11 лютого 2025 року місто Київ
Справа № 757/31500/15-ц
Апеляційне провадження № 22-ц/824/4195/2025
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Головуючого судді Желепи О.В. (суддя-доповідач), суддів: Мазурик О.Ф., Поливач Л.Д.
за участю секретаря судового засідання Рябошапки М.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 24 вересня 2024 року (ухвалено у складі судді Бусик О.Л., повне рішення складено 04 жовтня 2024 року)
у справі за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Національного банку України, Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Держави Україна в особі Вищої ради правосуддя про визнання незаконною бездіяльності та відшкодування шкоди
Короткий зміст позовних вимог
31 серпня 2015 року позивач звернувся до суду із позовом, у якому, з урахуванням нової редакції позову від 06 червня 2017 року та заяви про збільшення розміру позовних вимог від 17 червня 2024 року просив:
- визнати незаконною бездіяльність Держави Україна в особі Вищої Ради Правосуддя, яка не організувала правову систему України для розгляду її органами судової влади упродовж розумного строку цивільної справи за позовом ОСОБА_1 від 20.07.2009;
- визнати незаконною бездіяльність Держави Україна в особі Національного Банку України, який діючи через прирівняного за своїм статусом до його представника ліквідатора Акціонерного банку «Банк регіонального розвитку» Євсієнка Ігоря Савелійовича не виконав на користь ОСОБА_1 рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 23.06.2011 та рішення Апеляційного суду м. Києва від 22.02.2012;
- зобов'язати Державну казначейську службу України списати з єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 , або, як альтернатива, стягнути на користь ОСОБА_1 з Державного бюджету України 9 848,98 гривень у відшкодування майнової шкоди та 43 478,20 гривень у відшкодування моральної шкоди, остаточний розмір яких підлягає перерахунку на дату фактичного виконання судового рішення у виконавчому провадженні.
В обґрунтування позову зазначав, що 08 жовтня 2008 року він уклав із Акціонерним банком «Банк регіонального розвитку» (далі - Банк) договір банківського вкладу на суму 31 000 грн, за яким мав отримувати щомісячні проценти у розмірі 20,5% річних до 14 жовтня 2009 року. Унаслідок призначення у Банк тимчасової адміністрації з квітня 2009 року позивач перестав отримувати нараховані проценти.
Строк дії договору завершився 14 жовтня 2009 року, проте Банк не повернув позивачеві вклад і належні проценти, а без згоди позивача перевів кошти на рахунок «до запитання» без нарахування процентів. Позивач отримав від Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 31 000 грн основної суми вкладу та 3 952,29 грн процентів, але лише за період з квітня 2009 року до 14 жовтня 2009 року. На думку позивача, це не покрило всіх його вимог, оскільки Банк мав продовжувати нараховувати проценти й після настання строку повернення вкладу (до фактичного розрахунку з ним).
З метою захисту своїх прав, у 2009-2010 роках позивач звертався до Шевченківського районного суду м. Києва та Апеляційного суду м. Києва, однак його позовну заяву то залишали без руху, то повертали, вважаючи, що позивач не усунув недоліків чи не сплатив судовий збір. Згодом суди вищих інстанцій (Апеляційний суд, Верховний Суд України) скасовували ці ухвали, наголошуючи на звільненні позивача від сплати судового збору та повертаючи справу на новий розгляд.
Позивач вважав, що цим було порушене його право на доступ до правосуддя через затягування прийняття позову до розгляду.
Шевченківський районний суд м. Києва рішенням від 23 червня 2011 року стягнув на користь позивача інфляційні втрати, 3% річних та інші витрати, але переважну частину вимог відхилив. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 22 лютого 2012 року відмову в решті позову скасовано, а вимоги позивача задоволено.
У межах виконавчих проваджень ліквідатор Банку отримав виконавчі документи щодо виконання рішень Шевченківського районного суду м. Києва та Апеляційного суду м. Києва, проте відмовився виконувати рішення судів, посилаючись на розпочату процедуру ліквідації Банку та «несвоєчасність» рішень судів. За інформацією Національного банку України, станом на лютий 2014 року затверджено ліквідаційний баланс банку, і тривають заходи з виключення його з ЄДР.
Позивач вважав, що ліквідатор, маючи статус особи, прирівняної до представника Національного банку України, діяв протиправно та спричинив йому шкоду невиконанням судових рішень.
Оскільки невиконання рішення суду є формою порушення права на мирне володіння майном, позивач вважав, що спричинена шкода (сума заборгованості 2 753,78 грн) має відшкодовуватися за рахунок держави.
З урахуванням ч. 2 ст. 625 ЦК України, ця сума боргу має бути збільшена до 5 080,63 грн.
Окрім цього, тривале судове провадження, постійні перешкоди в доступі до суду та невиконання судових рішень завдали позивачеві моральних страждань.
Позивач вказував на причинно-наслідковий зв'язок між поведінкою представників банку (тимчасового адміністратора та ліквідатора), які ігнорували його вимоги та зловживали процесуальними можливостями, а також діями судових органів, що затягували розгляд справи.
Усе це, на думку позивача, є підставою для стягнення моральної шкоди за порушення його права на розумний строк судового розгляду та ефективне виконання судових рішень.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Печерський районний суд міста Києва рішенням від 24 вересня 2024 року в задоволенні позову відмовив.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
Не погодившись з таким рішенням, ОСОБА_1 11 листопада 2024 року подав через систему «Електронний суд» до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, у якій просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити в повному обсязі.
Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
Заперечуючи проти ухвали суду першої інстанції у складі судді Підпалого В.В. від 25 березня 2024 року про відмову у задоволенні заяви про відвід судді Новака Р.В. вказує на недотримання судом процедури розгляду заяви про відвід судді, оскільки за приписами ч.ч. 2, 3 ст. 40 ЦПК України, питання про відвід судді (Новака Р.В.) спочатку мав вирішити саме той суд, який розглядає справу (тобто суддя Новак Р.В.). Лише у випадку, якщо цей суддя визнав би заяву необґрунтованою, звернення про відвід переходить на розгляд іншого судді, визначеного у порядку, встановленому ч. 1 ст. 33 ЦПК України. Натомість заяву Позивача про відвід судді Новака Р.В. одразу розглянув інший суддя (Підпалий В.В.), що, на думку Позивача, суперечить вимогам процесуального закону і порушує право на розгляд заяви «судом, встановленим законом».
Указує на відсутність належних мотивів відмови в задоволенні заяви про відвід, оскільки суд першої інстанції (суддя Підпалий В.В.) відмовив у задоволенні заяви, пославшись на «презумпцію особистої неупередженості» судді та на необхідність надання «доказів» упередженості. Однак Позивач наголошував на об'єктивному критерії безсторонності (тобто, коли будь-які зовнішні сумніви в неупередженості суду є підставою для відводу), а не суб'єктивному критерії (що вимагає прямого доказу особистих упереджень). За аргументами Позивача кореспондованими рішенням ЄСПЛ, у разі наявності «обґрунтованих приводів боятися» відсутності безсторонності судді, сам суддя має доводити свою неупередженість і, за потреби, заявити самовідвід.
Зазначає про некоректне посилання суду на практику ЄСПЛ в частині того, що суддя Підпалий В.В. у своїй ухвалі обмежився загальною згадкою про «презумпцію особистої неупередженості» судді, не назвавши жодного конкретного рішення ЄСПЛ і не проаналізувавши об'єктивний критерій неупередженості (той, який вимагає зважати на зовнішні сумніви чи побоювання). На думку Позивача, відбулася «вторинна цитата» (тобто запозичення із рішень національних судів, а не безпосередньо з рішень ЄСПЛ), що призвело до перекручення суті висновків ЄСПЛ і неправильного застосування стандарту «незалежного й безстороннього суду».
Таким чином, Позивач стверджує, що процедура розгляду заяви про відвід була порушена (суддя, якому адресована заява про відвід, взагалі її не розглянув), а мотиви ухвали про відмову у відводі не відповідають вимогам як процесуального закону, так і практиці ЄСПЛ щодо «об'єктивної» складової безсторонності суду.
Наголошує на нерелевантному обсязі обґрунтування судового рішення судом першої інстанції з огляду на неправильне та нерелевантне посилання на практику ЄСПЛ. Суд першої інстанції послався на рішення ЄСПЛ у справі «Garsia Ruiz v. Spain» за заявою № 30544/96 (без вказівки точної дати постановлення) та справу «Pronina v. Ukraine» від 18 липня 2016 року. Разом із цим, у правильній транслітерації це «Garcia Ruiz v. Spain» (рішення від 21 січня 1999 року), яке стосується, насамперед, апеляційного розгляду (а не розгляду в першій інстанції). Застосування рішення «Pronina v. Ukraine» не є зрозумілим, оскільки в ньому держава програла через недостатність обґрунтування рішень національних судів, а не навпаки.
Указує, що Позивач посилався на пряму дію норм Конвенції (зокрема, на підставі практики ЄСПЛ) та детально обґрунтовував порушення його прав. За усталеною практикою ЄСПЛ національні суди мусять ретельно й детально розглянути всі посилання на порушення Конвенції. Утім, суд першої інстанції обмежився загальними фразами, без належної оцінки всіх аргументів.
Вважає, що в п. 3 ч. 4 ст. 265 ЦПК України закріплено вищий національний стандарт обґрунтування судових рішень порівняно з мінімальними вимогами ЄСПЛ, оскільки в ньому прямо вказано на обов'язок суду мотивовано оцінити кожен аргумент учасників справи. Суд першої інстанції не виконав цю вимогу.
Посилається на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, а саме застосування Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», який ще не був прийнятий станом на дату виникнення спірних правовідносин (ліквідації Банка), замість належного Закону «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб». У зв'язку із цим - також на порушення судом принципу заборони зворотної дії закону в часі, передбаченого ч. 1 ст. 58 Конституції України.
Вказує на неповноту встановлення судом першої інстанції обставин, які мають значення для справи, і порушення ним норм матеріального та процесуального права в частині вимог Позивача до Відповідача-3, оскільки суди проігнорували роль Держави (Відповідача-3) у недотриманні «розумного строку» судового розгляду.
Позивач стверджував, що Держава Україна в особі Вищої ради правосуддя (правонаступника ВРЮ) не забезпечила організацію правової системи так, щоби його справа була розглянута в розумний строк, а також щоб судові рішення були належно виконані.
Суд першої інстанції не дослідив та не оцінив лист ліквідатора Банка від 13 лютого 2010 року, у якому йшлося про те, що «запізнілі» судові рішення (прийняті у 2011-2012 роках) неможливо виконати через розпочату процедуру ліквідацію Банка. Суд не з'ясував, хто саме винен у затягненні розгляду справи з 2009 до 2012 року, яке дало змогу Банку ухилитися від виконання рішень. Суд мав оцінити обставини щодо неправильного прийняття позовної заяви помічником судді й подальшого скасування ухвал про повернення позовної заяви.
Суд першої інстанції вказав, що Позивач міг оскаржити дії суддів у дисциплінарному порядку. Однак, згідно з практикою ЄСПЛ («Guincho v. Portugal», «Efimenko v. Ukraine», «Loshenko v. Ukraine»), дисциплінарні заходи проти суддів не є ефективним способом захисту права особи на розгляд справи у розумний строк та на відшкодування шкоди. До того ж відомо, що процедура дисциплінарної відповідальності залежить від органів влади й не гарантує компенсації шкоди, завданої затягуванням провадження.
Суд першої інстанції майже дослівно повторив позицію протилежної сторони й не розглянув докладно аргументи Позивача, особливо ті, що стосуються порушення права на суд упродовж розумного строку та права на ефективний засіб правового захисту, що суперечить стандартам обґрунтованості судового рішення та принципу верховенства права.
Суд констатував, що Вища рада правосуддя (правонаступник ВРЮ) нібито не відповідає за тривалість розгляду та недоліки судової системи, проте не пояснив, хто саме має нести відповідальність за системні затримки й порушення в організації судочинства, які визнаються структурною проблемою ЄСПЛ в контексті України.
Щодо неповноти встановлення судом першої інстанції обставин, які мають значення для справи, і порушення ним норм матеріального та процесуального права в частині вимог Позивача до Відповідача-1 вказує про ігнорування судом статусу ліквідатора як представника НБУ та відповідальності держави.
Суд першої інстанції послався на загальні норми Закону України «Про Національний банк України» та «Про банки і банківську діяльність», але не проаналізував статті, що безпосередньо визначають, що тимчасовий адміністратор і ліквідатор, яких призначає НБУ, прирівнюються до представників Національного банку (ч. 6 ст. 80, ч. 5 ст. 92, ч.ч. 4-6 ст. 99 Закону «Про банки і банківську діяльність»).
Суд не врахував, що така особа (ліквідатор), діючи від імені державного органу, несе обов'язок належно виконувати судові рішення на користь Позивача, а невиконання судових рішень може покладати відповідальність на державу.
Так само залишився поза увагою лист НБУ від 17 серпня 2016 року, де зазначено, що ліквідатор отримав виконавчі листи, але подальшого виконання не здійснив. Унаслідок цього суд безпідставно вважав, що Позивач не довів факт передачі виконавчих листів ліквідатору, оскільки сам ліквідатор у листах не заперечував, що виконавчі документи від державного виконавця отримано.
Звертає увагу, що ліквідатор Банка не відніс вимоги Позивача до жодної черги кредиторів, натомість суд не має повноважень з'ясовувати ці обставини.
Вважає, що його вимоги мали задовольнятися поза чергою за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, оскільки йдеться про проценти за вкладом, інфляційні втрати та 3% річних, розмір яких не перевищує визначену для цього суму. А навіть у випадку включення до черги кредиторів, його вимоги мали передаватися третій особі - ТОВ «Агенція комплексного захисту бізнесу «Дельта М», однак суд проігнорував цю обставину.
Щодо неповноти встановлення судом першої інстанції обставин, які мають значення для справи, та порушення ним норм матеріального й процесуального права в частині вимоги Позивача до Відповідача-2 (Держави Україна в особі Державної казначейської служби України), вказує, що суд першої інстанції «перекрутив» зміст позовної вимоги до Державної казначейської служби України, вказавши, що Позивач просить списати кошти «з рахунку ДКСУ», хоча насправді вимога стосувалася списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України.
Суд послався на ч. 7 ст. 319 ЦК України на обґрунтування того, що інші особи (зокрема Банк) можуть продовжувати користуватися майном Позивача. Однак, після ухвалення остаточних судових рішень на користь Позивача таке «користування» втрачає підставу і підпадає під дію ст. 382 КК України в частині невиконання судового рішення.
Вважав неспроможним довід суду першої інстанції про те, що розмір вкладу не є розміром шкоди у розумінні ЦК України, адже безпосередньо банківський вклад було повернуто Позивачу Фондом гарантування вкладів фізичних осіб, а зміст позовних вимог Позивача полягав лише у стягненні недоплачених процентів за цим вкладом, а також втрат від їх знецінення відповідно до ст. 625 ЦК України, що також становить матеріальну шкоду в розумінні ЄСПЛ (пункти 103-107 справи «Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine»).
Стверджував про нерелевантність посилання на постанову Верховного Суду від 18.02.2021 у справі № 757/63349/19-ц, з огляду на відмінність правовідносин у цій справі. Зокрема, у Позивача є судове рішення про стягнення коштів, яке набрало законної сили, тоді як у справі, на яку посилався суд, такого рішення не було. До того ж у відносинах із Позивачем підлягали застосуванню норми старого Закону України «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб», а не Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Суд помилково послався на недоведеність бездіяльності НБУ, оскільки держава має позитивні зобов'язання щодо забезпечення реального виконання судових рішень, у тому числі в «горизонтальних» відносинах між приватними суб'єктами. Відповідно, якщо органи держави (НБУ як головний орган, що призначає ліквідатора Банку) не вживають заходів з виконання судових рішень, є підстави покладати на державу відповідальність за шкоду.
Суд фактично переклав на Позивача обов'язок доводити всю сукупність обставин, хоча відповідно до практики ЄСПЛ діє презумпція моральної шкоди у разі надмірної тривалості провадження чи невиконання рішення проти держави. Цю презумпцію має спростувати саме держава, а не навпаки.
Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи
У відзиві на апеляційну скаргу представник НБУ - Сокалюк Д.В. проти апеляційної скарги заперечував, просив її відхилити, рішення суду першої інстанції залишити без змін.
На спростування заперечень позивача проти ухвали про відмову у відводі судді вказував, що навіть якщо при первинному розгляді заяви про відвід судді Новака Р.В. і були процедурні недоліки, згодом суддя Новак Р.В. сам заявив відвід, і справу передали іншому судді - Бусик О.Л., а тому це порушення було «формальним» і не вплинуло на фінальне рішення у справі.
Щодо тверджень про «необґрунтоване збагачення» ліквідатора зазначив, що посилання Позивача на декларацію ліквідатора Банку (покупка ним та його дружиною майна) не доводить протиправну бездіяльність НБУ та не свідчить про незаконність чи необґрунтованість рішення суду першої інстанції. Ці обставини, на думку НБУ, не мають причинно-наслідкового зв'язку з відмовою у задоволенні позову.
Щодо позовної вимоги про відшкодування матеріальної та моральної шкоди наголосив, що вимоги кредиторів Банку під час ліквідації були задоволені лише частково (близько 40 млн грн), тоді як загальна сума вимог сягала понад 600 млн грн, тож задоволення вимог Позивача було фактично неможливим через брак коштів.
Посилання Позивача на передачу «незадоволених вимог» до колекторської компанії (ТОВ «Дельта М») вважав лише припущенням, оскільки немає доказів, що в такий спосіб Позивач реально міг би отримати кошти.
Відповідач-2 - Державна казначейська служба України правом на подачу відзиву на апеляційну скаргу не скористався.
Відзив на апеляційну скаргу представник Вищої ради правосуддя - Ізвєков К.В. подав із пропущенням строку на його подання, встановленого в ухвалі про відкриття апеляційного провадження, питання про поновлення строку на його подачу не ініціював, а тому колегія суддів не бере його до уваги.
Позиція учасників справи, які з'явилися в судове засідання
У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 доводи апеляційної скарги підтримав у повному обсязі, просив їх задовольнити з підстав, викладених в апеляційній скарзі, рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове про повне задоволення позовних вимог.
Представник Національного банку України - Решетило С.В. проти апеляційної скарги заперечував з підстав, викладених у відзиві на апеляційну скаргу, просив її відхилити, рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Вища рада правосуддя та Державна казначейська служба України своїх представників у судове засідання не направили, про дату, час та місце судового розгляду були повідомлені належним чином, шляхом доставлення судових повісток-повідомлень до електронного кабінету в ЄСІТС.
У відзиві на апеляційну скаргу Вища рада правосуддя просила розглядати справу за відсутності свого представника.
З урахуванням приписів частини другої статті 372 ЦПК України, колегія суддів ухвалила розглядати справу за відсутності представників Вищої ради правосуддя та Державної казначейської служби України.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
Судом встановлено, що 08 жовтня 2008 року ОСОБА_1 уклав з Акціонерним банком «Банк регіонального розвитку» договір банківського вкладу до 14 жовтня 2009 року на суму 31000 гривень зі сплатою 20,5% річних процентів щомісячно.
Рішеннями Кваліфікаційної комісії Національного банку України з питань сертифікації тимчасових адміністраторів та ліквідаторів банків Євсієнку І.С. і Яцурі А.С. були надані сертифікати № 163 і № 168 від 12 березня 2009 року щодо функцій тимчасового адміністратора і ліквідатора банків, про що оголошено у «Віснику Національного банку України» за лютий 2012 року.
23 березня 2009 року прийнято постанову Правління Національного банку України № 157 «Про призначення тимчасової адміністрації в Акціонерному банку «Банк регіонального розвитку». Керівником тимчасової адміністрації за договором фізичну особу - незалежного експерта Яцуру A.C .
Відповідно до п. 3 Постанови № 157 введено мораторій на задоволення вимог кредиторів строком на шість місяців - з 24 березня 2009 року до 23 вересня 2009 року.
Із листа від 08 травня 2009 року вбачається, що після призначення тимчасовий адміністратор банку у порушення договору припинив виплату позивачу щомісячних процентів.
20 липня 2009 року позивач звернувся до Шевченківського районного суду міста Києва з позовом про захист свого права, порушеного тимчасовим адміністратором Банку.
11 вересня 2009 року прийнято постанову Правління Національного банку України № 548 «Про продовження мораторію на задоволення вимог кредиторів Акціонерного банку «Банк регіонального розвитку» та продовжено мораторій з 24 вересня 2009 року до 23 березня 2010 року.
02 грудня 2009 року прийнято постанову Правління Національного банку України № 713 «Про відкликання банківської ліцензії та ініціювання процедури ліквідації Акціонерного банку «Банк регіонального розвитку».
21 січня 2010 року позивач отримав у ВАТ КБ "Хрещатик" від Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 31000 гривень банківського вкладу, а також 3952,29 гривень процентів, нарахованих лише до закінчення строку дії договору банківського вкладу 14 жовтня 2009 року.
Листами від 11 лютого 2010 року та 15 березня 2010 року ліквідатор Банку відхилив вимоги позивача, вважаючи їх санкціями "... відповідно до практики застосування термінів, слів та словосполучень у юриспруденції...", що не підтверджені судовими рішеннями.
Ухвалою Верховного Суду України від 28 липня 2010 року була скасована ухвала Апеляційного суду міста Києва від 30 грудня 2009 року, а питання про прийняття апеляційної скарги передано на новий розгляд до цього суду.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 23 червня 2011 року з Банку на користь Позивача було стягнуто 707,09 гривень інфляційних втрат, 3% річних у розмірі 156,13 гривень, а всього 863,22 гривень, та 120 гривень витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, а в решті позову відмовлено.
Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 22 лютого 2012 року рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 23 червня 2011 року в частині відмови у задоволенні решти позову було скасовано і постановлено в цій частині нове рішення про задоволення позову.
25 червня 2012 року постановами державного виконавця були відкриті виконавчі провадження щодо виконання рішень Шевченківського районного суду міста Києва від 23 червня 2011 року та Апеляційного суду міста Києва від 22 лютого 2012 року.
26 листопада 2012 року державний виконавець закінчив виконавчі провадження і передав виконавчі листи для подальшого належного виконання ліквідатору Банку.
27 листопада 2012 року прийнято постанову Правління Національного банку України № 496 «Про продовження процедури ліквідації Акціонерного банку «Банк регіонального розвитку» з 07 грудня 2012 року до 01 квітня 2013 року.
25 березня 2013 року прийнято постанову Правління Національного банку України № 104 «Про продовження процедури ліквідації Акціонерного банку «Банк регіонального розвитку» з 01 квітня 2013 року до 01 листопада 2013 року.
01 листопада 2013 року прийнято постанову Правління Національного банку України № 436«Про продовження процедури ліквідації Акціонерного банку «Банк регіонального розвитку» з 02 листопада 2013 року до 30 листопада 2013 року.
Позиція суду апеляційної інстанції
Заслухавши доповідь головуючого судді Желепи О.В., пояснення позивача та представника НБУ, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, що заявлялися у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права
Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Указаним вимогам рішення суду першої інстанції відповідає.
Щодо вимог до Держави України в особі Національного банку України
Вимоги позивача до Держави України в особі Національного банку України заявлені у зв'язку із протиправним, на думку позивача, невиконанням ліквідатором Банку, який за своїм статусом прирівняний до представника Національного банку України, рішень судів, ухвалених на користь позивача.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог до Відповідача-1 суд першої інстанції виходив із того, що в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази того, що Національним банком України внаслідок своєї діяльності було порушено право позивача на отримання коштів за рішенням суду чи те, що позивачу було завдано будь-якої іншої шкоди. Суд урахував, що в процесі ліквідації Банку було задоволено вимоги кредиторів на загальну суму всього лише у розмірі 40 088,54 тисяч гривень, (при тому, що вимоги лише 3 черги сягали 308 989,56 тисяч гривень), а тому вважав очевидною неможливість задовольнити вимогу позивача щодо стягнення коштів за виконавчими документами (7 черга вимог), а тому спростованими твердження позивача про завдання йому майнової шкоди.
Колегія суддів погоджується із такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
Відповідно до статті 2 Закону України «Про Національний банк України» (тут і надалі - у редакції від 21.03.2009, Закон № 679) Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України.
Відповідно до Конституції України основною функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці України (ст. 6 Закону № 679).
Стаття 7 Закону № 679 містила перелік інших функцій НБУ, серед яких, зокрема є функція здійснення банківського регулювання та нагляду.
Приписи статті 55 Закону № 679 визначали, що головною метою банківського регулювання і нагляду є безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів. Національний банк здійснює функції банківського регулювання і нагляду за діяльністю банків в межах та порядку, передбачених законодавством України. Національний банк здійснює постійний нагляд за дотриманням банками, їх підрозділами, афілійованими та спорідненими особами банків на території України та за кордоном, банківськими об'єднаннями, представництвами та філіями іноземних банків в Україні, а також іншими юридичними та фізичними особами банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку і економічних нормативів. Національний банк не здійснює перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності осіб, зазначених у цій статті.
На розвиток цих положень, стаття 75 Закону України «Про банки та банківську діяльність» (тут і надалі - у редакції від 09.01.2009, Закон № 2121) передбачала, що Національний банк України зобов'язаний призначити тимчасову адміністрацію у разі істотної загрози платоспроможності банку. Тимчасова адміністрація приступає до виконання своїх обов'язків негайно після прийняття рішення про її призначення. Тимчасова адміністрація очолюється керівником, який призначається Національним банком України.
Стаття 80 Закону № 2121 визначала, що при виконанні своїх обов'язків тимчасовий адміністратор за своїм статусом прирівнюється до представника Національного банку України.
Згідно зі статтею 85 Закону № 2121 з метою створення сприятливих умов для відновлення фінансового стану банку, який відповідав би встановленим цим Законом та нормативно-правовими актами Національного банку України вимогам, Національний банк України має право введення мораторію на задоволення вимог кредиторів під час здійснення тимчасової адміністрації, але на строк не більше шести місяців. Протягом дії мораторію: 1) забороняється стягнення на підставі виконавчих документів та інших документів, за якими здійснюється стягнення відповідно до законодавства України; 2) не нараховуються неустойка (штраф, пеня), інші фінансові (економічні) санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язаньі зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів).
Приписами частини другої статті 58 Закону № 2121 банк не відповідає за невиконання або несвоєчасне виконання зобов'язань у разі оголошення мораторію на задоволення вимог кредиторів, зупинення операцій по рахунках, арешту власних коштів банку на його рахунках уповноваженими органами державної влади.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 86 Закону № 2121 діяльність тимчасового адміністратора припиняється, зокрема, у разі відкликання банківської ліцензії та прийняття рішення про призначення ліквідатора.
Згідно з частиною третьою статті 89 Закону № 2121 протягом одного місяця з дня опублікування оголошення про відкриття ліквідаційної процедури кредитори мають право заявити ліквідатору про свої вимоги до банку.
За приписами пунктів 3, 4, 8 частини першої статті 91 Закону № 2121 з дня прийняття рішення про відкликання ліцензії та призначення ліквідатора: строк виконання всіх грошових зобов'язань банку та зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) вважається таким, що настав; припиняється нарахування процентів, неустойки (штрафу, пені) та інших економічних санкцій по всіх видах заборгованості банку; вимоги за зобов'язаннями банку, що виникли під час проведення ліквідації, можуть пред'являтися тільки в межах ліквідаційної процедури.
У справі, що переглядається встановлено та не заперечується сторонами, що з 23 березня 2009 року в Банку була введена тимчасова адміністрація із одночасним введенням мораторію на задоволення вимог кредиторів до 23 березня 2010 року (з урахуванням продовження його дії через 6 місяців з моменту введення).
У вказаний період ще мали місце договірні відносини Банку з позивачем щодо банківського вкладу, які діяли з 08 жовтня 2008 року до 14 жовтня 2009 року.
З 02 грудня 2009 року була розпочата процедура ліквідації Банку.
Відповідно до положень частини першої статті 3 Закону України «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції від 05.08.2009) Фонд гарантує кожному вкладнику учасника (тимчасового учасника) Фонду та санаційного банку відшкодування коштів за його вкладами, включаючи відсотки, в розмірі вкладів на день настання недоступності вкладів, але не більше 150 000 гривень по вкладах у кожному із таких учасників. Зазначений розмір відшкодування коштів за вкладами, включаючи відсотки, за рахунок коштів Фонду може бути збільшено за рішенням адміністративної ради Фонду залежно від тенденцій розвитку ринку ресурсів, залучених від вкладників учасниками (тимчасовими учасниками) Фонду.
21 січня 2010 року позивач отримав у ВАТ КБ «Хрещатик» від Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 31 000 гривень банківського вкладу, а також 3 952,29 гривень процентів, нарахованих до закінчення строку дії договору банківського вкладу 14 жовтня 2009 року.
Тобто «базові» вимоги позивача до Банку, у контексті виконання сторонами зобов'язань за договором вкладу, були погашені, а зобов'язання - припиненні належним виконанням.
Доводи позивача про те, що тимчасовий адміністратор з квітня 2009 року, тобто ще до введення процедури ліквідації Банку, протиправно припинив виплачувати щомісячні проценти за вкладом, та зменшив потенційний дохід позивача від договору вкладу на суму відсотків, які могли б бути нараховані при повторному вкладені отриманих процентів у суму вкладу за період з квітня 2009 року по жовтень 2009 року, не свідчать про те, що наявний склад правопорушення, який дозволяє суду покласти відповідальність на державу. Колегія суддів зауважує, що і до ухвалення рішення на користь позивача про стягнення коштів і під час виконання постановлених рішень, отримати недоплачені кошти позивач міг лише в межах процедури ліквідації та в порядку черговості, а тому суд вірно встановив відсутність прямого причинного зв'язку між недоотриманням позивачем відсотків, та присуджених позивачу сум за рішенням судів та діями ліквідатора, призначеного НБУ.
Так, відповідно до статті 96 Закону № 2121 Кошти, одержані в результаті ліквідаційної процедури, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів у такій черговості: 1) зобов'язання, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров'ю громадян; 2) грошові вимоги по заробітній платі, що виникли із зобов'язань банку перед працівниками до порушення процедури ліквідації банку; 3) вимоги вкладників - фізичних осіб у частині перевищення суми, передбаченої системою гарантування вкладів фізичних осіб, але не більше еквівалента 50 000 гривень; 4) вимоги вкладників - фізичних осіб у частині, що перевищує еквівалент 50 000 гривень; 5) вимоги Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, що виникли у випадках, визначених законодавством про гарантування вкладів фізичних осіб; 6) вимоги фізичних осіб, платежі яких або платежі на ім'я яких заблоковано (крім фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності); 7) інші вимоги. Вимоги кожної наступної черги задовольняються в міру надходження на рахунок коштів від продажу майна банку після повного задоволення вимог попередньої черги. Вимоги, не задоволені за недостатністю майна, вважаються погашеними.
Як вбачається із остаточного звіту Ліквідатора Банку (том 2 а. с. 10-12) загальна сума акцептованих вимог кредиторів складала 608 395,13 тисяч гривень, з яких 308 989,56 тисяч гривень припадало на 3-ю чергу погашення (вимоги Фонду гарантування вкладів фізичних осіб) при цьому, а за період процедури ліквідації Акціонерного банку «Банк регіонального розвитку» ліквідатор задовольнив вимоги кредиторів на загальну суму у розмірі 40 088,54 грн.
З урахуванням цього, невиконання рішень Шевченківського районного суду міста Києва від 23 червня 2011 року та Апеляційного суду міста Києва від 22 лютого 2012 року не є наслідком протиправної бездіяльності ліквідатора, який за статусом прирівнювався до представника Національного банку України, оскільки навіть у випадку своєчасного та належного включення вимог Позивача до переліку вимог кредиторів у межах ліквідаційної процедури - його вимоги не були б задоволені з огляду на недостатність майна, що становить ліквідаційну масу.
З огляду на викладене, колегія суддів відхиляє як неспроможні доводи апеляційної скарги про: неврахування судом першої інстанції листа НБУ від 17 серпня 2016 року, яким встановлено факт отримання ліквідатором Банку виконавчих листів від державного виконавця; незастосування судом норм ч. 6 ст. 80, ч. 5 ст. 92, ч.ч. 4-6 ст. 99 Закону «Про банки і банківську діяльність»; та неврахування того, що ліквідатор, діючи від імені державного органу, несе обов'язок належно виконувати судові рішення на користь Позивача, а невиконання судових рішень може покладати відповідальність на державу, оскільки вказані обставини та норми права не могли вплинути на результат розгляду справи.
Із цих же підстав відхиляються доводи про те, що ліквідатор Банку не відніс вимоги Позивача до жодної черги кредиторів. Доводи позивача про те, що ліквідатор Банку мав приймати якесь рішення, що було б виражено в матеріальній формі, яким вимоги Позивача були б відхилені або зараховані до певної черги кредиторів, з урахуванням пропуску місячного строку на заявлення вимог до Банку, не ґрунтуються на нормах закону та є особистим переконанням Позивача.
Безпідставними за таких обставин є доводи Позивача про належність його вимог до «позачергової» категорії, вимоги якої мають задовольнятися за рахунок коштів Фонду гарантування вкладів, оскільки в такому випадку Позивач мав звертатися із позовом до Фонду, а не Держави України в особі Національного банку України.
Не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду доводи Позивача про те, що навіть у випадку включення до черги кредиторів, його вимоги мали передаватися третій особі - ТОВ «Агенція комплексного захисту бізнесу «Дельта М», оскільки ця обставина Відповідачем-1 не визнається, а доказів на підтвердження цієї обставини Позивач усупереч положень статтей 12 та 81 ЦПК України не надав.
Щодо вимог до Держави України в особі Державної казначейської служби України
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц вказано, що держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого заподіяну шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів ДКСУ чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки ДКСУ чи її територіальний орган не є тим суб'єктом який порушив права чи інтереси позивача.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц зроблено висновок, що «пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження».
З урахування встановлених обставин справи, колегія суддів констатує, що Відповідач-2 не порушував права позивача, а тому є неналежним відповідачем у цій справі, що є самостійною підставою для відмови в позові до нього.
Колегія суддів не вбачає підстав для врахування доводів Позивача в частині неповноти встановлення судом першої інстанції обставин, які мають значення для справи, та порушення ним норм матеріального й процесуального права в частині вимоги Позивача до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України скаржником доводів, оскільки вони не спростовують висновків суду першої інстанції й не підтверджують наявність тих порушень норм матеріального та процесуального права, що є підставою для скасування оскаржуваного рішення.
Зокрема, щодо «перекручування» судом змісту позовних вимог до Відповідача-2, то колегія суддів зауважує, що у будь-якому формулюванні, ці вимоги зводилися до стягнення коштів із Державного бюджету. Разом із цим, з огляду на те, що суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для покладення відповідальності на державу, не мало юридичного значення формулювання, яке розглядав суд першої інстанції.
Із цих же підстав юридично неспроможними є доводи апеляційної скарги, зокрема, про неправильність посилання суду на статтю 319 ЦК України, оскільки норма цієї статті не була визначальним аргументом суду у контексті відмови в позові.
Колегія суддів зауважує, що всі доводи апеляційної скарги в цій частині не спростовують правильних висновків суду першої інстанції. Ідеться не про формальний опис у судовому рішенні чи відсутність згадок про певні положення, а про відсутність належних правових підстав для покладення відповідальності на Державу Україну в особі Державної казначейської служби, оскільки Позивач не довів необхідних юридичних передумов для задоволення власних вимог. Наведені у скарзі тези фактично не можуть змінити правової оцінки ні з точки зору відповідних положень Цивільного кодексу і кримінального законодавства, ні у світлі практики ЄСПЛ про «презумпцію моральної шкоди» за невиконання судових рішень проти держави. У цих відносинах, пов'язаних із ліквідацією Банку, відсутні законодавчі норми, які б зобов'язували державу компенсувати зазначені проценти чи збитки з держбюджету, а отже всі викладені доводи не впливають на правильність висновків суду, й підстав для скасування судового рішення не дають.
Щодо вимог до Держави України в особі Вищої ради правосуддя
Вимоги Позивача до Держави України в особі Вищої ради правосуддя, що є правонаступником Вищої ради юстиції стосувалися визнання незаконною бездіяльності Держави України в особі Вищої ради правосуддя, що є правонаступником Вищої ради юстиції, яка не організувала правову систему України для розгляду її органами судової влади упродовж розумного строку цивільної справи за позовом ОСОБА_1 від 20 липня 2009 року.
Відмовляючи в задоволення позовних вимог до Відповідача-3 суд першої інстанції виходив із того, що вимоги Позивача цій частині є безпідставними, оскільки порушене Позивачем питання щодо тривалості розгляду справи не віднесене до компетенції Вищої ради правосуддя.
Колегія суддів погоджується із таким висновком суду першої інстанції з огляду на таке.
Згідно з пунктом першим статті 6 Конвенції кожен має право, зокрема, на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо прав та обов'язків цивільного характеру.
У своїх рішеннях ЄСПЛ зазначає, що саме до компетенції національних судів належить організувати судовий розгляд так, щоб він був швидким та ефективним (рішення від 18 червня 2009 року у справі «Pilipey v. Ukraine», рішення від 11 грудня 2008 року у справі «Loshenko v. Ukraine», від 21 грудня 2006 року у справі «Moroz and Others v. Ukraine»).
Відповідно до статті 6 Конституції України (тут і надалі - у редакції, що діяла на час розгляду позову Позивача від 20 липня 2009 року) державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Згідно із частиною першою статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.
Незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України. Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється (частини перша, друга статті 126 Конституції України).
Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону (частина перша статті 129 Конституції України).
Відповідно до статті 131 Конституції України в Україні діє Вища рада юстиції, до відання якої належить: 1) внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад; 2) прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності; 3) здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.
Згідно із Законом України «Про Вищу раду юстиції», що діяв станом на час розгляду позову Позивача від 20 липня 2009 року (далі - Закон № 22/98) Вища рада юстиції є колегіальним, незалежним органом, відповідальним за формування високопрофесійного суддівського корпусу, здатного кваліфіковано, сумлінно та неупереджено здійснювати правосуддя на професійній основі, а також за прийняття рішень стосовно порушень суддями і прокурорами вимог щодо несумісності та у межах своєї компетенції про їх дисциплінарну відповідальність (частина друга статті 1 Закону № 22/98).
Стаття 3 Закону № 22/98 визначала, що Вища рада юстиції: 1) вносить подання Президенту України про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад; 2) розглядає справи і приймає рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності; 3) здійснює дисциплінарне провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів; 4) розглядає скарги на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що Вища рада юстиції не має повноважень щодо контролю за дотримання суддями встановлених процесуальним законом строків розгляду справи, оскільки такі дії згідно з Конституцією України кваліфікувалися як втручання у здійснення правосуддя та/або вплив на суддів, що є забороненим.
У пункті 29 постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2020 року у справі № 520/2261/19, зазначено, що Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово визначала, що протиправну бездіяльність суб'єкта владних повноважень слід розуміти як зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу, що полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов'язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб'єкта владних повноважень, були об'єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.
Для встановлення факту бездіяльності суб'єкта владних повноважень потрібно з'ясувати, які дії відповідно до закону він мав вчинити, проте не вчинив, чи яке рішення повинен був прийняти, але не прийняв.
У справі, що переглядається, Позивач не вказав, які саме дії мала би вчинити, проте не вчинила, Вища рада юстиції як представник Держави України в цих правовідносинах.
Посилання Позивача на положення частини першої статті 1 Закону № 22/98 про відповідальність Вищої ради юстиції за формування високопрофесійного суддівського корпусу в контексті того, що судді Шевченківського районного суду м. Києва та Апеляційного суду м. Києва при розгляді його позову від 20 липня 2009 року (при вирішенні питання про його прийняття та відкриття провадження) допускали неправильне застосування норм законодавства, не може покладати на Державу Україну в особі Вищої ради правосуддя, як правонаступника Вищої ради юстиції, відповідальність за порушення строків розгляду справи, особливо з урахуванням того, що позивачем не вказано про конкретні дії чи бездіяльність, що цьому сприяло.
Колегія суддів також звертає увагу, що за обставин, установлених у цій справі, недотримання розумних строків розгляду справи за позовом Позивача від 20 липня 2009 року, не мало наслідком порушення його матеріальних прав (права на отримання грошових коштів). Стверджувана позивачем бездіяльність Держави України в особі Вищої ради правосуддя, як правонаступника Вищої ради юстиції, фактично не знайшла свого підтвердження у тому розумінні, що розгляд справи за позовом Позивача від 20 липня 2009 року був завідомо безрезультативним та контпродуктивним з огляду на висновки, зроблені вище в цій постанові.
Колегія суддів не вбачає підстав для задоволення доводів апеляційної скарги щодо неповноти встановлених обставин та інших стверджуваних недоліків рішення суду першої інстанції в частині вимог Позивача до Відповідача-3, оскільки вони не спростовують обґрунтованих висновків суду першої інстанції та не підтверджують необхідність скасування оскаржуваного рішення.
Зокрема, щодо листа ліквідатора Банку від 13 лютого 2010 року, де йдеться нібито про «запізнілі» судові рішення і їхню невиконуваність через процедуру ліквідації, слід зазначити, що сам факт призначення ліквідатора та відкриття ліквідаційної процедури не став наслідком судових затримок, а невиконуваність рішень, як вже було встановлено вище, мала місце із самого початку судового провадження за позовом Позивача від 20 липня 2009 року та не була наслідком порушення судами розумних строків розгляду справи.
З огляду на це, суд першої інстанції не був зобов'язаний докладно аналізувати лист ліквідатора з точки зору визначення вини будь-кого у затягуванні судового процесу.
Щодо не з'ясування питання, «хто винен у тривалості розгляду справи», колегія суддів зауважує, що ця обставина виходить за межі матеріально-правової оцінки цього позову, а тому суд першої інстанції не був зобов'язаний «проводити розслідування» щодо причетності окремих посадових осіб органів державної, зокрема судової, влади, а тому в цій частині рішення суду першої інстанції не можна вважати неповним.
Доводи скаржника про те, що суд першої інстанції дослівно повторив позицію протилежної сторони і не розглянув його аргументи, не підтверджується фактичними обставинами, оскільки у мотивувальній частині рішення суд виклав основний аналіз позовних вимог і причини відмови в задоволенні, окреслюючи норми права й факти, які він вважав установленими. Незгода Позивача із висновками суду не є свідченням їх відсутності чи безпідставності, зокрема, питання дотримання розумних строків розгляду судової справи були предметом оцінки суду, який за результатами його вирішення дійшов висновку про безпідставність заявлених вимог Позивача в цій частині.
За таких обставин, наведені у скарзі твердження про нібито неврахування судом листа ліквідатора, про не з'ясування винуватців затягування провадження у справі за позовом Позивача від 20 липня 2009 року й про неналежне мотивування висновків у цій частині не дають підстав для скасування оскаржуваного рішення. Суд повно й достатньо оцінив юридично значущі обставини, а положення про розумні строки та можливі порушення з боку суду не зумовлюють відповідальності Держави України в особі Вищої ради правосуддя, як правонаступника Вищої ради юстиції, не впливають на висновки суду щодо відсутності підстав для задоволення позову.
Доводи апеляційної скарги, зокрема, про зазначення судом першої інстанції про право Позивача оскаржити дії суддів у дисциплінарному порядку, про застосування судом норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», який на час виникнення правовідносин не був прийнятий, посилання не на норми, що діяли на час виникнення правовідносин, а також викривлення позовних вимог Позивача - не знайшли свого підтвердження, а тому колегія суддів їх відхилила як надумані.
Інші доводи апеляційної скарги є явно необґрунтованими, спрямовані на надання суб'єктивної оцінки компетентності суддів та ефективності судової влади України, сформовані із власного тлумачення та розуміння норм матеріального права Позивачем, а тому колегія суддів їх відхилила як такі, що не свідчать про неповноту встановлення судом першої інстанції обставин, невідповідність висновків суду встановленим обставинам, неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.
Щодо вимог про відшкодування моральної шкоди
За приписами статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування моральної шкоди.
Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.
Згідно з ч. 2 ст. 3 Конституції України держава відповідає перед людиною за свою діяльність.
Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Відповідно до ч. 2 ст. 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.
Згідно зі статтею 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із протиправною поведінкою щодо неї самої.
У пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» судам роз'яснено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц зроблено висновок, що моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.
Колегія суддів вважає, що оскільки підставою виникнення обов'язку відшкодувати моральну шкоду є правопорушення, то завжди є і моральні страждання з приводу порушення прав фізичної особи. Моральна шкода, як правило, супроводжує будь-яке порушення цивільного права чи охоронюваного законом інтересу.
Крім того, практикою Європейського суду з прав людини у подібних категоріях справ визначена презумпція моральної шкоди: у разі порушення майнових або цивільних прав «середня», «нормально» реагуюча на протиправну щодо неї поведінку людина повинна відчувати страждання (моральну шкоду).
У п. 37 рішення в справі «Недайборщ проти Російської Федерації» від 01.07.2010 ЄСПЛ зазначив: «Суд нагадує свою незмінну позицію про те, що заявнику не може бути пред'явлено вимогу про надання будь-якого підтвердження моральної шкоди, яку він поніс», тому позивачу не може бути пред'явлено вимогу про надання будь-якого підтвердження моральної шкоди, яку він поніс, що означає, що при наявності встановленого факту порушення прав заявника розмір моральної шкоди має визначатися судом в межах справедливого розгляду конкретної справи».
Разом із цим, за загальним правилом, установленим ч. 1 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Зокрема, згідно з п. 3 ч. 2 ст. 1167 ЦК України, моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала в інших випадках, встановлених законом.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.
Колегія суддів враховує, що статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов'язковою. Втім, цими нормами не заперечується обов'язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов'язковими для доказування у спорах про стягнення шкоди.
Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії (бездіяльність) цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями (бездіяльністю) і заподіяною шкодою. Довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статей 1173, 1174 ЦК України.
За обставинами даної справи не встановлено неправомірної поведінки , чи бездіяльності державних органів, які знаходяться в прямому причинному зв'язку з недоотриманням позивачем процентів за вкладом, та сум, передбачених ст. 625 ЦК за порушення зобов'язань, які були присуджені судом, а тому відсутня правова підстава для відшкодування моральної шкоди, завданої Позивачеві.
Щодо заперечень Позивача проти ухвали суду першої інстанції у складі судді Підпалого В.В. від 25 березня 2024 року про відмову у задоволенні заяви про відвід судді Новака Р.В.
Колегія суддів визнає обґрунтованими доводи апеляційної скарги в частині порушення порядку розгляду заяви про відвід.
Дійсно, за приписами частин другої та третьої статті 40 ЦПК України, питання про відвід судді Новака Р.В. спочатку мав вирішити саме той суд, який розглядає справу тобто суддя Новак Р.В., і лише у випадку, якщо цей суддя визнав би заяву необґрунтованою, заява про відвід мала перейти на розгляд іншого судді, визначеного у порядку, встановленому частиною першою статті 33 ЦПК України.
Разом із цим колегія суддів визнає необґрунтованими доводи скаржника щодо порушення його права на розгляд справи «судом, установленим законом» унаслідок цих порушень та вважає за необхідне звернути увагу скаржника на таке.
Згідно з пунктом другим частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і підстави його відводу визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованими, якщо апеляційну скаргу обґрунтовано такою підставою.
У справі, що переглядається суддя Новак Р.В., питання про відвід якого були вирішено з порушенням норм процесуального закону, не брав участі в ухваленні оскаржуваного судового рішення, оскільки згодом сам суддя заявив собі самовідвід, а справа перейшла на розгляд судді Бусик О.Л.
При цьому відповідно до приписів абзацу другого частини другої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Колегія суддів зауважує, що порушення порядку розгляду заяви про відвід судді Новака Р.В., не мало наслідком неправильне вирішення справи. Більше того, указане процесуальне порушення допущено суддею, що не вирішував справу по суті, а тому вказана обставина жодним чином не може бути предметом апеляційного перегляду через свою беззмістовність в контексті законності та обґрунтованості рішення суду по суті.
Із цих же підстав відхиляються як такі, що є можуть бути предметом апеляційного перегляду, доводи апеляційної скарги про неналежне мотивування відмови в задоволенні заяви про відвід, некоректне посилання суду на практику ЄСПЛ та «вторинне цитування» практики ЄСПЛ.
Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
За змістом ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Колегія суддів установила, що суд першої інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, висновки суду відповідають обставинам справи, а тому відсутні підстави для задоволення вимог апеляційної скарги та скасування законного та обґрунтованого рішення суду першої інстанції.
Керуючись статтями 12, 81, 258, 259, 263, 268, 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 24 вересня 2024 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення.
Повна постанова складена 21 лютого 2025 року.
Головуючий О.В. Желепа
Судді О.Ф. Мазурик
Л.Д. Поливач