Справа № 759/3266/24 Головуючий у суді І інстанції Ключник А.С.
Провадження № 22-ц/824/4819/2025 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.
02 квітня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Голуб С.А.,
суддів: Слюсар Т.А., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання - Гаврилко Д.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 24 жовтня 2024 року та додаткове рішення Святошинського районного суду міста Києва від 07 листопада 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики,
У лютому 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.
Позов обґрунтував тим, що 14 лютого 2022 року між ним та ОСОБА_2 було укладено усний договір позики грошових коштів у валюті, за яким позивач передав відповідачці грошові кошти у розмірі 20 000 доларів США для придбання нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 .
Укладення договору позики в усній формі зумовлювалось особистими стосунками позивача та відповідачки, які згодом переросли у шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб від 11 червня 2022 року серії НОМЕР_1 .
Строк повернення грошових коштів було визначено протягом 7 днів з моменту отримання відповідачкою вимоги від позивача.
Відповідачка уповноважила позивача здійснити дії спрямовані на придбання нежитлового приміщення, у зв'язку з чим останнім було укладено попередній договір купівлі-продажу нежитлового приміщення з громадянином ОСОБА_3
06 червня 2022 року відповідачкою було укладено основний договір купівлі-продажу нежитлового приміщення, за яким до неї перейшло право власності на вказане вище нежитлове приміщення.
В подальшому, стосунки між сторонами погіршилися та відповідачка перестала жити з позивачем однією сім'єю, натомість у позивача в результаті скрутного фінансового становища, викликаного війною, виникла необхідність в отриманні позичених відповідачці грошових коштів за договором позики.
З метою отримання вищевказаних коштів позивачем було направлено на адресу відповідачки лист-вимогу про повернення грошових коштів відповідно до статті 530 ЦК України, який вона проігнорувала, що змусило позивача звернутися до суду.
ОСОБА_1 просив стягнути з ОСОБА_2 на його користь заборгованість за договором позики від 14 лютого 2022 року у розмірі 20 000 доларів США та понесені судові витрати.
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 24 жовтня 2024 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що звертаючись до суду з позовом до відповідачки про стягнення заборгованості, позивачем не надано ні договору позики, ні розписки, а ні будь-яких інших документів, які б підтверджували б, що відповідачка отримала від нього в борг грошові кошти у розмірі 20 000 доларів США та зобов'язалась їх повернути.
Додатковим рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 07 листопада 2024 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати на професійну правничу допомогу, пов'язані із розглядом справи, у розмірі 15 000 грн.
Додаткове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідачкою надано докази на підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу, тому з урахуванням характеру виконаної адвокатом роботи, принципів співмірності та розумності судових витрат, критеріїв реальності адвокатських витрат, а також розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, її складності, виконаної адвокатом роботи та значимості таких дій у справі, наявні підстави для задоволення заяви представника відповідачки - адвоката Мороза В.П. про ухвалення додаткового рішення та стягнення з позивача 15 000 грн витрат за надання правової допомоги у даній справі.
Не погоджуючись з вказаними судовими рішеннями, позивач в особі представника - адвоката Лушкіна М.Ю. звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить їх скасувати з мотивів невідповідності висновків суду першої інстанції обставинам справи, неправильного застосування норм матеріального й порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог та відмову в задоволенні вимог заяви відповідачки про ухвалення додаткового рішення.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що судом першої інстанції при ухваленні основного рішення помилково не враховано, що укладання договору позики в усній формі у даному випадку зумовлювалося особистими відносинами між сторонами, які станом на дату укладення договору перебували в цивільному шлюбі та планували одруження. Саме по собі недодержання форми договору позики, укладеного між сторонами, не тягне наслідків його недійсності, оскільки положення статті 1047 ЦК України не передбачають відповідні наслідки.
Звертає увагу апеляційного суду на те, що відповідачка 06 червня 2022 року під час укладання основного договору купівлі-продажу прийняла виконання позивачем усного договору позики та фактично підтвердила передачу коштів за таким договором, оскільки не заперечувала щодо укладання позивачем попереднього договору від її імені та не заперечувала щодо передачі за попереднім договором грошових коштів позивача у розмірі 20 000 доларів США громадянину ОСОБА_3 , який видав відповідну розписку про отримання коштів.
У разі невизнання відповідачкою факту укладання договору позики з позивачем та передачі їй грошових коштів у розмірі 20 000 доларів США, остання мала право не приймати виконання такої угоди, не набувати у власність нежитлове приміщення, вчиняти дії претензійного характеру з моменту отримання інформації про те, що від її імені укладаються правочини.
На думку позивача, вагоме значення під час розгляду справи матиме фінансова (майнова спроможність), яка відповідно до висновків Верховного Суду, викладених в постанові від 01 березня 2023 року у справі №902/221/22, повинна досліджуватись судом як обставина, що підтверджує загальну платоспроможність особи. Вважає, що оскільки позика була взята відповідачкою саме на купівлю нежитлового приміщення, що і відбулось в подальшому, обставиною, яка підлягала дослідженню судом першої інстанції, є фінансовий (майновий стан) відповідачки, що опосередковано підтверджує факт укладання нею договору позики.
Судом першої інстанції вказана правова позиція Верховного Суду врахована не була, обставини щодо фінансової спроможності ОСОБА_2 придбати приміщення не досліджувалися під час розгляду даної справи, що призвело до помилкового висновку суду про відмову в задоволенні позовних вимог. Крім того, судом безпідставно відмовлено у витребуванні в ДПІ в Святошинському районі ГУ ДПС у м. Києві податкових декларації про майновий стан і доходи відповідачки за період з 2020 по 2022 роки
Щодо додаткового рішення суду першої інстанції, позивач наголошує на тому, що суд порушив норми процесуального права, вирішивши розглядати заяву представника відповідачки в судовому засіданні без повідомлення (виклику) сторін. Зазначене унеможливило позивачу надати відповідні заперечення проти таких вимог та доводити неспівмірність витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частини п'ята, шоста статті 137 ЦПК України), а це у свою чергу є порушенням права на справедливий судовий розгляд (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Також позивач не погоджується із заявленим розміром витрат на правничу допомогу, зазначаючи, що беручи до уваги складність справи, обсяг та час, необхідний для виконання адвокатом, який надавав професійну правничу допомогу відповідачці, робіт, обсяг фактично виконаної адвокатом роботи, дослідивши та надавши оцінку доданим представником відповідачки до заяви документам/доказам на предмет належності, допустимості та достовірності відображеної у них інформації, витрати відповідачки на професійну правничу допомогу, понесені в суді першої інстанції, у розмірі 15 000 грн є завищеними.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідачка в особі представника - адвоката Мороза В.П. просить вказану апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на те, що доводи позивача є необґрунтованими, оскільки суд першої інстанції надав належну оцінку наданим доказам та обставинам справи, ухвалив законне й обґрунтоване рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Зазначає, що апеляційна скарга не містить нових обставин, які б не розглядав суд першої інстанції та за своїм змістом є майже аналогічною позовній заяві.
Як і під час розгляду справи в суді першої інстанції, так і під час складення апеляційної скарги, стороною позивача не надано судам належних та допустимих доказів, які б підтверджували, що між сторонами виникли договірні взаємовідносини. Жодних документів (розписок чи договорів), які б підтверджували укладення договору позики, матеріали справи не містять і з апеляційною скаргою таких документів також не було надано.
За таких обставин, безпідставними є твердження позивача щодо незаконності рішення суду першої інстанції у контексті порушення норм матеріального та процесуального права, оскільки будь-яких доказів на підтвердження власної правової позиції стороною позивача надано не було.
Суд першої інстанції правильно застосував положення процесуального законодавства у частині оцінки доказів, адже кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Також, судом було дотримано приписів ЦПК України й в іншій частині судового розгляду справи.
Наголошує, що належних та допустимих доказів на підтвердження укладення договору позики позивачем надано не було. У свою ж чергу, в кожній заяві по суті сторона відповідача зазначала, що ОСОБА_2 ніколи не отримувала від ОСОБА_1 грошові кошти у якості позики. Договір позики між сторонами не укладався, не міг та не був укладений між сторонами ні в усній, ні в письмовій формі.
Судом було звернуто увагу сторони позивача на необхідність підтвердження правової позиції у справі належними доказами, проте відповідною стороною так і не було надано пояснень щодо того, якими ж доказами підтверджуються позовні вимоги.
Посилання позивача на договір купівлі-продажу нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , також не можуть слугувати підтвердженням укладення між сторонами договору позики, оскільки у цьому договорі (та інших документах, які стосуються приміщення) немає ні прямих, ні непрямих доказів існування договірних взаємовідносин саме між сторонами.
В апеляційній скарзі наявне посилання на постанову Верховного Суду від 25 січня 2023 року у справі № 369/11450/19, однак це судове рішення не є релевантним, оскільки у наведеній справі судами встановлено факт укладення між сторонами договору позики та передачі грошових коштів в борг із зобов'язанням їх повернення разом із процентами. В той же час, у даній справі позивачем взагалі не надано жодних документів, які б підтверджували укладення договору позики та свідчили про наявність будь-яких умов такого договору чи строків повернення коштів. Відтак, посилання на вищевказану постанову суду касаційної інстанції є недоречним.
Сторона відповідача заперечує перебування сторін в так званому «цивільному шлюбі» та звертає увагу, що судова практика налічує безліч судових рішень, в яких вирішено взаємовідносини як подружжя так, і родичів, тому доводи апеляційної скарги в цій частині також є недоречними.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник позивача - адвокат Лушкін М.Ю. підтримав доводи апеляційної скарги та просив задовольнити її вимоги.
Представник відповідачки - адвокат Роздорожний О.О. в судовому засіданні заперечував проти доводів апеляційної скарги, просив залишити рішення суду першої інстанції в силі.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення представників сторін в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішень суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід частково задовольнити з таких підстав.
За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України, частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно з частинами першою, другою статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Однією з підстав виникнення цивільних прав та обов'язків стаття 11 ЦК України визначає договори та інші правочини.
Підставою позову у цій справі є невиконання відповідачкою зобов'язання щодо повернення позивачу грошових коштів за договором позики.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно із статтею 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).
За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.
Таким чином, у разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
У той самий час за змістом частин першої, другої статті 207 і частини другої статті 1047 ЦК України дотримання письмової форми договору позики має місце у тому разі, якщо на підтвердження укладення договору представлена розписка або інший письмовий документ, підписаний позичальником, з якого вбачається як сам факт отримання позичальником певної грошової суми в борг (тобто із зобов'язанням її повернення), так і дати її отримання.
Отже, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
При цьому факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позичальника до позикодавця.
Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суди для визначення факту укладення договору, його умов та його юридичної природи з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України повинні виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Відповідні правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України містяться в постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63 цс13, від 2 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, та, зокрема, в постановах Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 658/689/17, від 15 листопада 2018 року у справі № 361/5718/16-ц від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16-ц.
В силу вимог частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
При цьому процесуальний закон містить вимоги до доказів, на підставі яких суд встановлює обставини справи, а саме: докази повинні бути належними, допустимими, достовірними, а у своїй сукупності - достатніми. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц зроблено висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи. Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою (див. постанову Верховного Суду від 22 квітня 2021 року у справі № 904/1017/20).
Таким чином, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, зобов'язана їх довести, надавши суду докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про такі обставини. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі ухвалити рішення по справі на користь протилежної сторони. Отже, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 не довів факту укладання договору позики з ОСОБА_2 , в тому числі умов такого договору, а також не надав будь-яких доказів, що відповідачкою було порушено умови цього договору, а отже висновки суду першої інстанції ґрунтуються на правильно застосованих положеннях статей 1046, 1047 ЦК України та вірно оцінених доказах у справі, які свідчать про недоведеність існування між сторонами правовідносин саме за договором позики, чим було мотивовано позовні вимоги.
Оскільки пред'явивши позов про стягнення боргу, позивач належним чином не підтвердив своє право вимоги до відповідачки щодо виконання боргового зобов'язання та в порушення процесуальних норм не довів наявність між ним і відповідачкою правовідносин за договором позики, який укладався між сторонами, тому виходячи із відсутності жодного документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.
Ці висновки районного суду не спростовані доводами апеляційної скарги, що є аналогічними доводам позовної заяви, яким суд першої інстанції надав належну правову оцінку, та ґрунтуються на власному тлумаченні і розумінні стороною позивача положень ЦК України у контексті певних відносин, що існували між сторонами.
Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на наведене, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для скасування рішення Святошинського районного суду м. Києва від 24 жовтня 2024 року, яке ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, з мотивів, що зазначені в апеляційній скарзі, а відтак апеляційну скаргу позивача слід залишити без задоволення, а це рішення суду першої інстанції - без змін.
Разом з тим, колегія суддів приймає до уваги та погоджується із доводами апеляційної скарги в тій частині, що місцевий суд при розгляді заяви представника відповідачки про ухвалення додаткового рішення в судовому засіданні без повідомлення (виклику) сторін допустив порушення норм процесуального права, з огляду на таке.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення.
У разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21 (провадження № 12-43гс22) вказано, що:
«7.28. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення (частина третя статті 244 ГПК України, частина третя статті 270 ЦПК України). Дослідивши чи однаково процесуальні кодекси (цивільний та господарський) визначають поняття «порядку ухвалення судового рішення», Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що обидва кодекси під цим поняттям розуміють: ухвалення рішення, постанови іменем України негайно після закінчення судового розгляду; прийняття рішень та постанов, складення та їх підписання в нарадчій кімнаті тим складом суду, який розглянув справу; можливість вирішення питання розподілу судових витрат у додатковому рішенні після ухвалення рішення за результатами розгляду справи по суті; оформлення окремим документом ухвал, які постановляються в нарадчій кімнаті, а інших ухвал, що постановляються без виходу до нарадчої кімнати, із занесенням до протоколу судового засідання; особливості оформлення судових рішень (ухвал) що містять вступну та резолютивну частину, а також складення повного рішення (постанови, ухвали) у певні строки; можливість внесення виправлень в рішеннях чи ухвалах із застереженням перед підписом судді; викладення усіх судових рішень письмово у паперовій та електронній формі та вимоги їх викладення у Єдиній судово-інформаційно-телекомунікаційній системі ( стаття 259 ЦПК України, стаття 233 ГПК України). Отже, процесуальні кодекси поняття «порядок ухвалення судового рішення» визначають однаково та не включають до нього «процедуру розгляду справи по суті в загальному чи письмовому провадженні», яка виділена в окремі глави процесуальних кодексів (глава 6 ЦПК України, глава 6 ГПК України).
7.29. Велика Палата Верховного Суду висновує, що термін «ухвалення» додаткового судового рішення, а не термін «розгляд» законодавцем застосовано з метою, щоб підкреслити необхідність буквального тлумачення такого поняття відповідно до статті 259 ЦПК України (статті 233 ГПК України). Таке тлумачення є релевантним для з'ясування змісту положення другого речення частини третьої статті 270 ЦПК України (частини третьої статті 244 ГПК України), коли йдеться про усунення неповноти судового рішення, тобто відсутності у резолютивній частині рішення висновків щодо результатів розгляду справи. При цьому презюмується, що позовні вимоги та заперечення, докази, подані на їх обґрунтування, судом розглянуті згідно з вимогами статей 209 - 246 ЦПК України (статей 201 - 221 ГПК України), а розгляд справи належним чином відображений в описовій та мотивувальній частинах рішення. У протилежному випадку неповнота судового рішення може бути усунута шляхом його перегляду в апеляційному (касаційному) порядку, а не через ухвалення додаткового рішення.
7.30. Однак, у випадку задоволення заяви сторони про розподіл судових витрат, щодо яких сторона доказів не подавала, поданої на підставі статті 246 ЦПК України (статті 221 ГПК України), слід прийняти до уваги, що судом під час розгляду справи по суті питання про розподіл судових витрат не розглядалось на засадах змагальності та рівності, оскільки докази на підтвердження розміру судових витрат сторонами не були подані до закінчення судових дебатів чи внаслідок залишення позову без розгляду в підготовчому судовому засіданні.
7.31. Отже, у процедурі розгляду такої заяви суду належить забезпечити сторонам у справі можливість бути повідомленими про розгляд заяви та надати свої заперечення щодо розміру витрат, які заявник намагається компенсувати за рахунок протилежної сторони. Ключовими в цьому аспекті є приписи частини другої статті 246 ЦПК України (частини другої статті 221 ГПК України), які в імперативному порядку встановлюють, що для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання.
7.32. Отже, положення частини четвертої статті 270 ЦПК України (частини четвертої 244 ГПК України) про те, що у разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання, не виключають обов'язку суду повідомити сторони про призначення судового засідання з розгляду заяви про розподіл судових витрат відповідно до частини другої статті 246 ЦПК України (частини другої статті 221 ГПК України) чи повідомити їх про прийняття заяви до розгляду (якщо провадження у справі є письмовим)».
У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, урахувавши характер вирішуваного питання про ухвалення додаткового рішення та норми частини четвертої статті 270 ЦПК України, не вбачав необхідності викликати сторони в судове засідання, незважаючи на те, що розгляд справи по суті відбувався у відкритому судовому засіданні з повідомленням сторін.
Суд першої інстанції не врахував, що положення частини четвертої статті 270 ЦПК України про те, що у разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання, не виключають обов'язку суду повідомити сторони про призначення судового засідання з розгляду заяви про розподіл судових витрат відповідно до частини другої статті 246 ЦПК України чи повідомити їх про прийняття заяви до розгляду (якщо провадження у справі є письмовим).
Ухвалюючи оскаржуване додаткове рішення, суд не звернув уваги на те, що правила щодо реалізації учасниками справи їх права на участь в судовому засіданні з розгляду заяви про розподіл судових витрат згідно з частиною четвертою статті 270 ЦПК України є спеціальними та повинні застосовуватися системно з приписами частини другої статті 246 ЦПК України, яка визначає обов'язок суду призначити судове засідання відповідно до процедури розгляду справи, що була визначена судом для розгляду справи в цілому (загального, спрощеного чи письмового провадження).
Виходячи з наведеного, у даній справі суд першої інстанції не мав передбачених законом підстав для ухвалення додаткового рішення без призначення судового засідання для розгляду відповідної заяви представника відповідачки та без повідомлення позивача про день, час та місце її розгляду. Внаслідок проведення такого розгляду справи суд порушив принципи змагальності та рівності сторін, які є елементами права на справедливий судовий розгляд.
Колегія суддів врахувала, що створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін.
Дотримання вимог процесуальної форми (у тому числі й щодо належного повідомлення учасників справи) є важливою гарантією їх прав та передумовою ухвалення законного та обґрунтованого рішення.
Разом із тим, надмірний процесуальний формалізм, який не враховує вимог справедливості, добросовісності й розумності, може спотворити завдання цивільного судочинства, спричинивши прийняття явно несправедливого рішення.
Отже, доводи позивача про його неповідомлення щодо розгляду заяви відповідачки про ухвалення додаткового рішення, що призвело до порушення його прав на ефективний і справедливий судовий захист, є обґрунтованими та знайшли своє підтвердження.
Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов'язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21)).
За таких обставин суд першої інстанції не дотримався умов проведення розгляду заяви про ухвалення додаткового рішення щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу та ухвалив додаткове рішення в цій справі з порушенням вимог процесуального права, а відтак колегія суддів прийшла до висновку, що це рішення не може бути залишене в силі та у відповідності до пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України підлягає скасуванню.
Вирішуючи заяву відповідачки в особі представника - адвоката Мороза В.П. про ухвалення додаткового рішення, колегія суддів виходить з наступного.
Статтею 270 ЦПК України визначено вичерпний перелік підстав для ухвалення додаткового рішення, однією з яких є невирішення питання про судові витрати разом з ухваленням судового рішення у справі (пункт 3 частини першої вказаної статті).
Таким чином, у випадку, якщо суд при ухваленні судового рішення по суті спору з певних причин не вирішив питання про судові витрати, або відкладення вирішення цього питання було ініційовано стороною у справі, таке питання підлягає вирішенню шляхом ухвалення судом додаткового судового рішення в порядку статті 270 ЦПК України.
Вказаний висновок викладено у постанові (додатковій) Верховного Суду від 18 жовтня 2023 року у справі № 447/3950/21.
Як вбачається з матеріалів справи, інтереси Дорохіної В.В. в суді першої інстанції у цій справі представляли адвокати Адвокатського об'єднання «Супрема Лекс» на підставі договору про надання правничої допомоги № 10 від 26 лютого 2024 року і додаткової угоди від 26 лютого 2024 року до цього договору, в якій АО «Супрема Лекс» та відповідачкою визначено розмір гонорару.
Так, згідно із пунктом 2 додаткової угоди за надання правової допомоги, визначеної у пункті 1.1. договору про надання правничої допомоги, клієнт сплачує грошові кошти у наступному розмірі: 3 000 грн - за участь адвоката в одному судовому засіданні; 3 000 грн - за написання процесуальних документів, необхідних для розгляду справи.
Адвокатами АО «Супрема Лекс» було надано таку професійну правничу допомогу ОСОБА_2 у межах розгляду справи № 759/3266/24 в суді першої інстанції: складення (написання), оформлення та надіслання адвокатом Морозом В.П. позивачу і суду відзиву на позовну заяву з додатками від 11 березня 2024 року; участь адвоката Присяжного В.П. у судовому засіданні 21 березня 2024 року; складення (написання), оформлення та надіслання адвокатом Морозом В.П. позивачу і суду заперечення на відповідь на відзив від 08 квітня 2024 року; участь адвоката Роздорожного О.О. у судовому засіданні 19 вересня 2024 року; участь адвоката Роздорожного О.О. у судовому засіданні від 24 жовтня 2024 року.
Надання послуг саме в такому обсязі на загальну суму 15 000 грн також підтверджується детальним описом робіт (наданих послуг) та актом прийому - передачі виконаних робіт (наданих послуг) до договору про надання правничої допомоги № 10 від 26 лютого 2024 року, які підписані керуючим партнером АО «Супрема Лекс» та ОСОБА_2 25 жовтня 2024 року.
Належність кожного із вищевказаних адвокатів до АО «Супрема Лекс» підтверджується ордерами, які знаходяться в матеріалах справи, а фактична оплата відповідачкою наданих їй юридичних послуг на загальну суму 15 000 грн підтверджується рахунками і платіжними інструкціями, які були долучені до заяви про ухвалення додаткового рішення (а.с. 70-79, т. 2).
Відповідно до частини першої, другої статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
За приписами частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу.
Відповідно до положень частин першої, другої статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина третя статті 137 ЦПК України).
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста статті 137 ЦПК України).
У частині другій статті 141 ЦПК України встановлено, що інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 міститься правовий висновок про те, що однією з основних засад (принципів) судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення. Метою запровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді та захиститися у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до врегулювання спору в досудовому порядку. Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу; 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами: - подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи; - зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу; 3) розподіл судових витрат.
У відповідності до статті 26 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.
Статтею 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» передбачено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація та досвід адвоката, фінансовий стан клієнта й інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним і враховувати витрачений адвокатом час.
Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини. Разом із тим законом визначено критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.
Згідно із частиною четвертою статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Частина третя статті 141 ЦПК Українипередбачає критерії визначення та розподілу судових витрат: їх дійсність; необхідність; розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.
Подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2021 року у справі № 550/936/18.
Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.
Ці висновки узгоджуються й з висновками, викладеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 9901/350/18 та постанові від 26 травня 2020 року у справі № 908/299/18.
Верховний Суд неодноразово вказував на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постановах від 04 жовтня 2021 року у справі № 640/8316/20, від 21 жовтня 2021 року у справі № 420/4820/19 на інших, метою стягнення витрат на правничу допомогу є не тільки компенсація стороні, на користь якої ухвалене рішення, понесених збитків, але й спонукання боржника утримуватися від вчинення дій, що в подальшому спричиняють необхідність поновлення порушених прав та інтересів позивача. Водночас стягнення витрат на професійну правничу допомогу з боржника не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу.
Розглядаючи заяву сторони судового процесу про компенсацію понесених нею витрат на професійну правничу допомогу, суду належить дослідити та оцінити додані заявником до заяви документи на предмет належності, допустимості та достовірності відображеної у них інформації.
Ураховуючи доведений факт складення і подання адвокатами АО «Супрема Лекс» процесуальних документів у справі, участь адвокатів в судових засіданнях в суді першої інстанції, а також з огляду на погоджену вартість вказаних юридичних послуг у додатковій угоді до договору про надання правничої допомоги та відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , 15 000 грн винагороди АО «Супрема Лекс» є належною компенсацією ОСОБА_2 понесених судових витрат на професійну правничу допомогу, виходячи з обставин даної справи, критеріїв реальності, розумності і співрозмірності таких витрат складності справи та обсягу виконаних робіт (наданих послуг), які були необхідними для захисту інтересів відповідачки в суді першої інстанції внаслідок пред'явлення позивачем до неї позову про стягнення заборгованості за договором позики, а також впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Розмір такого стягнення судових витрат є пропорційним та справедливим, відповідає принципу співмірності із складністю справи та виконаним адвокатами обсягом робіт, забезпечить відновлення права відповідачки на отримання коштів, які вона була змушена реально затратити з метою захисту своїх прав та інтересів в суду першої інстанції, а також відповідатиме завданню цивільного судочинства, проголошеному у статті 2 ЦПК України.
Підстави вважати, що вказана сума витрат є непропорційною із предметом спору та є завищеною відсутні.
Велика Палата Верховного Суду у додатковій постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц звернула увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п'ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов'язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов'язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення.
В апеляційній скарзі та в клопотанні про зменшення розміру судових витрат представники позивача не обґрунтували в чому саме полягає невідповідність заявленого розміру витрат на правову допомогу критеріям, визначеним у частині четвертій статті 137 ЦПК України, а також, що сума заявлених до стягнення витрат на професійну правничу допомогу суперечить вимогам розумності, реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) і співмірності із ринковими цінами на юридичні послуги у такій категорії справ в м. Києві з огляду на доводи позовної заяви, відзиву на неї, відповіді на відзив тощо, в межах яких відбувався розгляд справи в суді першої інстанції.
Крім того, колегія суддів врахувала, що представник позивача - адвокат Лушкін М.Ю. в апеляційній скарзі зазначив, що заявлений представником відповідачки і стягнутий судом розмір судових витрат на правничу допомогу є завищеним, тоді як сам ОСОБА_1 у позовній заяві навів попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які він поніс і планує понести у зв'язку із розглядом справи в суді першої інстанції, відповідно до якого витрати на професійну правничу допомогу складають фіксовану суму 100 000 грн.
Отже, доводи апеляційної скарги про неспівмірність заявлених представником відповідачки витрат на правову допомогу носять формальний характер і не можуть бути належною підставою для відмови в їх стягненні із позивача та/або зменшення їх розміру.
Згідно пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
За таких обставин додаткове рішення Святошинського районного суду м. Києва від 07 листопада 2024 року ухвалене з порушенням норм процесуального права, а відтак відповідно до вимог статті 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення заяви представника ОСОБА_2 - адвоката Мороза В.П. про ухвалення додаткового рішення у справі.
За змістом підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України у постанові суду апеляційної інстанції має бути зазначено про новийрозподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування або зміни судового рішення; та розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції по суті спору підлягає залишенню без задоволення, а вказане судове рішення - без змін, то розподіл судових витрат позивача за перегляд справи в суді апеляційної інстанції відповідно до вимог статей 141, 382 ЦПК України не проводиться.
Водночас, з огляду на те, що додаткове рішення суду стосується тільки розподілу судових витрат, що не пов'язано з позовними вимогами і не стосується предмету спору, судові витрати у вигляді судового збору за перегляд справи в суді апеляційної інстанції згідно із частиною шостою статті 141 ЦПК України слід віднести в рахунок держави.
Керуючись статтями 367 - 369, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 24 жовтня 2024 року залишити без змін.
Додаткове рішення Святошинського районного суду міста Києва від 07 листопада 2024 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким заяву представника ОСОБА_2 - адвоката Мороза Віктора Павловича про ухвалення додаткового рішення задовольнити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 15 000 грн (п'ятнадцять тисяч гривень) понесених витрат на професійну правничу допомогу.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 07 квітня 2025 року.
Головуючий С.А. Голуб
Судді: Т.А. Слюсар
Д.О. Таргоній