Справа: 754/317/25 Головуючий у суді першої інстанції: ОСОБА_1
Провадження: № 11-кп/824/3551/2025 Доповідач у суді апеляційної інстанції: ОСОБА_2 Категорія: ч. 1 ст. 286 КК України, ст. 399 КПК України
06 березня 2025 року суддя-доповідач - суддя судової палати з розгляду кримінальних справ Київського апеляційного суду ОСОБА_2 , отримавши апеляційну скаргу адвоката ОСОБА_3 на ухвалу Деснянського районного суду міста Києва від 20 січня 2025 року стосовно ОСОБА_4 у кримінальному провадженні № 120 241 000 300 025 15 від 03 жовтня 2024 року, -
Ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 20.01.2025 у задоволенні клопотання захисника обвинуваченого - адвоката ОСОБА_3 про звільнення ОСОБА_4 на підставі ст. 46 КК України від кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 286 КК України у зв'язку з примиренням його з потерпілою та закриття кримінального провадження відносно нього - відмовлено.
Не погоджуючись з судовим рішенням, адвокат ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу.
Перевіривши апеляційну скаргу адвоката ОСОБА_3 на ухвалу Деснянського районного суду міста Києва від 20.01.2025 стосовно ОСОБА_4 , слід дійти висновку про необхідність відмови у відкритті провадження за апеляційною скаргою за наступним.
Як установлено ч. 3 ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення.
У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Згідно норми ст. 129 Конституції України, однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення, що знайшло своє відтворення і в ст. 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" № 1402-VIII від 02.06.2016, з послідуючими змінами.
У відповідності до ст. 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні й конституційному поданні щодо тлумачення ч. 2 ст. 55 Основного Закону України, у Рішенні від 14.12.2011 № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 2 ст. 3 Конституції України).
Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, установлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії.
Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист (п. 4.1 мотивувальної частини вказаного Рішення).
Також, як ухвалено цим Рішенням, в аспекті конституційного звернення положення ч. 2 ст. 55 Конституції України необхідно розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному.
Реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом.
Процесуальним законом, який конкретизує положення Конституції України, у даному провадженні виступає Кримінальний процесуальний кодекс України.
Завданнями кримінального провадження, як висвітлено в ч. 1 ст. 2 КПК України, - є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
Згідно з вимогами п. 17 ч. 1 ст. 7, ч. 1 ст. 24 КПК України, зміст і форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, до яких, зокрема, відноситься забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності, у тому числі, суду в порядку, передбаченим цим Кодексом.
Порядок та перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку, чітко визначений та регламентований Главою 31 Кримінального процесуального кодексу України.
Так, за положеннями ч. 1 ст. 392 КПК України, в апеляційному порядку можуть бути оскаржені судові рішення, які були ухвалені судами першої інстанції і не набрали законної сили, а саме:
1) вироки, крім випадків, передбачених статтею 394 цього Кодексу;
2) ухвали про застосування чи відмову у застосуванні примусових заходів медичного або виховного впливу;
3) інші ухвали у випадках, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до норми ч. 2 вказаного закону, ухвали, постановлені під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення судових рішень, передбачених ч. 1 цієї статті, окремому оскарженню не підлягають, крім випадків, визначених цим Кодексом. Заперечення проти таких ухвал можуть бути включені до апеляційної скарги на судове рішення, передбачене ч. 1 цієї статті.
Ухвали суду про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою, про зміну іншого запобіжного заходу на запобіжний захід у виді тримання під вартою або про продовження строку тримання під вартою, постановлені під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення судового рішення по суті, підлягають апеляційному оскарженню в порядку, передбаченому цим Кодексом.
Крім того, положення ч. 3 ст. 392 КПК України передбачають можливість оскарження в апеляційному порядку ухвали слідчого судді у випадках, передбачених цим Кодексом.
Отже, кримінальним процесуальним законом визначений певний перелік рішень, які підлягають окремому оскарженню в апеляційному порядку, що розширеному тлумаченню не підлягає.
Водночас, і у своїй практиці Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), неодноразово наголошував на тому, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить п. 1 ст. 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута, як приклад: п. 53 Рішення від 08.04.2010 у справі "Меньшакова проти України".
Воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг.
Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (п. 33 Рішення ЄСПЛ від 21.12.2010 у справі "Перетяка та Шереметьєв проти України").
За змістом Рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 18-рп/2004 щодо "порушеного права", за захистом якого особа може звертатися до суду, то це поняття, яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес".
Щодо останнього, то у цьому ж Рішенні Конституційний Суд України вказав, що "поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який:
а) виходить за межі змісту суб'єктивного права;
б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони;
в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб;
г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права;
д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом;
є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.
Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Як убачається з матеріалів з кримінального провадження № 120 241 000 300 025 15 від 03.10.2024, ухвалою Деснянського районного суду Київської області від 20.01.2025 у підготовчому судовому засіданні відмовлено у задоволенні клопотання захисника обвинуваченого - адвоката ОСОБА_3 про звільнення ОСОБА_4 на підставі ст. 46 КК України від кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 286 КК України у зв'язку з примиренням його з потерпілою та закриття кримінального провадження щодо нього.
За нормою ч. 11 ст. 284 КПК України у взаємозв'язку з положеннями ст. 392 КПК України та п. 2 ч. 3, ч. 4 ст. 314, тільки ухвала суду про закриття кримінального провадження може бути оскаржена в апеляційному порядку.
Отже, оскільки кримінальним процесуальним законом не передбачено можливості окремого оскарження ухвали суду про відмову у закритті кримінального провадження, за приписами ч. 4 ст. 399 КПК України, у відкритті провадження за апеляційною скаргою адвоката ОСОБА_3 на ухвалу Деснянського районного суду міста Києва від 20.01.2025 стосовно ОСОБА_4 слід відмовити, а апеляційну скаргу - надіслати особі, яка її подала, як на це вказують положення ч. 5 ст. 399 КПК України.
На правильність даний висновків не може вплинути помилкове посилання в ухвалі суду від 20.01.2025 стосовно ОСОБА_4 на можливість її оскарження.
Ухвалюючи вказане рішення, не можна не звернути увагу адвоката ОСОБА_3 і на інші недоліки, що допущенні адвокатом при зверненні до суду вищої інстанції з апеляційною скаргою.
Так, ст. 393 КПК України визначений перелік осіб, які мають право на подачу апеляційної скарги, до яких "адвокат" - не відноситься.
Тобто, адвокат ОСОБА_3 в апеляційній скарзі вказав на професію юриста, який, маючи спеціальний статус, надає професійну правову допомогу учасникам правовідносин, а не процесуальне становище у провадженні.
Адвокат ОСОБА_3 не дотримався і порядку подачі апеляційної скарги, що визначений п. 1 ч. 1 ст. 395 КПК України, а його апеляційні вимоги, за їх мотивуванням, за будь-яких обставин не відповідають змісту ч. 1 ст. 407 КПК України.
Керуючись ст. 399 КПК України, -
Відмовити у відкритті провадження за апеляційною скаргою адвоката ОСОБА_3 на ухвалу Деснянського районного суду міста Києва від 20 січня 2025 року, якою відмовлено у задоволенні клопотання захисника обвинуваченого - адвоката ОСОБА_3 про звільнення ОСОБА_4 на підставі ст. 46 КК України від кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 286 КК України у зв'язку з примиренням його з потерпілою та закриття кримінального провадження щодо нього.
Копію ухвали про відмову у відкритті провадження разом з апеляційною скаргою адвоката ОСОБА_3 та доданими до неї матеріалами надіслати особі, яка її подала.
Ухвала може бути оскаржена до Верховного Суду протягом трьох місяців.
Суддя Київського апеляційного суду ОСОБА_2