Справа № 755/9167/23 Головуючий у суді І інстанції Коваленко І.В.
Провадження № 22-ц/824/2434/2025 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.
19 березня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Голуб С.А., суддів: Слюсар Т.А., Таргоній Д.О., розглянувши в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 25 липня 2024 року у справі за позовом акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,
У червні 2023 року акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк», банк) звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.
Позовну заяву обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 звернувся до АТ КБ «ПриватБанк» з метою отримання банківських послуг, у зв'язку з чим підписав анкету-заяву № б/н від 16 жовтня 2018 року.
Відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана заява разом з «Умовами та правилами надання банківських послуг» та «Тарифами», які викладені на банківському сайті www.privatbank.ua, складає між сторонами договір про надання банківських послуг, що підтверджується підписом у заяві. Заявою відповідача також підтверджується той факт, що він був повністю проінформований про умови кредитування в АТ КБ «ПриватБанк», які були надані йому для ознайомлення в письмовій формі.
Відповідно до виявленого бажання відповідачу було відкрито кредитний рахунок, для користування яким видано кредитну картку та встановлено початковий кредитний ліміт, який в подальшому збільшився до 45 000,00 грн з огляду на те, що позичальник надав свою згоду щодо прийняття будь-якого розміру кредитного ліміту та його зміни (збільшення або зменшення) за рішенням та ініціативою банку.
Оскільки ОСОБА_1 свої зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконував, своєчасно не здійснював щомісячні мінімально обов'язкові платежі за кредитом та процентами, станом на 22 травня 2023 року за ним рахується заборгованість у загальному розмірі 53 783,41 грн, яка складається із заборгованості за тілом у розмірі 43 572,55 грн та заборгованості за простроченими відсотками у розмірі 10 210,86 грн, яку позивач просив стягнути на свою користь разом із витратами по сплаті судового збору у розмірі 2 684,00 грн.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 25 липня 2024 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідач отримав від позивача кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на картковий рахунок, однак сплата процентів за користування кредитом і розмір процентної ставки не передбачено умовами укладеного кредитного договору, тому підстави для стягнення з відповідача заборгованості за простроченими відсотками у розмірі 10 210,86 грн відсутні.
Щодо вимог позивача про стягнення заборгованості за тілом кредиту суд зазначив, що надана банком виписка за договором № б/н за період 16 жовтня 2018 року - 29 травня 2023 року не містить всіх необхідних реквізитів та не відповідає пунктам 61, 62 Положення про організацію бухгалтерського обліку, бухгалтерського контролю під час здійснення операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України № 75 від 04 липня 2018 року, що доводить той факт, що це не виписка по особовому рахунку, яка мала би підтвердити рух грошових коштів, наявність або відсутність заборгованості, а надані позивачем розрахунок заборгованості та виписка за договором самі по собі не є належними доказами відповідно до приписів статей 77-78 ЦПК України на підтвердження факту наявності заборгованості та її розміру.
Не погоджуючись з даним судовим рішенням, позивач через представника за довіреністю - адвоката Хитрову Л.В. подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати з мотивів неповного з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, неправильного застосування норм матеріального й порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що ОСОБА_1 16 жовтня 2018 року підписав анкету - заяву про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг у ПриватБанку та Паспорт споживчого кредиту від 16 жовтня 2018 року, які є формою договору про надання банківських послуг.
За своєю правовою природою такий правочин є змішаним договором, оскільки містить в собі умови як договору банківського рахунку, так і умови кредитування рахунку, оскільки після підписання анкети - заяви клієнтам банку відкривається картковий рахунок, видається до нього картка та може встановлюватися кредитний ліміт.
Тобто, між сторонами виникли правовідносини щодо відкриття, ведення, обслуговування карткового рахунку, його функціонування та кредитування на підставі підписаної ними анкети - заяви про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг та Паспорту споживчого кредиту.
На підтвердження вказаних обставин банком до позовної заяви було долучено, зокрема, виписку за вищевказаним договором від 16 жовтня 2018 року, що є випискою по картковому рахунку відповідача, для користування яким за період дії договору було видано дві кредитні картки № НОМЕР_1 з терміном дії до 09/21 та № НОМЕР_2 з терміном дії до 06/24.
Проте, суд першої інстанції не надав належної оцінки наданій виписці, а лише у рішенні процитував заперечення відповідача, висловлені ним у відзиві на позовну заяву про те, що надана виписка не є випискою з особового рахунку відповідача.
Позивач вважає такі висновки суду помилковими, оскільки з наданої виписки вбачаються беззаперечні та не спростовані відповідачем обставини щодо отримання кредиту та в подальшому користування кредитними коштами. Надана виписка з банківського рахунку містить інформацію про рух коштів на балансі карткового рахунку відповідача - баланс станом на дату отримання картки (надана сума кредиту), всі операції за картковим рахунком (з визначенням дати проведення операції та чітким визначенням проведеної операції, зазначенням суми на балансі рахунку після проведеної операції). Крім того, з виписки також чітко прослідковується, якими картками користувався відповідач, їхні номери та періоди, в які діяли відповідні картки. Саме така інформація відповідає і довідкам банку про видані картки та строки їхньої дії.
Вказує, що виписка за договором, яка додана до матеріалів позовної заяви, містить всі необхідні реквізити, які передбачені пунктом 63 Положення № 75, а посилання ОСОБА_1 на те, що вона не є первинним документом, що прийнято судом першої інстанції до уваги, не узгоджується з чинними нормами законодавства, що регулює зазначене питання. Виписки з рахунків в банківській установі позивача є належними, допустимими і достатніми доказами в розумінні статей 76, 77, 78 ЦПК України, що підтверджують факт здійснення операцій між банком та клієнтом, тому для підтвердження встановлення банком кредитного ліміту на картковий рахунок клієнта та користування ним цими кредитними коштами достатньо фактично надання виписок по рахунках, які складаються у вигляді електронних записів та роздруковані на паперових носіях.
Таких висновків щодо належності як доказу виписки по картковому рахунку дійшов і Верховний Суд у своїх постановах по справам № 200/5647/18 від 16 вересня 2020 року, № 456/3643/17 від 20 жовтня 2020 року, № 205/4176/18 від 11 листопада 2020 року.
Щодо висновку суду першої інстанції про те, що нарахування відсотків не передбачено договором, укладеним між сторонами, позивач стверджує, що підписавши заяву, банк та клієнт приєднуються і зобов'язуються виконувати умови, викладені в Умовах та правилах надання банківських послуг, Тарифах банку - договорі банківського обслуговування в цілому.
При цьому розмір відсоткової ставки за користування кредитом передбачено в Паспорті споживчого кредиту, а відповідач завжди був наділений правом у разі незгоди з відсотковою ставкою відмовитись від послуг кредитування шляхом повернення позичених коштів і в подальшому утриматися від використання кредитного ліміту, проте ним цього зроблено не було.
Також банк зазначає, що незважаючи на відсутність в анкеті - заяві відомостей про усі умови кредитування (розмір процентної ставки, комісії, неустойки, строки і порядок погашення кредиту), позичальник впродовж тривалого періоду часу користувався кредитними коштами, погодився на збільшення розміру встановленого йому кредитного ліміту та частково виконував умови договору щодо погашення кредитної заборгованості, в тому числі і відсотків за користування кредитними коштами.
13 листопада 2024 року через підсистему «Електронний суд» до апеляційного суду від представника відповідача - адвоката Танащука М.В. надійшли письмові пояснення на апеляційну скаргу.
За змістом положень частини першої, третьої статті 359 ЦПК України про відкриття апеляційного провадження у справі суд апеляційної інстанції постановляє ухвалу, в якій, зокрема, зазначає строк для подання учасниками справи відзиву на апеляційну скаргу.
Разом з тим, суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це за необхідне (частина п'ята статті 174 ЦПК України).
09 жовтня 2024 року Київський апеляційний суд, відкриваючи апеляційне провадження у справі, визначив учасникам справи десятиденний строк з моменту отримання ухвалидля подання відзиву на апеляційну скаргу. Копію ухвали про відкриття апеляційного провадження ОСОБА_1 та його представник отримали в електронному вигляді 10 жовтня 2024 року (а.с. 80, 82, т. 2).
Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим кодексом (стаття 126 ЦПК України).
Сторона відповідача правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалась, не просила дозволу апеляційного суду подати додаткові пояснення, а суд за межами строку для подання відзиву на апеляційну скаргу не визнавав їх подання необхідним, тому ці пояснення колегія суддів також залишає без розгляду.
Згідно із частиною першою статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Частиною першою статті 7 ЦПК України встановлено, що розгляд справ у судах проводиться усно і відкрито, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Такий випадок передбачено у частині тринадцятій статті 7 ЦПК України, згідно з якою розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
У зв'язку з наведеним та на підставі ухвали апеляційного суду про призначення справи до судового розгляду у порядку письмового провадження, перегляд справи в апеляційному порядку здійснено без повідомлення (виклику) учасників справи.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід частково задовольнити з таких підстав.
Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону ухвалене у справі судове рішення не відповідає в повній мірі.
Судом встановлено, що 16 жовтня 2018 року АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 підписали анкету-заяву про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг у ПриватБанку (для індивідуальних клієнтів, приватних підприємців та керівників корпоративних клієнтів).
Розмір відсотків за користування кредитними коштами та порядок їх нарахування у договорі не зазначено.
До анкети-заяви банк додав, окрім копії посвідки на постійне проживання ОСОБА_1 , витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» та Умови та правила надання банківських послуг, затверджені наказом від 09 серпня 2018 року які не підписані відповідачем.
Також до позовної заяви банк долучив: довідку про видані позичальнику кредитні картки; довідку про зміну умов кредитування та обслуговування кредитної картки, оформленої на ім'я відповідача; паспорт споживчого кредиту, підписаний відповідачем 16 жовтня 2018 року; виписку за договором за період з 16 жовтня 2018 року по 29 травня 2023 року; розрахунок заборгованості за договором від 16 жовтня 2018 року.
Згідно з наданим позивачем розрахунком заборгованість відповідача за вказаним кредитним договором станом на 22 травня 2023 року становить 53 783,41 грн і складається із заборгованості за тілом кредиту у розмірі 43 572,55 грн та заборгованості за простроченими відсотками за користування кредитом у розмірі 10 210,86 грн.
За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
У відповідності до статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно із частиною першою та другою статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.
У частині першій статті 634 ЦК України передбачено, що договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
За змістом статті 634 ЦК України умови таких договорів приєднання у сфері кредитних правовідносин розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам та доведені до їх відома, так як друга сторона (споживач послуг банку) лише приєднується до договору, з умовами якого він ознайомлений.
У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит і сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).
Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).
За змістом статті 1056-1 ЦК України розмір процентів та порядок їх сплати за договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів.
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Згідно зі статтею 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно із частиною першою статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Таким чином, в разі укладення кредитного договору проценти за користування позиченими коштами поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17 (провадження № 14-131цс19) відступлено від висновку Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладений у раніше прийнятій постанові від 24 вересня 2014 року (провадження № 6-144цс14) та зроблено висновок, що «у переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець (в даному випадку АТ КБ «ПриватБанк»). Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв'язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений. У разі укладення договору кредитного договору проценти за користування позиченими коштами та неустойка поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі). У заяві позичальника від 18 лютого 2011 року процентна ставка не зазначена. Крім того, у цій заяві, підписаній сторонами, відсутні умови договору про встановлення відповідальності у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення зобов'язання у вигляді грошової суми та її визначеного розміру. В даному випадку також неможливо застосувати до вказаних правовідносин правила частини першої статті 634 ЦК України за змістом якої - договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача (www.privatbank.ua) неодноразово змінювалися самим АТ КБ «ПриватБанк» в період - з часу виникнення спірних правовідносин (18 лютого 2011 року) до моменту звернення до суду із вказаним позовом (20 лютого 2017 року), тобто кредитор міг додати до позовної заяви Витяг з Тарифів та Витяг з Умов у будь-яких редакціях, що найбільш сприятливі для задоволення позову. За таких обставин та без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачці Умови та правила банківських послуг, відсутність у анкеті-заяві домовленості сторін про сплату відсотків за користування кредитними коштами, пені та штрафів за несвоєчасне погашення кредиту, надані банком Витяг з Тарифів та Витяг з Умов не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачкою кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин. Вимог про стягнення процентів за користування позиченими коштами та інших сум за прострочення виконання грошового зобов'язання, з підстав та у розмірах встановлених актами законодавства, зокрема статтями 625, 1048 ЦК України позивач не пред'явив. Пересічний споживач банківських послуг з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не може ефективно здійснити свої права бути проінформованим про умови кредитування за конкретним кредитним договором, який укладений у вигляді заяви про надання кредиту та Умов та правил надання банківських послуг, оскільки Умови та правила надання банківських послуг це значний за обсягом документ, що стосується усіх аспектів надання банківських послуг та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння цих правил тим більше співвідносно з конкретним видом кредитного договору. Тому відсутні підстави вважати, що при укладенні договору АТ КБ «ПриватБанк» дотримав вимог, передбачених частиною другою статті 11 Закону № 1023-XII про повідомлення споживача про умови кредитування та узгодження зі споживачем саме тих умов, про які вважав узгодженими банк. Інший висновок не відповідав би принципу справедливості, добросовісності та розумності та уможливив покладання на слабшу сторону - споживача невиправданий тягар з'ясування змісту кредитного договору. Однак, враховуючи, що фактично отримані та використані позичальником кошти в добровільному порядку АТ КБ «ПриватБанк» не повернуті кредитор має право вимагати його виконання в будь-який час, що свідчить про порушення його прав, Велика Палата Верховного Суду погоджується із висновком судів попередніх інстанцій, що він вправі вимагати захисту своїх прав через суд - шляхом зобов'язання виконати боржником обов'язку з повернення фактично отриманої суми кредитних коштів».
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_1 отримав від АТ КБ «ПриватБанк» кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на картковий рахунок, проте сплата процентів за користування кредитом і розмір процентної ставки не врегульовані умовами укладеного кредитного договору.
Тобто між сторонами відсутня згода щодо таких істотних умов кредитного договору як оплата процентів за користування грошовими коштами.
Отже, підписавши 16 жовтня 2018 року анкету-заяву про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг у ПриватБанку, яка є складовою частиною кредитного договору, відповідач відповідно до вимог статей 3, 627, 638 ЦК України не погоджував умови кредитного договору щодо сплати відсотків за користування кредитними коштами і не брав на себе відповідні зобов'язання, а тому посилання позивача те, що він надав документи, які підтверджували погодження між сторонами всіх умов надання банківських послуг, у тому числі обов'язку позичальника зі сплати процентів, не відповідають фактичним обставинам справи.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що розмір відсоткової ставки за користування кредитом було передбачено сторонами у підписаному 16 жовтня 2018 року паспорті споживчого кредиту безпідставні.
Відповідно до норм частини другої і шостої статті 9 Закону України «Про споживче кредитування» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до укладення договору про споживчий кредит кредитодавець надає споживачу інформацію, необхідну для порівняння різних пропозицій кредитодавця з метою прийняття ним обґрунтованого рішення про укладення відповідного договору, в тому числі з урахуванням обрання певного типу кредиту.
Зазначена інформація безоплатно надається кредитодавцем споживачу за спеціальною формою (паспорт споживчого кредиту), встановленою у Додатку 1 до цього Закону, у письмовій формі (у паперовому вигляді або в електронному вигляді з накладенням електронних підписів, електронних цифрових підписів, інших аналогів власноручних підписів (печаток) сторін у порядку, визначеному законодавством) із зазначенням дати надання такої інформації та терміну її актуальності. У такому разі кредитодавець визнається таким, що виконав вимоги щодо надання споживачу інформації до укладення договору про споживчий кредит згідно з частиною третьою цієї статті.
Споживач зобов'язаний надати кредитодавцю підтвердження про ознайомлення з інформацією, надання якої передбачено частинами другою та третьою цієї статті, у письмовій формі (у паперовому вигляді або в електронному вигляді з накладенням електронних підписів, електронних цифрових підписів, інших аналогів власноручних підписів (печаток) сторін у порядку, визначеному законодавством).
З урахуванням наведених положень Закону України «Про споживче кредитування», паспорт споживчого кредиту не є документом, який посвідчує конкретні умови на яких в дійсності укладено кредитний договір, адже відповідна інформація є вимогою закону, що передбачає надання споживачу можливості до укладання договору здійснити порівняння різних пропозицій кредитодавця та за результатами такого порівняння прийняти обґрунтоване рішення про укладення кредитного договору, в тому числі з урахуванням обраного ним певного типу кредиту.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2022 року у справі № 393/126/20 (провадження № 61-14545сво20) за позовом банку до фізичної особи про стягнення заборгованості за кредитним договором викладено правовий висновок про те, що потрібно розмежовувати форму правочину та спосіб підтвердження виконання переддоговірного обов'язку кредитодавцем по наданню споживачу інформації, необхідної для порівняння різних пропозицій кредитодавця. Способом підтвердження виконання переддоговірного обов'язку кредитодавця є паспорт споживчого кредиту. Ознайомлення з паспортом споживчого кредиту, його підписання споживачем не означає укладення договору про споживчий кредит та дотримання його форми, оскільки в паспорті кредиту не відбувається фіксація волі сторін договору та його змісту.
Отже, підписання позичальником паспорту споживчого кредиту не може свідчити про конкретні умови кредитування, на які погодився відповідач. При цьому у розділі сьомому паспорту зазначено, що зазначена у ньому інформація зберігає чинність та є актуальною до 30жовтня 2018 року, тобто протягом 15 днів від дня підписання відповідачем цього паспорту споживача та фактично до початку нарахування відповідачу процентів за користування кредитними коштами, тому він не може бути належним доказом погодження сторонами відповідних умов кредитного договору.
За таких обставин суд першої інстанції обґрунтовано не прийняв до уваги наявний в матеріалах справи паспорт споживчого кредитування як доказ конкретних умов укладеного між сторонами кредитного договору стосовно розміру відсоткової ставки за користування кредитом та вірно виходив з того, що наданою позивачем анкетою - заявою, яка підписана відповідачем 16 жовтня 2018 року, не визначено розмір відсотків за користування кредитом, а тому вони не можуть бути стягнуті з позичальника на користь кредитора в примусовому порядку з наведених вище підстав.
АТ КБ «ПриватБанк» не пред'являло позовних вимог про стягнення процентів за користування позиченими коштами з підстав та у розмірі, встановлених актами цивільного законодавства, зокрема статтею 1048 ЦК України.
Разом з тим, звертаючись до суду із позовом, АТ КБ «ПриватБанк» посилалося на наявність у відповідача заборгованості за тілом кредиту у розмірі 43 572,55 грн.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні цих позовних вимог банку з тих підстав, що надані позивачем розрахунок заборгованості та виписка за договором не є належними доказами, які б підтверджували факт наявності заборгованості та її розміру
Колегія суддів не може погодитися із таким висновком місцевого суду з огляду на таке.
У частині третій статті 12, частині першій статті 81 ЦПК України закріплено загальне правило розподілу обов'язків з доказування, а саме кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши належні, допустимі, достовірні та достатні докази відповідно до вимог статей77-80 ЦПК України.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
За загальним правилом, встановленим у статтях 89, 264 ЦПК України обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
Застосування норм права, оцінка доказів є саме прерогативою суду. У цій категорії справ розмір кредитної заборгованості має визначатись відповідно до наданих доказів, вимог закону та умов договору. При цьому суд не позбавлений права і зобов'язаний при наявності кредитної заборгованості стягнути ту суму, яка є для суду доведеною, а не взагалі відмовляти у позові.
Як зазначив Верховний Суд у постанові від 23 вересня 2019 року у справі № 910/10254/18, банківські виписки з рахунків позичальника є належними та допустимими доказами у справі, що підтверджують рух коштів по конкретному банківському рахунку, вміщують записи про операції, здійснені протягом операційного дня, та є підтвердженням виконаних за день операцій, а тому можуть підтверджувати факт передачі кредитних коштів позичальнику та заборгованість за кредитним договором.
Отже, виписка по картковому рахунку за договором, що міститься в матеріалах справи, є належним доказом щодо заборгованості відповідача, який повинен досліджуватися судом у сукупності з іншими доказами, зокрема, розрахунком заборгованості, що узгоджується з правовими позиціями, викладеними в постановах Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 204/2217/16-ц (провадження 61-47244св18) та від 16 вересня 2020 року у справі № 200/5647/18 (провадження № 61-9618св19).
У зв'язку з цим, належним чином дослідити поданий стороною доказ (у даному випадку - розрахунок заборгованості за кредитним договором та виписку по картковому рахунку позичальника), перевірити їх, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ними повністю чи частково - зазначити правові аргументи на їх спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов'язок суду.
Вирішуючи спір в частині позовних вимог про стягнення заборгованості за тілом кредиту, суд першої інстанції погодився із доводами відповідача про те, що надана банком виписка за договором № б/н за період 16 жовтня 2018 року - 29 травня 2023 року не містить всіх необхідних реквізитів та не відповідає пунктам 61, 62 Положення про організацію бухгалтерського обліку, бухгалтерського контролю під час здійснення операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України № 75 від 04 липня 2018 року (далі - Положення № 75), що у свою чергу свідчать про те, що це не виписка по особовому рахунку, яка мала би підтвердити рух грошових коштів, наявність або відсутність заборгованості.
Згідно із вимогами статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади і прізвища (крім первинних документів, вимоги до яких встановлюються Національним банком України) осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції. Залежно від характеру господарської операції та технології обробки облікової інформації до первинних документів можуть включатися додаткові реквізити (печатка, номер документа, підстава для здійснення операції тощо).
Неістотні недоліки в документах, що містять відомості про господарську операцію, не є підставою для невизнання господарської операції, за умови, що такі недоліки не перешкоджають можливості ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції, та містять відомості про дату складання документа, назву підприємства, від імені якого складено документ, зміст та обсяг господарської операції тощо.
Відповідно до пункту 42 Положення № 75підставою для бухгалтерського обліку операцій банку є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.
Згідно із пунктом 46 Положення № 75 відображення в обліку операцій банку і його клієнтів за безготівковими розрахунками здійснюється на підставі платіжних інструкцій, наданих/складених відповідно до нормативно-правових актів Національного банку України з питань безготівкових розрахунків та виконання міжбанківських платіжних операцій в Україні в національній валюті.
Виписки з клієнтських рахунків є підтвердженням виконаних за операційний день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту. Порядок, періодичність друкування та форма надання виписок (у паперовій/електронній формі) із клієнтських рахунків обумовлюються договором банківського рахунку, що укладається між банком і клієнтом під час відкриття рахунку (пункт 62 Положення № 75).
Пунктом 63 Положення № 75 встановлено, що виписка з клієнтського рахунку може слугувати первинним документом, що підтверджує факт списання/зарахування коштів з/на цього/цей рахунку/рахунок клієнта, якщо вона містить такі реквізити: 1) назву документа (форми); 2) дату складання; 3) найменування клієнта/банку, прізвище, власне ім'я та по батькові (за наявності) фізичної особи; 4) зміст та обсяг операції (підстави для її здійснення) та одиницю її виміру за кожною операцією, відображеній у виписці з рахунку клієнта; 5) особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у складанні виписки з рахунку клієнта/печатку банку.
Як вбачається з матеріалів справи, надана банком виписка містить всі необхідні реквізити, які передбачені пунктом 63 Положення № 75, у тому числі містить інформацію про рух коштів по картковому рахунку відповідача, використані відповідачем суми встановлених йому кредитних лімітів, всі операції за рахунком із визначенням дати проведеної операції, зазначенням сум на балансі рахунку після проведеної операції тощо.
Із виписки також чітко прослідковується, якими картками користувався відповідач, їхні номери та періоди, в які діяли відповідні картки і ця інформація відповідає довідкам банку про видані позичальнику кредитні картки та про зміну умов кредитування та обслуговування кредитних карток. Відповідач активно користувався встановленими йому кредитними лімітами (виданими картками) та вчиняв дії щодо сплати заборгованості за кредитним договором протягом періоду кредитування, що відповідає строку дії картки.
Користування відповідачем кредитними грошима, отримування їх через банкомати, розрахунки ними в торгівельних мережах, оплата послуг, здійснення переказів, поповнення мобільного рахунку тощо є неможливим без наявності картки із встановленим на ній кредитним лімітом, а отже ОСОБА_1 отримував гроші на кредитну картку.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц (провадження № 14-79цс21) вказала, що у випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов'язків, тому правочин є таким, що не вчинений, права та обов'язки за таким правочином особою взагалі не набуті, а правовідносини за ним не виникли. Натомість виконання правочину його учасниками може бути способом волевиявлення до вчинення правочину, відповідно до його істотних умов, передбачених законодавством. У разі якщо договір виконувався обома сторонами, то кваліфікація договору як неукладеного виключається, такий договір вважається укладеним та може бути оспорюваним (за відсутності законодавчих застережень про інше).
У постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 3-269гс16 зроблено висновок, що «до дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, з урахуванням конкретних обставин справи, можуть належати: визнання пред'явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій».
З урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (див., зокрема постанову Верховного Суду від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17 (провадження № 61-18730св20)).
Таким чином, наведене вище свідчить про доведеність кредитором факту отримання позичальником кредитних коштів та користування ними, а тому суд першої інстанції помилково відмовив позивачу у стягненні фактично отриманих відповідачем грошових коштів за кредитним договором у вигляді встановленого (збільшеного) банком і використаного позичальником кредитного ліміту з тих підстав, що долучені до позовної заяви розрахунок заборгованості та виписка за договором не є належними доказами на підтвердження факту наявності заборгованості та її розміру.
Колегія суддів погоджується із доводами апеляційної скарги в тому, що виписка з рахунку в банківській установі є належним, допустимим і достатнім доказом в розумінні статей 76, 77, 78 ЦПК України, що достовірно підтверджує факт здійснення операцій між банком та позичальником, тому для підтвердження встановлення банком кредитного ліміту на картковий рахунок клієнта та користування ним цими кредитними коштами достатньо фактично надання виписок по рахунках, які складаються у вигляді електронних записів та роздруковані на паперових носіях.
З огляду на наведене, районний суд дійшов неправильного висновку про відсутність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача непогашеної заборгованості за тілом кредиту станом на 22 травня 2023 року у розмірі 43 572,55 грн, не врахувавши, що вказана сума боргу по кредиту належним чином обґрунтована і підтверджена у розрахунку та виписці, які узгоджуються між собою, а також з іншими письмовими доказами у справі.
Разом з тим, як було вище зазначено, у анкеті-заяві позичальника про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг у ПриватБанкувід 16 жовтня 2018 року, яка містить підпис ОСОБА_1 , процентна ставка не зазначена, а отже між сторонами відсутня згода щодо таких істотних умов кредитного договору як оплата процентів за користування грошовими коштами.
Незважаючи на це, банк окрім нарахування заборгованості за тілом кредиту, здійснював також нарахування і списання з карткового рахунку позичальника відсотків за використання кредитного ліміту.
Позивач, обґрунтовуючи правомірність такого нарахування (списання), крім паспорту споживчого кредиту, який не є складовою частиною кредитного договору, також посилався на витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» та витяг з Умов та правил надання банківських послуг, як невід'ємні частини спірного договору.
Однак, матеріали справи не містять підтверджень, що саме ці Умови та правила розумів відповідач та ознайомився і погодився з ними, підписуючи анкету-заяву про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг у ПриватБанку, а також те, що вказані документи на момент отримання позичальником кредитних коштів взагалі містили умови, зокрема й щодо сплати процентів за користування кредитними коштами і саме у зазначеному в цих документах, що додані банком до позовної заяви розмірах і порядках нарахування.
Роздруківка із сайту позивача про Умови та Тарифи не може бути належним доказом узгодження між сторонами розміру процентів, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в умови та правила споживчого кредитування, що підтверджено й у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження № 6-16цс15) і не спростовано позивачем при розгляді вказаної справи.
Колегія суддів вважає, що в даному випадку також неможливо застосувати до вказаних правовідносин правила частини першої статті 634 ЦК України за змістом якої - договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача (www.privatbank.ua) неодноразово змінювалися самим АТ КБ «ПриватБанк» в період - з часу виникнення спірних правовідносин (16 жовтня 2018 року) до моменту звернення до суду із вказаним позовом (червень 2023 року), тобто кредитор міг додати до позовної заяви витяг з Тарифів та витяг з Умов у будь-яких редакціях, що найбільш сприятливі для задоволення позову.
За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що за відсутності в анкеті-заяві домовленості сторін про сплату відсотків за користування кредитними коштами, надані банком витяги з Тарифів та Умов не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачем кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджує вказаних обставин, а тому в АТ КБ «ПриватБанк» були відсутні достатні правові підстави зараховувати сплачені ОСОБА_1 грошові кошти в рахунок погашення заборгованості за нарахованими відтоками через відсутність передбаченого обов'язку відповідача по їх сплаті позивачу у анкеті-заяві, а Тарифи і Умови та правила надання банківських послуг у ПриватБанку не можуть вважатися складовою частиною кредитного договору.
У справі, яка переглядається, встановлено, що в наданій суду виписці по картковому рахунку міститься повна інформація про рух коштів, відображено всі операції за кредитним договором, суми надходжень та їх розподілення на погашення складових заборгованостей.
Вбачається, що відповідач користувався кредитними коштами у межах встановлених банком кредитних лімітів, а потім повертав позивачу витрачені ним з рахунку кошти, які банк зараховував як на погашення процентів за користування кредитним лімітом, так і на погашення тіла кредиту.
Суд першої інстанції не надав належної оцінки змісту виписки по рахунку відповідача, з якої слідує, що в період з 16 жовтня 2018 року по травня 2023 рокупозичальник здійснював погашення кредитної заборгованості, проте банком з його карткового рахунку періодично списувалися відсотки за користуванням кредитним лімітом та комісія за обслуговування (членський внесок) на загальну суму, що значно перевищує основну суму боргу за тілом кредиту, що не відповідає фактичним умовам договірного зобов'язання між сторонами.
Подібний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 22 листопада 2023 року у справі № 619/1384/21 (провадження № 61-8064св23).
Оскільки укладеним між сторонами договором про надання банківських послуг не передбачено оплату процентів за користування грошовими коштами та комісія за обслуговування банківського рахунку, утім банк списував внесені позичальником кошти, які слід було зараховувати в рахунок погашення основного боргу за кредитом, з метою погашення боргу по нарахованим відсоткам та комісіям, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність правових підстав для стягнення з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованості за кредитним договором у розмірі 43 572,55 грн, що складається із заборгованості за тілом кредиту.
Зазначена сума боргу по кредиту належним чином не обґрунтована і не відповідає відомостям розрахунку заборгованості та виписки, які були надані позивачем на підтвердження заявлених вимог.
Посилання банку на те, що сплачені позичальником кошти зараховувались у порядку черговості, передбаченому статтею 534 ЦК України, зокрема спочатку на погашення процентів, а вже потім на погашення кредиту, не заслуговують на увагу, оскільки банк не довів належними доказами узгодження між сторонами сплати, розміру та порядку нарахування процентів, що свідчить про безпідставне направлення банком сплачених позичальником коштів на погашення процентів.
Також є безпідставними посилання позивача на те, що позичальник був ознайомлений з паспортом споживчого кредиту, який містив розмір процентної ставки, оскільки як зазначалось вище підписання паспорта споживчого кредиту споживачем не означає укладення договору про споживчий кредит та дотримання його форми, адже у паспорті кредиту не відбувається фіксація волі сторін та його змісту (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2022 року у справі № 393/126/20).
Отже, суд першої інстанції дійшов правильного по суті висновку про відмову у задоволенні позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором про надання банківських послуг, однак помилився щодо мотивів такого висновку, у зв'язку з чим оскаржуване судове рішення підлягає зміні в мотивувальній частині.
Згідно із пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин (частина четверта статті 376 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
За таких обставин рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості за тілом кредиту з мотивів, наведених в цьому рішенні, ухвалене з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, та з порушенням норм матеріального і процесуального права, а відтак не може бути залишене в силі та відповідно до вимог статті 376 ЦПК України підлягає зміні в цій частині шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції цієї постанови.
Відповідно до вимог статей 141, 382 ЦПК України підстав для нового розподілу судових витрат у цій справі немає, оскільки як і в суді першої інстанції у задоволенні позовних вимог відмовлено, а змінюються лише мотиви такої відмови.
З огляду на положення частини третьої статті 389 ЦПК України судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п'ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, касаційному оскарженню не підлягають, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
Керуючись статтями 367 - 369, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» задовольнити частково.
Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 25 липня 2024 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за тілом кредиту змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
В решті рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 25 липня 2024 рокузалишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
Судді: С.А. Голуб
Т.А. Слюсар
Д.О. Таргоній