справа № 759/23011/24 головуючий у суді І інстанції Журибеда О.М.
провадження № 22-ц/824/5455/2025 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Фінагеєв В.О.
Іменем України
26 лютого 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд
у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого судді Фінагеєва В.О.,
суддів Кашперської Т.Ц., Яворського М.А.,
за участю секретаря Надточий К.О.,
розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником ОСОБА_2 на ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 01 листопада 2024 року у справі за заявою ОСОБА_1 про забезпечення позову до подачі позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Кравченко Кепітал» про забезпечення позову до подачі позовної заяви у справі про визнання майна спільною сумісною власністю, витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання права власності,-
У жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з заявою про забезпечення позову, в якій просила накласти арешт на нерухоме майно, що належить ТОВ «Кравченко Кепітал», а саме: - квартира, загальною площею 51,1 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; квартира, загальною площею 39,4 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 ; квартира, загальною площею 21,8 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 ; квартира, загальною площею, 19,8 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 ; квартира загальною площею 40,0 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 ; квартира, загальною площею 41.1 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 ; квартира, загальною площею 45 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_6 ; квартира, загальною площею 44,5 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_7 ; квартира, загальною площею 39,9 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_8 ; квартира, загальною площею 42,2 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_9 .
Вжити заходів забезпечення позову шляхом заборони суб'єктам державної реєстрації, державним реєстраторам речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, нотаріусам та іншим органам чи особам, які виконують функції державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, вчиняти будь-які реєстраційні дії, в тому числі, але не виключно: державну реєстрацію права власності та інших речових прав, реєстрацію правочинів щодо відчуження, передачу у володіння та користування третім особам, передачі в іпотеку, заставу, будь-якого іншого обтяження стосовно нерухомого майна, що належить на праві власності ТОВ «Кравченко Кепітал», а саме: квартира, загальною площею 51,1 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; квартира, загальною площею 39,4 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 ; квартира, загальною площею 21,8 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 ; квартира, загальною площею, 19,8 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 ; квартира загальною площею 40,0 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 ; квартира, загальною площею 41.1 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 ; квартира, загальною площею 45 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_6 ; квартира, загальною площею 44,5 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_7 ; квартира, загальною площею 39,9 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_8 ; квартира, загальною площею 42,2 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_9 .
Заява обґрунтована тим, що 02 січня 2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , було зареєстровано шлюб, в той же час, в провадженні Печерського районного суду м. Києва перебуває справа про розірвання вищевказаного шлюбу. 28 грудня 2021 року між подружжям укладено шлюбний договір. В період шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_3 набуто у шлюбі вищевказані квартири. 13 червня 2023 року ОСОБА_1 видала на ім'я ОСОБА_3 довіреність з правом розпоряджатися всім своїм нерухомим майном. В подальшому ОСОБА_3 на думку заявника, вчиняв незаконні дії зі спільним сумісним майном на підставі вищевказаної довіреності, а саме 12 серпня 2024 року без відома і згоди ОСОБА_1 створив ТОВ «Кравченко кепітал» та 13 серпня 2024 року вніс в статутний капітал даного товариства 7 квартир, які належали на праві приватної власності ОСОБА_1 та 3 квартири, які належали на праві приватної власності ОСОБА_3 та були спільним сумісним майном. Окрім того, в подальшому відчужив частку заявника у статутному капіталі 70% на користь свого батька та призначив його директором товариства, чим позбавив ОСОБА_1 права власності на 7 квартир. З огляду на вищевказане, заявник має намір подати позов до ОСОБА_3 , про визнання майна спільною сумісною власністю, витребування майна з чужого незаконного володіння і визнання права власності на кожної з 10 квартир.
Ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 01 листопада 2024 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову до подачі позовної заяви відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу суду першої інстанції через неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального права та ухвалити постанову, якою задовольнити заяву в повному обсязі.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 посилається на аналогічні обставини викладенні нею у заяві про забезпечення позову.
У відзивах на апеляційні скарги ОСОБА_3 та ТОВ «Кравченко Кепітал», вказують, що суд першої інстанції повно та всебічно дослідив обставини справи та постановив законну та обґрунтовану ухвалу, а тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а ухвала Святошинського районного суду міста Києва від 01 листопада 2024 рокубез змін.
Постановляючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції виходив з того, що заявником не надано суду доказів, підтверджуючих те, що існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову. Суд не вбачає необхідності у забезпеченні позову, так як доводи позивача не знайшли свого підтвердження, а тому безпідставне вжиття заходів забезпечення позову порушить права інших осіб. Крім того, на підтвердження права власності відповідача на рухоме та нерухоме майно, заявником не надано жодного доказу належності спірного майна на праві власності відповідачеві станом на день подання заяви про забезпечення позову, а відтак забезпечення позову у спосіб, який просить позивач може порушувати права інших осіб, які не є учасниками справи.
Апеляційний суд по суті погоджується з висновками суду першої інстанції з наступних підстав.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ч. 1 ст. 2 ЦПК України).
Європейський суд з прав людини нагадує, що стаття 13 Конвенції гарантує наявність на національному рівні засобу правового захисту для реалізації прав і свобод, визначених у Конвенції, у якій би формі вони не забезпечувались у національному правовому полі.
Сфера зобов'язань Договірних держав за ст. 13 Конвенції коливається в залежності від природи скарги заявника; проте засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути ефективним, як на практиці, так і за законом (Кудла проти Польщі, N 30210/96, п. 157, ECHR 2000-XI). Існування такого засобу повинно бути достатнім не тільки в теорії, але й на практиці, без чого йому бракуватиме необхідної доступності та ефективності (див., крім іншого, Міфсуд проти Франції [GC], N 57220/00, ECHR 2002-VIII) (Рішення від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України», заява N 11901/02 Страсбург).
У рішенні від 31 липня 2003 року у справі (Дорани проти Ірландії) Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.
При цьому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шейх проти Нідерландів» ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року), Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Частиною 2 ст. 149 ЦПК України визначено, що забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Відповідно до частини 1 статті 149 ЦПК України, суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених ст. 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову.
Відповідно до п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 22.12.2006 року «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», особам, які беруть участь у справі, має бути гарантована реальна можливість захистити свої права при вирішенні заяви про забезпечення позову.
Положеннями частини 1 статті 150 ЦПК України встановлені види забезпечення позову, в тому числі, і накладення арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; заборона вчиняти певні дії, іншими заходами у випадках, передбачених законом. Суд може застосувати кілька видів забезпечення позову (ч.2 ст. 150 ЦПК України).
Проте, за змістом ч. 3 ст. 150 ЦПК України, заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.
Пункт 4 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 22 грудня 2006 року зобов'язує суд, розглядаючи заяву про забезпечення позову з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, тільки пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, а також з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача та відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. При встановленні зазначеної відповідності слід враховувати, що вжиті заходи не повинні перешкоджати господарській діяльності юридичної особи або фізичної особи, яка здійснює таку діяльність і зареєстрована відповідно до закону як підприємець. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку із застосуванням відповідних заходів. Тобто, вирішуючи дане питання суд повинен враховувати інтереси всіх учасників процесу, в тому числі позивача і відповідача.
Таким чином, вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має переконатися, що між сторонами дійсно існує спір, та врахувати наскільки конкретний захід, який пропонується вжити, пов'язаний з предметом позову, наскільки він співмірний позовним вимогам і яким чином цей захід фактично реалізує мету його вжиття.
При цьому інститут забезпечення позову є особливим видом судової юрисдикції, яка має свою процесуальну форму, і з цих підстав забезпечення позову розглядається як вимога, яка характеризується своєю універсальністю, охоронною функцією, превентивністю, імперативністю та обов'язковістю.
Поняття забезпечення позову визначається, як встановлені законом тимчасові процесуальні дії примусового характеру у вигляді обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних з ним інших осіб, що застосовуються судом та гарантують або можуть гарантувати зацікавленій особі виконання ухваленого на її користь судового рішення або ефективний захист її прав.
Метою забезпечення позову є охорона матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку інших учасників з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, у випадку прийняття його на користь позивача, в тому числі для попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.
Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням розумності, доведеності і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду чи утруднення ефективного захисту прав позивача в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
Крім цього, вирішуючи питання про забезпечення позову та виходячи з приписів ст. ст. 11,12,81 ЦПК України (змагальність сторін та пропорційність у цивільному судочинстві, обов'язок доказування і подання доказів), суд також має здійснити оцінку обґрунтованості доводів протилежної сторони (відповідача) щодо відсутності підстав та необхідності вжиття відповідних заходів забезпечення позову з урахуванням, зокрема, того, чи порушує вжиття відповідних заходів забезпечення позову права відповідача, а відповідно чи порушується при цьому баланс інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу та яким чином; чи спроможний відповідач фактично (реально) виконати судове рішення в разі задоволення позову, чи не призведе невжиття заявленого заходу забезпечення позову до порушення вимоги щодо справедливого та ефективного захисту порушених прав та чи спроможний позивач захистити їх в межах одного цього судового провадження за його позовом без нових звернень до суду, якщо захід забезпечення позову не буде вжито судом.
Отже, умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, що має бути підтверджено доказами наявності фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу до забезпечення позову.
Звертаючись із заявою про забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно придбане під час шлюбу, який буде подано, заявник зазначила, що має намір звернутися до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання майна спільною сумісною власністю, витребування майна з чужого незаконного володіння і визнання права власності на кожної з 10 квартир.
При цьому позивач не надала суду жодного доказу, що міг би свідчити про будь-який зв'язок позивача з квартирами, на які вона просить накласти арешт. Іншими словами позивач не додала до заяви доказів права власності на спірні квартири, яке, як вона стверджує існувало в неї.
Крім того, у відповідності до ч. 2 ст. 149 ЦПК України, на яку посилається позивач, забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом.
Разом з тим ч. 4 ст. 152 ЦПК України визначено, що у разі подання заяви про забезпечення позову до подання позовної заяви заявник повинен пред'явити позов протягом десяти днів.
Частиною 13 ст. 158 ЦПК України встановлено, що заходи забезпечення позову, вжиті судом до подання позовної заяви, скасовуються судом також у разі неподання заявником відповідної позовної заяви згідно з вимогами частини третьої статті 152 цього Кодексу.
З матеріалів справи та відкритих даних сайту судової влади вбачається, що на момент розгляду апеляційної скарги, позову, який позивач мала намір подати та у зв'язку з чим просила забезпечити його, подано не було.
За таких обставин, апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції щодо відсутності підстав до задоволення заяви про забезпечення позову, яку подала позивач. Висновки суду відповідають фактичним обставинам справи, ґрунтуються на наявних у справі доказах та доводами апеляційної скарги не спростовуються.
Європейський суд з прав людини неодноразово вказував, що право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain, серія A, N 303-A, § § 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland, N 49684/99, § 2)).
З урахуванням викладеного, розглядаючи справу в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що інші доводи апеляційної скарги, виходячи із загальних принципів розумності і справедливості, обґрунтованості, та з урахуванням наведеного в тексті постанови, не впливають на правильність висновку суду про відсутність підстав для забезпечення позову про визнання майна спільною сумісною власністю, витребування майна з чужого незаконного володіння і визнання права власності.
Відповідно до ч. 1 ст. 374, 375ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
На підставі викладеного, керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 01 листопада 2024 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню не підлягає.
Повне судове рішення складено 28 лютого 2025 року.
Головуючий Фінагеєв В.О.
Судді Кашперська Т.Ц.
Яворський М.А.