03 квітня 2025 року
м. Київ
cправа № 910/12623/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Малашенкової Т.М. (головуючої), Бенедисюка І.М, Ємця А.А.,
розглянувши матеріали касаційної скарги Національної поліції України (далі - Поліція, скаржник)
на рішення Господарського суду міста Києва від 03.12.2024
та постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.03.2025
за позовом Національної поліції України
до Фізичної особи - підприємця Лоїк Інни Григорівни
про стягнення грошових коштів,
Поліція 25.03.2025 через Електронний суд звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить, зокрема, скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 03.12.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.03.2025 у справі №910/12623/24 та ухвалити нове рішення у справі за позовом Поліції до фізичної особи - підприємця Лоїк Інни Григорівни (далі - ФОП Лоїк І.Г.), яким позов задовольнити повністю та стягнути на користь Поліції 52 635,15 грн пені та 775 606,10 грн процентів за користування чужими грошовими коштами. Крім того, у прохальній частині касаційної скарги просить поновити на касаційне оскарження судових рішень у цій справі.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26.03.2025 для розгляду справи №910/12623/24 визначено колегію суддів у складі: Малашенкової Т.М. - головуючої, Бенедисюка І.М., Ємця А.А.
З матеріалів касаційної скарги та Єдиного державного реєстру судових рішень убачається, що в жовтні 2024 Поліція звернулася до суду про стягнення Фізичної особи-підприємця Лоїк І.Г. про стягнення пені у розмірі 52 635,15 грн та процентів за користування чужими коштами у розмірі 775 606,10 грн.
Господарський суд міста Києва рішенням від 03.12.2024, залишеним без змін Північним апеляційним господарським судом постановою від 04.03.2025, у задоволенні позову Поліції відмовив повністю.
Зі змісту судових рішень убачається, що попередні судові інстанції виходили з того, що:
07.02.2023 між ФОП Лоїк І.Г. (постачальник) та Поліцією (покупець) укладено договір про закупівлю мішків та пакетів (рюкзак), у відповідності до пункту 1.1 якого постачальник зобов'язався поставити покупцю товар, а покупець зобов'язався прийняти та оплатити вказаний товар в порядку та на умовах визначених цим Договором;
відповідно до пункту 5.1 договору постачальник зобов'язується здійснити поставку товару партіями: перша партія у кількості 1 500 шт. в термін по 20 березня 2023 року включно, друга партія у кількості 3 000 шт. в термін до 30 квітня 2023 року включно;
датою поставки товару вважається дата отримання його покупцем і підписання уповноваженими представниками сторін накладної (пункт 5.2 договору);
за умовами пункту 9.2 договору за несвоєчасне виконання зобов'зання передбаченого пунктом 5.1. цього договору, з постачальника на користь покупця стягується пеня у розмірі 0,1% ціни товару, з якого допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі 7% вказаної вартості. При цьому, день поставки товару поставленого постачальником з порушенням строку передбаченого пунктом 5.1. цього договору, вважається днем прострочення, за який постачальнику нараховуються штрафні санкції згідно умов цього договору.
у пункті 9.3 договору сторонами погоджено, що за невиконання своїх зобов'язань у визначені для отриманої постачальником попередньої оплати строки або повернення повного або часткового обсягу попередньої оплати покупцю постачальник, відповідно до вимог статей 536 та 693 Цивільного кодексу України, сплачує проценти за користування коштами, отриманими від покупця в якості попередньої оплати, у розмірі 0,1 відсотка від загальної суми попередньої оплати за кожен день користування з дня списання коштів з рахунку покупця до дня фактичного передання товару покупцю або повернення йому суми попередньої оплати. Датою повернення постачальником невикористаної попередньої оплати покупцю рахується дата надходження коштів на рахунок покупця;
пунктом 11.1 договору погоджено, що сторони звільняються від відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язань за цим договором, якщо доведуть, що таке порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Обставини непереборної сили, які існували на момент укладення договору та були відомі сторонам під час укладання цього договору, не є підставою для звільнення сторін від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань за цим договором;
позивач стверджує, що товар у кількості 33 шт. (згідно з накладною №5 від 23.03.2023 на суму 182 300,58 грн) поставлено з простроченням на 4 дні (з 21.03.2023 по 24.03.2023). Товар у кількості 882 шт. (згідно з накладною №10 від 03.05.2023 на суму 4 872 397,32 грн) поставлено з простроченням на 4 дні (з 01.05.2023 по 04.05.2023);
у зв'язку з порушенням відповідачем договірних зобов'язань в частині строку поставки товару, узгодженого сторонами в пункті 5.1 договору, позивач пред'явив відповідачу претензію про сплату пені та процентів за користування чужими грошовими коштами у загальному розмірі 828 241,25 грн;
ФОП Лоїк І.Г. направлена Поліції відповідь на претензію, в якій вказала, що прострочення поставки товару відбулось внаслідок дії форс-мажорних обставин, якими є ракетні обстріли Львівської області та м. Львів, які мали своїм наслідком щоденні відключення електроенергії;
з огляду на порушення відповідачем договірних зобов'язань в частині строку поставки товару та не сплату відповідачем в добровільному порядку нарахованих позивачем штрафних санкцій, позивач звернувся до суду з цим позовом про стягнення з відповідача нарахованої за період з 21.03.2023 по 04.05.2023 пені у розмірі 52 635,15 грн та нарахованих за період з 15.02.2023 по 20.04.2023 процентів за користування чужими грошовим коштами у розмірі 775 606,10 грн;
у Договорі сторонами обумовлено випадки та строки, коли постачальник мав повернути покупцю сплачену ним попередню оплату, а у разі порушення постачальником відповідних зобов'язань у пункті 9.3 Договору сторони передбачили право покупця нараховувати на таку суму попередньої оплати проценти за користування чужими коштами, в тому числі з дати їх списання з рахунку покупця;
визначені Договором для отриманої постачальником попередньої оплати строки не були порушені постачальником, а відтак відсутні підстави для застосування до нього передбаченої пунктом 9.3 Договору відповідальності, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні вимоги позивача про стягнення з ФОП Лоїк І.Г. нарахованих за період з 15.02.2023 до 20.04.2023 процентів за користування чужими грошовим коштами у розмірі 775 606,10 грн;
незначне порушення ФОП Лоїк І.Г. строку поставки товару (кілька днів) відбулось через дію для неї обставин непереборної сили, а відтак відповідач звільняється від відповідальності за таке порушення.
Вирішуючи питання щодо прийнятності касаційної скарги та наявності підстав для відкриття / відмови у відкритті касаційного провадження, дослідивши доводи касаційної скарги Поліції в контексті оскаржуваних судових рішень, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження з огляду на таке.
Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», частина перша статті 17 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
Отже, оскарження рішень судів у касаційному порядку можливе лише у випадках, якщо таке встановлено законом.
Приписами пункту 1 частини першої статті 287 ГПК України передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право подати касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;
б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Отже, перелік випадків для касаційного оскарження судових рішень у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, наведений у пункті 2 частини другої статті 287 ГПК України, є вичерпним.
За змістом частини сьомої статті 12 ГПК України для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.
Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» з 01.01.2024 встановлено прожитковий мінімум на одну працездатну особу в розрахунку на місяць у розмірі 3 028,00 гривень.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 163 ГПК України у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.
Предметом позову у справі №910/12623/24 є стягнення пені у розмірі 52 635,15 грн та нараховані проценти за користування чужими грошовим коштами у розмірі 775 606,10 грн, а всього 828 241,25 грн, а отже, ціна позову у цій справі безумовно не перевищує та є меншою п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (станом на 2024 рік - 1 514 000,00 грн).
Верховний Суд звертає увагу на те, що за такого правового регулювання можливість відкриття касаційного провадження у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб залежить виключно від значення кожної з них для формування єдиної правозастосовчої практики та обставин конкретної справи, при наявності випадків, передбачених підпунктами «а» -«г» пункту 2 частини третьою статті 287 ГПК України.
Верховний Суд відзначає, що, визначені підпунктами «а», «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки, є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип «правової визначеності» буде порушено.
Поліція у поданій касаційній скарзі з посилання на пункти 1, 3 частини другої статті 287 ГПК України зазначає, що:
- відсутній висновку Верховного Суду щодо застосування частини третьої статті 693 Цивільного кодексу України в частині виникнення права покупця нарахувати проценти на суму попередньої оплати за порушення строку поставки товару першої партії (у випадку встановлення у договорі умови поставки товару двома партіями з визначенням кінцевого строку поставки по кожній) з дня отримання суми попередньої оплати до дня поставки товару на суму попередньої оплати;
- застосування судом апеляційної інстанції норм статті 617 Цивільного кодексу України та частини другої статті 218 Господарського кодексу України без урахування правової позиції Верховного Суду, яка викладена у постанові від 15.06.2023 у справі №910/8580/22 щодо ключових ознак форс-мажору під час дії правового режиму воєнного стану.
Також скаржник у скарзі з посиланням на підпункт «в» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України зазначає, що забезпечення балансу інтересів з урахуванням принципів добросовісності, розумності та справедливості при вирішенні питань, порушених у межах цього провадження (зокрема в частині повного, всебічного та обґрунтованого вирішення питання щодо стягнення сум пені та процентів за користування чужими коштами) має виняткове значення для Поліції, адже справедливий розгляд справи в цій частині сприятиме відновленню порушених прав та інтересів Поліції та слугуватиме запорукою належного виконання зобов'язання постачальниками перед Поліцією та іншими замовниками, що входять до складу сектору безпеки та оборони України.
Розглянувши наведені міркування у контексті наявності / відсутності випадків передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України касаційної скарги та доданих до неї документів та змісту оскаржуваних судових рішень, колегія суддів дійшла висновку про недоведеність наявних випадків для відкриття касаційного провадження з огляду на таке.
Верховний Суд зазначає, що тягар доказування наявності випадків, передбачених підпунктами «а» - «г» пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.
Використання оціночних чинників, як-то: «винятковість значення справи для скаржника», «суспільний інтерес», «значення для формування єдиної правозастосовчої практики», тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже, враховуючи статус Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».
Фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.
Верховний Суд звертається до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 07.12.2018 у справі №922/6554/15, що виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути, з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.
Якісні показники характеризуються відсутністю сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема, невизначеністю на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема, відсутністю національних процесуальних механізмів вирішення виключної правової проблеми іншими способами, ніж із використанням повноважень Великої Палати Верховного Суду тощо.
Такі критерії, серед іншого, можливо використовувати для визначення, чи має справа фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, адже останнє є оціночним поняттям.
Аргументи та доводи, викладені у касаційній скарзі, не відповідають вказаним вище критеріям, адже вони абстрактні і декларативні і не містять жодних доказів кількісного та якісного виміру щодо наявності питання фундаментального значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Разом з тим скаржник не наводить обґрунтувань, які дозволяють дійти висновку, що при перегляді оскаржуваних судових рішень у даній справі має бути усунута невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися, що питання має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, або існує необхідність вирішити питання застосування аналогії закону чи права; існує необхідність забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.
Верховний Суд виходить з того, що алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить в першу чергу від позиції сторін спору, а також доводів і доказів, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичний склад у справі, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування.
Касаційний суд вказує, що наведені у касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди скаржника з висновками судів попередніх інстанцій стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, при цьому доводи скарги спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів та встановленні інших обставин у тому контексті, який, на думку скаржника, свідчить про наявність підстав для задоволення позову.
Верховний Суд, оцінивши доводи скаржника щодо застосування зазначених ним норм права, дійшов висновку, що аргументи та мотиви, викладені у касаційній скарзі, не є переконливими, доречними і достатніми, враховуючи критерії, визначені Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 07.12.2018 у справі №922/6554/15, що ця справа містить правове питання щодо застосування норми права і її розгляд Верховним Судом є необхідним для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Твердження щодо необхідності відкриття касаційного провадження на підставі підпункту «в» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, судом відхиляються як необґрунтовані з огляду на таке.
Верховний Суд також виходить з того, що вжите законодавцем словосполучення «значний суспільний інтерес», зокрема, слід розуміти як серйозну, обґрунтовану зацікавленість, яка має неабияке виняткове значення для усього суспільства в цілому, певних груп людей, територіальних громад, об'єднань громадян тощо, до певної справи в контексті можливого впливу ухваленого у ній судового рішення на права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Вказане поняття охоплює ті потреби суспільства або окремих його груп, які пов'язані із збереженням, примноженням, захистом існуючих цінностей, девальвація та/або втрата яких мала б значний негативний вплив на розвиток громадянського суспільства.
Стосовно «виняткового значення» справи для учасника, то в цьому випадку оцінка судом такої «винятковості» може бути зроблена виключно на підставі дослідження мотивів, відповідно до яких сам учасник справи вважає її такою, що має для нього виняткове значення. Винятковість значення справи для учасника справи можна оцінити тільки з урахуванням особистої оцінки справи таким учасником. Отже, особа, яка подає касаційну скаргу, має обґрунтувати наявність відповідних обставин у касаційній скарзі.
Доводи скаржника, що при вирішенні питань, порушених у межах цього провадження, зокрема, в частині повного, всебічного та обґрунтованого вирішення питання щодо стягнення сум пені та процентів за користування чужими коштами має виняткове значення для Поліції, адже справедливий розгляд справи в цій частині сприятиме відновленню порушених прав та інтересів Поліції, - не є аргументованими і переконливими обґрунтуваннями щодо цих правовідносин, а зводяться лише до незгоди із судовими рішеннями судів попередніх інстанцій і в цілому до заперечення результату розгляду цієї справи та до власного викладення обставин справи стороною у справі щодо переоцінки доказів, які були здійсненні судами, що в силу приписів статті 300 ГПК України не входить в повноваження суду касаційної інстанції.
Колегія суддів відзначає, що незгода із рішеннями судів попередніх інстанцій не свідчить автоматично про неправильність застосування або порушення норм матеріального / процесуального права при ухваленні судових рішень, як і не може вказувати на таку обставину, як негативні наслідки для скаржника внаслідок прийняття цього рішення, оскільки настання таких наслідків у випадку прийняття судового рішення не на користь однієї з сторін є звичайним передбачуваним процесом.
Так, подана касаційна скарга не містить належних обґрунтувань, які можуть бути визнані такими, що підпадають під пункт 2 частини третьої статті 287 ГПК України і які надають повноваження Верховному Суду переглянути як «суду права» цю категорію справ.
Верховний Суд під час аналізу доводів та аргументів касаційної скарги також взяв до уваги: предмет позову, правову природу спірних правовідносин, стягнення заборгованості, складність справи, чинне на час виникнення спірних правовідносин законодавство, факт розгляду цієї справи судами двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію та врахував межі, порядок, повноваження судів щодо розгляду справи.
Отже, Верховний Суд констатує, що доступ до правосуддя у скаржника відбувся та справу розглянуто двома попередніми судовими інстанціями.
Касаційний господарський суд також враховує, що, переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є «судом фактів».
Отже, наведені скаржником у касаційній скарзі доводи у контексті оскаржуваних судових рішень у цій справі не дають підстав для висновку про те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, або наявні інші підстави для відкриття касаційного провадження, передбачені частиною третьої статті 287 ГПК України. Наведені скаржником доводи зводяться до заперечення встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи з одночасним тлумаченням стороною власного викладення обставин справи, до переоцінки доказів, які були здійсненні судами, і в цілому - до заперечення результату розгляду справи.
Верховний Суд зазначає, що визначені підпунктами «а»-«г» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки є винятком із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип «правової визначеності» буде порушено.
У частині четвертій статті 11 ГПК України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надала Верховна Рада України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 23.10.1996 «Справа «Леваж Престасьон Сервіс проти Франції» (Levages Prestations Services v. France, заява №21920/93, пункт 48) вказано, що, зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, роль якого обмежено перевіркою правильності застосування норм закону, процесуальні процедури в такому суді можуть бути більш формальними, особливо якщо провадження здійснюється після його розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.
Разом з тим Суд також враховує позицію, висловлену Європейським Судом з прав людини в ухвалі від 9 жовтня 2018 року щодо неприйнятності у справі «Азюковська проти України» (Azyukovska v. Ukraine, заява №26293/18). Суд визнав, що заява є неприйнятною ratione materiae у сенсі пункт 3 (а) статті 35 Конвенції і має бути відхилена відповідно до пункту 4 цієї статті. ЄСПЛ зазначив, що застосування критерію малозначності справи в цій справі було передбачуваним, справу розглянули суди двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію, заявниця не продемонструвала наявності інших виключних обставин, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи. В ухвалі також ідеться, що в контексті аналізу застосування критерію ratione valoris щодо доступу до вищих судових інстанцій ЄСПЛ також брав до уваги наявність або відсутність питання щодо справедливості провадження, яке здійснювалося судами нижчих інстанцій. Однак у цій справі тією мірою, в якій заявниця ставила питання щодо справедливості провадження в судах першої і другої інстанцій, ЄСПЛ не визнав, що мали місце порушення процесуальних гарантій пункт 1 статті 6 Конвенції.
Верховний Суд виходить з того, що скаржник у цій справі розумів, що вказана справа не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а отже, застосування наявності / відсутності випадків у контексті пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України було прередбачуваним, скаржник у касаційній скарзі обґрунтовано аргументовано не довів наявності виключних випадків, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи.
Так, законодавець цілком свідомо надав Верховному Суду право використовувати процесуальний фільтр, закріплений у частині першій статті 293 ГПК України, і це повністю узгоджується з положеннями статті 129 Конституції України, завданнями та принципами господарського судочинства. Водночас Суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем «розумних обмежень» в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.
У постанові від 18.05.2021 у справі №914/1570/20 (провадження №12-90гс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов'язкове судове рішення. Введення процесуальних «фільтрів» не порушує права на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, та можна стверджувати, що введення процесуальних «фільтрів» допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує права доступу до правосуддя.
Отже, обставин, з яких би вбачалося необхідність перегляду цієї справи, у касаційній скарзі з огляду на зазначені мотиви не наведені.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 293 ГПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Беручи до уваги зазначене, з огляду на принципи господарського судочинства (змагальності та диспозитивності, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, юридичної визначеності) колегія суддів дійшла висновку про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Поліції на рішення Господарського суду міста Києва від 03.12.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.03.2025 у справі №910/12623/24, оскільки вона подана на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Національної поліції України на рішення Господарського суду міста Києва від 03.12.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.03.2025 у справі №910/12623/24.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя Т. Малашенкова
Суддя І. Бенедисюк
Суддя А. Ємець