Апеляційне провадження № 22-ц/824/798/2025
Справа № 760/2432/14-ц
Іменем України
26 лютого 2025 року
м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Кашперської Т.Ц.,
суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,
за участю секретаря Діденка А.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 26 вересня 2023 року, ухвалене у складі судді Усатової І.А. в м. Київ у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , треті особи Головне територіальне управління юстиції у м. Києві, Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві про визнання договору дарування недійсним,
заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,
У лютому 2014 року позивач ОСОБА_4 звернулась до суду із даним позовом, просила пропущений процесуальний строк щодо звернення до суду з позовною заявою вважати пропущеним з поважних причин та поновити його, визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , посвідчений П'ятою київською державною нотаріальною конторою 16 квітня 2003 року, зареєстрований в реєстрі за № 3-789 та зареєстрований в КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна» 07 липня 2006 року, записаного в реєстрову книгу № д.1538-7 за реєстром № 4553, зареєстрованого в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна» 20 березня 2012 року, реєстраційний номер майна 36250859, номер запису 4553 в книзі д. 1538-7.
Позов мотивувала тим, що проживає та зареєстрована в квартирі АДРЕСА_1 відповідно до ордера № 94689 серії Б, виданого 22 грудня 1981 року виконавчим комітетом Жовтневої районної ради народних депутатів м. Києва. Згідно свідоцтва про право власності на житло, виданого ВО «Київприлад» 29 березня 1993 року, вона є власником даної квартири.
Вказувала, що в листопаді 2012 року в неї виник намір зареєструвати в квартирі сина ОСОБА_5 . З цього приводу її син звернувся до ЖЕК «Київприлад», де йому повідомили, що квартира за вказаною адресою їй вже не належить, існує договір дарування цієї квартири на користь сестри позивача ОСОБА_6 , посвідчений П'ятою київською державною нотаріальною конторою 16 квітня 2003 року, реєстровий № 3-789, та зареєстрований в КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна» 07 липня 2006 року, записаний в реєстрову книгу № д. 1538-7 за реєстровим № 4553. Вказувала, що її сестра ОСОБА_6 померла, а за її заповітом квартиру позивача після її смерті успадкувала племінниця ОСОБА_7 .
Зазначала, що будь-яких документів, які б стосувались відчуження квартири на користь своєї сестри ОСОБА_6 , не підписувала і не мала намір це робити, оскільки у неї є син. У спірній квартирі вона залишається проживати, сплачує разом із сином комунальні та інші платежі, здійснює ремонтні роботи, документація по обслуговуванню квартири, платежі за телефон на теперішній час оформлені на неї.
Зазначала, що не свідомо підписувала договір дарування квартири, вона не розуміла, що підписує, та наслідки підписання договору, оскільки з 1972 року перебуває на обліку в П'ятому Київському міському психоневрологічному диспансері з приводу хронічного нервово-психічного захворювання, неодноразово проходила курс стаціонарного лікування в 20-му відділенні Психоневрологічної лікарні № 1 ім. Павлова.
В жовтні 2019 року ОСОБА_3 , залучена до участі в справі в якості правонаступника ОСОБА_5 , який, в свою чергу, був правонаступником ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , уточнила позовні вимоги, просила визнати договір дарування від 16 квітня 2003 року квартири АДРЕСА_2 , укладений ОСОБА_4 та ОСОБА_6 , посвідчений державним нотаріусом П'ятої київської державної нотаріальної контори, недійсним (а. с. 55 т. 3).
В лютому 2023 року ОСОБА_3 , уточнивши позовні вимоги, просила також витребувати на свою користь у добросовісного набувача ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_2 , зареєстровану згідно свідоцтва про право на спадщину № 8-900 від 03 квітня 2012 року Київською державною нотаріальною конторою № 5 (а. с. 153 т. 3).
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 26 вересня 2023 року позов задоволено, визнано недійсним договір дарування квартири від 16 квітня 2003 року, укладений ОСОБА_4 та ОСОБА_6 , в інтересах якої діяв ОСОБА_8 , за яким було відчужено квартиру АДРЕСА_1 , посвідчений державним нотаріусом П'ятої київської державної нотаріальної контори Бєлломі О.В., зареєстрований в реєстрі за № 3-789, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судовий збір в розмірі 244 грн.
Додатковим рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 16 жовтня 2024 року витребувано на користь ОСОБА_3 у добросовісного набувача ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_2 , що зареєстрована згідно свідоцтва про право на спадщину № 8-900 від 03 квітня 2012 року Київською державною нотаріальною конторою № 5.
Відповідач ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 , не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність та необґрунтованість судового рішення, просила скасувати рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 26 вересня 2023 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в позові, покласти на позивача судові витрати.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, посилалася на те, що судом не встановлено на підставі належних доказів недієздатності ОСОБА_4 .
Висловлювала сумніви щодо висновку судово-психіатричної експертизи Київського міського центру судово-психіатричних експертиз № 419 від 29 липня 2021 року відносно ОСОБА_4 , якою встановлено, що позивач за життя страждала на шизофренію параноїдну та на момент укладення спірного договору дарування 16 квітня 2003 року не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
Висловлювала сумнів щодо можливості експертів дійти висновку, що саме на момент підписання договору ОСОБА_4 не могла усвідомлювати своїх дій. В своєму висновку експерти, встановлюючи вказане, посилаються на медичну документацію за період з 1980 року по момент смерті ОСОБА_4 в 2014 році, конкретних висновків про її стан здоров'я на момент підписання договору 16 квітня 2003 року немає. Про стан її здоров'я у висновку тільки є запис на 18 березня 2003 року (майже за місяць до підписання договору) та 06 травня 2003 року. Ці записи стосуються того, що повідомив соціальний працівник (18 березня 2003 року) без огляду ОСОБА_4 , та сам її огляд 06 травня 2003 року з підтвердженням тих самих діагнозів. Тобто, на самий момент вчинення правочину 16 квітня 2003 року ніякого обстеження ОСОБА_4 не проводилось та записів немає.
Вказувала, що у висновку більш акцентується увага на захворюванні ОСОБА_4 після 2003 року, але це не має значення до усвідомлення нею своїх дій при підписанні договору. Якщо з нею і відбувались якісь зміни зі станом здоров'я в подальші роки життя, то це не могло впливати на минулі події.
Наголошувала, що якщо експерти вважають, що при вказаному захворюванні людина весь час з 1980 року по момент смерті не могла усвідомлювати своїх дій, то фактично вони визнають, що людина весь час могла бути недієздатною, однак відповідно до ст. 39 ЦК України людину може бути визнано недієздатною лише судом, чого у вказаному випадку не було.
Посилалася на п. 10 Порядку проведення судово-психіатричної експертизи, затвердженого наказом МОЗ України від 08 травня 2018 року № 865, згідно якого предметом судово-психіатричної експертизи є психічний стан особи у певні юридично значимі проміжки часу, і психічний стан особи у певні юридично значимі проміжки часу визначається з метою надання відповіді на запитання, поставлені особою чи органом, яка (який) залучала (в) експертів, або слідчим суддею або судом, що доручив проведення експертизи.
Зазначала, що ОСОБА_4 весь час до своєї смерті проживала одна, ніхто нею практично не опікувався, син відсторонився від неї, про що є посилання у висновку експертизи, тому виникає сумнів, як людина, проживаючи стільки часу сама у великому місті, не усвідомлювала, що робила.
Вважала, що експертний висновок є хибним та ніяким чином не доводить та однозначно не встановлює, що в момент вчинення правочину ОСОБА_4 не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. Фактично висновок експерта ґрунтується на припущеннях про стан ОСОБА_4 на момент вчинення нею оскаржуваного правочину, так як про її стан саме на цей момент нічого не вказує.
Посилалася на правові висновки Верховного Суду в постановах від 30 січня 2019 року в справі № 462/3286/16-ц, від 19 червня 2019 року в справі № 554/11179/13-ц, від 11 листопада 2019 року в справі № 496/4851/14-ц, від 02 листопада 2020 року в справі № 326/81/15, від 30 березня 2021 року в справі № 650/1252/17, від 01 червня 2023 року в справі № 696/220/21 про те, що підставою для визнання правочину недійсним на підставі ч. 1 ст. 235 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експерта, який ґрунтується на припущеннях.
Вказувала, що її представником було поставлено під сумнів висновок судово-психіатричного експерта Київського міського центру судово-психіатричної експертизи № 419 від 29 липня 2021 року як такий, що не встановлює неусвідомлення значення своїх дій та (або) неможливість керувати ними в момент вчинення правочину ОСОБА_4 , та було заявлено клопотання про призначення повторної судово-психіатричної експертизи, однак ухвалою суду від 26 вересня 2023 року в задоволенні клопотання відмовлено. Вважала ухвалу про відмову в задоволенні клопотання про призначення повторної судово-психіатричної експертизи від 26 вересня 2023 року незаконною і такою, що порушує права відповідача на судовий захист та підлягає скасуванню.
Наводила правові висновки Верховного Суду в постанові від 23 жовтня 2019 року в справі № 917/1307/18 щодо принципу змагальності, та вважала, що по вказаній справі необхідно провести повторну судово-психіатричну експертизу для встановлення стану ОСОБА_4 по усвідомленню значення своїх дій та (або) можливості керувати ними саме в момент вчинення правочину, як встановлено ст. 223 ЦК України.
Вказувала, що судом першої інстанції враховано покази свідка ОСОБА_9 , яка проживала разом з ОСОБА_4 з 10 лютого 2011 року та доглядала за нею до дня її смерті, а також свідка ОСОБА_3 , яка була цивільною дружиною сина ОСОБА_4 та мовби знала останню з 2001 року. Висловлювала сумніви щодо показань свідка ОСОБА_9 , яка знала ОСОБА_4 тільки після 8 років з моменту укладення оскаржуваного правочину, а свідок ОСОБА_3 , хоч і стверджувала, що знає ОСОБА_4 з 2001 року, докази цього не надані. Зазначала, що сам син ОСОБА_4 ніколи не піклувався про свою матір та не провідував її, про що наявні записи в медичній книжці ОСОБА_4 , які цитуються в експертному висновку. Таким чином, як щось може вказати про ОСОБА_4 сама ОСОБА_3 , яка невідомо де була в той час зі ОСОБА_5 .
Однак суд першої інстанції повністю відкинув показання єдиного свідка на момент укладення договору ОСОБА_8 , який добре знав ОСОБА_4 і при укладенні договору дарування на підставі довіреності діяв від імені сестри ОСОБА_4 - ОСОБА_6 . Вказаний свідок показав, що ОСОБА_4 була повністю право- і дієздатною, за життя самостійно отримувала пенсію, ходила в магазин, допомагала сусідкам, мала хороші комунікаційні навички, була товариською, постійно спілкувалася, перебувала в доброму настрої та була досить енергійною. Підстави для висновку про наявність у ОСОБА_4 будь-яких психічних проблем були відсутні. Також він зазначив, що переоформлення квартири на ОСОБА_6 ініціювала саме ОСОБА_4 , так як її син ОСОБА_5 мав ігрову залежність і тому втратив свою квартиру.
Вказувала, що позивачем пропущено строк позовної давності по вказаному спору, оскільки оскаржуваний договір дарування укладено 16 квітня 2003 року, а ОСОБА_4 звернулася з позовом в лютому 2014 року, таким чином, з моменту укладення договору до моменту подачі позову пройшло майже 11 років. В позові зазначено, що ОСОБА_4 дізналася про дарування квартири іншій особі в листопаді 2012 року, коли вона вирішила зареєструвати в квартирі сина, тобто з цього часу вона довідалася про порушення свого права, але відсутні докази на підтвердження вказаного. Крім того, ОСОБА_4 та її син не могли до цього не звертати уваги, що хтось оплачує комунальні послуги по вказаній квартирі, оскільки вже ОСОБА_1 після отримання квартири в спадщину 03 квітня 2012 року, в травні 2012 року сплачено борг по комунальним послугам, що підтверджується квитанціями із зазначенням особового рахунку квартири.
Наголошувала, що питання повернення квартири виникло після того, як ОСОБА_6 померла та її дочка вступила в спадщину. Після смерті ОСОБА_4 її сином ОСОБА_5 як правонаступником була подана до суду позовна заява, в якій він також вказує, що про факт дарування квартири його матері стало відомо в листопаді 2012 року, коли ОСОБА_4 вирішила зареєструвати його в квартирі. Позивач ОСОБА_3 в позовній заяві від 24 жовтня 2016 року також вказує, що про дарування квартири їй стало відомо в листопаді 2012 року, коли ОСОБА_4 вирішила зареєструвати ОСОБА_5 у квартирі.
10 жовтня 2019 року позивачем ОСОБА_3 до суду була подана позовна заява в новій редакції, в якій вже вказується, що про дарування квартири ОСОБА_4 . ОСОБА_6 стало відомо навесні 2013 року, коли ОСОБА_4 вирішила зареєструвати ОСОБА_5 у квартирі.
В позовній заяві про збільшення позовних вимог (у остаточній редакції) також вказується, що про дарування квартири ОСОБА_4 . ОСОБА_6 стало відомо навесні 2013 року.
Представником відповідача в судовому засіданні було заявлено про застосування наслідків спливу позовної давності, також вказана вимога зазначалася у відзиві на позов, однак судом було відмовлено у вказаному. При цьому суд необґрунтовано бере за початок дату листопад 2012 року, хоча сама позивач ОСОБА_3 , уточнюючи позовні вимоги, вказує іншу дату - весна 2013 року, що судом першої інстанції залишено поза увагою.
Зазначала, що ні в позові ОСОБА_5 , ні в позові ОСОБА_3 не ставилася вимога про поновлення строків позовної давності, а суд самостійно без вказаної заяви на свій розсуд поновив вказані строки, визнаючи їх поважними, без належних доказів для поновлення строку.
Посилалася на судову практику ЄСПЛ щодо інституту позовної давності, правові висновки Верховного Суду в постанові від 29 грудня 2020 року в справі № 909/1165/19, Великої Палати Верховного Суду в постановах від 13 лютого 2019 року в справі № 826/13768/16, від 19 листопада 2019 року в справі № 911/3680/17 та інших, вважала, що судом першої інстанції було незаконно відмовлено в застосуванні позовної давності при розгляді позову.
Наводила орієнтовні розрахунки судових витрат в розмірі судового збору 366 грн. та витрат, пов'язаних з проведенням експертизи, 20000 грн.
Від позивача ОСОБА_10 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому позивач просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, посилаючись на те, що рішення суду першої інстанції є законним, обґрунтованим, відповідає нормам матеріального та процесуального права, і не може бути скасоване з підстав, на які посилається відповідач.
Наводила фактичні обставини справи, вказувала, що ОСОБА_4 з 1972 року страждала хронічним нервово-психічним захворюванням (шизофренія), перебувала на обліку в Київському міському психоневрологічному диспансері № 5 із 1981 року, тому раз в рік її син за направленням лікаря психіатра лікував матір в ПНЛ № 1 в м. Києві, а також ОСОБА_4 постійно знаходилась під наглядом лікаря, приймала лікаря, лікувалась в психіатра в ПНД № 5 через амбулаторію. Часто за життя вона забувала речі, залишала незачиненою квартиру, включала і залишала ввімкненими електроприлади та газову плиту, праску, неодноразово викликались аварійні бригади для перекриття газу, їй ввижалися привиди і вона чогось боялась, скаржилась, що до неї приходять якісь люди і їй страшно. В зв'язку з цим в 2011 році ОСОБА_5 запросив доглядальницю, яка проживала разом з нею та доглядала її. Часто позивач ОСОБА_3 особисто супроводжувала хвору до психіатра в диспансер та в психоневрологічну лікарню, де неодноразово відвідувала її. Її чоловік ОСОБА_5 скаржився, що мати психічно хвора і він не може лишити її без догляду, направляти її на постійне лікування він не хотів. Під час розгляду цієї справи була призначена судово-психіатрична експертиза ОСОБА_4 , згідно висновку якої ОСОБА_4 за життя страждала на шизофренію панароїдну дефектного стану, ускладнену органічним ураженням головного мозку судинного генезу, у момент укладення договору квартири від 16 квітня 2003 року ОСОБА_4 за психічним станом у зазначений період не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. З даних обставин визначається, що укладений ОСОБА_4 договір дарування квартири від 16 квітня 2003 року є недійсним.
Вказувала, що під час розгляду справи судом в повному обсязі були досліджені всі докази; крім судово-психіатричної експертизи, були допитані свідки, які підтвердили, що ОСОБА_4 тривалий час страждала психічним захворюванням і не пам'ятала, при яких обставинах та чому подарувала спірну квартиру, і навіть стверджувала, що не робила цього.
Щодо строків давності, які нібито були пропущено, пояснювала, що строки на пред'явлення позову не були пропущені.
Вказувала, що рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим і не може бути скасоване з надуманих відповідачем підстав.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішень суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції даним вимогам закону відповідає.
Задовольняючи позов ОСОБА_3 та визнаючи недійсним договір дарування від 16 квітня 2003 року, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_4 під час укладення договору дарування 16 квітня 2003 року за своїм психічним станом не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними при прийнятті цього рішення, а тому такий договір підлягає визнанню недійсним.
Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції, враховуючи таке.
Судом встановлено, що 22 грудня 1981 року виконавчим комітетом Жовтневої районної ради народних депутатів видано ордер № 99689 серії Б на ім'я ОСОБА_4 на право заняття кімнати пл. 13,23 кв.м. в окремій квартирі АДРЕСА_2 на підставі рішення виконкому Жовтневої районної ради народних депутатів м. Києва від 18 грудня 1981 року № 831/4 (а. с. 22 т. 1). За вказаною адресою ОСОБА_4 була зареєстрована з 05 січня 1982 року (а. с. 21 т. 1).
29 березня 1993 року ОСОБА_4 отримала свідоцтво про право на житло за адресою АДРЕСА_3 , видане ВО «Київприлад» згідно з розпорядженням (наказом) 29 березня 1993 року № 12 (а. с. 45 зворот т. 2).
16 квітня 2003 року ОСОБА_4 та ОСОБА_8 на підставі доручення в інтересах ОСОБА_6 уклали договір дарування квартири, за умовами якого ОСОБА_4 подарувала, а ОСОБА_8 від імені ОСОБА_6 прийняв в дар квартиру АДРЕСА_2 (а. с. 6 т. 2).
Згідно витягу про реєстрацію в спадковому реєстрі від 03 квітня 2012 року, ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_6 , до майна якої ІНФОРМАЦІЯ_3 П'ятою київською державною нотаріальною конторою заведено спадкову справу № 421/2011, і 03 квітня 2012 року спадкоємцю померлої - ОСОБА_1 , видано свідоцтво про право на спадщину, яка складається з квартири по АДРЕСА_4 (а. с. 27 т. 1).
Згідно свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 03 квітня 2012 року, спадкове майно у вигляді квартири по АДРЕСА_4 належало спадкодавцю ОСОБА_6 на підставі договору дарування квартири, посвідченого П'ятою київською державною нотаріальною конторою 16 квітня 2003 року та зареєстрованого в КП «Київське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна» 07 липня 2006 року, записаного в реєстрову книгу № д. 1538-7 за реєстровим № 4553, зареєстрованого в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно КП «Київське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна» 20 березня 2012 року, реєстраційний номер майна 36250859, номер запису 4553, в книзі: д. 1538-7 (а. с. 29 т. 1).
05 квітня 2012 року право власності на квартиру по АДРЕСА_4 зареєстровано за ОСОБА_7 (а. с. 30 т. 1).
На а. с. 31 - 32 т. 1 знаходяться копії рахунків на сплату за житлово-комунальні та інші послуги за жовтень та листопад 2012 року по АДРЕСА_4 .
Відповідачем ОСОБА_7 надано рахунки на сплату за житлово-комунальні та інші послуги по АДРЕСА_4 , за період з січня 2013 року по листопад 2014 року (а. с. 50 - 71 т. 2), а також квитанції про оплату комунальних послуг по особовому рахунку НОМЕР_1 за квітень - травень 2012 року (а. с. 18 - 19 т. 3).
Згідно висновку експертів за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи від 13 листопада 2013 року № 4758/4759/13-32, підписи від імені ОСОБА_4 в графі «Підписи» у рядку 1 на зворотній стороні договору дарування квартир АДРЕСА_2 від 16 квітня 2003 року, складеного від імені ОСОБА_4 на ім'я ОСОБА_6 , підпис від імені ОСОБА_4 в графі «Розписка про одержання оформленого документу» у рядку № 3-789 у реєстрі для реєстрації нотаріальних дій П'ятої київської державної нотаріальної контори за 2003 рік виконані ОСОБА_4 . В дослідницькій частині висновку зазначено, що наявність у досліджуваних підписах діагностичних ознак, ступінь їх прояву, характер та локалізація свідчать про вплив на їх виконавця якихось збиваючих факторів, ймовірніше за все, природного характеру, до яких може відноситись вікові зміни, хворобливий стан та інше (а. с. 87 - 94 т. 1).
Згідно довідки Київського міського психоневрологічного диспансеру № 5, довідка видана ОСОБА_4 в тому, що вона перебуває на обліку у психіатра з 1981 року з приводу хронічного нервово-психічного захворювання та неодноразово лікувалася в ПНБ № 1 (а. с. 34 т. 1).
Згідно довідки лікаря, ОСОБА_4 дійсно страждає на нервово-психічне захворювання з 1972 року та є інвалідом ІІ групи безстроково (а. с. 35 т. 1).
Згідно консультативного висновку Київського міського психоневрологічного диспансеру № 5, ОСОБА_4 пройшла амбулаторно при диспансері лікарсько-консультативну комісію 20 лютого 2004 року, встановлено діагноз шизофренія, параноїдна форма, знаходиться на диспансерному спостереженні з лютого 1981 року (а. с. 238 т. 1).
Згідно довідки МСЕК сер. КИЕ-Р-82 № 039532 від 28 липня 1983 року, встановлено, що ОСОБА_11 є непрацездатною, діагноз шизофренія, інвалідність встановлена безстроково (а. с. 95 - 96 т. 2).
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла (а. с. 150 т. 1), 15 січня 2015 року її син ОСОБА_5 звернувся до П'ятої київської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини (а. с. 211 т. 1).
ІНФОРМАЦІЯ_4 помер ОСОБА_5 (а. с. 143 т. 2), 10 жовтня 2016 року його дружина ОСОБА_3 звернулася до Дванадцятої київської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини (а. с. 179 т. 2).
Згідно висновку судово-психіатричного експерта від 29 липня 2021 року, складеного Київським міським центром судово-психіатричної експертизи, за життя ОСОБА_4 страждала на шизофренію параноїдну; у момент укладення договору дарування квартири від 16 квітня 2003 року ОСОБА_4 виявляла ознаки шизофренії параноїдної, дефектний стан, ускладненої органічним ураженням головного мозку судинного ґенезу і за психічним станом у зазначений період часу не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними; за психічним станом у момент укладення договору дарування квартири від 16 квітня 2003 року ОСОБА_4 не могла усвідомлювати значення своїх дій та не могла керувати ними (а. с. 105 - 117 т. 3).
У дослідницькій частині висновку зазначено, що з наданої на теперішню експертизу медичної документації відомо, що ОСОБА_4 з осені 1980 року і в подальшому спостерігалася та періодично оглядалася амбулаторно психіатрами КНП «Київський міський психоневрологічний диспансер № 5» і поряд з цим часом лікувалася в денних стаціонарах психоневрологічного диспансеру. Фахівцями (якими зазначалося, що ОСОБА_4 хворіє психічно ще з кінця 1960-х років) психічний стан хворої спочатку розцінювався як «Інволюційний невроз, астено-депресивний стан», «Істеричний невроз», «Протрагований реактивний невроз в інволюційному періоді у психопатичної особистості», «Важкий депресивний невроз в інволюційному періоді, стійкий протрагований перебіг», при цьому наприкінці травня 1981 року хворій була встановлена друга група інвалідності. Проте вже з початку червня 1981 року і в подальшому психіатрами ОСОБА_4 встановлювався діагноз «Шизофренія параноїдна» спочатку з в'ялим перебігом, а потім вже діагностувалася «Шизофренія параноїдна з безперервно-прогредієнтним перебігом та емоційно-вольовим дефектом (або ж вказувався психопатоподібний чи виражений апатико-дисоціативний дефект)». При оглядах психіатрами хвора висловлювала скарги на загальну слабкість, млявість, безсоння, страхітливі сновидіння, байдужість до оточуючого, неприємні відчуття та болі у всьому тілі, внутрішній дискомфорт, дратівливість, тривогу, нічні страхи, знижений, пригнічений настрій, втомлюваність, головні болі, запаморочення, зниження пам'яті, а при об'єктивному обстеженні фахівцями в неї (як до періоду часу, що цікавить суд, так і після цього) фіксувалися значно виражені порушення психічної діяльності (формальність та малопродуктивність контакту, обмежене коло інтересів, формальне, паралогічне, дисоціативне, із зісковзуванням та схильністю до резонерства, торпідне, уповільнене мислення, своєрідність суджень, зниження настрою та вольових спонукань, відсутність реальних настанов на майбутнє, зниження (або ж відсутність) критики до свого стану, відривчасті маячні ідеї переслідування, відношення та впливу, зниження пам'яті, інтелекту, бездіяльність, апатичність, фіксованість на своїх відчуттях та переживаннях, астенізованість, млявість, виснаженість, емоційне зниження, сплощеність, маловиразність, одноманітність поряд з емоційною лабільністю, нестійкістю, манірністю, нетерплячістю, багатомовністю). Наприкінці липня 1983 року фахівцями психіатричної МСЕК з діагнозом «Шизофренія» їй була встановлена ІІ група інвалідності загального захворювання безстроково. Психіатрами на початку 1996 року зазначалося, що хвора в 1995 році перенесла гостре порушення мозкового кровообігу і при подальших оглядах психіатрами хвора часом скаржилася на труднощі при підборі необхідних слів, в її мові відмічалися елементи моторної афазії.
З наданої на теперішню експертизу медичної документації також відомо, що ОСОБА_4 з 1980 року спостерігалася лікарями поліклініки № 2 Солом'янського району м. Києва і перебувала на диспансерному обліку як учасник Вітчизняної війни з діагнозом «Хронічна ішемічна хвороба серця: атеросклеротичний кардіосклероз. Цереброваскулярна хвороба. Гіпертонічна хвороба ІІІ стадії. Стан після гострого порушення мозкового кровообігу…»
З 19 квітня по 16 травня 2011 року ОСОБА_4 проходила стаціонарне обстеження та лікування в Київській міській клінічній психіатричній лікарні № 1, лікарями якої в неї також фіксувалися виражені розлади психічної діяльності (у вигляді виражених порушень інтелектуально-мнестичних здібностей, що сягають ступеню недоумства, на тлі ендогенного розладу) та був встановлений діагноз «Резидуальна шизофренія на тлі прогресуючого атеросклерозу. Ішемічна хвороба серця: атеросклеротичний кардіосклероз. Гіпертонічна хвороба ІІІ стадії».
Відомо, що 16 квітня 2003 року був укладений договір дарування квартири, згідно з яким ОСОБА_4 подарувала квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_8 , який діяв від імені громадянки рф ОСОБА_6 .
Відомо, що ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 у 85 років, причиною її смерті стали «Хронічна ішемічна хвороба серця: дифузний кардіосклероз».
З аналізу вищенаведених об'єктивних даних медичної документації та клінічних даних про закономірності перебігу наявності у ОСОБА_4 психічних порушень (зокрема, відомості про їхній невідворотній та прогресуючий характер перебігу) вбачається, що за життя страждала на «Шизофренію параноїдну», яка з часом набула несприятливого безперервно-прогредієнтного перебігу з формуванням дефіцітирної симптоматики та дефекту особистості і на період часу, що цікавить суд (на момент укладення договору дарування квартири від 16 квітня 2003 року, ускладнилися органічним ураженням головного мозку судинного генезу. При цьому наявні в неї розлади психічної діяльності на період часу, що цікавить суд, набули вираженого ступеню.
Пояснення в судових засіданнях позивача ОСОБА_5 та свідка ОСОБА_3 (яка також є позивачем за позовом від 10 жовтня 2019 року) щодо наявності в ОСОБА_4 за її життя розладів психічної діяльності, які сягали вираженого ступеню, і в першу чергу, в період часу, що цікавить суд (на момент укладення договору дарування квартири від 16 квітня 2003 року), у цілому не суперечать вищенаведеним обставинам медичної документації та клінічним даним про закономірності перебігу наявних в ОСОБА_4 психічних порушень.
Свідок ОСОБА_9 у поясненнях у судовому засіданні також посилається на наявність у ОСОБА_4 значно виражених порушень психічної діяльності. Проте слід зазначити, що свідок ОСОБА_9 доглядала за ОСОБА_4 з 10 лютого 2011 року до смерті останньої.
Пояснення в судовому засіданні свідка ОСОБА_12 (який брав участь у вчиненні правочину від 16 квітня 2003 року і діяв тоді він імені ОСОБА_6 ) про відсутність у ОСОБА_4 за її життя розладів психічної діяльності, в тому числі вираженого ступеню, і в першу чергу, в період часу, що цікавить суд (на момент укладення договору дарування квартири від 16 квітня 2003 року), суперечать вищенаведеним об'єктивним даним медичної документації та клінічним даним про закономірності перебігу наявних у ОСОБА_4 психічних порушень.
Таким чином, з аналізу всіх наданих на теперішню експертизу матеріалів, з урахуванням клінічних даних про закономірності перебігу наявних у ОСОБА_4 психопатичних розладів, зіставляючи об'єктивні та суб'єктивні дані та їхню узгодженість між собою, експертна комісія дійшла висновку, що ОСОБА_4 за життя страждала на «Шизофренію пароноїдну», та у момент укладення договору дарування квартири від 16 квітня 2003 року ОСОБА_4 виявляла ознаки «Шизофренії параноїдної, дефектний стан, ускладненої органічним ураженням головного мозку судинного генезу», при цьому наявні в неї на той період часу порушення психічної діяльності сягали вираженого ступеню і позбавляли її здатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.
Крім того, в апеляційній скарзі ОСОБА_1 просила призначити повторну судово-психіатричну експертизу, посилаючись на те, що суд першої інстанції незаконно відмовив їй в задоволенні клопотання про призначення повторної судово-психіатричної експертизи, яку вона вважає за необхідне провести для встановлення стану ОСОБА_4 по усвідомленню значення своїх дій та (або) можливості керувати ними саме в момент вчинення правочину, як встановлено нормами ст. 225 ЦК України.
Відповідно до ч. 2 ст. 113 ЦПК України якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам).
Вирішуючи дане клопотання, апеляційний суд враховує, що ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 19 лютого 2014 року у справі відкрито провадження та призначено до розгляду, протокольною ухвалою суду без видалення до нарадчої кімнати, занесеної до протоколу судового засідання від 05 червня 2023 року, закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті. Ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 26 вересня 2023 року відмовлено в задоволенні усного клопотання сторони відповідача про призначення повторної судово-психіатричної експертизи в зв'язку з пропуском процесуального строку та необґрунтованістю заявленого клопотання.
Відповідно до ст. 189 ЦПК України серед завдань підготовчого провадження законодавець виділяє визначення порядку розгляду справи та вчинення інших дій з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті.
Відповідно до ст. 197 ЦПК України у підготовчому засіданні суд, зокрема, може роз'яснювати учасникам справи, які обставини входять до предмета доказування, які докази мають бути подані тим чи іншим учасником справи, з'ясовує, чи надали сторони докази, на які вони посилаються у позові і відзиві, а також докази, витребувані судом чи причини їх неподання, вирішує питання про витребування додаткових доказів та визначає строки їх подання, вирішує питання про призначення експертизи тощо.
Відповідно до ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи (ч. 2, 3 ст. 83 ЦПК України).
Відповідно до ч. 4 ст. 83 ЦПК України якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.
Частиною 1 статті 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ч. 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ст. 126 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Виходячи із наведеного, з урахуванням вимог ч. 12, 13, 83, 367 ЦПК України, що ОСОБА_1 не надано доказів неможливості вчасного звернення до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від неї, з клопотанням про призначення повторної судово-психіатричної експертизи, а усне клопотання про призначення повторної судово-психіатричної експертизи, заявлене стороною відповідача 26 вересня 2023 року, було розглянуто судом першої інстанції та обґрунтовано відмовлено в його задоволенні.
Також відповідачем не наведено достатніх обґрунтувань, які б давали суду підстави для призначення по справі повторної судово-психіатричної експертизи, зокрема про те, що висновок судово-психіатричної експертизи Київського міського центру судово-психіатричних експертиз від 29 липня 2021 року № 419 є необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності. Питання психічного стану ОСОБА_4 , а саме можливість усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними саме на момент вчинення правочину, яке є предметом доказування в цій справі, на необхідності встановлення якого наполягала відповідач в апеляційній скарзі, вже вирішено судово-психіатричною експертизою.
Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.
Вирішуючи спір, суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Відповідно до пунктів 4 та 9 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
До договорів, що були укладені до 01 січня 2004 року і продовжують діяти після набрання чинності ЦК України, застосовуються правила цього Кодексу щодо підстав, порядку і наслідків зміни або розірвання договорів окремих видів незалежно від дати їх укладення.
Враховуючи, що оспорюваний договір дарування укладений 16 квітня 2003 року, спірні правовідносини регулюються нормами діючого на час укладення правочину ЦК УРСР (в редакції Закону 1963 року).
Відповідно до ст. 41 ЦК УРСР угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків. Угоди можуть бути односторонніми і дво- або багатосторонніми (договори).
Згідно зі статтею 243 ЦК УРСР за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.
Відповідно до частини першої статті 55 ЦК УРСР угода, укладена громадянином, хоч і дієздатним, але який в момент її укладення перебував у такому стані, коли він не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними, може бути визнана судом недійсною за позовом цього громадянина.
Однією з умов чинності правочину є дотримання вимоги закону про те, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, при цьому необхідно враховувати умови фактичного стану, які не дозволяють фізичній особі адекватно виразити свою волю щодо вчинюваного правочину.
Для визнання правочину таким, що має дефекти волі і волевиявлення, а в решті є недійсним, суду необхідно встановити наявність хоча б одного з двох факторів, які мали місце в момент вчинення правочину, а саме: що особа не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати своїми діями.
Відповідно до частини першої статті 59 ЦК УРСР угода, визнана недійсною, вважається недійсною з моменту її укладення.
Визнання угоди недійсною може мати місце й після смерті громадянина, який був її учасником, у тому числі з підстав, передбачених статті 55 ЦК УРСР. Такі вимоги можуть бути заявлені другою стороною, спадкоємцем померлого, іншими особами та прокурором.
Зазначені норми матеріального права з 01 січня 2024 року були трансформовані в норми ЦК України аналогічної дії.
Так, згідно зі статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Відповідно до статті 717 ЦК України визначено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
У частині першій статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно з частинами першою-третьою, п'ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну свідому уяву про предмет договору та досягли згоди про всі його істотні умови.
Наявність вільного волевиявлення може бути піддана сумніву через припущення відсутності у заповідача здатності повноцінного усвідомлювання значення своїх дій та керування ними, через наявність органічного ураження головного мозку, тобто через наявність таких психічних розладів здоров'я, які абсолютно унеможливлюють здатність керувати своїми діями та усвідомлювати їх значення (постанова Верховного Суду від 15 січня 2025 року у справі № 296/7017/20, провадження № 61-13778св24).
Частиною першою статті 225 ЦК України (ст. 55 ЦК УРСР) передбачено, що правочин, який дієздатна особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а у разі її смерті за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Підставою для визнання правочину недійсним на підставі, яка передбачена зазначеною нормою, повинна бути встановлена судом неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Правила статті 225 ЦК України (ст. 55 ЦК УРСР) поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала у такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).
Тобто для визнання правочину недійсним необхідна наявність факту, що особа саме у момент укладення договору не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.
Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до пункту 2 частини першої статті 105 ЦПК України зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним з цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 89 ЦПК України.
Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.
Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Висновок експертизи має бути категоричним та не може ґрунтуватись на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).
Тлумачення вказаних норм права дає підстави для висновку, що для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Викладене узгоджується з правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 5 лютого 2018 року у справі № 404/4956/15-ц (провадження № 61-1294св18), від 25 липня 2018 року у справі № 416/13806/14 (провадження № 61-33508св18), від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19),
У постановах Верховного Суду від 13 березня 2024 року у справі № 336/6943/17 (провадження № 61-7542св23) та від 27 листопада 2024 року у справі № 161/20020/19 (провадження № 61-14626св23) зроблено висновок, що обов'язковість вимог статті 105 ЦПК України щодо призначення судово-психіатричної експертизи при вирішенні спору про визнання правочину недійсним за статтею 225 ЦК України вказує на те, що саме висновок експерта в цьому випадку є належним доказом медичного характеру в розумінні статті 77 ЦПК України.
При дослідженні висновку судово-психіатричної експертизи Київського міського центру судово-психіатричних експертиз №419 від 29 липня 2021 року відносно ОСОБА_4 , судом першої інстанції надано йому повну, всебічну та об'єктивну оцінку, а саме, що судовий експерт не вийшов за межі своїх повноважень, надав повні відповіді на порушені питання, підтвердив їх відповідність іншим фактичним даним, між дослідницькою частиною та підсумковими висновками судової експертизи є узгодженість, висновок є обґрунтованим та узгодженим з іншими матеріалами справи, надані експертом відповіді з поставлених запитань, є повними, обґрунтованими та чіткими, висновок містить докладний опис проведеного дослідження, складений з дотриманням норм чинного законодавства, відсутні обставини, які б виключали участь експерта у справі, а тому цей висновок відповідає вимогам належності, достовірності та допустимості.
Згідно даного висновку, за життя ОСОБА_4 страждала на шизофренію параноїдну; у момент укладення договору дарування квартири від 16 квітня 2003 року ОСОБА_4 виявляла ознаки шизофренії параноїдної, дефектний стан, ускладненої органічним ураженням головного мозку судинного ґенезу і за психічним станом у зазначений період часу не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними; за психічним станом у момент укладення договору дарування квартири від 16 квітня 2003 року ОСОБА_4 не могла усвідомлювати значення своїх дій та не могла керувати ними (а. с. 105 - 117 т. 3).
Крім цього, судом першої інстанції досліджено письмові докази у справі, якими підтверджується, що ОСОБА_4 за життя страждала стійким хронічним психічним захворюванням, зокрема, згідно медичної карти амбулаторної хворої з КНП «Київський міський психоневрологічний диспансер №5» вбачається, що у 1982 році ОСОБА_4 за результатом проходження МСЕК було встановлено ІІ групу інвалідності до 01 липня 1983 року. Згідно довідки психіатричної МСЕК м. Києва, ОСОБА_4 28 липня 1983 року з діагнозом «Шизофренія» була встановлена ІІ група інвалідності загального захворювання (з 01 липня 1983 року) безстроково і зазначалось, що ОСОБА_4 непрацездатна (а. с. 95 - 96 т. 2). З 26 лютого по 16 березня 1987 року ОСОБА_4 перебувала на лікуванні в денному стаціонарі №1 з діагнозом «Шизофренія, параноїдна форма, психопатоподібний дефект», згодом була направлена на лікування до денного стаціонару №4. У 1995 році перенесла гостре порушення мозкового кровообігу. У 1999 році ОСОБА_4 виставлявся діагноз: «Шизофренія» та «Шизофренія параноїдна»; 28 травня 1999 року з діагнозом «Шизофренія параноїдна, астенічний синдром» ОСОБА_4 була направлена до денного стаціонару. 08 жовтня 1999 року ОСОБА_4 було оформлене обслуговування на дому соціальним працівником. У 2000 році ОСОБА_4 встановлювався діагноз: «Шизофренія параноїдна», «Шизофренія параноїдна, безперервно прогредієнтний перебіг, виражений апатико-дисоціативний дефект»; в 2001 - 2004 роках - «Шизофренія параноїдна»; в 2005 році - «Шизофренія, антено-депресивний синдром». 03.10.2005 ОСОБА_4 з діагнозом «Шизофренія, параноїдна форма» була направлена до денного стаціонару №1. У 2009 - 2011 роках ОСОБА_4 встановлювався діагноз «Шизофренія параноїдна», у 2014 році - діагноз: «Резидуальна шизофренія».
Решта медичної документації, дослідженої судом першої інстанції, підтверджує наявність у ОСОБА_4 стійкого хронічного психічного захворювання і після укладення договору також і після укладення договору дарування від 16 квітня 2003 року, зокрема:
З медичної картки амбулаторної хворої ОСОБА_4 з поліклініки №1 Солом'янського району м.Києва судом першої інстанції встановлено, що 2008 року їй був встановлений діагноз «Ішемічна хвороба серця: кардіосклероз дифузний; серцева недостатність І ступеню; атеросклероз аорти, коронарних судин, головного мозку; дисциркуляторна енцефалопатія ІІ».
З медичної картки амбулаторної хворої ОСОБА_4 з поліклініки №1 Солом'янського району м.Києва вбачається, що у 2011 році їй встановлювався діагноз: «Ішемічна хвороба серця: дифузний кардіосклероз; атеросклероз судин головного мозку; дисциркуляторна енцефалопатія ІІ-ІІІ».
З медичної картки стаціонарного хворого за № 2725 Київської міської психоневрологічної лікарні №1 судом першої інстанції встановлено, що з 19 квітня 2011 року по 16 травня 2011 року ОСОБА_4 проходила стаціонарне обстеження та лікування в Київській міській клінічній психоневрологічній лікарні №1 з діагнозом «Резидуальна шизофренія на тлі прогресуючого атеросклерозу. Гіпертонічна хвороба ІІІ стадії». При патопсихологічному дослідженні 21 квітня 2011 року зазначалось, що на першому плані - виражені порушення інтелектуально-мнестичних здібностей, що сягають недоумства, на тлі ендогенного розладу, соціальна та побутова безпорадність. При огляді невропатологом 21 квітня 2011 року встановлено діагноз: «Аторосклеротична дисциркуляторна енцефалопатія ІІІ ступеню». При огляді терапевтом 27 квітня 2011 року було встановлено діагноз: «Ішемічна хвороба серця з артеріальною гіпертензією ІІ ступеню»; кардіокоронаросклероз. Недостатність кровообігу ОСОБА_13 пієлонефрит у стадії загострення». У медичній картці № 2725 стаціонарної хворої наявний витяг з медичної карти амбулаторної хворої від 27 квітня 2011 року, в якому лікарем Київського міського психоневрологічного диспансеру №5 вказаний діагноз: «Шизофренія, параноїдна форма, безперервно-прогредієнтний перебіг з вираженим апатико-дисоціативним типом. Хвороба альцгеймера?».
З наявної у матеріалах справи копії консультативного висновку лікарів-психіатрів Київського міського психоневрологічного диспансеру №5 судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_4 20 лютого 2014 року в диспансері амбулаторно пройшла лікарсько-консультативну комісію, при цьому, їй був встановлений діагноз «Шизофренія, параноїдна форма». Вказано, що ОСОБА_4 перебуває на диспансерному спостереженні з лютого 1981 року. (а. с. 238 т. 1)
Згідно копії довідки лікаря Київського міського психоневрологічного диспансеру №5 ОСОБА_14 , ця довідка видана ОСОБА_4 в тому, що вона перебуває на обліку в психіатра з 1981 року з приводу хронічного нервово-психічного захворювання, неодноразово лікувалась в ПНБ №1. (а. с. 34 т. 1)
Крім того, судом першої інстанції були допитані свідки.
Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_3 повідомила, що ОСОБА_4 - це мати її цивільного чоловіка, з яким вона знайома з 2001 року, як і з самою ОСОБА_4 , відповідача вона не знає. Зазначила, що ОСОБА_4 була спокійною жінкою, але в неї була психічна хвороба з млявим перебігом, з приводу якої вона перебувала на обліку в психіатра з 1970-х років, періодично проходила лікування у психіатричних лікарнях, а в подальшому з цієї ж причини пішла на пенсію по інвалідності. У житті ОСОБА_4 періодично втрачала пам'ять та орієнтацію, перебувала у ненормальному психічному стані. Про те, що квартира була подарована, ОСОБА_4 дізналась від працівників ЖЕКу, після чого звернулась до суду, оскільки була переконана, що квартиру нікому не дарувала, а відчуження відбулося не з її волі.
Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_9 повідомила, що з 10 лютого 2011 року вона проживала разом з ОСОБА_4 та доглядала за ОСОБА_4 до дня її смерті - ІНФОРМАЦІЯ_1 . Відповідач приїхала 10 березня 2012 року, щоб вивезти ОСОБА_4 до притулку. Свідок їй відмовила і більше вона відповідача не бачила. Свідок зазначив, що жила з ОСОБА_4 вдвох у квартирі на АДРЕСА_1 . ОСОБА_4 не мала іншого місця проживання. ОСОБА_4 говорила, що квартира належала їй, а за квартиру сплачувала свідок. Свідок зазначила, що періодично ОСОБА_4 втрачала пам'ять, а потім приходила до тями, проте нічого цього не пам'ятала, була хворою людиною і не керувала своїми діями. Свідок зазначає, що викликала лікарів, які констатували, що ОСОБА_4 психічно хвора. ОСОБА_4 спостерігалася та періодично проходила лікування в ПНД №5. ОСОБА_9 зазначила, що дізналась, що квартира не належить ОСОБА_4 , коли після приїзду відповідача вони пішли до ЖЕКу і там повідомили, що квартира належить відповідачу. При цьому ОСОБА_4 здивувалася цьому факту та після цього проходила лікування в ПНД, оскільки в неї був стрес через те, що квартира не належить їй.
Допитаний судом першої інстанції свідок ОСОБА_8 повідомив, що ОСОБА_4 і відповідачка йому знайомі; ОСОБА_4 була подругою його матері, нині вже покійної. Вказав, що за життя ОСОБА_4 висловлювала бажання подарувати квартиру своїй сестрі ОСОБА_6 . Ініціатива щодо переоформлення квартири на ОСОБА_6 виходила саме від ОСОБА_4 . При укладенні договору дарування він на підставі довіреності діяв від імені сестри ОСОБА_4 - ОСОБА_6 . У свою чергу, наскільки йому відомо, ОСОБА_4 була повністю право- і дієздатною; за життя вона самостійно отримувала пенсію, ходила в магазини, допомагала своїм сусідкам, мала хороші комунікаційні навички, була товариською, постійно спілкувалася, постійно перебувала в доброму настрої та була досить енергійною. Підстави для висновку про наявність у ОСОБА_4 будь-яких психічних проблем були відсутні.
Дослідивши висновок судово-психіатричної експертизи, вислухавши показання свідків, дослідивши медичну документацію ОСОБА_4 , та встановивши обставини справи, суд першої інстанції, з яким погоджується апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про доведеність належними та допустимими доказами підстав для задоволення позовних вимог, а саме позивачем надано докази того, що ОСОБА_4 під час укладення договору дарування 16 квітня 2003 року не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.
Оцінюючи показання свідка ОСОБА_8 , який брав участь у вчиненні правочину від 16 квітня 2003 року і діяв тоді він імені ОСОБА_6 , суд першої інстанції обґрунтовано не прийняв їх до уваги, оскільки надані свідком пояснення про відсутність у ОСОБА_4 за її життя розладів психічної діяльності суперечать вищенаведеним об'єктивним даним медичної документації та клінічним даним, і такі ж висновки щодо показання свідка ОСОБА_8 викладені в дослідницькій частині висновку судово-психіатричної експертизи.
Натомість, суд першої інстанції правильно виснував, що покази свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_9 щодо наявності в ОСОБА_4 за її життя розладів психічної діяльності, які сягли вираженого ступеню, зокрема, в момент укладення оспорюваного договору дарування, в цілому підтверджуються даними наявної в матеріалах справи медичної документації, а також висновком судово-психіатричної експертизи № 419 від 29 липня 2021 року.
Апеляційний суд відхиляє як неспроможні доводи апеляційної скарги щодо неможливості встановлення експертами психічного стану ОСОБА_4 , посилаючись на відсутність медичної документації, яка б свідчила про стан її здоров'я саме станом на 16 квітня 2003 року, з огляду на те, що предметом експертизи є психічний стан особи у певні юридично значимі проміжки часу, що не вимагає обов'язкового фіксування психічного стану особи саме на дату укладення договору, та зважаючи на обґрунтування, викладені в дослідницькій частині висновку судово-психіатричної експертизи, в яких експерт посилався на закономірності перебігу наявного у ОСОБА_4 психічного захворювання.
Доводи апеляційної скарги, що у висновку експертизи акцентується увага на захворюванні ОСОБА_4 після 2003 року, що, на думку відповідача, не має відношення до усвідомлення нею своїх дій при підписанні договору, відхиляються апеляційним судом, оскільки фактично такі доводи є незгодою з методикою дослідження та висловленням власних припущень, не маючи при цьому спеціальних знань у відповідній сфері.
Є неспроможними доводи апеляційної скарги, що оскільки експертом у своєму висновку фактично визнано, що ОСОБА_4 весь час з 1980 року по момент смерті не могла усвідомлювати своїх дій, то фактично ним визнано, що ОСОБА_4 весь час могла бути недієздатною, однак відповідно до ст. 39 ЦК України фізична особа може бути визнана недієздатною тільки судом, але вказаного не було.
Апеляційний суд звертає увагу, що в межах даних доводів відповідачем здійснюється підміна понять та відсутня логічна послідовність, оскільки визнання судом особи недієздатною відповідно до ст. 39 ЦК України спричиняє певні наслідки юридичного характеру, водночас, нездійснення таких процесуальних дій судом саме по собі не наділяє особу фактичною спроможністю усвідомлення своїх дій та керувати ними, якщо в зв'язку з перебігом певних психічних розладів здоров'я така спроможність у особи відсутня.
Доводи апеляційної скарги, що ОСОБА_4 весь час до смерті проживала одна і ніхто нею фактично не опікувався, що є неможливим у випадку неспроможності особи усвідомлювати значення своїх дій, відхиляються апеляційним судом як припущення, крім того, дані аргументи спростовуються показаннями свідка ОСОБА_9 , яка повідомила, що з 10 лютого 2011 року вона проживала разом з ОСОБА_4 та доглядала за нею до дня її смерті, а згідно медичної документації ОСОБА_4 , остання періодично проходила стаціонарне обстеження та лікування в медичних закладах психіатричного профілю.
Апеляційний суд не вбачає підстав для врахування правових висновків Верховного Суду, на які посилається ОСОБА_1 в апеляційній скарзі, а саме в постановах від 30 січня 2019 року в справі № 462/3286/16-ц, від 19 червня 2019 року в справі № 554/11179/13-ц, від 11 листопада 2019 року в справі № 496/4851/14-ц, від 02 листопада 2020 року в справі № 326/81/15, від 30 березня 2021 року в справі № 650/1252/17, від 01 червня 2023 року в справі № 696/220/21, оскільки рішення суду першої інстанції їм не суперечить, а постанови, на які посилається відповідач в апеляційній скарзі, не є подібними із справою, яка є предметом перегляду апеляційним судом, оскільки у вказаній справі на підставі її доказової бази встановлені інші фактичні обставини справи, зокрема, висновком експертизи встановлено неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та керувати ними, висновок експертизи є категоричним і не ґрунтується на припущеннях, як помилково вказувала відповідач.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 здійснює переоцінку показань свідків та висловлює сумніви щодо правдивості показань свідка ОСОБА_3 , якою не було надано відповідних доказів на підтвердження того, що вона знала ОСОБА_4 з 2001 року. Апеляційний суд звертає увагу, що відповідно до ч. 1 ст. 90 ЦПК України показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи, даний доказ є самостійним в розумінні положень ЦПК України і не потребує підтвердження іншими доказами.
Посилання відповідача в апеляційній скарзі на показання свідка ОСОБА_8 , який підтвердив, що підстави для висновку про наявність у ОСОБА_4 будь-яких психічних проблем були відсутні, не спростовують правильних висновків суду першої інстанції, з огляду на те, що саме висновок експерта в цьому випадку є належним доказом медичного характеру в розумінні статті 77 ЦПК України, і оскільки у висновку судово-психіатричної експертизи встановлено неможливість ОСОБА_4 усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними станом на час укладення оспорюваного правочину.
Також в апеляційній скарзі відповідач, посилаючись на сплив позовної давності, зазначала, що ОСОБА_4 при зверненні з позовом вказувала, що про порушення свого права їй стало відомо в листопаді 2012 року, коли вона вирішила зареєструвати в квартирі сина, однак доказів на підтвердження вказаного нею не надано, крім того, ОСОБА_4 та її син не могли не звернути увагу, що ОСОБА_1 оплачує комунальні послуги, починаючи з травня 2012 року. Відповідач вважала, що позивачем пропущено строк позовної давності та не наведено поважних причин для його поновлення.
Відповідно до ст. 256, 257, 261 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Відповідно до ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року в справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18) вказано, що «…можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов».
Разом із тим, відповідачем не надано суду будь-яких інших доказів на підтвердження того, що ОСОБА_4 до листопада 2012 року була обізнана з порушенням свого права, оскільки матеріали справи не містять доказів звернення ОСОБА_4 з претензіями до обдарованої ОСОБА_6 чи відповідача ОСОБА_1 , чи звернень даних осіб до ОСОБА_4 з вимогами про виселення, або доказів звернення ОСОБА_4 із заявами до правоохоронних органів з приводу вибуття спірної квартири з її власності.
Апеляційний суд враховує, що квитанції, надані стороною відповідача, про сплату у 2012 році ОСОБА_1 комунальних послуг за квартиру самі по собі не підтверджують обізнаність ОСОБА_4 про укладений договір дарування від 16 квітня 2003 року.
В будь-якому випадку, звернувшись до суду з позовом в лютому 2014 року, навіть з урахуванням сплати ОСОБА_1 комунальних послуг в травні 2012 року, ОСОБА_4 не пропустила загальний трирічний строк позовної давності.
Враховуючи вищевикладене, доводи відповідача, що в уточненій позовній заяві ОСОБА_3 повідомляє про обізнаність померлої ОСОБА_4 про порушення своїх прав уже в інший час, а саме навесні 2013 року, не мають правового значення та відхиляються апеляційним судом як необґрунтовані.
Апеляційний суд відхиляє нерелевантні посилання відповідача в апеляційній скарзі на правові висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду щодо неможливості застосування судом позовну давність за власною ініціативою, оскільки у постановах, про які зазначено в апеляційній скарзі, йдеться про застосування наслідків спливу позовної давності у вигляді відмови в позові відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦК України, тобто за заявою сторони у спорі.
Натомість, у випадку дотримання строку позовної давності у позивача відсутні самі підстави для ініціювання питання про її поновлення, відтак, доводи апеляційної скарги, що в позовах ОСОБА_5 та ОСОБА_3 відсутня вимога про поновлення строків позовної давності, є помилковими та відхиляються апеляційним судом.
Оцінюючи правильність висновків суду першої інстанції в цілому в сукупності з доводами апеляційної скарги, апеляційний суд враховує, що відповідач в апеляційній скарзі не посилалася на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі Sutyazhnik v. Russia (№ 8269/02 від 23 липня 2009 року) зроблено висновок про те, що відступи від принципу правової визначеності виправдані лише у випадках необхідності при обставинах істотного і непереборного характеру, зокрема, відступ від цього принципу недопустимий лише задля правового пуризму, тобто невідступного слідування вимогам процесуального закону при вирішенні питання щодо застосування чи скасування таких, що набрали законної сили, судових рішень без врахування того, чи призведе це у подальшому до реального, а не формального усунення допущених судових помилок, надмірно формального, бюрократичного застосування правових норм й вчинення дій, що мають юридичне значення, безвідносне врахування їх доцільності, виходячи з обставин конкретної справи й необхідності забезпечення ефективного захисту прав, свобод та інтересів, а з метою виправлення помилки, що має фундаментальне значення для судової системи. Не може бути скасоване правильне по суті судове рішення та не може бути відступлено від принципу правової визначеності лише задля правового пуризму.
На цю ж позицію ЄСПЛ посилався Верховний Суд в постановах від 19 липня 2023 року в справі № 2-3353/11 (провадження № 61-16264св21), від 06 березня 2024 року в справі № 359/11910/14-ц (провадження № 61-15022св23), від 03 квітня 2024 року в справі № 752/1074/20 (провадження № 61-5738св23).
З метою дотримання принципу правової визначеності та недопущення правового пуризму, апеляційний суд не знаходить підстав для скасування рішення суду першої інстанції з підстав застосування норм ЦК України до спірних правовідносин.
Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі, зводяться до переоцінки доказів та повторного викладення аргументів, кожному з яких було надано належної оцінки судом, і не спростовують правильних висновків суду першої інстанції.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Оскільки за наслідками апеляційного перегляду апеляційну скаргу залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін, відповідно до ст. 141 ЦПК України судові витрати, понесені відповідачем, покладаються на неї і перерозподілу судових витрат не здійснюється.
Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення.
Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 26 вересня 2023 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 28 лютого 2025 року.
Головуючий: Кашперська Т.Ц.
Судді: Фінагеєв В.О.
Яворський М.А.