Справа № 752/17446/24
Провадження №: 2/752/2156/25
21 березня 2025 року Голосіївський районний суд міста Києва в складі головуючої судді Митрофанової А.О., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова Компанія «Гефест» до ОСОБА_1 про стягнення трьох відсотків річних на підставі статті 625 Цивільного кодексу України,
У серпні 2024 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова Компанія «Гефест» (далі - ТОВ «ФК «Гефест», Товариство) звернулось до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_1 про стягнення стягнення трьох відсотків річних на підставі статті 625 Цивільного кодексу України у загальному розмірі 501855,87 грн.
Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 03.10.2006 між ОСОБА_1 та АТ «Банк «Фінанси та Кредит» було укладено кредитний договір №41-06-Ид/02, за умовами якого відповідачу було надано кредитні ресурси на загальну суму 1080000 дол.США зі сплатою процентів за користування кредитом в розмірі 12% річних.
Заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 грудня 2014 року у справі №369/8262/14-ц було задоволено позовні вимоги ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та стягнуто з ОСОБА_1 на користь останнього заборгованість за вказаним вище договором у загальному розмірі 8551699,12 грн та судовий збір у сумі 3654 грн. У подальшому ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 23 жовтня 2020 року було замінено стягувача у справі №369/8262/14-ц з ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на ТОВ «ФК «Гефест».
Оскільки станом на дату подання позову у цій справі вказане вище судове рішення ОСОБА_1 не виконано, Товариство просило суд стягнути з відповідача на підставі статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) 3% річних за період з 12.03.2020 по 23.02.2022 у розмірі 501855,87 грн.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19.08.2024 для розгляду цивільної справи №752/17446/24 визначено суддю Голосіївського районного суду міста Києва Митрофанову А.О.
Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 28 серпня 2024 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі, постановлено розгляд справи проводити в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, запропоновано відповідачу у 15-денний строк з дня вручення копії цієї ухвали суду подати суду відзив на позов.
12.11.2024 на адресу суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, у якому остання заперечувала проти позовних вимог Товариства у повному обсязі та просила суд відмовити у їх задоволенні.
В обґрунтування своїх заперечень відповідач посилалась на те, що позивачем було пропущено встановлений законом строк для захисту свого порушеного права, оскільки саме із дня заявленої позивачем дати укладення із первісним кредитором договору від 23.08.2019 про відступлення права вимоги, останньому стало відомо про обсяг прав, переданих за даним договором та можливе їх порушення, і саме з цього моменту починається перебіг позовної давності за правилами статті 261 ЦК України. Проте, позивач не звертався до суду за захистом своїх протягом п'яти років із дня укладення вказаного договору. Таким чином, у відповідності до приписів статтей 253, 256, 257 та 263 ЦК України, перебіг позовної давності розпочався 23.08.2019 та закінчився 23.08.2022. Водночас, відповідач назвала неспроможними доводи позивача щодо не пропуску строку звернення до суду через запровадження воєнного стану та карантину в період з 12.03.2020 до 30.06.2023, оскільки на протязі вказаного часу факт запровадження карантину не позбавило Товариство звернутися до суду із заявою про заміну сторони стягувача. Ба більше, у період з 2021 року по 2024 рік позивач активно подавав позовні заяви у різних судових справах по всій країні. Тому, пропуск строку звернення до суду через пасивну поведінку позивача щодо реалізації процесуальних прав і небажання їх реалізовувати в даному випадку не може бути повною причиною такого пропуску, а посилання позивача на факт запровадження карантину та введення воєнного стану не свідчать про те, що причини пропуску строку зумовлені даними обмеженнями.
Також, ОСОБА_1 у своєму відзиві вказувала на те, що відповідно до умов кредитного договору №41-06-Ид/02 від 03.10.2006 позичальнику були надані кредитні кошти на купівлю домоволодіння та земельної ділянки, розташованих у Києво-Святошинському районі Київської області в АДРЕСА_1 , які після укладення договорів купівлі-продажу було передано в іпотеку кредитору - ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» за договором іпотеки від 03.10.2006. У подальшому 25.03.2011 ВДВС ГУЮ у Київській області було відкрито виконавче провадження НОМЕР_2 з виконання виконавчого напису нотаріуса №1955 від 10.06.2008, вчиненим за заявою стягувача ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на підставі іпотечних договорів на домоволодіння та земельну ділянку, яке в результаті було завершено за заявою стягувача, який відмовився взяти на баланс майно боржника, що не було реалізовано після проведення третіх торгів на аукціоні продажу арештованого майна. Окрім того, у подальшому рішенням Апеляційного суду Київської області від 13 березня 2012 року по справі №22-ц-411/12 в рахунок погашення боргу ОСОБА_1 перед ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» за кредитним договором №41-06-ИД/02 від 03.10.2006 було звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, передбаченої статтею 38 Закону України «Про іпотеку», а саме шляхом продажу земельної ділянки та домоволодіння ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» від свого імені будь-якій особі покупцеві на підставі іпотечних договорів від 03.10.2006, яке містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя і передбачає право останнього на продаж предмета іпотеки без необхідності отримання для цього окремого уповноваження Іпотекодавця за початковою ціною 2762000 грн відповідно. Таким чином, на переконання відповідача, первісний кредитор задовольнив свої вимоги по вказаному вище кредитному договору шляхом продажу предмета іпотеки. Але, інформація про суму продажу іпотечного майна первісним кредитором відповідачу невідома, оскільки кредитор не повідомляв її про це, а на підтвердження факту реалізації предмета іпотеки ОСОБА_1 до відзиву додано витяг з державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Крім того, в обґрунтування своїх заперечень проти позову ОСОБА_1 додатково зазначала, що на виконання рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 грудня 2014 року по справі №369/8262/14-ц первісним кредитором отримувався виконавчий лист, який після його пред'явлення до примусового виконання 28.12.2017 було повернуто з правом повторного пред'явлення до 28.12.2020. Відтак оскільки рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 грудня 2014 року по вказаній справі не перебуває на виконанні, та ані первісний кредитор, ані позивач не зверталися до суду із заявами про поновлення строку на повторне пред'явлення вказаного вище виконавчого документу до виконання, то позивач фактично не набув права вимоги на зобов'язання за згаданим рішенням суду та відповідно і не набув право вимагати від відповідача сплати 3% річних на підставі статті 625 ЦК України.
Позивач ТОВ «ФК «Гефест» своїм правом на подання до суду відповіді на відзив не скористалось, будь-яких заяв або ж клопотань про долучення або витребування додаткових доказів, у зв'язку із викладеними відповідачем доводами, на адресу суду не подавав.
Згідно вимог частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
У відповідності до вимог частини восьмої статті 279 ЦПК України при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення та показання свідків. Судові дебати не проводяться.
Положеннями статті 174 ЦПК України закріплено, що при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву. Подання заяв по суті справи є правом учасників справи.
Суд, дослідивши подані сторонами заяви по суті справи, а також наявні матеріали справи, об'єктивно оцінивши докази у їх сукупності, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дійшов висновку, що позовні вимоги ТОВ «ФК «Гефест» не підлягають задоволенню з огляду на таке.
Положеннями статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Одним із принципів цивільного судочинства є диспозитивність, який полягає у тому,що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (стаття 13 ЦПК України).
Відповідно до приписів статті 12 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.
Судом установлено, що заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 грудня 2014 року по справі №369/8262/14-ц було задоволено позов ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та стягнуто з ОСОБА_1 на користь останнього заборгованість за кредитним договором №41-06-Ид/02 від 03.10.2006 у розмірі 8551699,12 грн, а також судовий збір у розмірі 3654,00 грн.
Як передбачено частиною четвертою статті 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені (частина п'ята статті 82 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 грудня 2019 року у справі №520/11429/17 (провадження №61-19719св19), зазначено, що: «преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов'язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року у справі №638/16768/19 (провадження №61-1336св22), вказано, що «у частині п'ятій статті 82 ЦПК України передбачено, що обставини, встановлені стосовно певної особи судовим рішенням в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути в загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені. Тобто особа, яка не брала участі у справі, у якій встановлені певні обставини щодо неї, які вона не визнає, вправі спростувати ці обставини у загальному порядку, тому таке рішення не буде мати преюдиційного значення для особи, яка не брала участі у справі. Подібний за змістом висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі №921/730/13-г/3 (провадження №12-6гс20)».
Так, за змістом описової частини заочного рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 грудня 2014 року по справі №369/8262/14-ц за позовом ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, убачається, що судом під час її розгляду було встановлено наступні обставини:
«03 жовтня 2006 року між ТОВ «Банк «Фінанси та Кредит», правонаступником якого є АТ «Банк «Фінанси та Кредит» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір №41-06-Ид/02, відповідно до якого позичальнику в тимчасове користування на умовах забезпеченості, поворотності, строковості, платності кредитні ресурси в сумі 1 080 000,00 доларів США з оплатою по процентній ставці 12 процентів річних…
Крім того, в забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 03 жовтня 2006 року між ОСОБА_1 та банком було укладено Договір іпотеки б/н, відповідно до якого Іпотекодавець в забезпечення виконання зобов'язань надав нерухоме майно, а саме: домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Предмет іпотеки належить іпотекодавцю на підставі Договору купівлі-продажу домоволодіння, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербою Л.О. «03» жовтня 2006 року за реєстровим № 3232, зареєстрованого в Державному реєстрі правочинів «03» жовтня 2006 року за реєстраційний № 1613294.
Крім того, в забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 03 жовтня 2006 року між ОСОБА_1 та банком було укладено Договір іпотеки б/н, відповідно до якого Іпотекодавець в забезпечення виконання зобов'язань надав нерухоме майно, а саме: земельну ділянку площею 0,117 га, що знаходиться по АДРЕСА_2 . Зазначена земельна ділянка придбана іпотекодавцем на підставі Договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербою Л.О. 03.10.2006 року за реєстровим № 3233, та зареєстрованого у Державному реєстрі правочинів «03» жовтня 2006 року за реєстровим № 1613356, № витягу 2970288.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 13.03.2012 року по справі №22-ц-411/12 апеляційну скаргу АТ «Банк «Фінанси та Кредит» було задоволено частково, а саме: в рахунок погашення боргу ОСОБА_1 перед Публічним акціонерним товариством «Банк «Фінанси та кредит» за кредитним договором № 41-06-Ид/02 від 03 жовтня 2006 року в розмірі 25 890 261,65 грн., з яких 8 578 860,34 грн. основна сума боргу по кредиту, 4 746 226,86 грн. заборгованість по нарахованим відсоткам за користування кредитними коштами, 497 567,40 грн. заборгованість по нарахованій щомісячній комісії, 12 067 607,05 грн. пеня за несвоєчасне погашення кредиту та відсотків за користування кредитними коштами - звернути стягнення на предмет іпотеки у вигляді земельної ділянки пл. 0,117 га, що знаходиться по АДРЕСА_2 , зазначений у іпотечному договорі від 03 жовтня 2006 року, Р№ 3238-40, та домоволодіння АДРЕСА_1 , складається з одного жилого будинку, загальною площею 798,8 кв.м., житловою площею 340,5 кв.м., з надвірними будівлями та спорудами № 1 - літ А жилий будинок, № 2 - літ Б басейн, № 3 -1-4 огорожа, № 4-5 свердловина, зазначений у іпотечному договорі від 03 жовтня 2006 року, Р№ 3236-39.
Постановою старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби ГУЮ у Київській області ВП № НОМЕР_2 від 20.02.2013 року було повернуто стягувачу ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» виконавчий документ виконавчий напис № 1955 виданого 10.06.2008 року приватним нотаріусом КМНО Грек А.В. про звернення стягнення на земельну ділянку і домоволодіння відповідача, у зв'язку з тим що терті торги з реалізації арештованого майна боржника не відбулись. 16.01.2013 до відділу надійшло клопотання стягувача про відмову взяття на баланс нереалізованого майна боржника.
Згідно розрахунку наданого позивачем, у відповідача існує заборгованість, а саме з суми простроченої суми заборгованості по основному боргу кредиту з 03.10.2006 року по 31.07.2014 року у розмірі 104 469,28 дол. США, що в гривневому еквівалентні станом на 08.08.2014 року становить 1 317 023,32 гривень (згідно розрахунку заборгованості, а саме п. 1, що міститься в матеріалах справи); суми строкової заборгованості по відсотками з 26.07.2014 року по 08.08.2014 року у розмірі 5 022,92 дол. США, що в гривневому еквіваленті станом на 08.08.2014 року становить 63 322,95 гривень (згідно розрахунку заборгованості, а саме п. 2 - п.п. 97-98, що міститься в матеріалах справи); суми простроченої заборгованості по відсоткам з 26.10.2011 року по 25.07.2014 року у розмірі 341 965,80 дол. США, що в гривневому еквіваленті станом на 08.08.2014 року становить 4 311 094,45 гривень (згідно розрахунку заборгованості, а саме п. 3 - п.п. 94, що міститься в матеріалах справи); суми простроченої заборгованості по щомісячній комісії з 03.10.2006 по 30.06.2014 року у розмірі 849 895,80 гривень (згідно розрахунку заборгованості, а саме п. 3 - п.п. 1-93, що міститься в матеріалах справи); пені за прострочення заборгованості по основному боргу кредиту, відсоткам у розмірі 2 000 000,00 грн.».
Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 23 жовтня 2020 року, постановленою у справі №369/8262/14-ц, було задоволено заяву ТОВ «ФК «Геферст» та замінено стягувача у справі №369/8262/14-ц за позовом ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості з ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на ТОВ «ФК «Гефест». Вказана ухвала суду набрала законної сили 24.11.2020.
З мотивувальної частини зазначеної ухвали також убачається установлений судом факт про те, що 23.08.2019 між ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та ТОВ «ФК «Гефест» укладено договір про відступлення права вимоги, відповідно до п.п.1.1 якого продавець - ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» передає у власність покупцеві - ТОВ «ФК «Гефест» право вимоги, які виникла та/або можуть виникнути у майбутньому, зокрема право вимоги до боржників, майнових поручителів та фінансових поручителів, які виникли за укладеними договорами та/або на інших підставах наведених у Додатку №1 до цього договору. Право вимоги вважається переданими покупцю з моменту підписання цього договору (п.2 Договору). Відповідно до додатку №1 до договору про відступлення прав вимоги від 23.08.2019 до правонаступника стягувача перейшло також право вимоги по кредитному договору №41-06-Ид/02 від 03.10.2006.
Звертаючись до суду з позовом у цій справі, ТОВ «ФК «Гефест» посилалось на невиконання ОСОБА_1 судового рішення у справі №369/8262/14-ц про стягнення з неї заборгованості за кредитним договором №41-06-Ид/02 від 03.10.2006 у розмірі 8551699,12 грн, у зв'язку із чим просило стягнути з останньої нараховані на вказану суму боргу 3% річних за порушення виконання основного зобов'язання на підставі статті 625 ЦК України та в межах строків позовної давності.
Частиною першою статті 15 та частиною першою статті 16 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтерес.
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Так, за змістом положень статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до частини першої статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Згідно статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Отже, для належного виконання зобов'язання необхідно дотримуватись визначених у договорі строків, зокрема щодо сплати коштів, визначених кредитним договором, а тому прострочення виконання зобов'язання є його порушенням.
Положеннями статті 611 ЦК України передбачено, що в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Зокрема, статтею 625 ЦК України врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов'язання, які мають особливості. Так, відповідно до наведеної норми боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення. Зазначена позиція підтверджена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №310/11534/13-ц (провадження №14-154цс18), від 04 червня 2019 року у справі №916/190/18 (провадження №12-302гс18).
При цьому, для застосування частини другої статті 625 ЦК України необхідним є встановлення обсягу грошового зобов'язання, що виникло у боржника перед кредитором.
Так, зі змісту позовної заяви убачається, що розрахунок пред'явлених до стягнення 3% річних позивач навів у своїй позовній заяві, де зазначив, що вони розраховані на повну суму несплаченої відповідачем заборгованості, стягнутої за судовим рішенням від 29 грудня 2014 року у справі №369/8262/14-ц. Нарахування 3% річних здійснені Товариством за період з 12.03.2020 по 11.03.2021 у розмірі 256550,97 грн (8551699,12 грн х 3%), та за період з 12.03.2021 по 23.02.2022 (349 днів) у розмірі 245304,90 грн (8551699,12 грн х 3%), що разом складає 501855,87 грн.
Втім, перевіривши надані позивачем в обґрунтування своїх вимог докази, у розрізі з наявними у матеріалах справи іншими відомостями, суд дійшов висновку про те, що ТОВ «ФК «Гефест» не обґрунтовано наявності невиконаного відповідачем грошового зобов'язання саме у заявленому розмірі 8551699,12 грн, яке було стягнуто судовим рішенням.
А саме, з описової та мотивувальної частини рішення Апеляційного суду Київської області від 13 березня 2012 року по справі №22-ц-411/12 за позовом ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, убачається, що судом при розгляді вказаної справи було установлено факт укладення між сторонами 03.10.2006 кредитного договору №41-06-Ид/02, за яким ОСОБА_1 отримала кредит в сумі 1080000 дол.США, а також факт укладення відповідачем та кредитором, як іпотеко держателем, договорів іпотеки Р№3238-40 та Р№3236-39, за умовами якого відповідач передала в іпотеку банку земельну ділянку та домоволодіння АДРЕСА_1 .
При цьому, було встановлено, що відповідно до п.12 іпотечних договорів від 03 жовтня 2006 року, за вибором іпотекодержателя застосовується один із способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя: за рішенням суду; у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса; згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в п.п.12.3.1 та 12.3.2 цього договору.
Згідно наданого суду витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 04.11.2024 за №402218434, 17.03.2016 за ТОВ «Банк «Фінанси та Кредит» було здійснено держану реєстрацію права власності на об'єкт нерухомості - домоволодіння загальною площею 798,8 кв.м, житловою площею 340,5 кв.м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Реєстрація права власності на зазначений об'єкт за банком була здійснена на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер: 28887003 від 23.03.2016 приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Грек А.В., а документом, який було подано для проведення державної реєстрації, зазначено заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 березня 2015 року у справі №369/962/15-ц.
У подальшому, вказане нерухоме майно було тричі перереєстровано на нових власників, двоє з яких зареєстрували своє право власності на домоволодіння за договорами купівлі продажу від 20.09.2019 та від 11.03.2020, а 29.12.2022 об'єкт нерухомого майна у реєстрі закрито, у зв'язку із його поділом. У розділі «Деталізована інформація про іпотеку» містяться відомості про те, що запис про іпотеку за договором від 03.10.2006 у реєстрі припинено 05.10.2019 на підставі заяви ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит».
Положеннями частини третьої статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень» передбачено, що суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру.
За офіційними даними Єдиного державного реєстру судових рішень заочним рішенням Києво-Святошинського району Київської області від 20 березня 2015 року у справі №369/962/15-ц було задоволено позов ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, звернуто стягнення на нерухоме майно на користь АТ «Банк Фінанси та Кредит» на предмет іпотеки: домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , що складається з одного жилого будинку, загальною площею - 798,8 кв.м., житловою площею 340,5 кв.м., з надвірними будівлями та спорудами (№1 - літ А - жилий будинок, № 2 - літ Б - басейн, № 3 - 1-4 огорожа, № 4-5 свердловина) та земельну ділянку площею 0,117 га, що знаходиться по АДРЕСА_2 , кадастровий номер 3222484001:01:016:0089, цільове призначення земельної ділянки: для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, що належать на праві власності ОСОБА_1 (ІПН: НОМЕР_1 ), шляхом визнання права власності на вищевказане нерухоме майно за АТ «Банк «Фінанси та Кредит» за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предметів іпотеки суб'єктом оціночної діяльності, в рахунок погашення кредитної заборгованості ОСОБА_1 перед АТ «Банк Фінанси та Кредит» по кредитному договору №41-06-Ид/02 від 03.10.2006 року в розмірі 25 890 261,65 грн.
Отже, з аналізу вказаних вище судових рішень, а також відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно убачається, що ТОВ «Банк «Фінанси та Кредит», як кредитор та іпотекодержатель за кредитним договором №41-06-Ид/02 від 03.10.2006 та укладеними на забезпечення виконання позичальником взятих на себе зобов'язань договорами іпотеки, у 2016 році реалізував своє право на звернення стягнення на іпотечне майно в рахунок погашення заборгованості за вказаним вище кредитним договором.
Відповідно до положень статті 12 Закону України «Про іпотеку» (тут і далі у редакції, чинній на момент звернення первісним кредитором стягнення на предмет іпотеки) у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.
У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (стаття 33 Закону України «Про іпотеку»).
Тобто законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання.
Згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону.
Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
Так, як було зазначено вище, рішенням Апеляційоного суду Київської області від 13 березня 2012 року у справі № 22-ц-411/12 було установлено той факт, що відповідно до п.12 іпотечних договорів від 03.10.2006, за вибором іпотекодержателя передбачалось застосування одного із способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя, зокрема, за рішенням суду або згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в пунктах 12.3.1 та 12.3.2 цього договору.
Отже, за умовами укладених між відповідачем та первісним кредитором ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» договорів іпотеки від 03.10.2006 було передбачено такий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі відповідного застереження.
Судом установлено, що у рахунок погашення заборгованості відповідача за кредитним договором №41-06-ИД/02 від 03.10.2006, укладеного між ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» і ОСОБА_1 , було звернуто стягнення на предмети іпотеки за двома судовими рішенням. А саме, за рішенням Апеляційоного суду Київської області від 13 березня 2012 року у справі № 22-ц-411/12 було звернуто стягнення на вказані вище земельну ділянку та домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом їх продажу ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» від свого імені будь-які особі - покупцеві на підставі іпотечних договорів, який містить відповідне застереження, а заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 березня 2015 року у справі №369/962/15-ц - шляхом визнання права власності на вищевказане нерухоме майно за АТ «Банк «Фінанси та Кредит» за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предметів іпотеки суб'єктом оціночної діяльності.
Так, відповідно до правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 21 березня 2018 року у справі №760/14438/15-ц, від 23 травня 2018 року у справі №916/5073/15, від 29 травня 2018 року у справі №369/238-15-ц та від 13 березня 2019 року у справі №520/7281/15-ц, передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду, натомість з урахуванням вимог статей 328, 335, 392 ЦК України у контексті статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку», суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем.
Частиною третьою статті 37 Закону України «Про іпотеку», у редакції, чинній на момент звернення первісним кредитором стягнення на предмет іпотеки (домоволодіння), передбачалося, що іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності.
Водночас, ані зі змісту судового рішення, на підставі якого банк зареєстрував за собою право власності на предмет іпотеки, ані з наданих суду учасниками справи доказів неможливо установити дійсну вартість іпотечного майна (станом на момент його реалізації), на яке первісний кредитор - ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» звернув стягнення в рахунок погашення боргу по кредитному договору №41-06-Ид/02 від 03.10.2006 в розмірі 25890261,65 грн. Як наслідок, суд позбавлений можливості перевірити та з'ясувати чи були задоволені у повному обсязі вимоги кредитора унаслідок звернення стягнення на предмети іпотеки, а у випадку якщо задоволені не у повному обсязі, то яка саме частина основного грошового зобов'язання за кредитним договором залишилася незадоволеною.
Окрім того, згідно правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 18 вересня 2018 року у справі №921/107/15-г/16, наявність самого судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором за наведеними вище положеннями законодавства не є підставою для припинення грошового зобов'язання боржника і припинення іпотеки та не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, передбачений законодавством.
З наданої позивачем в обґрунтування своїх вимог копії заочного рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 грудня 2014 року у справі №369/8262/14-ц, не убачається які саме види нарахувань та їх періоди були предметом спору у вказаній справі, та чи не увійшли вони до складу заборгованості, на яку було звернуто стягнення на предмети іпотеки за рішенням Апеляційного суду Київської області від 13.03.2012 року по справі № 22-ц-411/12, а також за заочним рішенням Києво-Святошинського району Київської області від 20 березня 2015 року у справі №369/962/15-ц.
Будь-які розрахунки щодо складової заборгованості, яка було стягнута за вказаним вище судовим рішенням, а також щодо заборгованості, в погашення якої кредитором було звернуто стягнення, матеріали справи не містять.
Крім того, позивачем не надано договору про відступлення права вимоги від 23.08.2019, укладеного між ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та ТОВ «ФК «Гефест», який фактично був укладений після реалізації первісним кредитором свого права на звернення стягнення на предмети іпотеки в рахунок заборгованості за кредитним договором №41-06-Ид/02 від 03.10.2006, за яким також заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 грудня 2014 року було стягнуто заборгованість.
У зв'язку із цим також неможливо достеменно установити в якому саме обсязі до позивача перейшло право вимоги за указаним кредитним договором та зобов'язаннями боржника, які випливають із нього.
Також, у матеріалах справи відсутні будь-які інші докази щодо виконання боржником судового рішення, а також щодо звернення позивача, як правонаступника стягувача (первісного кредитора), до примусового виконання цього судового рішення.
Так, в матеріалах справи наявна копія інформації про виконавче провадження, з якого убачається, що 28.12.2017 було завершено виконавче провадження НОМЕР_3 з примусового виконання виконавчого листа від 05.03.2015 за №369/8262/14-ц про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «Банк «Фінанси та Кредит» заборгованості в розмірі 8551699,12 грн. Дане виконавче провадження було завершене у зв'язку із поверненням виконавчого документу стягувачу на підставі пункту 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» через відсутність у боржника майна. Строк повторного пред'явлення виконавчого документа до примусового виконання було визначено до 28.12.2020.
Відомості про повторне пред'явлення до виконання вказаного виконавчого документу у встановлені законом строки, а також інша інформація про його перебування на виконання, позивачем в матеріали справи не надано.
Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер, й інші джерела правового регулювання, насамперед, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.
Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність.
Розумність характерна як для оцінки / врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно - правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі №554/4741/19, постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
У постанові об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 13 березня 2023 у справі за № 554/9126/20 (провадження № 61-13760сво21) зазначено наступне: «Тлумачення як статті 3ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер, й інші джерела правового регулювання, насамперед, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.
Згідно з частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до частинами першою та сьомою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до статті 83 ЦПК України позивач повинен подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.
Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Звертаючись до суду із позовом у цій справі, позивач посилався на те, що ОСОБА_1 не виконала рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 грудня 2024 року у справі №369/8262/14-ц, за яким з неї було стягнуто заборгованість за кредитним договором №41-06-Ид/02 від 03.10.2006.
В той же час, зважаючи на те, що наявність судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором не позбавляє останнього права задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, передбачений законодавством, та відповідно до установлених у цій справі обставин щодо звернення ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», як первісним кредитором і іпотекодержателем, стягнення на предмет іпотеки, переданого в забезпечення виконання позичальником своїх зобов'язань за кредитним договором №41-06-Ид/02 від 03.10.2006, після ухвалення вказаного вище судового рішення, ТОВ «ФК «Гефест», як правонаступником ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», не доведено факту наявності невиконання відповідачем основного зобов'язання, яке було підтверджено судовим рішенням у справі №369/8262/14-ц.
Позивач разом з позовною заявою не надав суду доказів наявності невиконаних відповідачем зобов'язань, після реалізації первісним кредитором - ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» свого права на звернення стягнення на предмети іпотеки, що були передані банку в забезпечення виконання основного зобов'язання за кредитним договором №41-06-Ид/02 від 03.10.2006, за яким судовим рішенням було стягнуто наявну у відповідача заборгованість.
Не надані суду також докази на підтвердження факту неповного задоволення вимог кредитора після звернення стягнення на предмети іпотеки, у зв'язку із чим неможливо установити та перевірити обсяг грошового зобов'язання, що виник у боржника перед кредитором для застосування статті 625 ЦК України у спірних правовідносинах.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій, як це закріплено правилами частини четвертої статті 12 ЦПК України.
Відповідно до вимог частини сьомої статті 81 ЦПК України суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, як це закріплено положеннями.
Отже, позивачем не доведено належними допустимими доказами підтвердження обставин, на які він посилається.
З огляду на зазначене, підстав для задоволення позовних вимог ТОВ «ФК «Гефест» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості немає.
Оскільки, у задоволенні позову відмовлено у повному обсязі, понесені позивачем судові витрати, на підставі статті 141 ЦПК України покладаються на позивача та відповідно розподілу між сторонами не підлягають.
Керуючись статтями 2, 4, 7, 10, 12, 13, 76-81, 89, 141, 258, 263, 264, 265, 268, 273, 352-355 ЦПК України, суд
Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова Компанія «Гефест» до ОСОБА_1 про стягнення трьох відсотків річних на підставі статті 625 Цивільного кодексу України залишити без задоволення.
Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повне рішення складено 21.03.2025.
Суддя А.О. Митрофанова