13 березня 2025 року
м. Рівне
Справа № 572/1664/24
Провадження № 22-ц/4815/81/25
Рівненський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Гордійчук С.О.,
суддів: Ковальчук Н.М., Шимківа С.С.,
секретар судового засідання: Хлуд І.П.
учасники справи:
позивач: ОСОБА_1
відповідач: Сарненська міська рада Рівненської області
розглянув в порядку спрощеного позовного провадження в м. Рівне апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Сарненського районного суду Рівненської області від 30 липня 2024 року, ухвалене в складі судді Довгого І.І., повний текст рішення складено 30 липня 2024 року у справі № 572/1664/24
В січні 2023 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Сарненської міської ради Рівненської області про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом.
Позов мотивований тим, що він є спадкоємцем за заповітом після смерті батька ОСОБА_1 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Посилаючись на те, що після його смерті відкрилася спадщина, до складу якої входить, зокрема право на чотири земельні ділянки загальною площею 2,13 га для ведення особистого селянського господарства, яку згаданий спадкодавець успадкував після смерті своєї дружини - ОСОБА_2 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 , однак за життя не оформив спадкових прав на неї.
Позивач, звернувся до приватного нотаріуса Сарненського районного нотаріального округу Рівненської області Соколовської М.В., однак отримав відмову, мотивовану тим, що державний акт на право приватної власності на спірну ділянку було видано на ім'я його дружини - ОСОБА_2 вже після смерті останньої, що унеможливлює оформлення спадщини нотаріусом.
Просив суд визнати за ним право власності на чотири земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства, загальною площею 2,13 га, які розташовані на території Тутовицької сільської ради Сарненського району Рівненської області, державний акт серії ІV-РВ №038947.
Рішенням Сарненського районного суду Рівненської області від 30 липня 2024 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до Сарненської міської ради про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що за життя ОСОБА_2 не набула право власності на чотири земельні ділянки площею 2,13 га, які розташовані на території Тутовицької сільської ради Сарненського району Рівненської області для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а тому згадані ділянки не увійшли до складу спадщини, яка відкрилася після її смерті, та, відповідно, не могла бути успадкована батьком позивача - ОСОБА_3 . Таким чином, оскільки спадкодавець ОСОБА_3 , не набув право власності на спірну земельну ділянку, то таке право не може бути визнане за позивачем.
В апеляційній скарзі позивач посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, а також вважаючи, що висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи, просить суд оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд не врахував, що на момент смерті спадкодавця ОСОБА_2 їй належало право на земельну частку пай на підставі сертифіката від 26.06.1997 року.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Статтею 352 ЦПК України передбачено, що підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду таким вимогам відповідає.
Встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_2 померла мати позивача ОСОБА_2 . після її смерті спадщину у встановленому законом порядку прийняли її син - ОСОБА_1 та її чоловік ОСОБА_3 (батько позивача).
За життя ОСОБА_2 набула право на земельну частку (пай) загальною площею 2,13 га на території Тутовицької сільської ради, призначеної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. На підставі розпорядження голови Сарненської районної державної адміністрації від 23.06.1997 №225 на ім'я ОСОБА_2 видано сертифікат на право на земельну частку (пай) від 26.06.1997 року серії РВ №0202015.
На підставі рішення Тутовицької сільської ради народних депутатів від 19.09.2001 року №75 на ім'я ОСОБА_2 видано державний акт на право приватної власності на землю серії IV-РВ №038947 від 20.09.2001 року площею 2,13 га, розташованої на території Тутовицької сільської ради Сарненського району Рівненської області, цільове призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка згідно плану меж земельної ділянки складається з чотирьох земельних ділянок .
Відповідно до заповіту від 13.07.1998 року, ОСОБА_3 заповів ОСОБА_1 жилий будинок та все майно де б воно не було б і з чого б воно не складалось, грошові вклади, земля і все що буде йому належати на день його смерті і на що він за законом матиме право.
Відповідно до свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
У грудні 2022 року позивач звернувся до приватного нотаріуса для отримання свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті батька.
Постановою приватного нотаріуса Сарненського районного нотаріального округу Соколовської М.В. від 12.12.2022 року, ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтв про право на спадщину за законом на чотири земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва загальною площею 2,13 га, які розташовані на території Тутовицької сільської ради Сарненського району Рівненської області.
Підставою відмови нотаріус зазначив, що державний акт виданий після смерті ОСОБА_2 , а тому остання за життя не могла набути права власності на вказані земельні ділянки.
Відносини спадкування регулюються правилами Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), якщо спадщина відкрилася не раніше 01 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема відповідні правила Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (далі - ЦК Української РСР), в тому числі щодо прийняття спадщини та кола спадкоємців за законом. У разі коли спадщина, яка відкрилася до набрання чинності ЦК України і строк на її прийняття не закінчився до 01 січня 2004 року, спадкові відносини регулюються ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 524 ЦК Української РСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом.
При спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого (частина перша статті 529 ЦК Української РСР).
Згідно зі статтею 548 ЦК Української РСР для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.
Відповідно до частин першої, другої статті 549 ЦК Української РСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.
Згідно зі статтею 560 ЦК Української РСР спадкоємці, закликані до спадкоємства, можуть одержати в державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини свідоцтво про право на спадщину. Свідоцтво про право на спадщину видається також державною нотаріальною конторою при переході спадкового майна до держави (статті 534, 553, 555 цього Кодексу).
Відповідно до частин першої, другої статті 561 ЦК Української РСР свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям за законом після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини. При спадкоємстві як за законом, так і за заповітом свідоцтво може бути видане і раніше закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини, якщо в державній нотаріальній конторі є дані про те, що, крім осіб, що заявили про видачу свідоцтва, інших спадкоємців немає.
Системний аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що у спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Незважаючи на те, що документом для підтвердження права власності на спадкове майно є свідоцтво про право на спадщину, такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном з часу відкриття спадщини.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в пункті 11 постанови від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування», при вирішенні спору про спадкування права на земельну частку (пай) основним документом, що посвідчує таке право, є сертифікат про право на земельну частку (пай). Якщо спадкодавець мав право на земельну частку (пай), але за життя не одержав сертифіката на право власності на земельну частку (пай) або помилково не був включений (безпідставно виключений) до списку, доданого до державного акта про колективну власність на землю відповідного сільськогосподарського підприємства, товариства тощо, при вирішенні спору про право спадкування на земельну частку (пай) суд застосовує положення чинного на час існування відповідних правовідносин Земельного кодексу України (далі - ЗК України), Указу Президента України від 08 серпня 1995 року № 720/95 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» (далі - Указ № 720/95).
Документами, що посвідчували право власності або право постійного користування землею згідно зі статтею 23 ЗК України 1990 року, були державні акти, які видавалися і реєструвалися сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів за формою, затвердженою постановою Верховної Ради Української РСР від 13 березня 1992 року № 2201-ХІІ.
За змістом частини другої статті 78 чинного ЗК України право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.
Згідно з пунктом 2 Указу № 720/95 право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі і пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишилися членами вказаного підприємства, кооперативу, товариства, згідно зі списком, який прикладається до державного акта на право колективної власності на землю. У разі смерті члена колективного сільськогосподарського підприємства, що набув права на земельну частку (пай) з дня видачі КСП державного акта на право колективної власності на землю, успадкування права на земельний пай здійснюється за загальними правилами спадкування.
Згідно зі статтею 1 Закону № 899-IV право на земельну частку (пай) мають, зокрема: колишні члени КСП, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонери з їх числа, які отримали сертифікати на право на земельну частку (пай) у встановленому законодавством порядку; громадяни - спадкоємці права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом. Право особи на земельну частку (пай) може бути встановлено в судовому порядку.
Відповідно до частин першої, другої статті 2 Закону № 899-IV основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією. Документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є рішення суду про визнання права на земельну частку (пай).
Згідно з частиною першою статті 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).
Відповідно до статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають із моменту державної реєстрації цих прав.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
В постанові Верховного Суду від 10 червня 2022 року у справі № 750/519/21 (провадження № 61-14957св21) вказано, що згідно з пунктом «г» частини першої статті 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі прийняття спадщини. Захист прав громадян на земельні ділянки здійснюється, в тому числі, шляхом визнання права (пункт 1 частини третьої статті 152 ЗК України). ЗК України у редакції, чинній до 01 січня 2013 року, встановлював, що набуття права власності на земельну ділянку та перехід права власності на земельну ділянку в порядку спадкування має місце за наявності наступних юридичних фактів у їх сукупності: ухвалення рішення компетентного органу про передачу у власність земельної ділянки спадкодавцю; виготовлення технічної документації на земельні ділянки; визначення меж земельної ділянки в натурі; погодження меж земельної ділянки із власниками чи користувачами суміжних земельних ділянок; одержання у встановленому порядку державного акта на землю; державна реєстрація права власності на земельну ділянку. Якщо зазначені вимоги спадкодавцем не дотримано - право власності на конкретні земельні ділянки не виникає та відповідно до статті 1216 ЦК України не переходить до спадкоємців у порядку спадкування, за винятком встановлених випадків, на які поширюється дія пункту 1 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України. Враховуючи викладене, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки державні акти на спірні земельні ділянки були виготовлені після смерті спадкодавця, тобто після припинення її цивільної праводієздатності, такі земельні ділянки на момент відкриття спадщини не увійшли до її складу. Доводи заявника про те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 548/900/19, є безпідставними, оскільки у справі № 548/900/19 позивач просив визнати за ним в порядку спадкування за законом право на земельну частку (пай), а у справі, що переглядається позивач просить визнати за нею право на сформовані земельні ділянки, хоча на час відкриття спадщини спадкодавцю належало лише право на земельну частку (пай).
В постанові Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 692/565/21 (провадження № 61-7303св22) зазначено, що посилання позивача на те, що за нею слід визнати право власності на конкретно визначену земельну ділянку № НОМЕР_2 , якій присвоєно кадастровий номер 7120689000:03:002:0620, що значиться за спадкодавцем, який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , є передчасними, оскільки спадкодавець за життя не оформив належним чином у встановленому законом порядку право власності на конкретну земельну ділянку, а лише набув майнові права на її отримання, а отже, успадковується це саме право на отримання земельної частки (паю), а не право власності на конкретно визначену земельну ділянку в натурі.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Встановивши, що за життя ОСОБА_2 (спадкодавець батька позивача) не набула право власності на земельні ділянки загальною площею 2.13 га (в даному випадку виділення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості), як і виготовлення державного акта на спірні ділянки серії IV-РВ №038947 від 20.09.2001 року мало місце після смерті спадкодавця ОСОБА_2 , тобто після припинення її цивільної праводієздатності), а відтак, згадана земельна ділянка на момент відкриття спадщини не увійшла до її складу, та, відповідно, не могла бути успадкована батьком позивача, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позов про визнання за ним права власності в порядку спадкування на конкретно визначену в натурі земельну ділянку не може бути задоволений.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, місцевий суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене відповідно до ч.13ст.141ЦПК України відсутні підстави для зміни розподілу судових витрат.
Керуючись ст.ст. 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Сарненського районного суду Рівненської області від 30 липня 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 13 березня 2025 року
Головуючий : Гордійчук С.О.
Судді: Ковальчук Н.М.
Шимків С.С.