники справи, вони належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи шляхом направлення 10.03.2025 судових повісток про виклик до суду у цивільній справі до електронних кабінетів сторін у порядку ч.6 ст. 128ЦПК України (а.с. 61-63), які були доставлені до електронних кабінетів. При цьому, колегія суддів враховує, що електронний варіант ухвали Полтавського апеляційного суду від 17.02.2025 (про призначення справи до апеляційного розгляду на 07.04.2025 о 10-20 год) розміщено в мережі Інтернет за адресою:https://reyestr.court.gov.ua/ та відповідно оприлюднено. Згідно ч.2 ст. 372ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до ч. 1. ст. 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.
Згідно встановлених судом першої інстанції обставин вбачається, що вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд першої інстанції врахував наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
За правилами ч. 2 ст. 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Відповідно до ч. 3, 6 ст. 294 ЦПК України справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду. Інші особливості розгляду цих справ встановлені цим розділом. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.
Відповідно до ч. 4 ст. 315 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду.
Водночас, судом першої інстанції враховано правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2024 у справі №201/5972/22, провадження №14-132цс23, згідно яких доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов'язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов'язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов'язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом. Такий факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.
Отже, враховуючи вищенаведене, суд першої інстанції дійшов висновку, що у відкритті провадження у справі за заявою ОСОБА_1 слід відмовити.
Водночас, заявнику також роз'яснено, що у вищенаведеній постанові Велика Палата Верховного суду також зробила висновок про те, що. оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена ч. 1 ст.15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема, від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини.
Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Предметом заяви є встановлення факту самостійного виховання, утримання та догляду за неповнолітньою дитиною ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , батьком ОСОБА_1 .
Заявляючи суду вимогу про встановлення факту того, що ОСОБА_1 самостійно виховує, утримує та доглядає неповнолітнього сина, заявник послався на вимоги ч. 2 ст. 315 ЦПК України, яка передбачає, що у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Водночас, встановлено, що заявник ОСОБА_1 просить встановити факт перебування на його утриманні неповнолітнього сина, задля отримання відстрочки від мобілізації, посилаючись на абз. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною першою статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
У частинах першій, другій статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім'ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.
У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
У порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб'єктивних прав громадян. Проте, не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.
Існує два порядки (способи) встановлення фактів, що мають юридичне значення: позасудовий і судовий, які за своїм змістом є взаємовиключними.
Отже, у порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов'язується із наступним вирішенням спору про право.
Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. У випадку останнього між цими особами виникає спір про право.
Відповідно до частини шостої статті 294 ЦПК України, якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.
Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 Сімейного кодексу України передбачено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.
Згідно з частинами другою, восьмою, дев'ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим врахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
Статтею 141 СК України встановлено рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Зазначена норма свідчить про те, що предметом договору є порядок здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Отже, навіть якщо один з батьків проживає окремо від дитини, він має здійснювати батьківські права та виконувати обов'язки.
Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
Сімейні обов'язки особистого або майнового характеру є обов'язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.
У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).
З настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються відповідними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або у певному обсязі припинятися.
Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється. Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один з батьків самостійно їх виконує.
Вказані правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2024 року у справі №201/5972/22.
СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов'язків свідчить про неможливість повної відмови від сімейних обов'язків, якими є, зокрема, обов'язки щодо виховання дитини.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Отже, звертаючись до суду в порядку окремого провадження із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, ОСОБА_1 просив суд встановити факт самостійного виховання та утримання ним неповнолітнього сина, посилаючись на те, що його мати не може здийснювати постійний догляд за сином через перебування (проживання) за межами України.
Тобто встановлення такого факту ОСОБА_1 необхідно для доведення існування підстав для визнання (підтвердження) ним певного соціально- правового статусу - батька, який самостійно виховує дитину.
Проте встановлення такого факту може мати негативні наслідки для матері дитини, а також потребує дослідження й врахування інтересів дитини.
З врахуванням викладеного, колегія судді погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що дана справа пов'язана з вирішенням спору про право, зокрема, спору щодо участі одного з батьків у вихованні дитини та/або ухилення від виконання батьківських обов'язків, який підлягає розгляду у порядку позовного провадження з врахуванням інтересів дитини.
Доведення факту самостійного виховання дитини батьком пов'язане з встановленням обставин щодо невиконання матір'ю батьківських обов'язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним з батьків батьківських обов'язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Такий факт одноосібного (самостійного) виховання дитини одним з батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі, на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки у такому випадку завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема, від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним з батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини. Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право.
Суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що подана ОСОБА_1 заява про встановлення факту, що має юридичне значення, не підлягає розгляду у порядку окремого провадження. Доводи заявника можуть свідчити про існування спору про право щодо участі одного з батьків у вихованні дитини.
Посилання заявника на наявність згоди матері на одноосібне виховання батьком їх спільної дитини суперечить закріпленому в сімейному законодавстві принципу невідчужуваності сімейних обов'язків, неможливості відмови від них, у тому числі, від обов'язків виховання дитини, у зв'язку із чим заявлене ОСОБА_1 у цій справі питання не може з'ясовуватися безвідносно до дій другого з батьків та повинне вирішуватися у межах відповідного спору про право між батьками дитини у позовному провадженні.
Відповідно до частини четвертої статті 315 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, залишає заяву без розгляду.
На підставі викладеного, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у відкритті провадження у справі, оскільки факт самостійного виховання батьком дитини не може бути встановлений за правилами окремого провадження.
Висновки суду першої інстанції, з урахуванням встановлених у справі обставин, узгоджуються з правовими висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2024 року у справі №201/5972/22.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» (Seryavinandothersv. Ukraine, №4909/04, § 58).
Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
З огляду на викладене та керуючись ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, так як рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.
З підстав вищевказаного, апеляційний суд у складі колегії суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу - без задоволення, а ухвалу суду - без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.
Керуючись ст. ст. 367 ч.1, 2, 368 ч.1, 374 ч.1 п.1, 375 ч.1, 381 - 384 ЦПК України, Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Хлистун Ірини Миколаївни - залишити без задоволення.
Ухвалу Новосанжарського районного суду Полтавської області від 25 грудня 2024 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення. Касаційна скарга на неї подається протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено лише скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 07 квітня 2025 року.
СУДДІ: А. І. Дорош О. А. Лобов В. М. Триголов