справа № 367/2674/21 головуючий у суді І інстанції Кравчук Ю.В.
провадження № 22-ц/824/1954/2025 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.
01 квітня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого судді - Березовенко Р.В.,
суддів: Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,
з участю секретаря Щавлінського С.Р.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 поданою представником - адвокатом Вітліною Мариною Олександрівною на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 14 травня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на частку в спільному майні,-
У квітні 2021 року ОСОБА_2 звернувся до Ірпінського міського суду Київської області з позовом до ОСОБА_1 про визнання права власності на частку в спільному майні, в якому просив суд:
визнати право власності на 1/2 частину квартиру АДРЕСА_1 та стягнути судові витрати.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 09 грудня 2011 року. Від даного шлюбу мають дитину - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 20 квітня 2021 у справі №367/655/21, шлюб між сторонами розірвано.
За час спільного проживання в шлюбі сторони придбали квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 53,6 кв.м, житловою - 25,1 кв.м на підставі договору купівлі-продажу. Право власності на дану квартиру зареєстроване за відповідачкою. Відповідно до звіту про експертну грошову оцінку вартість квартири становить 598 176,00 грн.
Оскільки вказана квартира є спільною сумісною власністю подружжя, а сторони не можуть досягти домовленості щодо володіння, користування та розпорядження спільним майном, право власності на 1/2 частину квартири має бути визнане за позивачем в судовому порядку.
02 серпня 2021 року до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідачка не погодилася з позовною заявою. Вказала, що 09 жовтня 2020 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Нельзіною І.М., за реєстровим №1529, на підставі якого відповідачка набула у власність квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер нерухомого майна №645860232109. Продаж вищевказаної квартири було вчинено за 428 905,00 грн.
З метою купівлі квартири 08 жовтня 2020 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 було укладено договір безпроцентної цільової позики грошових коштів. Відповідно до п.1 вищевказаного договору, позикодавець передав у власність позичальникові, а позичальник прийняв грошові кошти в сумі 430 000,00 грн, які відповідачка зобов'язалася використати за цільовим призначенням та повернути позикодавцю вищевказану суму без нарахування відсотків до 11 липня 2021 року.
Цільовим призначенням позики є грошові кошти у розмірі 430 000,00 грн, які позикодавець передав у власність позичальникові, а позичальник прийняв призначені для купівлі квартири АДРЕСА_1 .
З метою повернення позики, а саме грошових коштів в розмірі 430 000 грн, ОСОБА_6 подарувала і передала відповідачу грошові кошти для погашення нею позики на придбання квартири, про що між ними 28 червня 2021 року було укладено договір дарування грошових коштів, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чорноног Л.В. за реєстровим №514.
Представник відповідача стверджує, що відповідач, отримавши дар від ОСОБА_6 01 липня 2021 року повернула ОСОБА_5 позику, а саме: грошові кошти в розмірі 430 000,00 грн, про що ОСОБА_5 видав розписку про отримання грошових коштів.
Таким чином, квартира за адресою: АДРЕСА_2 була придбана за грошові кошти, які належали особисто ОСОБА_1 . Крім того зазначає, що позивачем не надано доказів, що вищевказана квартира була набута у власність за грошові кошти, що були об'єктом права спільної сумісної власності.
Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 14 травня 2024 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 . Стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати зі сплати судового збору в сумі 2 991,00 грн та витрати на правничу допомогу в розмірі 10 000 грн.
Не погодившись із таким рішенням суду, представниця ОСОБА_1 - адвокатка Вітліна Марина Олександрівна 25 липня 2024 року засобами поштового зв'язку подала до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неправильне встановлення обставин справи, які мають значення, просила скасувати рішення Ірпінського міського суду Київської області від 14 травня 2024 року та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
На переконання апелянта суд першої інстанції безпідставно не взяв до уваги, що договір купівлі-продажу квартири підтверджує факт передачі відповідачкою коштів продавцю у розмірі 428 905,00 грн.
Вказана обставина спростовує доводи позивача щодо необхідності підтвердити цей факт розпискою, а також показання свідка ОСОБА_7 в частині того, що вона грошові кошти за договором не отримувала.
Вважає, що місцевий суд фактично звільнив позивача від обов'язку доказування спільності спірного майна, в той час як відповідачка надала докази на підтвердження джерела походження коштів та витрачання їх на придбання квартири.
Оцінюючи докази, надані стороною відповідача, суд не звернув увагу на наступне: договір позики укладено 08 жовтня 2020 року, а спірку квартиру придбано 09 жовтня 2020 року; у справі відсутні інші докази, які б могли пояснити джерело походження коштів для придбання квартири; позивач не надав доказів на підтвердження наявності у нього відповідних коштів станом на 09 жовтня 2020 року; кошти отримані відповідачкою від матері у дар є її особистою приватною власністю; пояснення відповідачки узгоджуються як з письмовими доказами так із показаннями свідків ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , а показання свідка ОСОБА_7 є суперечливими.
Крім того, апелянт вважає, що суд першої інстанції вирішуючи питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу безпідставно стягнув з відповідачки 10 000,00 грн, які є неспівмірними зі складністю справи та обсягом виконаних адвокатом робіт.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 24 вересня 2024 року поновлено ОСОБА_1 строк на апеляційне оскарження та відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 поданою представницею - адвокаткою Вітліною Мариною Олександрівною на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 14 травня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на частку в спільному майні, надано учасникам справи строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 12 грудня 2024 року призначено справу до розгляду з повідомленням учасників справи.
14 січня 2025 року ОСОБА_2 подав відзив, у якому заперечив проти задоволення вимог апеляційної скарги, вважаючи рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим. До відзиву долучив клопотання про продовження строку на подання відзиву на апеляційну скаргу та клопотання про долучення доказів.
27 січня 2025 року представниця ОСОБА_1 - адвокатка Вітліна М.О. подала заперечення на приєднання відзиву у зв'язку з пропуском строку його подання.
У судовому засіданні представниця ОСОБА_1 - адвокатка Вітліна М.О. доводи апеляційної скарги підтримала та просила її задовольнити.
У судовому засіданні ОСОБА_2 заперечив проти задоволення вимог апеляційної скарги, вважаючи рішення суду першої інстанції законним за обґрунтованим.
Заслухавши думку учасників справи, які прибули в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Щодо прийнятності відзиву ОСОБА_2 на апеляційну скаргу
Стаття 120 ЦПК України визначає, що строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені, - встановлюються судом.
Відповідно до ст. 127 ЦПК України встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду. Якщо інше не встановлено законом, заява про поновлення процесуального строку, встановленого законом, розглядається судом, у якому належить вчинити процесуальну дію, стосовно якої пропущено строк, а заява про продовження процесуального строку, встановленого судом, - судом, який встановив строк, без повідомлення учасників справи. Про поновлення або продовження процесуального строку суд постановляє ухвалу. Про відмову у поновленні або продовженні процесуального строку суд постановляє ухвалу, яка не пізніше наступного дня з дня її постановлення надсилається особі, яка звернулася із відповідною заявою. Ухвалу про відмову у поновленні або продовженні процесуального строку може бути оскаржено у порядку, встановленому цим Кодексом.
Частина перша статті 360 ЦПК України передбачає, що учасники справи мають право подати до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом апеляційної інстанції в ухвалі про відкриття апеляційного провадження.
Встановлено, що ухвалою від 24 вересня 2024 року у справі №367/2674/21 Київський апеляційний суд відкрив апеляційне провадження та у порядку підготовки справи до апеляційного розгляду ухвалив надіслати учасникам судового провадження копію ухвали про відкриття апеляційного провадження, роз'яснивши їм право подати відзив на апеляційну скаргу, який за формою і змістом має відповідати вимогам статті 360 ЦПК України, у строк не пізніше десяти днів з дня отримання вказаної ухвали.
Стаття 361 ЦПК України визначає, що разом з ухвалою про відкриття апеляційного провадження суд апеляційної інстанції надсилає копії апеляційної скарги та доданих до неї матеріалів учасникам справи, крім випадків, якщо скаргу подано в електронній формі через електронний кабінет.
У цій справі Київський апеляційний суд на виконання вимог ст. 361 ЦПК України ухвалу про відкриття апеляційного провадження разом з копією апеляційної скарги від 24 вересня 2024 року направив ОСОБА_2 до електронного кабінету 09 жовтня 2024 року. За даними Звіту про доставку вихідної кореспонденції Київського апеляційного суду, того ж дня документи доставлено позивачу.
Отже, останнім днем на подання відзиву на апеляційну скаргу для ОСОБА_2 було 18 жовтня 2024 року.
Оскільки строк на подання відзиву на апеляційну скаргу встановлюється судом, з урахуванням приписів ст. 127 ЦПК України, такий строк може бути лише продовжений судом за заявою учасника справи чи з ініціативи суду, і якщо він не сплив на час звернення учасника справи із заявою.
Оскільки станом на 14 січня 2025 року встановлений апеляційним судом строк на подання відзиву на апеляційну скаргу сплинув, відсутні підстави для продовження ОСОБА_2 строку на подання відзиву на апеляційну скаргу, у зв'язку з чим відзив на апеляційну скаргу підлягає залишенню без розгляду.
Щодо клопотання ОСОБА_2 про долучення доказів
Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Рівність сторін передбачає, що кожній стороні має бути надана можливість представляти справу та докази в умовах, що не є суттєво гіршими за умови опонента (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Домбо Бегеер Б. В. проти Нідерландів» («Dombo Beheer B. V. v. the Netherlands») від 27 жовтня 1993 року, заява №14448/88, § 33).
Відповідно до ч.3 ст.12, ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно ч.ч.4-7 ст. 81 ЦПК України, у разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Згідно з ч. ч. 1, 4 ст.83 ЦПК України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.
Частиною 3 ст.367 ЦПК України передбачено, що докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Таким чином, подаючи клопотання про долучення доказів на стадії апеляційного перегляду, ОСОБА_2 пропустив, визначений частиною другою статті 83 ЦПК України строк, вимоги про поновлення строку на подання клопотання позивачем не заявлено.
На підставі встановленого, апеляційний суд залишає без задоволення клопотання позивача про долучення доказів.
Щодо доводів апеляційної скарги по суті оскаржуваного судового рішення
Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що відповідно до копії свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 , виданого Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Ірпінського міського управління юстиції у Київській області, ОСОБА_2 та ОСОБА_8 зареєстрували шлюб 09 грудня 2011 року, про що в Книзі реєстрації шлюбів зроблено відповідний актовий запис №576.
У шлюбі у сторін народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 20 квітня 2021 року по справі №367/655/21 розірвано шлюб, укладений між сторонами 09 грудня 2011 актовий запис №576.
Відповідно до Договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Нельзіною І.М. 09 жовтня 2020 року за реєстровим №1529, ОСОБА_7 (продавець) передала у власність (продала) покупцю ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 .
Згідно із п. 3 вищевказаного договору оціночна вартість квартири, згідно звіту про належну оцінку вартості нерухомого майна, виданого фізичною особою підприємцем ОСОБА_9 22 вересня 2020 року, становить 428 905,00 грн.
Відповідно до п. 4 вищевказаного договору, за домовленістю сторін продаж вчинено за 428 905,00 грн, які продавець отримав від покупця до підписання даного договору в порядку, визначеному законодавством. Сторони заявляють, що на час посвідчення цього договору не мають одна до одної жодних претензій щодо проведення розрахунків.
Згідно із п. 12 Договору, цей договір посвідчено за чоловіка покупця ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , оформленою приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Нельзіною І.М. 09 жовтня 2021 року за реєстровим №1528, зміст якої доведено до відома продавця.
Відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №227472936 від 09 жовтня 2020 року, ОСОБА_1 належить квартира АДРЕСА_3 , на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу квартири від 09 жовтня 2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Нельзіною І.М. за реєстровим №1529.
Відповідно до звіту про оцінку майна від 12 квітня 2021 року, вартість квартири АДРЕСА_1 , складає 598 176,00 грн.
Відповідно до п. 1 договору безпроцентної цільової позики грошових коштів від 08 жовтня 2020 року, укладеного між ОСОБА_5 (позикодавець) та ОСОБА_1 (позичальник), позикодавець в порядку та на умовах, визначених цим Договором та чинним в Україні законодавством, передав у власність позичальникові, а позичальник прийняла грошові кошти у сумі 430 000,00 грн, позичальник зобов'язується використати грошові кошти за цільовим призначенням та повернути позикодавцю таку ж суму грошових коштів без нарахування відсотків до 11 липня 2021 року.
Згідно із п.2 вищевказаного договору цільове призначення позики: грошові кошти в сумі 430 000 грн, які позикодавець передав у власність позичальникові, а позичальник прийняв, призначені для купівлі квартири АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 645860232109, загальною площею 53,6 кв.м, житловою площею 25,1 кв.м.
У п. 17 договору позики його сторони ствердили, що ознайомлені зі змістом ст. 524-533, 536, 537, 545, 598-600, 605, 610-625, 1046-1053 ЦК України, ст. 65 СК України.
Крім того, відповідно до розписки від 08 жовтня 2020 року, ОСОБА_5 передав ОСОБА_1 430 000,00 грн, призначені для купівлі квартири, які остання зобов'язується повернути ОСОБА_5 до 11 липня 2021 року без сплати відсотків.
Відповідно до Договору дарування грошових коштів, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чорноног Л.В. 28 червня 2021 року за реєстровим №514, ОСОБА_6 (далі - дарувальник) подарувала та передала своїй доньці - ОСОБА_1 (далі - обдаровувана), яка прийняла у дар від дарувальника дарунок - грошові кошти в сумі 430 000,00 (чотириста тридцять тисяч) гривень для погашення нею позики на придбання квартири.
Відповідно до розписки від 01 липня 2021 року, ОСОБА_5 отримав від ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 430 000,00 (чотириста тридцять тисяч) гривень, згідно Договору безпроцентної цільової позики грошових коштів від 08 жовтня 2020 року, претензій до ОСОБА_1 не має.
Свідок ОСОБА_7 в судовому засіданні 21 вересня 2023 року надала показання про те, що позивач ОСОБА_2 є її сином. Свідок разом зі своїм чоловіком придбала квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , зробили ремонт, після чого з сім'єю прийняли спільне рішення про переоформлення квартири на невістку, оскільки в них були хороші відносини та вважали, що це все одно буде спільною власністю її сина та невістки. Також повідомила, що грошові кошти за квартиру не отримувала, вирішили переоформити квартиру шляхом укладення договору купівлі-продажу, оскільки так дешевше виходило по податкам. Також, свідок зазначила, що про договір позики, укладений її невісткою їй нічого не відомо, однак зауважила, що позичати кошти не було необхідності, оскільки гроші за купівлю квартири свідку ОСОБА_7 чи будь-яким іншим особам у її інтересах не передавалися, так як в сімейному колі було вирішено переоформити квартиру на невістку та сина у їх спільну власність, оскільки до цього вони проживали всі разом. Крім того, на момент укладення договору купівлі-продажу, відносини між її сином та невісткою були нормальні, розлучатися не збиралися.
Свідок ОСОБА_5 в судовому засіданні 31 січня 2024 року надав показання про те, що між ним та ОСОБА_1 у жовтні 2020 року було укладено договір позики на суму 430 000,00 гривень для купівлі квартири в смт. Ворзель, в якій буде проживати ОСОБА_1 разом з дітьми. Зокрема, свідок ОСОБА_5 зазначив, що з ОСОБА_1 його познайомили спільні знайомі та попросили допомогти дівчині, на що він погодився та позичив ОСОБА_1 грошові кошти у грошовій одиниці України готівкою - 430 000,00 гривень. При цьому, знайомі надали йому гарантії про те, що гроші будуть йому повернуті. Також зазначив, що кошти були йому повернуті в повному обсязі готівкою у гривнях.
Свідок ОСОБА_6 в судовому засіданні 14 травня 2024 року надала показання про те, що вона є матір'ю відповідачки ОСОБА_1 . Зокрема, зазначила, що позивач та її донька ОСОБА_1 купували квартиру в жовтні 2020 року, і ОСОБА_1 попросила в неї грошові кошти у 2020 році, однак на момент купівлі квартири грошей в неї не було і вона змогла їх дати лише влітку 2021 року у розмірі чотириста з чимось тисяч гривень, та ОСОБА_1 повернула борг за квартиру. Також повідомила, що їй відомо, що ОСОБА_1 квартиру купувала в матері позивача, однак про те, чи ОСОБА_1 передавала гроші свекрусі їй не відомо. Також, свідок зазначила, що грошові кошти отримала від спадщини своїх батьків, проте яку конкретно суму та за яке саме спадкове майно отримала грошові кошти, свідок не вказала.
Вирішуючи спір по суті позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що спірна квартира була набута сторонами за час шлюбу в інтересах сім'ї та є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Виходячи з правил рівності часток подружжя в спільному майні, суд дійшов висновку про поділ спільного сумісного майна, шляхом визнання за позивачем права власності на 1/2 частину квартири.
Посилання відповідачки ОСОБА_1 про те, що квартира нею придбана за позичені у ОСОБА_5 кошти, які належали їй на праві особистої приватної власності, суд не прийняв, оскільки Договір безпроцентної цільової позики грошових коштів від 08 жовтня 2020 року був укладений під час перебування відповідачки у шлюбі з позивачем, вказаний договір у п. 17 містить посилання на ознайомлення сторін зі змістом ст.65 СК України «Право подружжя на розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя», свідки ОСОБА_7 та ОСОБА_6 зазначили, що на момент придбання спірної квартири позивач та відповідач проживали однією сім'єю та придбали квартиру для спільного проживання, інших обставин судом на підставі наданих доказів не встановлено. Таким чином, відповідачем ОСОБА_1 не доведено, що Договір безпроцентної цільової позики грошових коштів від 08 жовтня 2020 року нею був укладений не в інтересах сім'ї, та, відповідно, не доведено, що спірна квартира придбана за кошти, які є її особистою приватною власністю. Факт дарування грошових коштів матір'ю відповідачки на погашення нею позики на придбання квартири 28 червня 2021 року не доводить тієї обставини, що подаровані свідком ОСОБА_6 відповідачу кошти були спрямовані для погашення позики саме за придбання спірної квартири, а також не змінює правового режиму майна подружжя - квартири АДРЕСА_1 .
Колегія суддів, перевіривши оскаржуване рішення в межах доводів апеляційної скарги, погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з наступних підстав.
Відповідно до ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно ст. 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Статтею 69 СК України передбачено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.
Відповідно до ч.1 ст. 70 СК України, у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Відповідно до п. 23, 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами, тощо. Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним договором) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї (ч. 4 ст. 65 СК). Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них. Що стосується премії, нагороди, одержаних за особисті заслуги, суд може визнати за другим з подружжя право на їх частку, якщо буде встановлено, що він своїми діями сприяв її одержанню.
Згідно ст. 57 СК України, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».
Відповідно до висновків Верховного Суду у постанові від 04 березня 2021 року у справі №343/1294/18 набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя, яка не потребує доказування та не потребує встановлення інших обставин, крім набуття майна за час шлюбу, та існує поки не спростована.
У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.
У постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі №711/2302/18, викладений загальний правовий висновок про те, що статтями 60, 70 СК України, статтею 368 ЦК України передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
Згідно ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст. 79, 80 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц зроблено висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
Відповідачка ОСОБА_1 в ході судового розгляду заперечила презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя на спірну квартиру зазначивши, що квартиру придбано за її особисті кошти.
Надаючи правову оцінку обставинам придбання спірної квартири місцевий суд правомірно вважав, що її придбано у період перебування сторін у шлюбі, а джерелом придбання майна були отримані у позику грошові кошти.
При цьому, за визначенням частин другої, четвертої ст. 65 СК України, при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
У цій справі ОСОБА_1 грошові кошти для купівлі спірної квартири отримала під час шлюбу з позивачем на підставі договору безпроцентної цільової позики грошових коштів, укладеного 08 жовтня 2020 року з ОСОБА_5 та у п. 17 цього договору ствердила про обізнаність з положеннями ст. 65 СК України.
Умови договору безпроцентної цільової позики грошових коштів від 08 жовтня 2020 року не містять положень щодо набуття коштів ОСОБА_1 для їх використання не в інтересах сім'ї, а для власних потреб. Отже грошові кошти (позика) є також спільним майном подружжя, а обов'язок повернення таких коштів - спільним зобов'язанням.
В той час як договір дарування грошових коштів від 28 червня 2021 року укладено його сторонами (відповідачка та ОСОБА_6 ) для погашення позики на придбання квартири, а не для купівлі-продажу квартири, вчиненого більш ніж на півроку раніше, та стосується прав і обов'язків сторін справи як подружжя щодо виконання умов договору безпроцентної цільової позики грошових коштів від 08 жовтня 2020 року щодо повернення коштів.
Оскільки на момент набуття ОСОБА_1 спірної квартири (09 жовтня 2020 року) джерелом коштів для її придбання були грошові кошти отримані у позику за договором безпроцентної цільової позики грошових коштів від 08 жовтня 2020 року, факт дарування ОСОБА_6 відповідачці 430 000,00 грн за договором від 28 червня 2021 року, тобто після розлучення відповідачки з позивачем у даній справі, не змінює правовий режим квартири АДРЕСА_1 як спільного сумісного майна сторін.
Доказів на підтвердження того, що означена квартира після її придбання не використовувалася сторонами для задоволення їх потреб як подружжя та не в інтересах сім'ї апелянтом не надано, а матеріали справи не містять.
Щодо доводів апеляційної скарги в частині розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу
Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Згідно зі статтею 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги.
Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п. 12 ч. 3 ст. 2 ЦПК України).
У відповідності до ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпечення доказів; пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Згідно з вимогами частин 1, 2, 5, 6 статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Згідно з частини 8 статті 141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
У своїй практиці ЄСПЛ керується трьома ключовими принципами під час вирішення питань про відшкодування судових витрат. Звернення про відшкодування таких витрат задовольняються тоді, коли судові витрати, що підтверджено доказами: фактично понесені; необхідні, щоб запобігти порушенню або отримати відшкодування за нього; визначені у розумному розмірі.
У Практичних рекомендаціях: вимоги щодо справедливої компенсації (стаття 41 Конвенції), виданих Головою Європейського суду з прав людини відповідно до Правил 32 Регламенту Суду від 28 березня 2007 року, з поправками від 09 червня 2022 року, ЄСПЛ зазначає, що витрати, понесені (як на національному рівні, так і під час розгляду справи в самому Суді) у спробі запобігти порушенню чи з метою отримання компенсації після того, як воно сталося, мають бути фактично понесені. Фактично понесені означає, що «заявник мав сплатити їх або бути зобов'язаним сплатити їх відповідно до юридичного або договірного зобов'язання. Документи, що підтверджують те, що заявник сплатив або зобов'язаний сплатити такі витрати, мають бути надані суду» (пункт 18).
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
У постанові Об'єднаної палати Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року по справі №922/445/19 зазначено, що розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
У постанові Верховного Суду від 21 жовтня 2021 року в справі №750/2055/20 вказано, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), розрахунок наданих послуг, документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних з наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).
Отже, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні цих витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення. Аналогічна позиція викладена Верховним Судом у постанові від 14 квітня 2021 року у справі №757/60277/18-ц.
Суд першої інстанції встановив, що на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000,00 грн позивачем надано копію договору про надання правничої (правової) допомоги від 10 квітня 2021 року, укладеного між адвокатом Шевченко Н.В. та ОСОБА_2 ; копію квитанції № б/н від 13 квітня 2021 року; копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю №1826/10 від 30 листопада 2000 року; копію ордера на надання правничої (правової) допомоги серії КС №719344 від 13 квітня 2021 року.
Дослідивши обсяг робіт, виконаних в межах договору про надання правової допомоги, враховуючи складність справи, значення справи для сторони, з урахуванням вимог розумності та справедливості, місцевий суд дійшов висновку про необхідність відшкодування витрат на професійну правничу допомогу позивачу у розмірі 10 000,00 грн.
Надаючи оцінку доводам апеляційної скарги в частині співмірності заявлених до стягнення витрат колегія суддів враховує наступне.
Відповідно до п. 3.1 Договору про надання правової допомоги від 10 квітня 2021 року, сума винагороди за послуги, що виконуються адвокатом (гонорару), за даним договором складає 10 000,00 грн.
Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту визначає гонорар.
Велика Палата Верховного Суду зауважила, що неврахування судом умов договору про надання правової допомоги щодо порядку обчислення гонорару не відповідає принципу свободи договору, закріпленому у статті 627 ЦК України.
З аналізу ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» слідує, що гонорар може встановлюватися у формі:
- фіксованого розміру,
- погодинної оплати.
Вказані форми відрізняються порядком обчислення при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки - підставою для виплати гонорару, який визначений у формі погодинної оплати, є кількість витрачених на надання послуги годин помножена на вартість такої (однієї) години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв.
Оскільки до договору про надання правової допомоги застосовують загальні вимоги договірного права, то гонорар адвоката, хоч і визначається частиною першою статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» як «форма винагороди адвоката», але в розумінні ЦК України становить ціну такого договору.
Фіксований розмір гонорару у цьому контексті означає, що у разі настання визначених таким договором умов платежу - конкретний склад дій адвоката, що були вчинені на виконання цього договору й призвели до настання цих умов, не має жодного значення для визначення розміру адвокатського гонорару в конкретному випадку.
Таким чином, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу.
За таких обставин, визначений судом до стягнення розмір таких витрат колегія суддів вважає дійсним та реальним з урахуванням як об'єму виконаної адвокатом роботи, так і обставинами справи, а тому, за визначення фіксованого розміру оплати праці адвоката у цій справі, витрачений адвокатом час не можна вважати завищеним та таким, що не відповідає виконаній роботі.
Інші доводи апеляційної скарги також не дають правових підстав для встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права та не спростовують висновків суду, а зводяться лише до переоцінки доказів, яким судом першої інстанції надано належну правову оцінку та тлумаченню норм права на розсуд апелянта.
Європейським судом з прав людини зазначено, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Отже, право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Переглядаючи справу, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясував усі обставини справи, на які сторони посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень, і з урахуванням того, що відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення по суті позовних вимог.
Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому рішення суду відповідно до ст. 375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Керуючись ст. ст. 375, 379, 382 ЦПК України, Київський апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 подану представником - адвокатом Вітліною Мариною Олександрівною - залишити без задоволення.
Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 14 травня 2024 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено 04 квітня 2025 року.
Головуючий: Р.В. Березовенко
Судді: О.Ф. Лапчевська
Г.І. Мостова