вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"18" березня 2025 р. Справа№ 910/13015/24
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Тищенко О.В.
суддів: Яценко О.В.
Гончарова С.А.
за участю секретаря судового засідання Сабалдаш О.В.
за участю представників сторін згідно протоколу судового засідання від 18.03.2025,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі філії «Центр забезпечення виробництва» Акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Господарського суду міста Києва від 27.12.2024 (повний текст рішення складено та підписано 27.12.2024)
у справі № 910/13015/24 (суддя Трофименко Т.Ю.)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Лебединський машинобудівний дослідно-експериментальний завод «ТЕМП»
до Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі філії «Центр забезпечення виробництва» Акціонерного товариства «Українська залізниця»
про стягнення 311 738,96 грн,
У жовтні 2024 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Лебединський машинобудівний дослідно-експериментальний завод «ТЕМП» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі філії «Центр забезпечення виробництва» Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення 311 738,96 грн, з яких: 292 688,33 грн основної заборгованості, 192,73 грн пені, 5781,79 грн 3% річних та 13 076,11 грн інфляційних втрат.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що умови договору поставки № ЦЗВ-ОЗ-03323-01 від 17.08.2023 були належним чином виконані позивачем, тоді як відповідач безпідставно звернувся до Акціонерного товариства «Перший Український міжнародний банк» з вимогою про сплату суми банківської гарантії у розмірі 292 688,33 грн, а відтак така сума безпідставно списана з рахунку позивача та має бути стягнута з відповідача.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 27.12.2024 у справі №910/13015/24 позов задоволено частково.
Стягнуто з Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі філії «Центр забезпечення виробництва» Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Лебединський машинобудівний дослідно-експериментальний завод «ТЕМП» 292 688,33 грн безпідставно отриманих коштів, 5 781,79 грн 3% річних, 13 076,11 грн інфляційних втрат та 4 672,80 грн судового збору.
В іншій частині позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що отримання відповідачем грошових коштів у розмірі 292 688,33 грн за банківською гарантією відбулося за відсутності гарантійного випадку, тобто без достатньої правової підстави При цьому судом враховано, що відповідно до обставин даної справи перерахування гарантом спірних грошових коштів на користь бенефіціара (відповідача) відбулось у зв'язку з договором та гарантією, однак не на їх виконання, тобто перерахування відбулось без правових підстав, а отже позовні вимоги підлягають задоволенню саме на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України.
Не погоджуючись з ухваленим рішенням суду першої інстанції, Акціонерне товариство «Українська залізниця» в особі філії «Центр забезпечення виробництва» Акціонерного товариства «Українська залізниця» звернулося 16.01.2025 до Північного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, у якій просило суд скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 27.12.2024 у справі № 910/13015/24 в частині часткового задоволення позову та ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що позивач обрав неналежний спосіб захисту, у зв'язку з чим підстави для часткового задоволення позову відсутні, водночас суд першої інстанції самостійно обрав належний спосіб захисту для позивача без зміни підстав позову, чим порушив норм процесуального права - п.п. 4, 5 частини 3 статті 2, статей 13, 14 Господарського процесуального кодексу України без врахування висновків викладених у постановах Верховного Суду від 19.02.2020 у справі №911/269/19, від 16.11.2021 у справі №924/1304/20.
Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 17.01.2025 справу № 910/13015/24 передано для розгляду колегії суддів у складі: головуючий суддя - Тищенко О.В. судді: Яценко О.В., Скрипка І.М.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 20.01.2025 витребувано у Господарського суду міста Києва матеріали справи № 910/13015/24. Відкладено вирішення питань, пов'язаних з рухом апеляційної скарги, які визначені главою 1 розділу IV Господарського процесуального кодексу України, за апеляційною скаргою Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі філії «Центр забезпечення виробництва» Акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Господарського суду міста Києва від 27.12.2024 у справі № 910/13015/24.
03.02.2025 до Північного апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи № 910/13015/24.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 07.02.2025 апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі філії «Центр забезпечення виробництва» Акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Господарського суду міста Києва від 27.12.2024 у справі №910/13015/24 залишено без руху, запропоновано апелянту усунути недоліки, надавши докази, що підтверджують сплату судового збору у встановленому законодавством розмірі, а саме 5 607,84 грн.
18.02.2025 на виконання ухвали суду про залишення апеляційної скарги без руху від Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі філії «Центр забезпечення виробництва» Акціонерного товариства «Українська залізниця» на адресу Північного апеляційного господарського суду надійшла заява про усунення недоліків апеляційної скарги, з доказами сплати судового збору.
Однак, у зв'язку з перебуванням судді Скрипки І.М. у відпустці, протоколом повторного автоматизованого розподілу справи між суддями від 24.02.2025 у справі №910/13015/24 визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя - Тищенко О.В., судді: Гончаров С.А., Яценко О.В.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 24.02.2025 прийнято справу №910/13015/24 за апеляційною скаргою Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі філії «Центр забезпечення виробництва» Акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Господарського суду міста Києва від 27.12.2024 колегією суддів у складі: головуючий суддя - Тищенко О.В., судді: Гончаров С.А., Яценко О.В., відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі філії «Центр забезпечення виробництва» Акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Господарського суду міста Києва від 27.12.2024 у справі № 910/13015/24, розгляд справи №910/13015/24 призначено на 18.03.2025.
Заперечуючи проти апеляційної скарги, Товариство з обмеженою відповідальністю «Лебединський машинобудівний дослідно-експериментальний завод «ТЕМП» подало відзив, в якому просило залишити рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, наголошуючи на обґрунтованості висновків суду щодо відсутності у відповідача підстав для звернення до гаранта для виплати коштів за банківською гарантією, у зв'язку з чим грошові кошти у сумі 292688,33 грн набуті відповідачем без достатньої правової підстави.
У судове засідання 18.03.2025 з'явились представники позивача та відповідача.
Представник відповідача у судовому засіданні надав суду апеляційної інстанції свої пояснення по справі, у яких підтримав вимоги апеляційної скарги на підставі доводів, зазначених у ній, просив її задовольнити, рішення Господарського суду міста Києва від 27.12.2024 скасувати в частині задоволення позову та прийняти нове, яким в цій частині в позові відмовити.
Представник позивача у судовому засіданні також надав суду свої пояснення по справі, у яких заперечив проти доводів, викладених у апеляційній скарзі, на підставі доводів, зазначених у відзиві на скаргу та просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
У відповідності до статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Згідно з частиною 1 статті 270 Господарського процесуального кодексу України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі.
Колегія суддів апеляційного господарського суду, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, заслухавши пояснення представників сторін, дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду слід залишити без змін з наступних підстав.
Як підтверджено матеріалами справи, за результатами проведення процедури закупівлі 17.08.2023 між Акціонерним товариством «Українська залізниця» в особі філії «Центр забезпечення виробництва» Акціонерного товариства «Українська залізниця» (покупець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Лебединський машинобудівний дослідно-експериментальний завод «ТЕМП» (постачальник) укладено договір поставки № ЦЗВ-03-03323-01 (надалі - договір), відповідно до п. 1.1. якого постачальник зобов'язався поставити та передати у власність покупцю товар відповідно до Специфікацій, що є невід'ємною частиною договору, а покупець зобов'язався прийняти та оплатити цей товар на умовах договору.
Умовами договору сторони узгодили таке:
- найменування товару: частини залізничних або трамвайних локомотивів чи рейкового рухомого складу; обладнання для контролю залізничного руху (запасні частини до автогальмівного обладнання) (п. 1.2.);
- кількість, асортимент, марка, рік виготовлення та виробник товару визначаються у специфікаціях до цього договору (п. 1.3.);
- постачальник здійснює поставку товару автомобільним або залізничним транспортом на умовах СРТ (Перевезення сплачено до…) пункт призначення - згідно рознарядки покупця відповідно до «ІНКОТЕРМС» у ред. 2020 р. (п. 4.1.);
- поставка товару проводиться партіями протягом строку дії договору тільки на підставі наданої письмової рознарядки покупця, яка вважається дозволом на поставку та є підтвердженням готовності покупця до приймання товару. Строк поставки товару - протягом 30 (тридцяти) календарних днів з моменту надання письмової рознарядки покупцем. Місце поставки товару - згідно рознарядки покупця. Право власності на товар переходить до покупця з дати поставки товару (п. 4.2.);
- рознарядка покупця на товар направляється ним постачальнику в один з таких способів:
- на поштову адресу постачальника, зазначену в цьому договорі (листом оголошеною цінністю та описом вкладення і повідомленням про вручення);
- вручається уповноваженому представнику постачальника під розпис;
- шляхом відправлення на електронну адресу постачальника (зазначену в цьому договорі) сканкопії відповідної рознарядки в форматі PDF або в будь-якому іншому форматі, який забезпечує можливість ознайомлення зі змістом документу. Документ вважається отриманим постачальником з дати його направлення покупцем на електронну адресу постачальника, підтвердженням чого є відповідна роздруківка з поштового програмного забезпечення покупця (п.4.5.);
- датою поставки товару вважається дата підписання сторонами акта прийому-передачі товару та/або видаткової накладної (п. 4.6.);
- загальна ціна договору становить 12 195 347,05 грн без ПДВ, крім того ПДВ 20% - 2 439 069,41 грн, всього з ПДВ - 14 634 416,64 грн (п. 6.3.);
- порядок здійснення оплати за поставлений товар розділом 7 договору;
- постачальник до підписання договору зобов'язаний надати забезпечення виконання цього договору у вигляді банківської гарантії, у розмірі 2%, що становить 292 688,33 грн від вартості цього договору. Строк дії забезпечення виконання цього договору у вигляді банківської гарантії повинен бути дійсним з дня укладання договору і обов'язково повинен перевищувати строк дії договору не менше ніж на 1 календарний місяць (п. 11.1.);
- усі витрати, пов'язані із наданням забезпечення виконання цього договору у формі банківської гарантії, здійснюються за рахунок коштів постачальника. Надана постачальником у якості забезпечення виконання договору банківська гарантія повинна свідчити про безумовний та безвідкличний обов'язок банківської установи сплатити на користь покупця суму забезпечення у разі невиконання або неналежного виконання постачальником своїх зобов'язань за договором, при цьому в гарантії строк розгляду вимоги покупця (бенефіціара) повинен становити не більше 5 банківських днів з дати отримання такої вимоги (пункти 11.2., 11.3.);
- у разі порушення постачальником умов цього договору, а саме невиконання та/або неналежного виконання ним своїх зобов'язань за цим договором, у тому числі непоставки товару у термін, встановлений п. 4.2. цього договору, покупець стягує забезпечення виконання договору та/або має право в односторонньому порядку розірвати цей договір, письмово попередивши про це постачальника (п. 11.8.).
- договір діє з дня його укладення та протягом дії правового режиму воєнного стану в Україні, оголошеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 № 64/2022 та продовженого відповідними Указами Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» та протягом 90 днів з дня його припинення або скасування, але не пізніше ніж до 31.12.2023. Закінчення строку дії цього договору не звільняє сторони від обов'язку виконання у повному обсязі взятих на себе за цим договором зобов'язань щодо поставки та оплати товару, а також гарантійних зобов'язань на товар, в межах строків, визначених умовами договору (п. 16.1. договору).
Специфікаціями №№ 1-3 до договору, які є невід'ємними його частинами, сторони погодили найменування товару (асортимент), кількість, умови щодо його якості та вартість, яка в загальному складає 14 634 416,46 грн.
Як вбачається з матеріалів справи, на виконання умов п. 11.1. договору позивачем 09.08.2023 було отримано в Акціонерному товаристві «Перший український міжнародний банк» (надалі - АТ «ПУМБ») гарантію № DNIG31739916 на суму 292 688,33 грн, зі строком дії з 09.08.2023 по 01.02.2024.
Судом встановлено, що згідно з рознарядкою відповідача (покупця) від 15.11.2023 № ЦЗВ-20/4423 передбачалось поставити запасні частини до автогальмівного обладнання на загальну суму 1 764 000,00 грн, а саме до відділу складського господарства (Фастів) виробничого підрозділу складського господарства філії «ЦЗВ» АТ «Укрзалізниця», Київська область, м. Фастів, вул. Шевченка, 48.
Згідно з одержаною 30.11.2023 рознарядкою, партії Авторежимів вантажних 265А-1Т у кількості 40 шт. на суму 470 400,00 грн та у кількості 110 шт. на суму 1 293 600,00 грн були відвантажені на адресу замовника, що підтверджується товарно-транспортними накладними від 14.12.2023 № Р14/1 та від 28.12.2023 № Р28 та видатковими накладними від 14.12.2023 № 73 та від 28.12.2023 № 80, які одержані позивачем 18.12.2023 та 29.12.2023, відповідно.
Звертаючись з позовом до суду, позивач зазначає, що 18.01.2024 ним було отримано претензію відповідача щодо неналежного виконання позивачем зобов'язань за договором, а саме, порушення строків поставки товару, у зв'язку з чим відповідач вимагав сплатити штраф в розмірі 264 600,00 грн.
У подальшому, 25.01.2024 відповідачем скеровано до АТ «ПУМБ» вимогу в порядку ч. 1 ст. 530 ЦК України № ЦЗВ-20/378 про сплату протягом 5 банківських днів з моменту отримання цієї вимоги суму договірного забезпечення в розмірі 292 688,33 грн, у зв'язку з порушенням Товариством з обмеженою відповідальністю «Лебединський машинобудівний дослідно-експериментальний завод «ТЕМП» своїх зобов'язань за договором в частині дотримання строків поставки товару.
Листом АТ «ПУМБ» від 30.01.2024 № КНО-58.6.1/39 повідомлено позивача про отримання письмової вимоги бенефіціара (відповідача) на сплату суми в розмірі 292 688,33 грн та про її відповідність умовам Гарантії, зазначено про те, що відповідний платіж за Гарантією буде виконано 05.02.2024 за рахунок коштів, що розміщені на рахунку покриття за Гарантією.
Листом АТ «ПУМБ» від 05.02.2024 № КНО-58.6.1/56 повідомлено позивача про виконання 05.02.2024 платежу за Гарантією № DNIG31739916 від 09.08.2023 в сумі 292 688,33 грн, що також підтверджується платіжною інструкцією від 05.02.2024 № TR.155543.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що кошти банківської гарантії у розмірі 292 688,33 грн були отримані відповідачем безпідставно, оскільки позивач належним чином виконав свої зобов'язання за договором, що було встановлено судовими рішеннями у справі № 920/187/24.
З огляду на те, що надіслана відповідачу претензія від 23.08.2024 № 23-08/24-08 про повернення безпідставно стягнутої банківської гарантії у розмірі 292 688,33 грн залишена відповідачем без відповіді та задоволення, позивач звернувся до суду із даним позовом та просив стягнути з відповідача означену суму коштів, а також пеню у розмірі 192,73 грн, 3% річних у розмірі 5781,79 грн та інфляційні втрати у розмірі 13 076,11 грн за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання.
Відповідач, у свою чергу, проти позову заперечив з тих підстав, що товар за договором поставлено позивачем із простроченням строку, у зв'язку з чим ним було отримано забезпечення у вигляді коштів банківської гарантії. При цьому, відповідач зазначає про безпідставність вимог позивача про стягнення пені, інфляційних втрат та 3% річних, оскільки такі нарахування можуть бути стягнуті лише за порушення відповідачем своїх грошових зобов'язань із оплати товару за договором.
Відповідно до частини 1 статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з частиною 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Частина 2 статті 509 Цивільного кодексу України передбачає, що зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Відповідно пункту 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частиною першою статті 626 Цивільного кодексу України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Положеннями статей 509, 526 Цивільного кодексу України, статей 173, 193 Господарського кодексу України передбачено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором поставки, за яким одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 265 Господарського кодексу України).
Відповідно до частин 1, 2 статті 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Згідно зі статтею 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Частиною 1 статті 662 Цивільного кодексу України визначено, що продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.
Положеннями статті 663 Цивільного кодексу України передбачено, що продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.
Статтею 629 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Частинами 1, 2 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно із частиною першою статті 546 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Спір у даній справі виник у зв'язку з наявністю, на думку позивача, підстав для стягнення з відповідача отриманих ним коштів банківської гарантії 292 688,33 грн, яка не підлягала списанню на користь останнього, у зв'язку з належним виконанням позивачем умов Договору.
Відповідно до статті 200 Господарського кодексу України гарантія є специфічним засобом забезпечення виконання господарських зобов'язань шляхом письмового підтвердження (гарантійного листа) банком, іншою кредитною установою, страховою організацією (банківська гарантія) про задоволення вимог управненої сторони у розмірі повної грошової суми, зазначеної у письмовому підтвердженні, якщо третя особа (зобов'язана сторона) не виконає вказане у ньому певне зобов'язання, або настануть інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні. Зобов'язання за банківською гарантією виконується лише на письмову вимогу управненої сторони. Гарант має право висунути управненій стороні лише ті претензії, висунення яких допускається гарантійним листом. Зобов'язана сторона не має права висунути гаранту заперечення, які вона могла б висунути управненій стороні, якщо її договір з гарантом не містить зобов'язання гаранта внести до гарантійного листа застереження щодо висунення таких заперечень. До відносин банківської гарантії в частині, не врегульованій цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.
Згідно зі статтею 560 Цивільного кодексу України за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку. Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.
Відповідно до статті 561 Цивільного кодексу України гарантія діє протягом строку, на який вона видана. Гарантія є чинною від дня її видачі, якщо в ній не встановлено інше. Гарантія не може бути відкликана гарантом, якщо в ній не встановлено інше.
Отже, гарантія - це односторонній правочин, змістом якого є обов'язок гаранта сплатити кредитору-беніфеціару грошову суму відповідно до умов гарантії у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією.
Відповідно до статті 563 Цивільного кодексу України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов'язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії. Вимога кредитора до гаранта про сплату грошової суми відповідно до виданої ним гарантії пред'являється у письмовій формі. До вимоги додаються документи, вказані в гарантії. У вимозі до гаранта або у доданих до неї документах кредитор повинен вказати, у чому полягає порушення боржником основного зобов'язання, забезпеченого гарантією. Кредитор може пред'явити вимогу до гаранта у межах строку, встановленого у гарантії, на який її видано. Кредитор не може передавати іншій особі право вимоги до гаранта, якщо інше не встановлено гарантією.
Гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредитора, якщо вимога або додані до неї документи не відповідають умовам гарантії або якщо вони подані гарантові після закінчення строку дії гарантії (частина 1 статті 565 ЦК України).
Відповідно до частини 1 статті 568 Цивільного кодексу України зобов'язання гаранта перед кредитором припиняється у разі: 1) сплати кредиторові суми, на яку видано гарантію; 2) закінчення строку дії гарантії; 3) відмови кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов'язків за гарантією.
Відповідно до Положення про порядок здійснення банками операцій за гарантіями в національній та іноземних валютах, затвердженого постановою Правління Національного банку України № 639 від 15.12.2004, зареєстрованого Міністерством юстиції України 13.01.2005 за № 41/10321, гарантія - спосіб забезпечення виконання зобов'язань, відповідно до якого банк-гарант бере на себе грошове зобов'язання перед бенефіціаром сплатити кошти в разі настання гарантійного випадку. Зобов'язання банку-гаранта перед бенефіціаром не залежить від базових відносин, які забезпечуються такою гарантією (їх припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли посилання на такі базові відносини безпосередньо міститься в тексті гарантії; гарантійний випадок - одержання банком-гарантом/банком-контргарантом вимоги бенефіціара, що становить належне представлення, протягом строку дії або до дати закінчення дії гарантії/контргарантії, що свідчить про порушення принципалом базових відносин.
За висновками Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суд, викладених у постанові від 18.06.2021 у справі №910/16898/19, відповідно до статей 560, 563, 565 Цивільного кодексу України обов'язок гаранта сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії настає за умови порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією та направлення кредитором гаранту письмової вимоги разом із зазначеними в гарантії документами. За відсутності однієї із вказаних умов відповідальність гаранта не настає.
При вирішенні спору про існування обов'язку гаранта платити за гарантією, в предмет доказування входить, у першу чергу, дослідження наявності чи відсутності виникнення відповідного обов'язку - гарантійного випадку (порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією), а не формальне дослідження виключно наявності заяви про сплату за гарантією.
За умовами п. 4.2. договору строк поставки товару становить 30 календарних днів з моменту надання письмової рознарядки покупцем.
За доводами позивача, рознарядка відповідача одержана ним 30.11.2023, тоді як відповідач у відзиві зазначає, що така рознарядка від 15.11.2023 № ЦЗВ-20/4423 на відвантаження товару направлена позивачу 16.11.2023 на його електронну адресу, а також засобами поштового зв'язку.
Слід зазначити, що матеріали справи не містять жодних доказів направлення/отримання зазначеної вище рознарядки відповідача.
Водночас, судом встановлено, що Акціонерне товариство «Українська залізниця» в особі філії «Центр забезпечення виробництва» Акціонерного товариства «Українська залізниця» зверталося до Господарського суду Сумської області із позовною заявою до Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі філії «Центр забезпечення виробництва» Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення штрафу в розмірі 264 600,00 грн за неналежне виконання зобов'язань за договором поставки від 17.08.2023 № ЦЗВ-03-03323-01.
Рішенням Господарського суду Сумської області від 29.04.2024 у справі № 920/187/24, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 29.07.2024, у задоволенні позову відмовлено повністю.
Вказане рішення Господарського суду Сумської області у справі №920/187/24 набрало законної сили 29.07.2024 та у касаційному порядку не оскаржувалось.
Під час розгляду Господарським судом Сумської області справи №920/187/24 також мали місце розбіжності у доводах сторін щодо отримання Товариством з обмеженою відповідальністю «Лебединський машинобудівний дослідно-експериментальний завод «ТЕМП» рознарядки Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі філії «Центр забезпечення виробництва» АТ «Укрзалізниця». З метою встановлення дійсних обставин справи, Господарським судом Сумської області було направлено відповідний запит до Акціонерного товариства «Укрпошта» з проханням надати письмові пояснення щодо вищевказаної розбіжності, у відповідь на який Акціонерним товариством «Укрпошта» надано до суду лист-відповідь «Про пересилання поштового відправлення Укрпошта Експрес №0304911160810» від 29.04.2024, №1.10.004.-11371-24, зміст якого вказував на те, що за повідомленням відповідального підрозділу Укрпошти, поштове відправлення Укрпошта Експрес №0304911160810 від 16.11.2023 на адресу ТОВ «Лебединський машинобудівний дослідно-експериментальний завод «ТЕМП» (до відділення, м. Лебедин, Сумська обл., 42202) надійшло до відділення 42202 Лебедин 20.11.2023 та в той же день помилково була створена подія вручення. Вищевказане поштове відправлення вручене начальнику цеху Товариства 30.11.2023 під підпис.
У справі № 920/187/24 також встановлено, що поставка позивачем товару на суму 1 764 000,00 грн підтверджується товаро-транспортною накладною від 14.12.2023 № Р14/1, товаро-транспортною накладною від 28.12.2023 № Р28 та видатковими накладними від 14.12.2023 № 73 та від 28.12.2023 № 80.
Так, Господарський суд Сумської області зазначив, що кінцевою датою виконання зобов'язання із поставки товару за договором поставки № ЦЗВ-03323-01 від 17.08.2023 є 30.12.2023, а тому, враховуючи умови п. 4.6. договору, відповідно до яких датою поставки товару є дата підписання видаткової накладної та зазначені вище докази на підтвердження поставки товару (товаро-транспортні накладні та видаткові накладні), умови договору щодо поставки належної кількості товару позивачем виконані в повному обсязі в установлений договором строк.
Відповідно до пункту 9 частини 2 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є обов'язковість рішень суду.
Статтею 129-1 Конституції України передбачено, що судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
Згідно з частиною 1 статті 18 Господарського процесуального кодексу України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Відповідно до статті 326 Господарського процесуального кодексу України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими для виконання на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Частинами 1 та 2 статті 18 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
Частиною 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Преюдиційні факти є обов'язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв'язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.
Отже, суд зазначає, що рішення Господарського суду Сумської області від 29.04.2024 у справі №920/187/24, яке набрало законної сили у встановленому порядку, не може бути поставлене під сумнів, інші рішення, в тому числі і у даній справі, не можуть йому суперечити, а встановлені ним обставини мають преюдиційне значення та в силу частини 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України не підлягають повторному доведенню.
Таким чином, встановлений Господарським судом Сумської області в межах справи №920/187/24 факт належного та у межах визначених договором строків виконання Товариством з обмеженою відповідальністю «Лебединський машинобудівний дослідно-експериментальний завод «ТЕМП» своїх зобов'язань за договором не підлягає повторному доказуванню в силу приписів статті 75 Господарського процесуального кодексу України.
З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов до правильного висновку, що отримання відповідачем грошових коштів у розмірі 292 688,33 грн за банківською гарантією відбулося за відсутності гарантійного випадку.
В обґрунтування позовних вимог про стягнення 292 688,33 грн позивач посилається на безпідставне отримання відповідачем коштів по банківській гарантії у визначеному розмірі, втім не визначає конкретної правової норми на обґрунтування заявлених позовних вимог.
Приписами частини 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України становлено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Згідно з частиною 1 статті 11 Господарського процесуального кодексу України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідками (подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17).
Отже, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси юридичних осіб у спосіб, визначений законом або договором. Суд, відповідно до викладеної в позові вимоги, може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, який не суперечить закону, але лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної у позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів (пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17).
Крім того, за висновками Верховного Суду, викладених у постанові від 23.10.2019 у справі № 761/6144/15-ц, зазначення позивачем конкретної правової норми для обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.
Саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, зважаючи на факти, установлені під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (пункти 85, 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17).
Оскільки повноваження органів влади, зокрема, і щодо здійснення захисту законних інтересів, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо обставин спірних правовідносин між ними. Аналогічні висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц та від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17.
Відтак, з огляду на викладене, надаючи оцінку позовним вимогам, суд першої інстанції з урахуванням сталої практики Верховного Суду зі спірного питання дійшов до обґрунтованого висновку про те, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення глави 83 Цивільного кодексу України, яка регулює загальні підстави для виникнення зобов'язань у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави.
Викладеним спростовуються доводи відповідача, викладені в апеляційній скарзі про те, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту та порушення судом першої інстанції при ухваленні рішення норм процесуального права та неврахування висновків Верховного Суду у спірних правовідносинах.
Так, відповідно до частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Зобов'язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 Цивільного кодексу України).
Об'єктивними умовами виникнення зобов'язань з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або не збільшення майна в іншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна з боку набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; 4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.
Загальна умова частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на цій підставі тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.
Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого без правової підстави, передбаченої законом, іншими правовими актами чи правочином.
За приписами частини 1, пункту 1 частини 2 статті 11, частинами 1,2 статті 509 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені цими актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
До підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, належать договори та інші правочини. Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, установлених статтею 11 цього Кодексу.
Згідно з частиною 1 статті 177 Цивільного кодексу України об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина 1 статті 202 Цивільного кодексу України).
Системний аналіз означених норм дає можливість дійти висновку про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей).
Якщо поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 Цивільного кодексу України може застосовуватись тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена або припинена, у тому числі у виді розірвання договору. Зазначена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 22.03.2016 у справі №6-2978цс15 та від 03.06.2016 у справі №6-100цс15.
Враховуючи встановлені судом обставини про те, що у відповідача були відсутні підстави для звернення до гаранта (АТ «ПУМБ») для виплати коштів за банківською гарантією № DNIG31739916 від 09.08.2023, грошові кошти у розмірі 292 688,33 грн було набуто відповідачем без достатньої правової підстави.
При цьому судом враховано і те, що перерахування гарантом грошових коштів в сумі 292 688,33 грн на користь бенефіціара (відповідача) відбулось у зв'язку з договором та гарантією, однак не на їх виконання, тобто перерахування відбулось без правових підстав, а отже позовні вимоги про стягнення з відповідача вказаної суми кошти є обґрунтованими та підлягають задоволенню саме на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України.
Крім того, позивач просить стягнути з відповідача інфляційні втрати та 3% річних, нараховані на суму 292688,33 грн безпідставно отриманих коштів за період з 05.02.2024 по 02.10.2024 відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України.
Так. відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
При цьому, інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.
За змістом статей 524, 533-535 та 625 Цивільного кодексу України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати.
Стаття 625 Цивільного кодексу України розміщена у розділі І Загальні положення про зобов'язання книги 5 Цивільного кодексу України. Відтак, приписи розділу І книги 5 Цивільного кодексу України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 Цивільного кодексу України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 Цивільного кодексу України).
Отже, у статті 625 Цивільного кодексу України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
Аналогічні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 у справі №910/10156/17 та від 16.05.2018 у справі № 686/21962/15-ц, а також враховані у постановах Верховного Суду від 06.08.2018 у справі № 916/1914/17 та від 07.10.2018 у справі № 908/2552/17.
Відтак, положення статті 625 Цивільного кодексу України поширюється на всі види грошових зобов'язань незалежно від підстав їх виникнення (договір чи делікт), у тому числі й на позадоговірне грошове зобов'язання, що виникло на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України.
Це означає, що у разі прострочення виконання зобов'язання, зокрема щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей, нараховуються 3% річних та/або інфляційні нарахування від простроченої суми відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 02.06.2022 у справі №916/3626/20.
З огляду на викладене, нарахування позивачем інфляційних втрат та 3% річних за прострочення повернення відповідачем коштів гарантійної суми визнається судом правомірним.
При цьому, невиконання боржником грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 Цивільного кодексу України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення.
У цьому висновку слід звернутися до правової позиції, викладеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2019 у справі №127/15672/16-ц, в якій Верховний Суд погодився з аналогічними висновками, наведеними Верховним Судом у постановах від 10.04.2018 у справі №910/16945/14, 27.04.2018 у справі №908/1394/17, від 16.11.2018 у справі №918/117/18, від 30.01.2019 у справах №905/2324/17 та № 922/175/18, від 13.02.2019 у справі № 924/312/18.
Отже, передбачений частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України обов'язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов'язання, сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми виникає виходячи з наявності самого факту прострочення, який у цій справі має місце з моменту безпідставного одержання відповідачем грошових коштів банківської гарантії.
Відтак, є обґрунтованим визначений позивачем період прострочення із повернення йому безпідставно одержаних відповідачем коштів банківської гарантії. Водночас, судом встановлено, що розмір інфляційних нарахувань за визначений позивачем період є більшим, проте, оскільки відповідно до частини 2 статті 237 Господарського процесуального кодексу України суд при ухваленні рішення не може виходити за межі заявлених позовних вимог, вимоги щодо стягнення інфляційних втрат у розмірі 13 076,11 грн підлягають задоволенню у заявленому розмірі.
Розрахунок заявленої до стягнення суми 3% річних у розмір 5781,79 грн є арифметично правильним, у зв'язку з чим позовні вимоги у цій частині підлягають задоволенню.
Щодо вимог позивача про стягнення з відповідача пені в розмірі 192,73 грн, слід зазначити наступне.
Заявляючи дані позовні вимоги, позивач посилається на положення п. 9.2. договору, відповідно до якого сторони відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України встановили, що розмір відповідальності покупця за прострочення виконання грошового зобов'язання за цим договором становить 0,1 % річних від простроченої суми грошових зобов'язань за договором.
Водночас, відповідно до частини 1 статті 546, статті 549 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Частиною першою статті 548 Цивільного кодексу України визначено, що виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.
Виходячи з системного аналізу вказаних положень законодавства судова колегія приходить до висновку, що нарахування неустойки (штрафу, пені) можливе за наявності погодження відповідних умов у договорі, а також у конкретних випадках передбачених нормативно-правовими актами (наприклад у випадках визначених частиною 2 статті 231 господарського кодексу України).
Разом з тим, договором обумовлено стягнення з відповідача на користь позивача пені лише за невиконання грошового зобов'язання, тобто, лише в разі прострочення оплати вартості товару. Будь-яких умов щодо нарахування пені на суму несвоєчасно повернутих коштів банківської гарантії договір не містить.
Відтак підстави для нарахування пені у даному випадку відсутні, у зв'язку з чим позовні вимоги про стягнення з відповідача пені в розмірі 192,73 грн є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо часткового задоволення позову, а саме стягнення з відповідача на користь позивача 311 738,96 грн, з яких: 292 688,33 грн основної заборгованості, 192,73 грн пені, 5781,79 грн 3% річних та 13 076,11 грн інфляційних втрат.
Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному та повному і об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
У викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N303-A, п. 29).
Отже, з огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд надав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
При цьому, слід зазначити, що всі інші доводи сторін не спростовують встановлених судом обставин, та не впливають на результат прийнятого рішення.
Отже, колегія судів апеляційного суду погоджується з висновком місцевого господарського суду, що позивач у встановленому законом порядку довів належними і допустимими доказами наявність тих обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог, а доводи апеляційної скарги відповідача висновків суду не спростовують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, зводяться до незгоди зі встановленими судом обставинами та до переоцінки доказів.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 275 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до статті 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, в задоволенні апеляційної скарги Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі філії «Центр забезпечення виробництва» Акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Господарського суду міста Києва від 27.12.2024 у справі №910/13015/24 слід відмовити, а оскаржуване рішення - залишити без змін.
Судові витрати розподіляються відповідно до вимог статті 129 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись статтями 129, 232-241, 275-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі філії «Центр забезпечення виробництва» Акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Господарського суду міста Києва від 27.12.2024 у справі №910/13015/24 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 27.12.2024 у справі №910/13015/24 залишити без змін.
3. Судові витрати за розгляд апеляційної скарги покладаються на скаржника.
4. Матеріали справи №910/13015/24 повернути до Господарського суду міста Києва.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена відповідно до статей 287-291 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови підписано 31.03.2025.
Головуючий суддя О.В. Тищенко
Судді О.В. Яценко
С.А. Гончаров