02 квітня 2025 року м. Київ
Справа № 756/19883/21
Провадження №22-ц/824/2049/2025
Резолютивна частина постанови оголошена 02 квітня 2025 року
Повний текст постанови складено 03 квітня 2025 року
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Стрижеуса А.М.,
суддів: Поливач Л.Д., Шкоріної О.І.
секретаря: Ольшевського П.М.
сторони: позивач ОСОБА_1
відповідач: ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 , на рішення Оболонського районного суду м.Києва від 05 червня 2024 року, ухваленого у складі судді Майбоженко А.М.,-
У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до відповідача, в якому просила стягнути з відповідача на користь позивача безпідставно набуті кошти у розмірі 337 716 грн.
Позов обґрунтовано тим, 01.07.2021 вона уклала договір про виконання ремонтно-оздоблювальних робіт в квартирі АДРЕСА_1 , за умовами якого відповідач зобов'язався виконати роботи у встановлений термін до 10.09.2021.
На виконання умов договору, позивачкою та її чоловіком сплачено відповідачу 337 716 грн.
Акту виконаних робіт між сторонами не підписано, а роботи не було виконано належним чином і ремонт не завершено.
Ухвалою від 10 лютого 2022 року Києво-Святошинський районний суд Київської області відкрив провадження у справі, призначив підготовче судове засідання.
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 05 червня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих коштів - відмовлено.
Відмовляючи в задоволені позову суд першої інстанції виходив з того, що платежі позивачкою здійснено добровільно, ці кошти надавались на виконання договору, згоди по істотним умовам якого сторонами досягнуто не було, рахункова помилка відсутня, а доказів недобросовісності з боку набувача не надано.
При цьому, судом встановлено, що відповідач, маючи на меті виконати договір, залучав до роботи субпідрядників, придбавав матеріали, залучаючи для цього кошти, передані позивачем.
За умови того, що роботи виконувались і послуги надавались та неможливістю встановити те, яка частина робіт була замовлена і співставити їх з реальною кількістю виконаних робіт, вимоги про повне повернення сплачених коштів є безпідставними.
Встановити те, на яку суму виконано ремонтні роботи в квартирі позивача та порівняти її з вартістю перерахованих коштів суд позбавлений можливості у зв'язку з відсутністю будь-яких доказів щодо цього.
Не погоджуючись з рішенням суду позивачем ОСОБА_1 подано апеляційну скаргу, в яких відповідач просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у позов задовольнити в повному обсязі посилаючись на те, що рішення суду є незаконним, необґрунтованим, ухваленим при неправильній оцінці доказів, наявних у матеріалах справи і як наслідок неправильних висновків суду, що в сукупності призвело до неправильного застосування норм матеріального права при порушенні норм процесуального права.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що суд першої інстанції не врахував висновків Верхового Суду та практики ЄСПЛ.
Зазначає, що суд не врахував доводів позивача про те, що у матеріалах справи відсутні докази погодження між позивачем та відповідачем об'єму робіт та було відсутнє повідомлення про готовність робіт до здачі та не надано позивачу актів виконаних робіт.
Вказує, судом було порушено порядок допиту свідків, та принцип письмової форми правочину, оскільки відповідач не мав права залучати до виконання робіт субпідрядників.
Зазначає, що суд першої інстанції в судовому рішенні не виклав мотивів з яких виходив під час ухвалення судового рішення.
14 серпня 2024 року листом Київського апеляційного суду витребувано матеріали справи № 756/19883/21 з Оболонського районного суду м. Києва.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 16 серпня 2024 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду Київської області від 05 червня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих коштів.
21 січня 2025 року до Київського апеляційного суду надійшов відзив від представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Бруса С.М. в якому він просив апеляційну скаргу залишити без задоволення а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2024 року призначено справу до розгляду в судове засідання в приміщенні Київського апеляційного суду.
В судовому засіданні представник ОСОБА_1 адвокат Стеценко О.Л. підтримав доводи апеляційної скарги.
Представник ОСОБА_2 адвокат Брус С.М. в режимі відеоконференцзв'язку проти доводів апеляційної скарги заперечував, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на апеляційну скаргу, колегія суддів дійшла таких висновків.
Частинами першою-третьою статті 367 ЦПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Судом встановлено, що 01.07.2021 між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 підписано договір про виконання ремонтно-оздоблювальних робіт в квартирі АДРЕСА_1 . Термін виконання робіт узгоджено в період з 31.08 по 10.09.2021. Вартість робіт мала бути визначена сторонами у додатковій угоді до договору №1 (п.2.1).
Такої додаткової угоди підписано не було.
Позивачкою та її чоловіком сплачено відповідачу 337 716 грн., що не оспорюється відповідачем
Позивачка просить стягнути з відповідача безпідставно збережені кошти, посилаючись на неправомірність їх збереження після її односторонньої відмови від договору.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає.
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Згідно з частинами першою та другою статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» закріплено, що на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Відповідно до частин першої та другої статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Аналіз статті 1212 ЦК України і цього інституту цивільного законодавства вказує на те, що правова природа інституту безпідставного отримання чи збереження майна (предмет регулювання) це відносини, які виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.
Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення i його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
У разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 ЦК України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.
Набуття чи збереження майна буде безпідставним не тільки за умови відсутності відповідної підстави з самого початку при набутті майна, а й тоді, коли первісно така підстава була, але у подальшому відпала.
Отже, для виникнення зобов'язання, передбаченого статтею 1212 ЦК України, важливим є сам факт безпідставного набуття або збереження, а не конкретна підстава, за якою це відбулося.
Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, отримане однією зі сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі статті 1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.
Зазначена норма закону застосовується лише у тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуто з допомогою інших, спеціальних способів захисту. Зокрема, у разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень частини першої статті 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов'язання повернути майно потерпілому.
За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України).
При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об'єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.
Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
У частині другій статті 89 ЦПК України встановлено, що жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з ч.2 ст.77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч.2 ст.43 ЦПК України обов'язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі.
За вимогами ст. 13 Цивільного процесуального кодексу України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.
Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Відповідно до ч. ч. 1, 5, 6, 7 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до ст.ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може, зокрема, бути припинення дії, яка порушує право.
Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Положеннями частини п'ятої статті 12 ЦПК України на суд також покладені певні обов'язки зі створення для сторін змагального процесу, а саме суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Частинами четвертою-шостою статті 81 ЦПК України встановлено, що у разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.
Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Щодо доводів апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не врахував висновків Верхового Суду та практики ЄСПЛ.
Відповідно до частин 5 та 6 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» встановлено, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов?язковими для всіх суб?єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права та враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Суд має право відступити від правової позиції, викладеної Верховним Судом, тільки з одночасним наведенням відповідних мотивів.
Вивчення правової позиції ВС необхідно для правильного правозастосування норми в різних правовідносинах, оскільки, саме в правовій позиції, викладеній у висновках Верховного Суду України встановлено, як саме повинна застосовуватися норма права, що була неоднаково застосована.
Тобто, при виборі норми для судді є обов?язковими насамперед правові позиції Верховного Суду країни ст ковно правозастосування норми в певних правовідносинах, що підлягає застосуванню при вирішенні конкретної справи.
На сьогодні Верховний Суд не виокремлює правові позиції із тексту судового рішення, а тому, слід звернутися до положень чинного процесуального закону.
Постанова, прийняттям якої завершується перегляд судових рішень у касаційному порядку (4. 4 ст. 258 ЦПК України), складається із вступної, описової, мотивувальної і резолютивної частин (ст. 416 ЦПК України).
За п. 3 ч. 1 ст. 416 ЦПК України у мотивувальній частині рішення, зокрема, зазначаються висновки за результатами розгляду касаційної скарги з посиланням на норми права, якими керувався суд.
Разом із тим, ч. 2 ст. 416 ЦПК України визначено, що у постанові палати, об?єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об?єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об?єднаної палати, Великої Палати.
Незважаючи на термінологічну розбіжність, «висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах» по суті є «висновком за результатами розгляду касаційної скарги з посиланням на норми права, якими керувався суд», а також «висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права», який має міститися у мотивувальній частині постанови суду касаційної інстанції.
Відтак, мотивувальну частину постанови суду касаційної інстанції умовно можна поділити на дві частини: безпосереднє мотивування та правовий висновок - висновок Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
Щодо доцільності посилання на постанову Верховного Суду, в якій викладено такий правовий висновок, слід зазначити таке.
Кожен правовий висновок Верховного Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: чи є правовідносини подібними; чи зберігає правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на редакцію відповідних законодавчих актів.
Як наголосила ВП ВС, правові висновки суду, у тому числі касаційної інстанції, формулюються виходячи з конкретних обставин справи. Тобто, на відміну від повноважень законодавчої гілки влади, до повноважень суду не належить формулювання абстрактних правил поведінки для всіх життєвих ситуацій, які підпадають під дію певних норм права (постанова ВП ВС від 26 січня 2021 року у справі №? 522/1528/15-ц (провадження N? 14-67цс20), п. 68).
Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 396 ЦПК України у разі відкриття касаційного провадження на підставі п. ч. 2 ст. 389 ЦПК України касаційний перегляд справи по суті спору можливий лише за встановлення того, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові ВС та на який посилалася особа в касаційній скарзі, стосується правовідносин, які є подібними. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах розуміються такі рішення, в яких аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, і, відповідно, має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
Отже, необхідно розглядати правовий висновок «не відірвано» від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних застосовуваних редакцій нормативно-правових актів.
Відтак, посилання на постанову, у якій викладено такий правовий висновок, є обов?язковим.
Враховуючи викладене та ознайомившись із висновками Верховного Суду, на які позивач звернув увагу у апеляційній скарзі, колегія суддів відхиляє за необґрунтованістю його твердження про неврахування цих висновків судами першої інстанції. Відмінності у підходах судів у цій і зазначених позивачем справах зумовлені різницею в обставинах справи, оскільки у вказаних висновках, між сторонами були договірні відносини, а саме було укладено договори оренди, тобто у позивачів були правові підстави для звернення до суду з позовом про стягнення коштів.
Щодо доводів відповідача про те, що суд не врахував доводів позивача про те, що у матеріалах справи відсутні докази погодження між позивачем та відповідачем об'єму робіт та було відсутнє повідомлення про готовність робіт до здачі та не надано позивачу актів виконаних робіт.
Судом встановлено, факт підписання договору про виконання ремонтно-оздоблювальних робіт від 01.07.2021 року.
Пунктом 1.1. договору обумовлено, що виконавець (відповідач) у встановлений договором термін зобов?язується виконати ремонтно-оздоблювальні роботи на об?єкті за адресою: АДРЕСА_1 .
Судом встановлено, що хоча 01.07.2021 між позивачем та відповідачем було підписано договір про виконання ремонтно-оздоблювальних робіт в квартирі, проте, відповідної додаткової угоди, якою мала бути визначена зокрема вартість робіт, сторонами підписано не було.
Судом також було встановлено, що погоджуючи виконання ремонту квартири «під ключ», позивач та відповідач не узгодили в письмовій формі, які саме роботи мають бути виконані, їх етапність і строк.
Визначаючи характер спірних правовідносин та надаючи їм правову кваліфікацію, суд першої інстанції виходив із того, що долучений до матеріалів справи договір не містить конкретних робіт, їх обсягів, етапів та строків здачі, а також розміру плати.
Отже колегія судів дійшла до висновку, що з наявних в матеріалах справи доказів неможливо встановити який саме обсяг усних домовленостей та які саме роботи мали бути виконанні відповідачем для виконання умови договору ремонту «під ключ» встановити неможливо.
Щодо доводів позивача про те, що судом було порушено порядок допиту свідків, та принцип письмової форми правочину, оскільки відповідач не мав права залучати до виконання робіт субпідрядників.
Відповідно п. 1.3. договору виконавець має право залучати до виконання робіт в межах взятих на себе зобов?язань, сторонні організації в якості субпідрядників, при цьому Виконавець несе за діяльність цих організацій повну відповідальність.
Тому доводи апеляційної скарги в частині того, що відповідач не мав права залучати до виконання субпідрядників, є необгрунтованими.
Доводи позивача про недопустимість свідчення свідків у випадку недодержання письмової форми правочину відповідно до ч.1 ст.218 ЦК України є необгрунтованими,оскільки в рішенні суду першої інстанції зазначено, що показання допитаних у справі свідків щодо обсягу виконаних робіт, робіт належної та неналежної якості не впливають на висновки суду першої інстанції та на обґрунтованість позовних вимог.
Доводи апеляційної скарги про те, що судом було порушено право позивача в доступі до правосуддя та було порушено норми процесуального права, є необгрунтованими, оскільки докази таких порушень в матеріалах справи відсутні, а вказані в апеляційній скарзі порушення лише зводяться до непогодження позивача з рішенням суду.
Щодо доводів відповідача, що суд першої інстанції в судовому рішенні не виклав мотивів з яких виходив під час ухвалення судового рішення.
Відповідно до частини першої ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
При цьому, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, а обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з?ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з існуючим науковим підходом, обґрунтованим є судове рішення, якщо воно ухвалене судом на підставі обставин у судовій справі, які повно і всебічно з?ясовані на основі доказів, що були досліджені
судом.
Вмотивованим є судове рішення, в якому належним чином зазначені підстави, на яких воно ґрунтується.
Таким чином, вмотивованість - це відображення всіх мотивів та обґрунтувань судового рішення у його змісті, тобто фактично «вмотивованість» та «обґрунтованість» судового рішення є двома взаємопов?язаними вимогами, які співвідносяться, як форма (спосіб зовнішнього відображення) та зміст.
Отже, вмотивованість судового рішення є свідченням того, що:
- доводи та міркування сторін (учасників) судового процесу були належним чином оцінені та враховані
або відхилені судом на підставі конкретно визначених мотивів;
- усім зібраним у справі доказам (зібраним судом або поданим учасникам справи) було надано належну
правову оцінку; надано обґрунтування прийняття (врахування) та відхилення кожного доказу;
- наведені норми права, якими урегульовані спірні правовідносини, з наданням обґрунтування того, чому ті чи інші правові норми мають бути застосовані у конкретній спірній ситуації, враховуючи попередні
два пункти.
Відповідно до ст. 265 ЦПК України рішення суду складається з вступної, описової, мотивувальної і резолютивної частин.
Частиною четвертою вказаної статті встановлено, що у мотивувальній частині рішення зазначаються:
1) фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини;
докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення; мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику; чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду; норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування; норми права, на які посилалися сторони, які суд не застосував, та мотиви їх незастосування.
Для встановлення конкретних ознак (критеріїв) мотивованості судового рішення, необхідно звернутися до аналізу практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
При цьому, вищезазначений Висновок також звертає увагу на те, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обгрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Наприклад, у справі «Салов проти України» (заява N? 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89) ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно статті 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland», заява N? 49684/99; від 27 вересня 2001 р., пункт 30). Разом з тим, у рішенні звертається увага, що статтю 6 параграф 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін.
Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов?язку обґрунтовувати рішення, може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи (рішення у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява серія А N? 303-А; від 9 грудня
1994 р.; пункт 29).
У іншому рішенні, зокрема, у справі «Серявін та інші проти України» (заява N? 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58) зазначено, що національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає у тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland», заява №? 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Про важливість дотримання судами вимоги щодо мотивованості (обґрунтованості) рішень йдеться також у ряді інших рішень ЄСПЛ (наприклад, «Богатова проти України», «Нечипорук і Йонкало проти України» та ін.).
Отже, у рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.
Крім того, важливою ознакою мотивованості судового рішення є обґрунтованість посилань на відповідні правові норми, включаючи рішення ЄСПЛ. Це означає, що посилання на практику ЄСПЛ є належним (предмет конвенційних норм відповідає природі відносин у конкретній ситуації судового розгляду); релевантним обставинам справи; правильним (тобто без перекручування змісту конвенційних норм); виправданим та пропорційним (стан законодавства щодо певної ситуації дозволяє та/або потребує застосування конвенційних положень).
Відповідач переконаний, що наведені в апеляційній скарзі твердження скаржника про невмотивованість оскаржуваного рішення є безпідставними з огляду на те, що оскаржуване рішення відповідає ознакам (критеріям) мотивованого судового рішення, а саме:
дотримано чітку структурованість рішення, послідовність викладення обставин справи, доводів учасників, доказів та норм права, на які вони посилаються, та з урахуванням яких встановлені дійсні обставини справи; мотивувальна частина містить усі складові елементи визначені процесуальним законодавством з урахуванням судової інстанції (обставини, встановлені судом та зміст спірних правовідносин; докази, мотивована оцінка кожного аргументу; норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування; норми права, на які посилалися сторони, які суд не застосував, та мотиви їх незастосування тощо); у мотивувальній частині зазначено правове обґрунтування висновків суду з посиланням на конкретні докази, прийняті судом; резолютивна частина містить висновки, які логічно слідують з мотивів, описаних у мотивувальній частині, є чітко сформульованими відносно кожної позовної вимоги (вимоги апеляційної чи касаційної скарги).
Дослідивши рішення суду колегія судів дійшла до висновку, що вказане рішення відповідає всім вимогам судового рішення та у ньому достатньо викладені мотиви з яких виходив суд під час ухвалення судового рішення.
Аналіз наведених правових норм та встановлених обставин дає колегії суддів підстави для висновку, що розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин і нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, дослідив наявні у справі докази і дав їм належну правову оцінку, дійшов обґрунтованого висновку про залишення позову без задоволення.
Конституцією України передбачено, що всі рівні перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (статті 24 та 129).
Доводи апеляційної скарги в їх сукупності не можуть бути підставою для скасування законного і обґрунтованого судового рішення, оскільки по своїй суті зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції щодо установлення обставин справи, які були предметом дослідження й оцінки судом. Аргументи, зазначені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції, були перевірені судом першої інстанції, їм судом надана мотивована оцінка.
Згідно з пунктом 1 частиною першою статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до частин першої статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Оболонського районного суду Київської області від 05 червня 2024 рокубез змін, оскільки підстав для скасування судового рішення немає.
Оскільки Київський апеляційний суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, розподіл судових витрат у зв'язку зі сплатою судового збору відповідно до статті 141 ЦПК України апеляційний суд не здійснює.
Керуючись ст. ст. 259, 268, 374, 376, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 -залишити без задоволення.
Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 05 червня 2024 року- залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Суддя-доповідач А. М. Стрижеус
Судді: Л. Д. Поливач
О. І. Шкоріна