Апеляційне провадження Доповідач- Ратнікова В.М.
№ 22-ц/824/8139/2025
м. Київ Справа № 359/6378/23
31 березня 2025 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Ратнікової В.М.
суддів - Борисової О.В.
- Левенця Б.Б.
при секретарі - Уляницькій М.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 адвоката Єркіна Максима Миколайовича на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 03 січня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Чирки С.С., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на частку у спільному майні подружжя,-
У червні 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на частку у спільному майні подружжя.
Позовні вимоги обгрунтовувала тим, що 21 грудня 1996 року між нею, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено шлюб.
Після укладення шлюбу для спільного проживання їх сім?я разом із сестрами чоловіка почали будувати поруч із хатою батьків відповідача ОСОБА_2 , свій власний будинок на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 .
25 травня 2006 року рішенням Вишеньківської сільської ради Бориспільського району № 118-3-У було надано відповідачу ОСОБА_2 дозвіл на виготовлення будівельного паспорту на самовільно збудовану 1/2 частину житлового будинку по АДРЕСА_1 на земельній ділянці 0,17 га.
28 грудня 2006 року Головним архітектором Бориспільської районної державної адміністрації Київської області було видано паспорт на забудову садиби в сільському населеному пункті України ОСОБА_2 за адресою АДРЕСА_1 .
04 грудня 2007 року КП «Бориспільське районне БТІ» було складено технічний паспорт на садибний (індивідуальний) житловий будинок по АДРЕСА_1 , відповідно до якого домоволодіння за вказаною адресою, складається з житлового будинку 2006 року побудови, погріба під частиною будівлі, веранди, літньої кухні, сараю, убиральні, хвіртки, огорожі, вигрібної ями та двох питних колонок.
23 травня 2012 року на підставі рішення Вишеньківської сільської ради №411 20-VI від 16 березня 2012 року ОСОБА_2 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯМ №735197 площею 0,1806 га за адресою: АДРЕСА_1 з цільовим призначенням для будівництва і облсуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).
Зазначала, що на день подання позовної заяви садибний (індивідуальний) житловий будинок по АДРЕСА_1 і повністю зведений, облаштований необхідними комунікаціями, меблями, побутовою технікою та використовується за цільовим призначенням, однак відповідач відмовляється вводити вказаний будинок в експлуатацію та реєструвати право власності на нього у Державному реєстрі речових прав власності на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно.
Посилаючись на те, що вказаний будинок збудовано сторонами за спільні кошти та спільною працею, а тому, відповідно до положень Сімейного кодексу України, цей будинок є спільною власністю подружжя і вона має право на частку у праві власності на вказаний будинок, як об'єкт незавершеного будівництва, позивач ОСОБА_1 просила суд:
визнати незавершену будівництвом 1/2 частину садибного (індивідуального) житлового будинку по АДРЕСА_1 і об'єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;
у порядку поділу спільного майна подружжя визнати право власності ОСОБА_1 на 1/4 частину у праві власності на об'єкт незавершеного будівництва садибний (індивідуальний) житловий будинок по АДРЕСА_1 ;
припинити право спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на 1/2 частину об'єкту незавершеного будівництва-садибний (індивідуальний) житловий будинок по АДРЕСА_1 .
Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 03 січня 2025 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на частку у спільному майні подружжя відмовлено.
Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, представник позивача ОСОБА_1 адвокат Єркін Максим Миколайович подав апеляційну скаргу, в якій за результатом апеляційного перегляду справи просить скасувати рішення Бориспільського міськрайонного суду м. Києва від 03 січня 2025 року у справі №359/6378/23 та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , визнати незавершену будівництвом 1/2 частину житлового будинку за адресою АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю подружжя та в порядку поділу майна подружжя визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/4 частину вказаного житлового будинку.
В обґрунтування змісту вимог апеляційної скарги зазначає, що висновки, викладені у судовому рішенні, не відповідають обставинам справи, а також судом першої інстанції при ухваленні рішення порушено норми матеріального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції невірно застосовано положення ст.331 ЦК України, а також не застосовано положення Закону України «Про гарантування речових прав на об'єкти нерухомого майна, які будуть спорудженні в майбутньому».
Зазначає, що на спеціальне майнове право поширюються гарантії щодо захисту права власності (у тому числі усунення перешкод у здійсненні спеціального майнового права; визнання спеціального майнового права у разі його невизнання, порушення, оспорювання; визнання права власності після прийняття в експлуатацію об'єкта).
За таких обставин, висновок суду першої інстанції про те, що законодавством України не передбачено, що об'єкти незавершеного будівництва є об'єктами цивільного обороту, не відповідають наведеним вище приписами законодавства України.
Також, сторона позивача не погоджується з посиланням суду першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення на правову позицію Великої палати Верховного Суду у постанові від 12 квітня 2023 року у справі № 511/2303/19, оскільки у даній справі предметом спору є об'єкт незавершеного самовільного будівництва, водночас у справі, яка переглядається, предметом спору є об'єкт незавершеного будівництва, який було споруджено на підставі рішення від 25червня 2006 Вишеньківської сільської ради Бориспільського району про надання дозволу на виготовлення будівельного паспорту та освоєння земельної ділянки.
У судовому засіданні 31 березня 2025 року представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Ковальчук Надія Олександрівна просила поновити строк на подання відзиву на апеляційну скаргу від 31 березня 2025 року, посилаючись на те, що в межах строку визначеного судом в ухвалі про відкриття апеляційного провадження представником відповідача подано 25 березня 2025 року відзив на апеляційну скаргу засобами поштового зв?язку, однак до Київського апеляційного суду вказаний документ станом на 31 березня 2025 року не надійшов. На підтвердження зазначених обставин долучила фіскальнй чек ДП «Укрпошта», опис вкладення.
Відповідно до частини другої статті 127 ЦПК України встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.
Протокольною ухвалою суду від 31 березня 2025 року поновлено представнику відповідача ОСОБА_2 - адвокату Ковальчук Надії Олександрівни процесуальний строк для подання відзиву на апеляційну скаргу.
У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Ковальчук Надія Олександрівна просить апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення, а рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 03 січня 2025 року - без змін. Судові витрати пов'язані з розглядом справи № 359/6378/23 покласти па позивача - ОСОБА_1 .
Зазначає, що суд першої інстанції встановив, що позивачка заявила позовні вимоги про визнання права на частину спірного об'єкта незавершеного будівництва, який до прийняття його в експлуатацію та до державної реєстрації права власності на нього не може бути предметом поділу між сторонами, у зв'язку з цим у задоволенні позовних вимог було відмовлено. При цьому, суд першої інстанції вірно зазначив, що позивач не позбавлений можливості заявити вимоги про поділ матеріалів, обладнання, які були використані в процесі будівництва спірного майна.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 травня 2020 року у справі №750/3917/17 (провадження № 14-24цс20) вказано, що «особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором. Право визначення способу захисту порушеного покладено на позивача, суд не вправі втручатися у визначення позивачем способу захисту порушеного.
Таким чином, на переконання сторони відповідача, судом першої інстанції всебічно повно і об'єктивно було встановлено, що позивачем ОСОБА_1 обрано невірний спосіб захисту, враховуючи обставини справи та додані до матеріалів справи докази. Відповідач ОСОБА_2 в повному обсязі погоджується з висновками суду першої інстанції, що викладені у прийнятому рішенні у справі № 359/6378/23.
В судовому засіданні апеляційного суду позивачка ОСОБА_1 та її представник адвокат Єркін Максим Миколайович повністю підтримали доводи апеляційної скарги та просили її задовольнити.
Представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Ковальчук Надія Олександрівна в судовому засіданні проти доводів апеляційної скарги заперечувала, просила скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.
Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., пояснення учасників справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, вивчивши наявні у справі докази, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що 21.12.1996 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 (а.с.7).
25 травня 2006 року рішенням Вишенківської сільської ради Бориспільського району Київської області №118-3-У було надано дозвіл ОСОБА_2 на виготовлення будівельного паспорту на самовільно збудовану 1/2 частину будинку в АДРЕСА_1 на земельній ділянці 0,17 га (а.с.8).
28 грудня 2006 року Головним архітектором Бориспільської районної державної адміністрації Київської області було видано паспорт на забудову садиби в сільському населеному пункті України гр. ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.9-12).
04 грудня 2007 року КП «Бориспільське районне БТІ» було складено технічний паспорт на садибний (індивідуальний) житловий будинок в АДРЕСА_1 , відповідно до якого домоволодіння за вказаною адресою складається з житлового будинку 2006 року побудови, погріба під частиною будівлі, веранди, літньої кухні, сараю, убиральні, хвіртки, огорожі, вигрібної ями та двох питних колонок (а.с.13-16).
Відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯМ №735197 від 23.05.2012року, ОСОБА_2 на підставі рішення Вишеньківської сільської ради №411 20-VI від 16.03.2012 року є власником земельної ділянки, площею 0,1806 га., кадастровий номер 3220881301:01:002:0318 (а.с.17).
З наданої суду представником позивача копії проекту акту прийняття до експлуатації завершеного будівництвом житлового будинку і господарських будівель індивідуального забудовника ОСОБА_2 від 15.07.2007 року слідує, що забудову вказаної ділянки розпочато травень 1982 року, завершено травень 2006 року. Комісія постановила, що завершений будівництвом житловий будинок і господарчі будівлі на земельній ділянці в АДРЕСА_1 , вважає прийнятими до експлуатації з оцінкою добре. Вказаний проект акту містить незаповнені графи щодо плоші приміщень будинку, зовнішніх лінійних розмірів основної частини житлового будинку, будівельного об'єму та не затверджений рішенням Виконкому Вишеньківської сільської ради. (а.с.86).
За результатами проведення судової будівельно-технічної експертизи від 04.07.2024 року №789/07-2024, судовим експертом ТОВ «Центр будівельних та земельних експертиз» надано висновок, відповідно до якого відсоток будівельної готовності житлового будинку, господарських будівель і споруд будинковолодіння за адресою: АДРЕСА_1 станом на дату проведення експертизи становить: житлового будинку - 100 %; погреба під частиною будівлі - 100 %; літньої кухні 72 %; сараю - 97 %; убиральні 100 %; хвіртки - 100 %; огорожі - 100 %; ями вигрібної - 100 %; колонки питної 100 % (а.с.145-159).
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на частку у спільному майні подружжя, суд першої інстанції вказав на те, що оскільки позивач заявив позовні вимоги про визнання права на частину спірного об'єкта незавершеного будівництва, який до прийняття вексплуатацію та його державної реєстрації права власності не може бути предметом поділу між сторонами, то у задоволенні позовних вимог слід відмовити. При цьому позивач не позбавлений можливості заявити вимоги про поділ матеріалів, обладнання, які були використані в процесі будівництва спірного майна.
Суд апеляційної інстанції погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 03 січня 2025 року відповідає.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
За правилами статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 ЦК України).
Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були набуті.
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц провадження (№ 14-325цс18).
Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна за час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.
Стаття 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям.
Відповідно до частини першої статті 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Як правильно встановлено судом першої інстанції та не заперечується позивачем за результатами проведення судової будівельно-технічної експертизи від 04.07.2024 року №789/07-2024, судовим експертом ТОВ «Центр будівельних та земельних експертиз» надано висновок відповідно до якого відсоток будівельної готовності житлового будинку, господарських будівель і споруд будинковолодіння за адресою: АДРЕСА_1 станом на дату проведення експертизи становить: житлового будинку - 100 %; погреба під частиною будівлі - 100 %; літньої кухні 72 %; сараю - 97 %; убиральні 100 %; хвіртки - 100 %; огорожі - 100 %; ями вигрібної - 100 %; колонки питної 100 % (а.с.145-159).
Згідно з частиною другою статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
Аналіз положень статті 331 ЦК України у системному зв'язку з нормами статей 177-179, 182 цього Кодексу, частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» дає підстави для висновку про те, що право власності на новостворене нерухоме майно як об'єкт цивільних прав виникає з моменту його державної реєстрації, а державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об'єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку.
Визнання права власності на об'єкт незавершеного будівництва, який не прийнятий до експлуатації, у судовому порядку нормами ЦК України чи іншими нормативними актами не передбачено.
Вказаний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 200/22329/14-ц (провадження № 14-483цс19).
Відповідно до вимог статей 328 та 329 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. За змістом зазначених норм матеріального права до прийняття новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на це новостворене нерухоме майно як об'єкт цивільного обороту не виникає, у такому випадку особа є власником лише матеріалів, обладнання, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
У постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року в справі № 6-2710цс15 зазначено, що: «…не будучи житловим будинком з юридичної точки зору, об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто, речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки, відтак є майном, яке за умов, передбачених законом, може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними. Аналогічні висновки містяться в постановах Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року № 6-388цс15, від 27 травня 2015 року № 6-159цс15».
Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частинами першою-другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику зазначеного Суду як джерело права.
Колегія суддів вважає що, вирішуючи спір, суд першої інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, надавши належну оцінку поданим доказам, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про визнання права власності на частку у спільному майні, оскільки спірний житловий будинок (об'єкт незавершеного будівництва) не прийнятий до експлуатації, відсутні відомості щодо його реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Відтак, зазначений об'єкт не має юридичного статусу нерухомого майна та вважається незавершеним будівництвом нерухомим майном.
Ні суду першої, ні суду апеляційної інстанції позивачем не надано належних та допустимих доказів, в розумінні чинного ЦПК України, з яких достовірно вбачалося б, що спірний житловий будинок було прийнято в експлуатацію та зареєстровано право власності на нього у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Колегія суддів зауважує, що до прийняття новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на це новостворене нерухоме майно як об'єкт цивільного обороту не виникає, що унеможливлює його поділ, а з вимогами про визнання права за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або про присудження компенсації у межах цієї справи позивач не зверталась, а тому відсутні підстави для поділу будинку та визнання за сторонами права власності на 1/2 частину незавершеного будівництвом об'єкта.
Доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення не застосовано положення Закону України «Про гарантування речових прав на об'єкти нерухомого майна, які будуть спорудженні в майбутньому», колегія суддів відхиляє, з огляду на наступне.
Стаття 2 Закону України «Про гарантування речових прав на об'єкти нерухомого майна, які будуть спорудженні в майбутньому» визначає оборотоздатність об'єкта незавершеного будівництва, майбутнього об'єкта нерухомості.
Неподільний об'єкт незавершеного будівництва може перебувати у цивільному обороті лише за умови державної реєстрації права власності або спеціального майнового права, або обтяження на користь особи, яка сплатила частково ціну такого об'єкта, у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Подільний об'єкт незавершеного будівництва не може перебувати у цивільному обороті, крім: 1) правочинів, пов'язаних із зміною замовника будівництва; 2) обтяження майна іпотекою відповідно до Закону України "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" та звернення стягнення на такий предмет іпотеки; 3) обтяження, визначеного абзацом сьомим частини другої статті 27-2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
Такі правочини та/або дії можуть бути вчинені лише за умови державної реєстрації спеціального майнового права на подільний об'єкт незавершеного будівництва у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Майбутній об'єкт нерухомості може перебувати у цивільному обороті лише за умови державної реєстрації спеціального майнового права або обтяження на користь особи, яка сплатила частково ціну такого об'єкта, у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Правочин щодо об'єкта незавершеного будівництва/майбутнього об'єкта нерухомості, вчинений з порушенням вимог цієї статті, є нікчемним.
Як зазначалося вище, позивачем не надано ні суду першої інстанції, ні суду апеляційної інстанції жодного доказу державної реєстрації права власності або спеціального майнового права у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на спірний будинок.
Відтак, і положення Закону України «Про гарантування речових прав на об'єкти нерухомого майна, які будуть спорудженні в майбутньому» підтверджують висновки суду першої інстанції про те, що визнання права власності на об'єкт незавершеного будівництва, не прийнятий до експлуатації та не зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, у судовому порядку нормами ЦК України чи іншими нормативними актами не передбачено.
Відсутність посиланння суду першої інстанції в оскаржуваному рішення на положення Закону України «Про гарантування речових прав на об'єкти нерухомого майна, які будуть спорудженні в майбутньому» жодним чином не впливає на висновки суду першої інстанції про те, що спірний об'єкт незавершеного будівництва до його прийняття в експлуатацію та державної реєстрації права власності не може бути предметом поділу між сторонами.
Доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції невірно застосовано положення ст.331 ЦК України колегія суддів вважає безпідставними, так як судом першої інстанції вірно застосовані вимоги ст. 331 ЦК України до правовідносин у даній справі з урахувань правових позицій Верховного Суду. Такі доводи свідчать про неправильне розуміння апелянтом визначених судом першої інстанції підстав для відмови в задоволення позову у цій справі.
Відповідно до ч.2, ч.3 ст.331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). У разі необхідності особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, може укласти договір щодо об'єкта незавершеного будівництва після проведення державної реєстрації права власності на нього відповідно до закону.
Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність (пункти 4 та 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (див. пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс19).
Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. Якщо особою заявляється належна позовна вимога, яка може її ефективно захистити, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань. Така відмова призведе до необхідності особи повторно звертатись до суду за захистом своїх прав (які при цьому могли бути ефективно захищені), що невиправдано затягне вирішення справи по суті (див. пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20), провадження № 12-83гс21).
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частини перша та третя статті 13 ЦПК України).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд першої інстанції відмовляючи в задоволенні позовних вимог вказав на те, що не будучи житловим будинком з юридичного погляду, об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки, тому такий об'єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними.
При цьому позивач не позбавлений можливості заявити вимоги про поділ матеріалів, обладнання, які були використані в процесі будівництва спірного майна.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 травня 2020 року у справі №750/3917/17 (провадження № 14-24цс20) вказано, що «особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором.
Право визначення способу захисту порушеного права покладено на позивача, суд не вправі втручатися у визначення позивачем способу захисту порушеного права.
Доводи апеляційної скарги про те, що предметом спору є об'єкт незавершеного будівництва, який було споруджено на підставі рішення від 25 червня 2006 Вишеньківської сільської ради Бориспільського району про надання дозволу на виготовлення будівельного паспорту та освоєння земельної ділянки, не є підставою для безумовного задоволення позовних вимог, оскільки спірний будинок не введено в експлуатацію та право власності на нього не зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Таким чином, доводи, викладені представником позивача ОСОБА_1 адвокатом Єркіним Максимом Миколайовичем в апеляційній скарзі, висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність судового рішення не впливають.
Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів апеляційного суду вважає, що рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 03 січня 2025 року ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому відсутні правові підстави для задоволення апеляційної скарги представника позивача ОСОБА_1 адвоката Єркіна Максима Миколайовича.
Згідно з частиною 13 статті 141, підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування та ухвалення нового рішення або зміни судового рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 адвоката Єркіна Максима Миколайовича залишено без задоволення, а судове рішення без змін, тому розподіл судових витрат судом апеляційної інстанції не здійснюється.
Також, ухвалою Київського апеляційного суду від 10 березня 2025 року по даній справі, до ухвалення судового рішення у справі було відстрочено ОСОБА_5 і Володимирівні сплату судового збору в розмірі 16 104,00 грн за подання апеляційної скарги на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 03 січня 2025 року.
Оскільки апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 адвоката Єркіна Максима Миколайовича залишено без задоволення, а рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 03 січня 2025 року залишено без змін, то із ОСОБА_1 в дохід держави підлягає стягненню судовий збір за подання до суду апеляційної скарги у розмірі 16 104,00 грн, сплата якого була відстрочена до ухвалення судового рішення у справі.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 адвоката Єркіна Максима Миколайовича залишити без задоволення.
Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 03 січня 2025 року залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) в дохід держави судовий збір за подання до суду апеляційної скарги у розмірі 16 104,00 грн, сплата якого відстрочена до ухвалення судового рішення у справі.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.
Головуючий Судді: