Номер провадження: 22-ц/813/2795/25
Справа № 523/14096/22
Головуючий у першій інстанції Мурманова І.М.
Доповідач Кострицький В. В.
18.02.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Кострицького В.В.,
суддів: Наарової М.В., Лозко Ю.П.,
за участю секретаря Булацевської Я.В.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1
відповідачі - ОСОБА_2 , Суворовська (Пересипська) районна адміністрація Одеської міської ради,
представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3
третя особа - Департамент надання адміністративних послуг Одеської міської ради, про скасування розпорядження Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 20 вересня 2024 року, ухвалене у складі судді Мурманової І.М., у приміщенні того ж суду,
у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Суворовської (Пересипської) районної адміністрації Одеської міської ради, третя особа: Департамент надання адміністративних послуг Одеської міської ради, про скасування розпорядження Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради, скасування рішення про державну реєстрацію права власності на об'єкт нерухомого майна,-
встановив:
Короткий зміст позовних вимог.
ОСОБА_1 звернулась до Суворовського районного суду м. Одеси із позовною заявою до ОСОБА_2 , Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради, третя особа: Департамент надання адміністративних послуг Одеської міської ради, про скасування розпорядження Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради, скасування рішення про державну реєстрацію права власності на об'єкт нерухомого майна.
В обґрунтування позовних вимог, зазначила, що ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 21.11.2012 року, є власником 16/25 частин домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . На момент придбання ОСОБА_1 , своєї частки, частка іншого співвласника домоволодіння, а саме: ОСОБА_2 , становила 9/25 частин, яке у свою чергу належить відповідачу на підставі Свідоцтва про право на спадщину від 05.01.2012 року.
Розпорядженням Суворовської районної державної адміністрації № 145р від 28.03.2013 року, затверджено проект технічного поділу домоволодіння АДРЕСА_1 між користувачами на два самостійних об'єкта. Разом з цим, ОСОБА_1 згоду на виділення долі в одиницю не надавала, документи про таке відсутні. Крім іншого, згідно декларації про готовність об'єкта до експлуатації від 03.12.2012 року виданої Інспекцією ДАБК в Одеській області ОСОБА_2 , вбачається, що ОСОБА_2 , у 2009 році здійснено реконструкцію житлового будинку, однак, станом на 2009 рік ОСОБА_2 власником домоволодіння не була. Право власності на об'єкт нерухомого майна здійснено без подання договору про виділ в натурі частки із спільного майна та інших необхідних документів. Також, дізналась, що її права порушені лише у 2020 році, в рамках розгляду цивільної справи №523/10906/17.
На підставі викладеного позивача просить: скасувати розпорядження Суворовської районної адміністрації ОМР від 28.03.2012 року № 145 «Про затвердження висновку щодо технічної можливості виділу в натурі частки з об'єкта нерухомого майна»; скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер: 34812090 про реєстрацію приватного права на будинок АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 , внести до Державного реєстру запис про скасування державної реєстрації прав.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції.
Рішенням Суворовського районного суду міста Одеси від 20 вересня 2024 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Суворовської (Пересипської) районної адміністрації Одеської міської ради, третя особа: Департамент надання адміністративних послуг Одеської міської ради, про скасування розпорядження Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради, скасування рішення про державну реєстрацію права власності на об'єкт нерухомого майна - залишено без задоволення.
Суд першої інстанції в обґрунтування свого рішення зазначає, щосудом не встановлено порушення прав позивача за захистом яких остання звернулась, суд не вбачає, а позивач не довела обставин того, що розпорядження № 145р від 28.03.2013 року, яке позивач просить скасувати було винесено з порушенням, або в супереч вимог Закону то, в позові слід відмовити з підстав його недоведеності, за відсутності порушеного права позивача без застосування строків позовної давності.
Доводи апеляційної скарги.
Не погоджуючись з рішенням суду, позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Суворовського районного суду м.Одеси від 20.09.2024 та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що оскаржуване рішення є незаконним і необґрунтованим, так як порушені норми процесуального права ст. 2,263,264,265,272 ЦПК України, неправильно застосовані норми матеріального права ст. 41, 55 Конституції України, ст. 319, 321, 367 ЦК України, ст. 120 ч.4 ЗК України, висновки, викладені у рішенні суду першої інстанції, не відповідають обставинам справи.
Вказує, що не давала згоду на поділ домоволодіння і визначення порядку користування земельною ділянкою за адресою АДРЕСА_1 відповідно до заяви нібито підписаної ОСОБА_4 і ОСОБА_2 у день посвідчення договору купівлі- продажу 16/25 часток домоволодіння. ОСОБА_4 і ОСОБА_2 не були власниками зазначеної земельної ділянки. Ними не визначався порядок користування.
ОСОБА_2 документи були надані для вирішення питання про поділ домоволодіння і закріплення за нею земельної ділянки площею, що значно перевищує 9/25 часток. Такий поділ порушує моє право на користування земельною ділянкою, явно ущемляє законні права, позбавляє апелянта можливості належно користуватися своєю частиною домоволодіння і господарськими спорудами, фактично виключає її з числа користувачів спільної земельної ділянки, суперечить державним будівельним нормам.
Зазначає, що не зверталась до Суворовської райадміністрації Одеської міської ради із заявою про затвердження проекту поділу домоволодіння, виконаного КП «ОМБТІ та РОН» від 25.12.2012 р. № 409034, яким пропонувався склад новоутворених об'єктів нерухомого майна: ОСОБА_2 - домоволодіння АДРЕСА_1 , розташоване на земльній ділянці площею 257 кв.м, ОСОБА_1 - домоволодіння АДРЕСА_1 , розташоване на земельній ділянці площею 211 кв.м, а лише про присвоєння поштової адреси, заяву про що їй надрукувала адвокат Бортової Н.С. ОСОБА_3 .
Звернення в 2016 р. ОСОБА_2 до суду з позовом про встановлення порядку користування є доказом обгрунтованості моїх позовних вимог про те, що на момент прийняття розпорядження Суворовської районної адміністрації ОМР № 145р в 2013 р. між співвласниками домоволодіння не було домовленості.
Це є підтвердженням того, що Суворовський районний суд м.Одеси не розібрався в ситуації, що призвело до ухвалення незаконного рішення
Розпорядження № 145р від 28.03.2013 р. Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради про затвердження проекту технічного поділу об'єкта нерухомого майна - домоволодіння АДРЕСА_1 при наявності самочинних прибудов, з посиланням на визначення порядку користування земельною ділянкою без врахування часток співвласників домоволодіння, без моєї нотаріально посвідченої заяви є незаконним.
Також є незаконним рішення від 18.04.2017 р. державного реєстратора - приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Ткаченко І.В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 34812090 про реєстрацію приватного права на будинок АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом серія та номер: 4-7, виданого 05.01.2012 р., розпорядження Суворовської райадміністрації № 145р від 28.03.2013., декларації про готовність об'єкту для есплуатації серія та номер ОД 018212235579, виданої 03.12.2012 р. Інспекцією ДАБК в Одеській області, яка містить відомості, що не відповідають дійсності.
Вважає, що в рішенні суду від 20.09.2024 р. необгрунтовано зазначено, що після реєстрації права власності на збудований об'єкт нерухомості на підставі декларації остання вичерпує свою дію фактом виконання.
Саме факт виконання - рішення про реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на підставі недостовірної інформації є підставою для скасування рішення державного реєстратора від 18.04.2017 р.
Щодо явки сторін.
Сторони належним чином повідомлені про час та місце судового розгляду зявились до суду та надали суду пояснення
Позиція апеляційного суду.
Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, та позивачку, представника позивача, оцінивши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення в межах позовної заяви та доводів апеляційної скарги, судова колегія приходить наступного.
Відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України, - суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України, - судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ст. 2 ЦПК України).
Колегією суддів встановлено та матеріалами справи підтверджено, що на підставі договору купівлі-продажу посвідченого 21.11.2012 року державним нотаріусом Першої одеської державної нотаріальної контори Шатіловою О.В. ОСОБА_4 продала, а ОСОБА_1 прийняла у власність 16/25 часток домоволодіння по АДРЕСА_1 , який в цілому складається з двох житлових будинків з черепашнику, загальною площею 120,1 кв.м., в тому числі житловою площею 85,9 кв.м., зазначених на схематичному плані літерами «А, И» та надвірних господарських споруд, зазначених на схематичному плані літерами : «Б,В» - сараї, «Е» - вбиральня, «З» - погріб з шийкою, №1-4 - огорожа, І- мостіння, розташованих на земельній ділянці площею 473 кв.м. яка знаходиться у фактичному користуванні, та сплачує за неї певну грошову суму.
Зазначена частка домоволодіння належить продавцю на підставі свідоцтва про право особистої власності на домоволодіння, виданого Жилкомунвідділом Виконкому Ленінської райради народних депутатів 09.08.1990 року, та зареєстрованого 14.09.1990 року в Комунальному підприємстві «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості» в реєстровій книзі № 34, на сторінці №61, під № 5544, реєстраційний номер № 35328177.
Вказана в договорі частка домоволодіння, яка є предметом цього договору, оглянута покупцем. Недоліків, які перешкоджають її використанню за цільовим призначенням на момент огляду не виявлено. Претензій до продавця щодо якісних характеристик відчужуваної частки домоволодіння покупець не має (а.с.12).
Згідно Витягу про реєстрацію прав ОСОБА_1 право власності на 16/25 часток домоволодіння зареєструвала 27.11.2012 року (а.с.13).
Отже, з огляду на договір купівлі-продажу 16/25 часток домоволодіння по АДРЕСА_1 , встановлено, що позивач придбала у власність саме 16/25 часток.
Судом встановлено, що 25.12.2012 року за вих. № 409034.70 КП «ОМБТІ та РОН» було виготовлено Висновок щодо технічної можливості поділу об'єкту нерухомого майна, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно висновку зазначено: видана власникам:
1) ОСОБА_2 про те, що на підставі свідоцтва про право на спадщину, посвідченого Четвертою Одеською державною нотаріальною конторою 05.01.2012 року № 4-7 належить 9/25 частин домоволодіння
2) ОСОБА_1 проте, що на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого Першою Одеською державною нотаріальною конторою 21.11.2012 р. р№7-2599 належить 16/25 частин домоволодіння (т.1, а.с.14-15).
Щодо підстав видачі спірного розпорядження, судом встановлено наступне.
Так, відповідно до Розпорядження Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради № 145р від 28.03.2013 року «Про затвердження проекту технічного виділу об'єкта нерухомого майна - домоволодіння АДРЕСА_1 з подальшим встановленням нумерації», встановлено.
Розглянувши заяви ОСОБА_2 та ОСОБА_1 від 06.03.2013 року № Б-341, № Д-346 відповідно та від 19.03.2013 р № Б-392, проект виділу об'єкта нерухомого майна - домоволодіння АДРЕСА_1 на два самостійних, виконаний КП «ОМБТІ та РОН» від 25.12.2012 року № 409034 та наданих матеріалів встановлено на підставі яких документів заявникам належить домоволодіння.
Технічна характеристика об'єкта нерухомого майна.
Щодо фактичного користування: у користування ОСОБА_2 знаходиться повністю житловий будинок літ «А», в цілому, загальною площею 195, 8 кв.м., житловою 79, 1 кв.м. Літ. «Б» - сарай, літ. «З» - погріб з шийкою; огорожі № 1-2, огорожа загального користування; І- мостіння - 83 кв.м.
У фактичному користування ОСОБА_1 знаходиться: житловий будинок літ. «И» в цілому, загальною площею - 69,0 кв.м житловою площею 47, 3 кв.м. літ. «В» - сарай; літ. «Е» - вбиральня, огорожа № 3; огорожа № 4 - загального користування; І- мостіння - 85 кв.м. (т.1, а.с.136).
Даним Розпорядженням затверджено проект технічного поділу об'єкта нерухомого майна - домоволодіння АДРЕСА_1 на два самостійних об'єкта:
За гр. ОСОБА_2 - житловий будинок літ. «А», загальною площею 195,8 кв.м.; житловою площею: 79,1 кв.м. з надвірними та господарськими спорудами.
За гр. ОСОБА_1 - житловий будинок літ. «И», загальною площею 69,0 кв.м.; житловою площею: 47,3 кв.м. з надвірними та господарськими спорудами.
На підставі довідки з Адресного реєстру м. Одеси про резервування адреси об'єкта від 28.02.2013 року № 348186/1, присвоїти нумерацію новоутвореному об'єкту нерухомого майна - житловому будинку літ. «И», що належить гр. ОСОБА_1 загальною площею 69,0кв.м, житловою площею: 47, 3 кв.м. і вважати його за адресою: АДРЕСА_1 .
За об'єктом нерухомого майна який залишився після поділу залишити раніше присвоєну адресу. (т.1, а.с.136-138).
Згідно заяви ОСОБА_3 , яка діє від імені ОСОБА_2 остання подала заяву про об'єднання в один матеріал документи надані на затвердження проекту домоволодіння АДРЕСА_1 (т.1, а.с.139).
Судом досліджується заява ОСОБА_1 на ім'я В.о. голови Суворовської районної адміністрації ОМР Григоренка І.Г. згідно якої остання просить затвердити проект поділу-домоволодіння АДРЕСА_1 на два самостійних, якій належить мені на праві власності. З присвоєнням окремої адреси. В заяві зазначено, що документи іншого співвласника були надані представником (т.1, а.с.144).
Відповідно до довідки з Адресного реєстру м. Одеси про резервування адреси об'єкта нерухомого майна від 28.02.2013 року № 348186/1 остання видана на підставі замовлення від 25.02.2013 року № 453 ОСОБА_1 (т.1, а.с.145).
З огляду на досліджені документи та розпорядження щодо затвердження проекту технічного поділу об'єкта нерухомого майна - домоволодіння АДРЕСА_1 судом встановлено, що проект поділу домоволодіння було здійснено виключно на підставі заяв поданих співвласниками домоволодіння, з оскаржуваного позивачем розпорядження судом не встановлено, що даним розпорядженням було визначено чи встановлено порядок користування земельної ділянки.
Судом встановлено, що позивачем у позовній заяві фактично порушується питання щодо фактичного користування земельною ділянкою, позивач зазначає, що розмір земельної ділянки фактичною площею 0,0207 га, що знаходиться у її фактичному користуванні є меншою на 0,0094 га, що не відповідає частці її домоволодіння.
Крім іншого, позивач зазначає, що не надавала проект поділу домоволодіння та його зміст був їй не відомий.
Разом з цим, судом встановлено, що відповідно до заяви ОСОБА_1 від 06.03.2013 року остання просить затвердити саме проект поділу домоволодіння АДРЕСА_1 на два самостійних об'єкти, який належить їй на праві власності. З присвоєнням окремої адреси.
Суд, також відхиляє доводи позивачки з приводу відсутності її заяви щодо надання згоди на виділ долі в одиницю, які повинні бути оформлені належним чином, оскільки такі твердження спростовуються матеріалами справи.
Відповідно до положення ст. 364 ЦК України встановлено - співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.
2. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.
Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою.
Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання.
3. У разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації.
4. Договір про виділ у натурі частки з нерухомого спільного майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Так, відповідно до Інструкції щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об'єктів нерухомого майна зареєстрованої Наказом Міністерства з питань Житлово-комунального господарства України 18.06.2007 року № 55 Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 06.07.2007 року № 774/14041 встановлено:
2.1. Об'єкти нерухомого майна, які підлягають технічній інвентаризації відповідно до Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Держбуду України від 24.05.2001 N 127 (z0582-01), зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 10.07.2001 за N 582/5773 (із змінами), а також єдині майнові комплекси, що належать на праві власності і розташовані на одній земельній ділянці, можуть бути поділені на самостійні об'єкти нерухомого майна.
2.2. Поділ на самостійні об'єкти нерухомого майна провадиться відповідно до законодавства з наданням кожному об'єкту поштової адреси.
2.3. Не підлягають поділу об'єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об'єкти нерухомого майна. Питання щодо поділу об'єктів нерухомого майна може розглядатись лише після визнання права власності на них відповідно до закону.
2.4. Поділ на самостійні об'єкти нерухомого майна повинен відповідати умовам, що передбачені чинними будівельними нормами.
2.5. При підготовці документів про поділ нерухомого майна суб'єкти господарювання проводять такі дії:
2.5 глави 2 із змінами, внесеними згідно з Наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства N 250 (z1179-14) від 12.09.2014. уточнюється кількість основних будинків і допоміжних будівель, що входять до складу об'єкта нерухомого майна, виявляються і вносяться до матеріалів технічної інвентаризації поточні зміни в будинках, будівлях, спорудах;
за відсутності нотаріально посвідченого договору чи рішення суду щодо порядку користування будинками, будівлями та спорудами беруться до уваги заяви всіх співвласників, підписи яких засвідчені нотаріально.
2.6. Після цього готується Висновок щодо технічної можливості поділу об'єкта нерухомого майна (додаток 1), який містить такі дані:
а) кому належить об'єкт нерухомого майна;
б) на підставі яких правовстановлювальних документів;
в) повну технічну характеристику об'єкта нерухомого майна;
г) фактичне користування будинками (приміщеннями), будівлями та спорудами між співвласниками;
ґ) який документ підтверджує право власності (користування) земельною ділянкою;
д) склад новоутворених об'єктів нерухомого майна і їх адреси;
е) пропозиції щодо можливих розмірів земельних ділянок, що закріплюються за новими (виділеними) об'єктами з урахуванням обмежень (обтяжень) на використання земельних ділянок відповідно до затвердженої містобудівної документації та земельного законодавства (варіанти поділу додаються).
З даного приводу суд зазначає, що оскаржуване позивачем Розпорядження № 145р від 28.03.2013 року було винесене безпосередньо на підставі наданих документів з КП «ОМБТІ та РОН», а саме висновку щодо технічної можливості поділу об'єкту нерухомого майна, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 та проекту поділу домоволодіння АДРЕСА_1 на два самостійних об'єкти, що підтверджується висновок, згідно якого в додатках зазначено: варіант поділу на 1-му аркуші. Крім іншого, висновок щодо поділу було видано на підставі нотаріально засвідченої заяви колишніх співвласників.
Таким чином, оскаржуване позивачем розпорядження було прийнято безпосередньо на підставі заяв співвласників домоволодіння, висновку щодо технічної можливості поділу об'єкту нерухомого майна, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 та проекту поділу домоволодіння АДРЕСА_1 .
Тому доводи апеляційної скарги в цій частині є необгрунтованими.
Судом не встановлено підстав щодо скасування розпорядження 145р від 28.03.2013 року, оскільки, позивачем не надано та не доведено факту наявності порушення її прав щодо порядку користування земельною ділянкою та поділу домоволодіння, посилання позивача на порушення порядку та введення в оману шляхом надання усних обіцянок попереднього власника нерухомості щодо користування земельною ділянкою, не знайшли свого підтвердження письмовими доказами.
Разом з цим, суд зазначає, що рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 23.08.2023 року у справі (523/10906/17) яке залишено в силі постановою Одеського апеляційного суду встановлено, що спільною заявою ОСОБА_4 (попередній власник) та ОСОБА_2 , яка була посвідчена 21 листопада 2012 року державним нотаріусом Першої одеської державної нотаріальної контори Шатіловою О.В. та зареєстровано в реєстрі за № 7-2595, 7-2596, було встановлено порядок користування земельною ділянкою, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 відповідно до плану поділу земельної ділянки, які є невідємною частиною цієї заяви.
В рішенні суду також зазначено, та встановлено, що позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 , вже будучи співвласниками домоволодіння, звернулися до КП "БТІ та РОН" та замовили проект поділу домоволодіння, яке розташовано АДРЕСА_1 . КП "БТІ та РОН" ОМР було складено акт про встановлення фактичного користування будівлями в домоволодінні та особисто підписали означений акт. В означеному акті зазначено що земельна ділянка поділена згідно проекту поділу земельної ділянки. Вказане підтверджується відповіддю КП "БТІ та РОН" ОМР від 19.03.2019 р. № 508513.36.19 та доданими до неї копіями документів.
25 грудня 2012 року КП "БТІ та РОН" ОМР надало висновок щодо технічної можливості поділу домоволодіння, яке розташовано АДРЕСА_1 за вихідним номером 409034.70, в якому зазначено і площі земельних ділянок, які знаходяться в фактичному користуванні. Вказане підтверджується відповіддю КП "БТІ та РОН" ОМР від 19.03.2019 р. № 508512.36.19 та доданими до неї копіями документів.
В подальшому за заявами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , Розпорядженням Суворовської районної адміністрації від 28.03.2013 року № 145р було затверджено проект поділу домоволодіння, яке розташовано АДРЕСА_1 на два самостійних об'єкта - за ОСОБА_2 житловий будинок літ."А" загальною площею 195,8 кв.м. в тому числі житловою 79,1 кв.м. з надвірними та господарчими спорудами; за ОСОБА_1 житловий будинок літ. "И" загальною площею 69,0 кв.м. в т.ч. житловою 47,33 кв.м. з надвірними та господарчими спорудами з присвоєнням адреси: АДРЕСА_1 .
Право власності на новоутворений житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 було зареєстровано за ОСОБА_2 , що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 18.04.2017р. № 85218889.
Зазначені обставини щодо звернення з співвласників домоволодіння, а саме: ОСОБА_2 та ОСОБА_1 до КП "БТІ та РОН" щодо замовлення проекту поділу домоволодіння, яке розташовано АДРЕСА_1 також, підтвердженні матеріалами даної цивільної справи.
Відповідно до ч. 2 ст. 120 ЗК України якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то у разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього власника.
Відповідно до ч. 3 ст. 415 ЦК України особа, до якої перейшло право власності на будівлі (споруди), набуває право користування земельною ділянкою на тих же умовах і тому ж обсязі, що й попередній власник будівлі (споруди).
Відповідно до пункту «е» статті 141 ЗК України підставами припинення права користування земельною ділянкою є набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці.
Згідно вимог ч.1 ст. 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача ).
В своїй Постанові Пленуму Верховного Суду України від 16.04.2004 р. № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», а саме в п. 21 рекомендується: «Виходячи з того, що порядок користування спільною земельною ділянкою, у тому числі тією, на якій розташовані належні співвласникам жилий будинок, господарські будівлі та споруди, визначається насамперед їхньою угодою залежно від розміру їхніх часток у спільній власності на будинок, суд відповідно до статті 88 ЗК України бере до уваги цю угоду при вирішенні спорів як між ними самими, так і за участю осіб, котрі пізніше придбали відповідну частку в спільній власності на землю або на жилий будинок і для яких зазначена угода також є обов'язковою. Це правило стосується тих випадків, коли жилий будинок було поділено в натурі».
Відповідно до ст. 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається належним йому майном на власний розсуд.
Статтею 358 ЦК України визначено, що: право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
Відповідно до статті 364 ЦК України у разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, якій здійснив такий виділ, право спільної часткової власності припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації.
Щодо посилання апелянта на неправдиві обставини, які викладені у декларації про готовність об'єкта до експлуатації, судова колегія зазначає, що після реєстрації права власності на збудований об'єкт нерухомості на підставі зареєстрованої декларації про готовність об'єкта до експлуатації, остання вичерпує свою дію фактом виконання.
Також, суд зазначає, що відповідно до положення ст. 141 ЗК України - підставами припинення права користування земельною ділянкою є: набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці.
Згідно положення ч. 1 ст. 377 ЦПК України передбачено - до особи, яка набула право власності на об'єкт нерухомого майна (житловий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об'єкт незавершеного будівництва, право власності на який зареєстровано у визначеному законом порядку, або частку у праві спільної власності на такий об'єкт, одночасно переходить право власності (частка у праві спільної власності) або право користування земельною ділянкою, на якій розміщений такий об'єкт, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для відчужувача (попереднього власника) такого об'єкта, у порядку та на умовах, визначених Земельним кодексом України. Істотною умовою договору, який передбачає перехід права власності на об'єкт нерухомого майна (житловий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об'єкт незавершеного будівництва, який розміщений на земельній ділянці і перебуває у власності відчужувача, є умова щодо одночасного переходу права власності на таку земельну ділянку (частку у праві спільної власності на неї) від відчужувача (попереднього власника) відповідного об'єкта до набувача такого об'єкта.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно з ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч.6 ст.81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з ч.1 ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Згідно ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до п.6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 №14 «Про судове рішення у цивільній справі», враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.
Згідно п.27 Постанови Пленуму ВСУ № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.
Статтею ст.263 ЦПК України визначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю змагальні документ, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод.
Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).
Аналізуючи в сукупності досліджені докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що стороною позивача не доведено тих обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог, а тому позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Щодо клопотання представника відповідача Пересипської районної адміністрації Одеської міської ради з приводу застосування строків позовної давності, суд зазначає наступне.
За змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Перш ніж застосовувати позовну давність, суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушені право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом яких той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
Оскільки судом першої інстанції не встановлено порушення прав позивача за захистом яких остання звернулась, суд не вбачає, а позивач не довела обставин того, що розпорядження № 145р від 28.03.2013 року, яке позивач просить скасувати було винесено з порушенням, або в супереч вимог Закону то, в позові слід відмовити з підстав його недоведеності, за відсутності порушеного права позивача без застосування строків позовної давності.
Судова колегія погоджується з проаналізованими судом першої інстанції в сукупності дослідженими доказами, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд дійшов висновку, що стороною відповідача не доведено тих обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог, а тому заявлені вимоги задоволенню не підлягають.
Доводи апеляційної скарги фактично зводяться до незгоди з оскаржуваним рішенням та посилання які містяться не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
З урахуванням того, що доводи апеляційної скарги, є ідентичними доводам позовної заяви, яким суд надав належну оцінку, висновки суду є достатньої аргументованими, при цьому колегія суддів враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії"). Не заслуговують на увагу посилання в апеляційній скарзі на неналежну оцінку судом доказів по справі, оскільки, відповідно до положень ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жоден доказ не має для суду заздалегідь встановленої сили; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. А не зазначення в мотивувальній частині рішення мотивів, з яких суд бере до уваги або відхиляє докази, відповідно до положень ст. 376 ЦПК України, не може бути підставою для скасування чи зміни рішення суду, якщо справа вирішена по суті правильно.
Суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржуване рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права.
Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі скаржник.
З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Частиною першою статті 229 ЦПК України передбачено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази.
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Докази та обставини, ні які посилається скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідження та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права.
На підставі наведеного, висновки суду першої інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права.
Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону.
З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.
Загальний висновок суду за результатами розгляду апеляційної скарги
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З урахуванням вищезазначеного колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 382, 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 20 вересня 2024 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту може бути оскаржена до Верховного Суду.
Повний текст постанови складено 20 лютого 2025 року.
Головуючий суддя В.В. Кострицький
Судді М.В. Назарова
Ю.П. Лозко