Справа № 534/1505/24 Номер провадження 22-ц/814/1392/25Головуючий у 1-й інстанції Комарова Д.Ю. Доповідач ап. інст. Дорош А. І.
07 квітня 2025 року м. Полтава
Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого - судді - доповідача Дорош А.І.
Суддів: Лобова О.А., Триголова В.М.
при секретарі: Коротун І.В.
учасники справи:
представник відповідача - адвокат Михайлюк К.А.
переглянув у судовому засіданні в м. Полтава цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Михайлюка Костянтина Анатолійовича
на рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 10 грудня 2024 року, ухвалене суддею Комаровою Д.Ю., повний текст рішення складено - 20 грудня 2024 року
у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: приватний нотаріус Кременчуцького районного нотаріального кругу Полтавської області Куц Сергій Миколайович, Горішньоплавнівський відділ державної виконавчої служби в Кременчуцькому районі Полтавської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, про визнання недійсним договору дарування квартири, -
14.06.2024 ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , в якому просив суд визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 79,2 кв.м, житловою площею 43,7 кв.м, укладений 29.03.2021 між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Кременчуцького районного нотаріального округу Полтавської області Куц С.М. за №849.
Позовна заява мотивована тим, що рішенням Комсомольського міського суду Полтавської області від 03.06.2022 стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 25.07.2018 у розмірі 3 270 000 грн. Під час розгляду справи ОСОБА_2 звертався із заявою про забезпечення позову, в якій просив накласти арешт на квартиру АДРЕСА_1 . Ухвалою Комсомольського міського суду Полтавської області від 01.03.2021 заяву про забезпечення позову було повернуто. Будучи обізнаним про дані обставини та ризик повторного подання аналогічної заяви про забезпечення позову, ОСОБА_1 уклав договір дарування. ОСОБА_2 звернувся до Горішньоплавнівського відділу державної виконавчої служби в Кременчуцькому районі Полтавської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції із заявою про примусове виконання рішення, за якою 06.09.2022 було відкрите виконавче провадження ВП НОМЕР_2. З відповіді державного виконавця на адвокатський запит від 30.05.2024 про хід виконавчого провадження вбачається, що рішення суду не виконане ОСОБА_1 взагалі. 24.05.2024 позивачу стало відомо, що 29.03.2021, під час перебування на розгляді в суді позову про стягнення грошових коштів, відповідач незаконно та протиправно позбувся єдиного належного йому нерухомого майна у вигляді квартири АДРЕСА_1 , переоформивши право власності на ім'я своєї доньки ОСОБА_3 . Позивач розцінює такі дії відповідачів як бажання уникнути виконання судового рішення та будь-яким чином унеможливити поновлення його прав як кредитора. Дії сторін оспорюваного договору дарування спрямовані лише на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича виключно з єдиною метою - приховати це майно від державного виконавця, аби в майбутньому за його рахунок не було виконане рішення суду від 03.01.2022 у цивільній справі №534/124/21 про стягнення грошових коштів. Інтерес позивача полягає у тому, щоб спірна квартира повернулася у власність відповідача ОСОБА_1 , оскільки від цього залежить подальша можливість примусового виконання рішення суду в межах виконавчого провадження ВП НОМЕР_2. Укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 договір дарування квартири, який міг би бути реалізований в порядку примусового виконання рішення суду після відкриття виконавчого провадження в інтересах позивача, є нічим іншим, як фраудаторним правочином, оскільки, на думку позивача, він вчинений відповідачами на шкоду інтересам ОСОБА_2 як кредитора у спірних правовідносинах.
Рішенням Комсомольського міського суду Полтавської області від 10 грудня 2024 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: приватний нотаріус Кременчуцького районного нотаріального кругу Полтавської області Куц Сергій Миколайович, Горішньоплавнівський відділ державної виконавчої служби в Кременчуцькому районі Полтавської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, про визнання недійсним договору дарування квартири - задоволено.
Визнано недійсним договір даруванняквартири АДРЕСА_1 , укладений 29.03.2021 між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідчений 29.03.2021 приватним нотаріусом Кременчуцького районного нотаріального округу Полтавської області Куцом Сергієм Миколайовичем та зареєстрований за №849.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 605,60 грн.
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 605,60 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оспорюваний правочин дійсно вчинений з прихованими намірами, його сторони є родичами: батько та донька, місце проживання зазначених осіб зареєстровано в квартирі АДРЕСА_1 , тобто вони заздалегідь знали, що цей правочин вчиняється з метою приховування майна від реалізації в рахунок виконання в майбутньому судового рішення у справі №534/124/21 від 03.06.2022 про стягнення з боржника ОСОБА_1 грошових коштів на користь ОСОБА_2 . Фактично майно із сім'ї боржника не вибуло. З урахуванням викладеного, суд першої інстанції дійшов до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним.
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Михайлюк К.А. просить рішення суду першої інстанції скасувати з підстав неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи; порушення судом норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права, і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що 29.03.2021 ОСОБА_1 було вчинено правочин - договір дарування, який посвідчено нотаріально приватним нотаріусом Кременчуцького районного нотаріального округу Куц С.М., згідно якого, ОСОБА_1 , будучи власником житлової квартири АДРЕСА_1 , безоплатно передав своїй доньці ОСОБА_3 вказану квартиру загальною площею 79,2 кв.м. Даний договір вчинено з дотримання норм діючого законодавства, посвідчено приватним нотаріусом Кременчуцького районного нотаріального округу Куц С.М., з внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №849. Даний договір є законним. Факт законності договору і відповідність його усім законодавчим нормам, підтвердив і суд у своєму рішенні від 10.12.2024. Під час укладення даного договору дарування, жодних обмежень чи обтяжень щодо даного нерухомого майна, житлової квартири АДРЕСА_1 , власником якої був ОСОБА_1 , не існувало. У цивільній справі №534/124/21 за позовною заявою ОСОБА_2 про стягнення з ОСОБА_1 грошових коштів, було відмовлено у задоволенні заходів забезпечення позову, оскільки суд вважав дану заяву не обгрунтованою та такою, що не підлягала до задоволення. Крім того, під час розгляду даної заяви, суд врахував, що права відповідача ОСОБА_1 при накладенні арешту на майно, можуть бути порушені. Суд зазначив, що заявник знав про порушення своїх прав чи інтересів з 01.01.2020, тобто з дати, коли відповідач не виконав зобов'язання з повернення коштів за договором позики від 25.07.2018. Як вбачається з відповіді Горішньоплавнівського відділу державної виконавчої служби на адвокатський запит від 30.05.2024 про хід виконавчого провадження, дане рішення відповідачем не виконане. Тобто, майже через 2 роки позивач звернувся до відділу ДВС з відповідним запитом щодо виконання даного рішення. До цього, доля виконання даного рішення його не цікавила взагалі. Факт фіктивності правочину спростовується у даному випадку наявністю наміру (і в подальшому, дією) ОСОБА_1 передати у власність своїй доньці житлову квартиру АДРЕСА_1 . Наведені у позові обставини позивачем, про, начебто, подальше користування на сьогоднішній день і проживання в даній квартирі ОСОБА_1 , не відповідає дійсності. Згідно довідки від 16.09.2024, виданої ГО Товариства Садоводів «Коноплянка», відповідач ОСОБА_1 з грудня 2010 має фактичне місце проживання в АДРЕСА_2 . Зазначає, що позивачем у позовній заяві не наведено та не доведено наявність підстав, визначених ст. 203, ст. 215 ЦК України, для визнання оспорюваного договору недійсним. Реальна передача продавцем майна та прийняття його покупцем і у подальшому ним користування протягом майже чотирьох років спростовує доводи, що такий правочин не був спрямований на настання реальних наслідків.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
У судове засідання апеляційного суду 07.04.2025 не з'явилися інші учасники процесу, вони належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи шляхом направлення 10.03.2025 судових повісток про виклик до суду у цивільній справі на електронні адреси та засобами поштового зв'язку у порядку ч. 6 ст. 128 ЦПК України (а.с. 172), які були доставлені до електронних кабінетів. Згідно рекомендованих повідомлень судові повістки на ім'я позивача ОСОБА_2 та відповідача ОСОБА_3 повернулися до апеляційного суду без вручення з відміткою пошти «адресат відсутній за вказаною адресою», що у відповідності до вимог ч. 8 ст. 128 ЦПК України є належним повідомленням про дату, час і місце судового засідання. Згідно ч.5 ст. 130 ЦПК України вручення судової повістки представникові учасника справи вважається врученням повістки і цій особі. При цьому, колегія суддів враховує, що електронний варіант ухвали Полтавського апеляційного суду від 17.02.2025 (про призначення справи до апеляційного розгляду на 07.04.2025 о 10-00 год) розміщено в мережі Інтернет за адресою: https://reyestr.court.gov.ua/ та відповідно оприлюднено. Згідно ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. 19.03.2025 до Полтавського апеляційного суду надійшла заява приватного нотаріуса Кременчуцького районного нотаріального кругу Полтавської області Куц С.М. про розгляд справи за його відсутності.
Апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до ч. 1. ст. 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.
Згідно встановлених судом першої інстанції обставин вбачається, що рішенням Комсомольського міського суду Полтавської області від 03.06.2022 у справі №534/124/21 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 25.07.2018 у розмірі 3 270 000,00 грн.
Під час розгляду вказано справи позивач звертався до суду із заявою про забезпечення позову, в якій просив накласти арешту на спірну квартиру. Проте, ухвалою Комсомольського міського суду Полтавської області заява ОСОБА_2 була повернута заявнику, тобто у забезпеченні позову було відмовлено (а.с. 11).
Після цього та до ухвалення судом рішення від 03.06.2022 у вказаній справі, ОСОБА_1 29.03.2021 уклав договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Кременчуцького районного нотаріального округу Полтавської області Куцом С.М. за №849 (а.с. 75-76).
Згідно вказаного договору, ОСОБА_1 29.03.2021 подарував своїй доньці ОСОБА_3 квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 .
06.09.2022 Горішньоплавнівським відділом ДВС в Кременчуцькому районі Полтавської області Східного-міжрегіонального управління Міністрества юстиції було відкрите виконавче провадження ВП НОМЕР_2 про примусове виконання рішення суду від 03.06.2022 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 3 270 000,00 грн. заборгованості (а.с. 13).
При цьому, після укладення договору дарування місце реєстрації відповідача ОСОБА_1 не змінилося, що підтверджується довідкою Сектора з питань реєстрації місця проживання фізичних осіб виконавчого комітету Горішньоплавнівської міської ради Кременчуцького району Полтавської області від 12.07.2024 (а.с. 19).
Відповідно до відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 25.05.2024, власником квартири є ОСОБА_3 , яка є донькою відповідача ОСОБА_1 , на підставі договору дарування, посвідченого 29.03.2021 приватним нотаріусом Кременчуцького районного нотаріального кругу Полтавської області Куцом С.М. за №849 (а.с. 15).
В абз.2 п.1 оспорюваного договору дарування зазначено, що квартира належить дарувальнику на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, серія та номер НОМЕР_1 , виданого 26.03.2006 Комсомольською міською радою Полтавської області, підстава: рішення виконкому Комсомольської міської ради Полтавської області про оформлення права власності, дата: 28.02.2006, номер: 83 та зареєстрованого 05.07.2007 в КП «Кременчуцьке міжміське бюро технічної інвентаризації», реєстраційний номер: 9412951, номер запису: 269 в книзі:3 (а.с. 75-76).
Також в п.6 оспорюваного договору дарування зазначено, що цей договір укладено за згодою дружини дарувальника - ОСОБА_4 .
Суд першої інстанції погодився з доводами позивача в частині застосування до виниклих правовідносин правового висновку Верховного Суду у справі №369/8077/19 в частині того, що боржник не є абсолютно вільним в обранні віріантів власної поведінки, його дії не повинні призводити до такого стану, в якому він ставатиме неплатоспроможним перед своїми кредиторами. Відповідачами не доведено, що відчуживши квартиру, ОСОБА_1 як боржник перед ОСОБА_2 залишився платоспроможним.
При зверненні з позовом ОСОБА_2 зазначив, що оспорюваний договір дарування укладений з метою уникнення ОСОБА_1 відповідальності за невиконання своїх зобов'язань з повернення позики. За рахунок реалізації належного йому майна, а саме спірної квартири, можливо було б частково або повністю погасити суму заборгованості.
Встановлені в ході розгляду справи обставини, дозволяють зробити висновок, що оспорюваний договір дарування квартири є фраудаторним, тобто вчинений на шкоду кредитору.
Так, до обставин, які дозволяють кваліфікувати оспорюваний договір як фраудаторний, відносяться: дарувальник ОСОБА_1 безоплатно передав належне йому майно члену своєї сім'ї - дочці ОСОБА_3 ; відповідачу було відомо про існування цивільної справи №534/124/21 та про наявність заборгованості перед ОСОБА_2 у значному розмірі; факт укладення між відповідачами спірного договору дарування свідчить про те, що його сторони діяли очевидно недобросовісно та зловживали правами, оскільки вчинили оспорюваний договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора; спірний договір дарування квартири направлений на недопущення звернення стягнення на майно, яке перебувало у власності ОСОБА_1 ; після укладення спірного договору дарування квартири відповідач продовжує бути зареєстрованим у зазначеній квартирі.
Належних та допустимих доказів, які б спростовували доводи позивача, що ОСОБА_1 продовжує проживати за місцем реєстрації, тобто користується квартирою, що додатково вказує на фіктивність укладеного спірного договору дарування квартири, відповідачами не надано. Довідку громадської організації Товариства садоводів «Коноплянка» від 16.09.2024 суд першої інстанції оцінив критично, оскільки з її змісту незрозуміло, чи постійно ОСОБА_1 проживає за адресою: АДРЕСА_2 , чи ні.
Норми права, які застосував суд першої інстанції при вирішенні спору.
Відповідно до ст. 60 Сімейного кодексу України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно з частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України.
Статтею 203 ч.1, 5 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Статтею 234 ЦК України визначено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.
Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07.10.2020 у справі №755/17944/18 (провадження №61-17511св19) зроблено висновок, що «однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно ч. 3 ст. 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.
Апеляційний суд у складі колегії суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Предметом даного спору є визнання недійсним договору дарування квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 79,2 кв.м, житловою площею 43,7 кв.м, укладеного 29.03.2021 між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідченого приватним нотаріусом Кременчуцького районного нотаріального округу Полтавської області Куц С.М. за №849.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне та обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України. Загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 цього Кодексу.
Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України, для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці, що підтверджується висновками, які містяться у постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі №6-78цс13, від 11.05.2016 у справі №6-806цс16, постановах Верховного Суду від 28.11.2019 у справі №910/8357/18, від 17.06.2020 у справі №910/12712/19, від 20.01.2021 у справі №910/8992/19, від 16.03.2021 у справі №910/3356/20, від 18.03.2021 у справі №916/325/20, від 19.02.2021 у справі №904/2979/20 тощо.
Тому в кожній справі про визнання правочину недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання правочину недійсним і настання певних юридичних наслідків.
Відповідно до статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.
Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише «про людське око», знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, які встановлені законом для цього виду правочину.
Основними ознаками фіктивного правочину є введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Таким чином, суд, з'ясовуючи питання щодо фіктивності договору, як укладеного всупереч інтересам позивача, має з'ясувати дійсні наміри сторін, тобто чи була мета укладення договору іншою, аніж це випливає зі змісту договору.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Відповідно до пункту 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.
Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.
Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.
При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).
Рішенням Конституційного Суду України від 28.04.2021 №2-р(II)/2021 у справі №3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України, та вказано, що оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов'язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв'язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв'язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною).
Формулювання «зловживання правом» необхідно розуміти як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права. Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб'єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.
Суд наголошує, що приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові від 19.05.2021 у справі №693/624/19 (провадження №61-6420св21) Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: - особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; - наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); - враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі №369/11268/16-ц (провадження №14-260цс19) зроблено висновок, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) і недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України. Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 24.07.2019 у справі №405/1820/17 (провадження №61-2761св19) зазначено, що цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред'явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України). Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, Верховний Суд врахував, що: 1) відповідач відчужив майно після пред'явлення до нього позову про стягнення заборгованості; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича; 4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов'язаннями перед кредитором. На переконання Верховного Суду, сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07.10.2020 у справі №755/17944/18 (провадження №61-17511св19) зроблено висновок, що договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника).
Обираючи варіант добросовісної поведінки, боржник зобов'язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника, повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов'язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов'язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Доброчесний боржник повинен мати на меті добросовісно виконати усі свої зобов'язання, а в разі неможливості такого виконання надати справедливе та своєчасне задоволення (сатисфакцію) прав та правомірних інтересів кредитора (висновок, викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі №910/8357/18).
Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи стягувача за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора (висновок викладений у постанові Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі №910/7547/17).
Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватися від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається «про людське око», таким критеріям відповідати не може.
Позичальник у кредитному зобов'язанні, що виникло первинно з його волі та згідно з його бажанням, який став боржником у зв'язку з невиконанням ним свого обов'язку, не є абсолютно вільним в обранні варіантів власної поведінки, його дії не повинні призводити до такого стану, в якому він ставатиме неплатоспроможним перед своїми кредиторами. Боржник, який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов'язані, із зменшенням його платоспроможності) після виникнення у нього зобов'язання діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора.
Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом, спрямованим на недопущення (уникнення) задоволення вимог такого кредитора.
Отже будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов'язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам (висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 28.11.2019 у справі №910/8357/18, від 03.03.2020 у справі №910/7976/17, від 03.03.2020 у справі №904/7905/16, від 03.03.2020 у справі №916/3600/15, від 26.05.2020 у справі №922/3796/16, від 04.08.2020 у справі №04/14-10/5026/2337/2011, від 17.09.2020 у справі №904/4262/17, від 22.04.2021 у справі №908/794/19, від 02.06.2021 у справі №904/7905/16.
Використання особою належного їй суб'єктивного права не для задоволення легітимних інтересів, а з метою заподіяння шкоди кредиторам, ухилення від виконання зобов'язань перед кредиторами є очевидним використанням приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню («вживанням права на зло»).
За цих умов недійсність договору як приватно-правова категорія є інструментом, який покликаний не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати.
У такому разі звернення з позовом про визнання недійсним правочинів боржника на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом є належним способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість захисту порушених прав кредитора та боржника.
Доводи апеляційної скарги про те, що під час укладення даного договору дарування жодних обмежень чи обтяжень щодо спірного об'єкту нерухомого майна - житлової квартири АДРЕСА_1 , власником якої був ОСОБА_1 , не існувало, то ці доводи не заслуговують на увагу, оскільки відповідач ОСОБА_1 знав про перебування у провадженні Комсомольського міського суду Полтавської області цивільної справи №534/124/21 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики та повинен був передбачати наслідки щодо ймовірного виконання рішення суду, ухваленого у справі за результатами її розгляду.
Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_2 майже через 2 роки звернувся до відділу ДВС з відповідним запитом щодо виконання рішення суду у справі №534/124/21, то ці доводи не є підставою для скасування законного і обгрунтованого рішення суду, оскільки виходять за предмет даного спору, яким є визнання недійсним договору дарування квартири.
Доводи апеляційної сарги про те, що договір дарування квартири відповідав дійсній внутрішній волі учасників правочину, реальні правові наслідки настали, оскільки відповідач ОСОБА_1 фактично передав у власність дочки ОСОБА_3 квартиру, то ці доводи апеляційний суд не бере до уваги, оскільки, як встановлено судом першої інстанції, спірний договір було укладено у період перебування справи №534/124/21 на розгляді у суді першої інстанції та ймовірного ухвалення рішення суду про задоволення позову, яке підлягає виконанню боржником.
Інші доводи апеляційної скарги також не заслуговують на увагу та не дають підстав для скасування судового рішення, оскільки наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження у суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки усім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства України, з якою погоджується суд апеляційної інстанції.
З урахуванням вищенаведеного, судова колегія дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги відповідача не спростовують правомірних висновків суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позову.
Таким чином, оскільки доводи апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права під час прийняття оскаржуваного рішення не знайшли свого підтвердження, у зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування законного та обґрунтованого судового рішення колегія суддів не вбачає.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» (Seryavinandothersv. Ukraine, №4909/04, § 58).
Відповідно до ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
З огляду на викладене та керуючись ч. 1 ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, так як рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.
З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу - без задоволення, а рішення суду - без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.
Керуючись ст. ст. 367 ч.1,2, 368 ч. 1, 374 ч.1 п.1, 375 ч.1, 381 - 384 України, Полтавський апеляційний суду складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Михайлюка Костянтина Анатолійовича - залишити без задоволення.
Рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 10 грудня 2024 року- залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення. Касаційна скарга на неї подається протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено лише скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 07 квітня 2025 року.
СУДДІ: А. І. Дорош О. А. Лобов В. М. Триголов