Справа № 363/4147/23 Головуючий у І інстанції Шубочкіна Т.В.
Провадження №22-ц/824/2164/2025 Головуючий у 2 інстанції Таргоній Д.О.
Іменем України
11 грудня 2024 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Таргоній Д.О.,
суддів: Голуб С.А., Слюсар Т.А.,
за участі секретаря Доброванової О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою заступника керівника Київської обласної прокуратури - Грабця Ігора на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 28 червня 2024 року у справі за позовом керівника Вишгородської окружної прокуратури Київської області, який діє в інтересах держави в особі: Київської обласної державної адміністрації до Вишгородської районної державної адміністрації, ОСОБА_1 , третя особа Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження земельною ділянкою лісового фонду,
У серпні 2023 року керівник Вишгородської окружної прокуратури Київської області Василенко М., який діє в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації, звернувся до Вишгородського районного суду Київської області з зазначеним позовом, в якому просив усунути перешкоди у здійсненні Київською обласною державною адміністрацією права користування та розпорядження земельною ділянкою лісогосподарського призначення шляхом:
- визнання недійсним розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації від 16.11.2007 № 850 в частині передачі земельної ділянки у власність ОСОБА_1 ;
- визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯК № 871336 на земельну ділянку площею 0,1200 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3221888000:20:004:0152;
- повернення на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації земельної ділянки з кадастровим номером 3221888000:20:004:0152 від ОСОБА_1 .
Просив також стягнути з відповідачів на користь прокуратури витрати по сплаті судового збору.
В обґрунтування позову зазначав, що розпорядженням Вишгородської районної державної адміністрації від 16.11.2007 № 850 ОСОБА_1 передано безоплатно у власність земельну ділянку для ведення садівництва площею 0,1200 га, розташовану в садовому товаристві «Вишневий» на території Сувидської сільської ради Вишгородського району Київської області.
На підставі вищевказаного розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації ОСОБА_1 видано державний акт серії ЯК № 871336 на право власності на земельну ділянку площею 0,1200 га для ведення садівництва з кадастровим номером 3221888000:20:004:0152, яка розташована на території Сувидської сільської ради Вишгородського району Київської області.
Однак, згідно державного акту на право постійного користування землею ІІ-КВ № 001037 від 22.04.1998 та матеріалів лісовпорядкування 2014 року земельна ділянка з кадастровим номером 3221888000:20:004:0152 є земельною ділянкою лісогосподарського призначення, яка розташовані в 98 кварталі Дачного лісництва філії «Вищедубечанське лісове господарство» ДСГП «Ліси України».
Київське обласне та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства не надавало погодження на вилучення та зміну цільового призначення спірної земельної ділянки лісогосподарського призначення. ДП «Вищедубечанське лісове господарство» погодження чи згоди на вилучення або припинення права постійного користування підприємство не надавало.
Таким чином, спірна земельна ділянка передана у приватну власність за рахунок земель, що перебувають в постійному користуванні ДСГП «Ліси України (як правонаступника ДП «Вищедубечанське лісове господарство») без виключення їх з Державного лісового фонду України.
Отже, Вишгородською районною державною адміністрацією на підставі спірного розпорядження здійснено незаконне відведення земельної ділянки у приватну власність громадянина без згоди землекористувача, без вилучення земельної ділянки з постійного користування, без зміни цільового призначення ділянки, у тому числі за погодженням з постійним лісокористувачем, та, відповідно, без розроблення і затвердження в установленому порядку проекту землеустрою щодо відведення ділянки (в порядку зміни цільового призначення).
У наслідок прийняття вказаного розпорядження та у зв'язку видачою державного акту на право власності на спірну земельну ділянку дійсний власник (Київська обласна державна адміністрація) та землекористувач (ДСГП «Ліси України») цієї ділянки лісогосподарського призначення позбавленні можливості розпоряджатися і користуватися ними відповідно до вимог законодавства.
РішеннямВишгородського районного суду Київської області від 28 червня 2024 року у задоволенні позовних вимог Керівника Вишгородської окружної прокуратури Київської області, який діє в інтересах держави в особі: Київської обласної державної адміністрації до Вишгородської районної державної адміністрації, до ОСОБА_1 , третя особа Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження земельною ділянкою лісового фонду - відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, заступник керівника Київської обласної прокуратури І.Грабець звернувся з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
В доводах апеляційної скарги зазначає про свою незгоду із висновками суду першої інстанції, який як на підставу для відмови в задоволенні позову послався на відсутність належних та допустимих доказів щодо належності спірної земельної ділянки до земель, що перебувають у постійному користування ДП «Вищедубечанське лісове господарство», а також на те, що Київська обласна державна адміністрація не може вважатись належним позивачем, оскільки порушені інтереси Кабінету Міністрів України. Додатковою підставою для відмови в задоволенні позову, суд вказав на обрання позивачем неефективного способу захисту порушеного права, з чим скаржник також не погоджується.
Звертає увагу на те, що суд першої інстанції не надав належної правової оцінки та безпідставно зазначив про відсутність доказів реєстрації права постійного користування ДП «Вищедубечанське лісове господарство» на землі лісогосподарського призначення в межах розташування спірної земельної ділянки. Поряд із цим, на зведеному кадастровому плані земельних ділянок в межах Сувидської сільської ради Вишгородського району Київської області, виготовленому ДП «Науково-дослідний та проектний інститут» зазначений масштаб і кадастрові номери приватних земельних ділянок, в тому числі і спірної.
Також, факт накладення спірної земельної ділянки на землі лісогосподарського призначення підтверджується інформацією Українського державного проектного виробничого об'єднання «Укрдержліспроект» від 14.02.2019 №94 з доданим фрагментом публічної кадастрової карти України з нанесеними межами частин кварталів і межами таксаційних виділів Дачного лісництва.
Помилковими також є висновки суду про те, що Київська обласна державна адміністрація не є належним позивачем по справі, оскільки зі змісту статті 122 та п. 24 Перехідних положень Земельного кодексу України вбачається, що повноваженнями розпоряджатися земельними ділянками державної власності лісогосподарського призначення для лісогосподарських потреб за межами населених пунктів на момент пред'явлення позову наділено саме Київську обласну державну адміністрацію.
Щодо ефективності обраного способу захисту, скаржник зазначив, що негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном.
З урахуванням вищевикладеного, зайняття спірної земельної ділянки лісогосподарського призначення з порушенням норм Земельного кодексу України треба розглядати як таке, що не пов'язане з позбавленням володіння, порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади.
Оскільки обставини справи безумовно вказують на неможливість виникнення у громадянина права власності на спірну земельну ділянку лісогосподарського призначення, яка перебуває у постійному користуванні спеціалізованого державного лісогосподарського підприємства та воля на відчуження якої державою в особі її органів не виявлялась, позивач, обираючи належний спосіб захисту інтересів держави у спірних правовідносинах, дійшов висновку про необхідність пред'явлення негаторного позову.
Одночасно зауважує, що згідно з принципом jura novit curia «суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.
Обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia.
Натомість, відмовляючи у задоволенні позову з підстав обрання неефективного способу захисту інтересів держави суд першої інстанції самоусунувся від дотримання вказаного принципу, проігнорувавши необхідність вибору і застосування до спірних правовідносин відповідних норм права.
Відзив на апеляційну скаргу подано представником Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України»- Зубчук О.Р., яка підтримує доводи апеляційної скарги, просить її задовольнити. Зазначає, що листом Українського державного проектного виробничого об'єднання «Укрдержліспроект» від 14.02.2019 року №94 та доданого фрагмента з публічної кадастрової карти України з нанесеними межами частини кварталів і межами їх таксаційних виділів Дачного лісництва «Вищедубечанське лісове господарство», межі земельної ділянки з кадастровим номером 3221888000:20:004:0152 накладаються на землі лісогосподарського призначення, які перебувають в постійному користуванні ДП «Вищедубечанське лісове господарство», а саме на 98 квартал Дачного лісництва ДП «Вищедубечанське лісове господарство» за матеріалами лісовпорядкування 2014 року.
Крім того, посилаючись на практику Верховного Суду, наведену у постанові від 15.11.2023 у справі № 911/351/22, на постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14, та від 15.09.2020 року у справі №469/1044/17, вказував на помилковість висновків суду першої інстанції про обрання прокурором неналежного способу захисту порушеного права.
Представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Нестеришин Т.С. у відзиві на апеляційну скаргу наводить заперечення щодо викладених у ній доводів, просить залишити рішення суду без змін, як законне та обґрунтоване. Зокрема, з посиланням на правові висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду щодо врегулювання аналогічних правовідносин, звертає увагу апеляційного суду не те, що ОСОБА_1 є власником спірної земельної ділянки, його право власності зареєстровано у визначений законом спосіб. Відповідно ефективним способом захистом порушеного права у даній справі може бути лише вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку ст. 387 ЦК України.
Наведені в апеляційній скарзі доводи та посилання на практику Верховного Суду вважає безпідставними, оскільки обставини та правовідносини, які встановлені судом у наведених позивачем справах, не є аналогічними обставинам, які встановлені у даній справі.
У судовому засіданні прокурор Недвига Н.О. підтримав апеляційну скаргу, посилаючись на викладені у ній доводи.
Представник третьої особи, Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України»- Зубчук О.Р. у судовому засіданні також підтримала апеляційну скаргу, просила її задовольнити.
Представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Нестеришин Т.С. проти задоволення апеляційної скарги заперечував, просив залишити без змін рішення суду першої інстанції, як законне та обґрунтоване.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з огляду на наступне.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Як убачається із матеріалів справи та встановлено судом, розпорядженням Вишгородської районної державної адміністрації Київської області від 16 листопада 2007 року № 850 «Про передачу у власність земельних ділянок членам садівницьких товариств»» ОСОБА_1 передано у власність земельну ділянку площею 0,1200 га для ведення садівництва, розташовану в садовому товаристві «Вишневий» на території Сувидської сільської ради Вишгородського району Київської області.
На підставі вказаного розпорядження ОСОБА_1 отримав державний акт на право власності на цю земельну ділянку серії ЯК №871336.
Відповідно до інформації ДП «Вищедубечанське лісове господарство» від 10.04.2018 № 09-21/196 земельна ділянка з кадастровим номером 3221888000:20:004:0152 розташована на землях лісогосподарського призначення лісового фонду та погодження на вилучення вказаних лісових ділянок підприємство не надавало.
Відповідно до інформації Українського державного проектного виробничого об'єднання «Укрдержліспроект» від 14.02.2019 № 94 та доданого до неї фрагмента з публічної кадастрової карти України з нанесеними межами частини кварталів і межами їх таксаційних виділів Дачного лісництва ДП «Вищедубечанське лісове господарство», межі земельної ділянки з кадастровим номером 3221888000:20:004:0152 накладаються на землі лісогосподарського призначення, які перебувають в постійному користуванні ДП «Вищедубечанське лісове господарство», а саме на 98 квартал Дачного лісництва ДП «Вищедубечанське лісове господарство» за матеріалами лісовпорядкування 2014 року.
Відповідно до інформації Київського обласного та по м. Києву управління лісового тa мисливського господарства від 11.02.2019 № 06-46/272, від 15.08.2018 № 04- 48/1786, останнє не надавало погодження на вилучення та зміну цільового призначення спірної земельної ділянки лісогосподарського призначення.
Згідно зведеного кадастрового плану земельних ділянок, виготовленого Державним підприємством «Науково-дослідний та проектний інститут землеустрою», спірна земельна ділянка накладається на землі відведенні у постійне користування Державним актом на право постійного користування землею ІІ-КВ № 001037 від 22.04.1998.
Як вбачається з інформаційної довідки з Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку від 07.06.2023 року земельна ділянка площею 0,1200 га для ведення садівництва з кадастровим номером 3221888000:20:004:0152, яка розташована на території Сувидської сільської ради Вишгородського району Київської області, на праві приватної власності належить ОСОБА_1 .
Звертаючись до суду із даним позовом, поданим в інтересах Київської обласної державної адміністрації, прокурор заявив вимоги про усунення перешкод у здійсненні Київською обласною державною адміністрацією права користування та розпорядження земельною ділянкою шляхом визнання недійсними Розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації від 16.11.2007 № 850 та Державного акту серії ЯК № 871336, а також повернення земельної ділянки на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації. Прокурор вважає, що оскільки спірна земельна ділянка на момент виникнення спірних відносин відносилась до земель лісогосподарського призначення, не вибула з володіння Держави та в межах цієї категорії земель за будь-яких умов не могла бути набута у приватну власність, то, на його думку, належним способом захисту у цій справі є заявлення негаторного позову (позову про усунення перешкод у здійсненні права користуванні та розпорядження майном, який не пов'язаний з позбавленням права володіння).
Відповідно до частини першої статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування» сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
Згідно з пунктами «а», «б», «в», «г» статті 12 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (прийняття розпорядження Вишгородською районною державною адміністрацією від 16 листопада 2007 року № 850 «Про передачу у власність земельних ділянок членам садівничих товариств») до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.
Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, в тому числі землі лісогосподарського призначення (пункт «е» частини першої статті 19 ЗК України).
Положеннями частини першої статті 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Згідно з частиною першою пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (прийняття розпорядження Вишгородською районною державною адміністрацією від 16 листопада 2007 року № 850 «Про передачу у власність земельних ділянок членам садівничих товариств»), до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель водного фонду, історико-культурного, лісогосподарського, оздоровчого, рекреаційного, природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.
Порядок безоплатної приватизації громадянами земельних ділянок визначений статтею 118 ЗК України.
Відповідно до частини першої статті 118 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (прийняття розпорядження Вишгородською районною державною адміністрацією від 16 листопада 2007 року № 850 «Про передачу у власність земельних ділянок членам садівничих товариств»), громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.
Частиною шостою статті 118 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розміри та мета її використання.
Відповідно до частин першої, другої статті 20 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.
Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для: а) визнання недійсними рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; б) визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; в) відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; г) притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель (стаття 21 ЗК України).
При цьому, згідно зі статтею 3 ЗК України земельні відносини, які виникають при використанні лісів, регулюються також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать ЗК України.
Відповідно до частини другої статті 8 Лісового кодексу України (далі - ЛК України) (тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.
Водночас частиною другою статті 5 ЛК України передбачено, що віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства. Отже, застосування норм земельного і лісового законодавства при визначенні правового режиму земель лісогосподарського призначення повинно базуватись на пріоритетності норм земельного законодавства перед нормами лісового законодавства, а не навпаки.
Оскільки земельна ділянка й права на неї на землях лісогосподарського призначення є об'єктом земельних правовідносин, то суб'єктний склад і зміст таких правовідносин повинні визначатися згідно з нормами земельного законодавства в поєднанні з нормами лісового законодавства в частині використання та охорони лісового фонду.
Повноваження органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування визначено статтею 122 ЗК України.
Відповідно до частини четвертої статті 122 ЗК України, обласні державні адміністрації надають земельні ділянки на їх території із земель державної власності у постійне користування юридичним особам у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами третьою, сьомою цієї статті.
Частиною третьою статті 17 ЛК України передбачено, що ліси надаються в постійне користування на підставі рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, прийнятого в межах їх повноважень за погодженням з органами виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центральних органів виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища. Право постійного користування лісами посвідчується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою.
Відповідно до пунктів 4, 5, 8 частини першої статті 31 ЛК України Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації у сфері лісових відносин у межах своїх повноважень на їх території, зокрема:
а) передають у власність, надають у постійне користування для ведення лісового господарства земельні лісові ділянки, що перебувають у державній власності, на відповідній території;
б) приймають рішення про виділення в установленому порядку для довгострокового тимчасового користування лісами лісових ділянок, що перебувають у державній власності, на відповідній території, а також у межах міст обласного та республіканського (Автономної Республіки Крим) значення;
в) забезпечують здійснення заходів щодо охорони і захисту лісів, ліквідації наслідків стихійних явищ, лісових пожеж, залучають у встановленому порядку до цих робіт населення, транспортні та інші технічні засоби та обладнання, забороняють відвідування лісів населенням і в'їзд до них транспортних засобів у період високої пожежної небезпеки в порядку, передбаченому законодавством.
Районні державні адміністрації у сфері лісових відносин на їх території приймають рішення про виділення в установленому порядку для довгострокового тимчасового користування лісами лісових ділянок, що перебувають у державній власності, у межах сіл, селищ, міст районного значення (пункт 4 частини першої статті 32 ЛК України).
У статті 57 ЛК України визначено вимоги щодо порядку та умов зміни цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов'язаних з веденням лісового господарства, відповідно до частини першої якої зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов'язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до ЗК України.
Аналогічне положення міститься у статті 20 ЗК України.
Порядок вилучення земельних ділянок визначено статтею 149 ЗК України, якою встановлено, що земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.
У частині п'ятій статті 149 ЗК України встановлено, що районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності (крім випадків, визначених частиною дев'ятою цієї статті), які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства; в) будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі, інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції тощо) з урахуванням вимог частини восьмої цієї статті.
Згідно з частиною шостою статті 149 ЗК України, в редакції станом на 16.11.2007 року, обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п'ятою, дев'ятою цієї статті.
Відповідно до частини дев'ятої статті 149 ЗК України, Кабінет Міністрів
України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси площею понад 1 гектар для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п'ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.
Отже, згідно аналізу статей 122, 149 ЗК України (в редакції станом на 16.11.2007 року), повноваження щодо розпорядження земельними ділянками державної власності лісогосподарського призначення для лісогосподарських потреб, за межами населених пунктів у Київській області, тобто їх вилучення з користування та передання у власність, наділено саме Київську обласну державну адміністрацію, крім випадків, передбачених частиною сьомою статті 122 ЗК України та частиною 9 статті 149 ЗК України.
Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що спірна земельна ділянка вилучалась із земель лісогосподарського призначення та передавалась у власність громадян у складі інших земельних ділянок, загалом площею загалом понад 1 га, тому органом, уповноваженим приймати рішення про передання у власність земельних ділянок лісогосподарського призначення площею понад 1 га, за таких умов, є Кабінет Міністрів України, а не Київська обласна державна адміністрація.
Зазначені обставини не підтверджуються матеріалами справи, згідно із якими розпорядженням Вишгородської районної державної адміністрації Київської області від 16 листопада 2007 року № 850 «Про передачу у власність земельних ділянок членам садівницьких товариств»» ОСОБА_1 передано у власність земельну ділянку площею 0,1200 га для ведення садівництва, розташовану в садовому товаристві «Вишневий» на території Сувидської сільської ради Вишгородського району Київської області.
Матеріали справи не містять даних про те, що решта земельних ділянок, які передавались громадянам - членам садівницьких товариств у власність відповідно до розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації Київської області від 16 листопада 2007 року № 850, входять до єдиного масиву площею понад 1 га.
Враховуючи викладене, висновки суду першої інстанції про те, що Київська обласна державна адміністрація не є тим органом влади, який в повному обсязі може реалізовувати права власника (держави), пов'язані з володінням, користуванням та розпорядженням земельними ділянками лісогосподарського призначення за обставин, які вказані у позовній заяві, а тому такий орган не може вважатися належним позивачем, є помилковими та не ґрунтуються на вимогах чинного на момент виникнення спірних правовідносин законодавства.
Колегія суддів апеляційного суду також не погоджується із висновками суду першої інстанції про те, що звертаючись до суду із даним позовом прокурор не надав суду належних та допустимих доказів, підтверджуючих факт належності спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення.
Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України).
Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відповідно до пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18) Велика Палата Верховного Суду виклала висновок про те, що … [планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентуються галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1. Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Держлісгоспом СРСР 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкування належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення. Відтак, вирішуючи питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства, необхідно враховувати пункт 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України (див. висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 21 січня 2015 року у справі № 6-224цс14)].
Суд першої інстанції безпідставно не взяв до уваги доданий до позовної заяви зведений кадастровий план земельних ділянок, виготовлений державним підприємством «Науково-дослідний та проектний інститут землеустрою», згідно з яким земельна ділянка з кадастровим номером 3221888000:20:004:0152 повністю накладається на землі, які перебувають в постійному користуванні ДСГП «Ліси України» згідно державного акту на право постійного користування землею серії ІІ-КВ № 003307 від 25.07.2002 року, виданого ДП «Вищедубечанське Лісове господарство».
Факт розташування спірної земельної ділянки в межах земель лісогосподарського призначення державної власності підтверджується також інформацією ВО «Укрдержліспроект» від 14.02.2019 № 94 та наданим ним фрагментом Публічної кадастрової карти України, де межі земельної ділянки з кадастровим номером 3221888000:20:004:0152 накладаються на землі лісогосподарського призначення, які перебувають в постійному користуванні ДП «Вищедубечанське лісове господарство», а саме на 98 квартал Дачного лісництва ДП «Вищедубечанське лісове господарство» за матеріалами лісовпорядкування 2014 року.
Отже, суд першої інстанції неправильно визначив правовий режим спірної земельної ділянки, як такої, що не належить до категорії земель лісогосподарського призначення.
Поряд із цим, колегія суддів апеляційного суду погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що обраний прокурором спосіб захисту є неефективним, водночас за встановлених фактичних обставин цієї справи ефективним способом захисту прав держави є звернення до суду з вимогами про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з чужого незаконного володіння.
Відповідно до частини першої статті 8, частини першої статті 9 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності; у комунальній власності перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній власності.
Згідно зі статтею 10 ЛК України ліси в Україні можуть перебувати у приватній власності; суб'єктами права приватної власності на ліси є громадяни та юридичні особи України.
Відповідно до статті 12 ЛК України громадяни та юридичні особи України можуть безоплатно або за плату набувати у власність у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств замкнені земельні лісові ділянки загальною площею до 5 гектарів; ця площа може бути збільшена в разі успадкування лісів згідно із законом; громадяни та юридичні особи можуть мати у власності ліси, створені ними на набутих у власність у встановленому порядку земельних ділянках деградованих і малопродуктивних угідь, без обмеження їх площі; ліси, створені громадянами та юридичними особами на земельних ділянках, що належать їм на праві власності, перебувають у приватній власності цих громадян і юридичних осіб.
За змістом вказаних статей законодавець передбачає можливість володіння, зокрема законного, приватною особою земельною ділянкою лісогосподарського призначення.
Подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, провадження № 14-2цс21.
Звертаючись до суду з позовом у справі, що переглядається, прокурор посилався на те, що спірна земельна ділянка належить до земель лісового фонду, які перебувають у державній власності, її передання у приватну власність фізичній особі здійснено з порушенням вимог земельного та лісового законодавства, що є підставою для усунення державі перешкод у користуванні та розпорядженні майном шляхом скасування розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку та зобов'язання повернути земельну ділянку лісогосподарського призначення, що відповідає негаторному позову.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19, від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20, від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 ).
Серед способів захисту майнових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння у порядку статей 387 - 388 ЦК України (віндикаційний позов) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном згідно зі статтею 391 ЦК України (негаторний позов). Позовом про витребування майна, зокрема віндикаційним позовом, є вимога власника, який не є володільцем належного йому на праві власності (на правах володіння, користування та розпорядження) індивідуально визначеного майна, до особи, яка заволоділа останнім, про витребування (повернення) цього майна з чужого незаконного володіння. Негаторний позов - це вимога власника, який є володільцем майна (відновив володіння майном), до будь-якої особи про усунення перешкод (шляхом повернення майна, виселення, демонтажу самочинного будівництва тощо), які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, які можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17, провадження № 14-91цс20).
Метою позову про витребування майна (незалежно від того, на підставі яких статей ЦК України цю вимогу заявив позивач) є забезпечення введення власника-позивача у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. Так, у випадку нерухомого майна означене введення полягає у внесенні запису (відомостей) про державну реєстрацію за позивачем права власності на відповідне майно.
Подібні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16.
Єфективним способом захисту права власності на земельні ділянки лісогосподарського призначення є пред'явлення вимоги про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку статті 387 ЦК України (постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 368/1158/16-ц, провадження № 14-140цс18, від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, провадження № 14-96цс18, від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, провадження № 14-256цс18, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, провадження № 14-2цс21).
Крім того, в п.п. 20-25, 35 ухвали від 08 листопада 2023 року ВПВС у справі №36//473/15-ц зазначила, що зміну володільця земельної ділянки лісогосподарського призначення засвідчує державна реєстрація права власності на неї за іншою особою, ніж власник. У разі державної реєстрації права власності за володільцем-відповідачем, власник, який вважає, що його право власності порушує такий володілець, має право заявити вимогу про витребування відповідного нерухомого майна від того, за ким на останнє зареєстроване право власності.
Допоки реєстрація такого права за іншою, ніж власник, особою не відбулася (навіть за наявності рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, що допускає можливість провести цю державну реєстрацію), земельна ділянка лісогосподарського призначення не вважається такою, що вибула з володіння власника.
Вимоги про визнання незаконним (недійсним) і скасування рішення органу влади про надання земельної ділянки у власність за певних умов можна розглядати як вимоги про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном, якщо саме це рішення створює відповідну перешкоду (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18 (пункт 11.10)). Інакше кажучи, перешкоду у користуванні та розпорядженні зазначеною ділянкою лісогосподарського призначення у вигляді відповідного рішення органу влади про її відчуження, на підставі якого державна реєстрація права власності не відбулася (якщо це рішення справді створює таку перешкоду), власник може усунути за негаторним позовом, зокрема про визнання незаконним скасування відповідного рішення.
Тоді як для витребування майна оскарження рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскарження всього ланцюга договорів та інших правочинів щодо спірного майна, державних актів на право власності тощо не є необхідними й ефективними способами захисту прав власника. Останній у межах провадження про витребування майна із чужого володіння вправі стверджувати, зокрема, про незаконність відповідного рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування без заявлення вимоги про визнання його незаконним, недійсним. Таке рішення за умови його невідповідності закону не зумовлює юридичних наслідків, на які воно спрямоване (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункти 38-39), від 1 жовтня 2019 року у справі № 911/2034/16 (пункти 46-47), від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17 (пункти 6.25, 6.27), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункти 34-35), від 1 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 52), від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 50), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 49), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 109, 148, 150, 151, 153, 167), від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18 (пункти 11.7-11.8)).
З огляду на вказане, якщо на підставі рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування про відчуження земельної ділянки лісогосподарського призначення відбулася державна реєстрація права власності на це майно, власник може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, і для такого витребування оскарження рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є необхідним й ефективним способом захисту права власності. У разі встановлення незаконності таких рішень органів влади у спорі про витребування земельних ділянок суд вказує про це лише у мотивувальній частині його рішення.
Оскільки вимога про визнання незаконним, недійсним і скасування рішення органу державної влади про відчуження земельної ділянки не призведе до відновлення володіння нею, то, як неодноразово вказувала Велика Палата Верховного Суду, зазначена вимога не є вимогою, пов'язаною підставою виникнення або поданими доказами, як основна, з вимогою про витребування земельної ділянки з володіння набувача. А вимога про таке витребування не є похідною від вимоги про визнання незаконним, недійсним і скасування рішення органу державної влади про відчуження земельної ділянки, бо право власника на витребування від добросовісного набувача обмежується добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з його володіння поза його волею, що й треба довести у суді (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17 (пункт 6.26)).
Витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з володіння кінцевої набувача треба розглядати як віндикаційний позов, заявлений на підставі статей 387-388 ЦК України власником з метою введення його у володіння цією ділянкою, тобто з метою внесення запису (відомостей) про державну реєстрацію за власником права власності на відповідну ділянку («книжкове володіння»). Подібний висновок є також у постанові від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункт 84).
«Велика Палата Верховного Суду підтверджує свій висновок про те, що вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку статті 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності.» Такий висновок випливає з постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 368/1158/16-ц (провадження № 14-140цс18), на яку посилається Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, постанов Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18), від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, розділ 1.5.4).
Водночас Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19) та багатьох інших.
Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98).
Велика Палата Верховного Суду знов нагадує, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.
Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256 цс 18, пункти 95-98), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 85, 86, 115), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19, пункт 80), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19, пункт 10.29), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункти 63, 74) та інших.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 74) та інших.
Так, для витребування нерухомого майна оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 86)).
Вимога про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 39), від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19)).
Визнання недійсним державного акта також не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого володіння, а тому в задоволенні цієї позовної вимоги слід відмовити (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 94)).
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 52), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 76).
Вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння позивач не заявляв, суд же повинен діяти відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства і розглядати справи не інакше як за зверненням особи (частина перша статті 13 ЦПК України).
У цьому контексті колегія суддів зауважує, що витребування земельних ділянок у власність держави потребує оцінки добросовісності дій її фактичного реєстраційного володільця, а також пропорційності втручання у його право власності у відповідності до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також дотримання позовної давності.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявним в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
За обставин викладених вище, ураховуючи, що доводи апеляційної скарги частково знайшли підтвердження, адже суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку про те, що Київська обласна державна адміністрація не є належним позивачем по даній справі, а також про недоведеність позивачем факту віднесення спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення, колегія суддів дійшла висновку про необхідність зміни мотивувальної частини рішення суду першої інстанції з підстав визначених в ч. 1 ст. 376 ЦПК України, зазначивши, що підставою для відмови в задоволенні позову прокурора є обрання неналежного способу захисту порушеного права.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури - Грабця Ігора задовольнити частково.
РішенняВишгородського районного суду Київської області від 28 червня 2024 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 21 лютого 2025 року.
Суддя-доповідач Д.О. Таргоній
Судді: С.А. Голуб
Т.А. Слюсар