17 лютого 2025 рокуСправа №160/29229/24
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Маковської О.В., розглянувши у письмовому провадженні у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою Першотравенської окружної прокуратури до Петропавлівської селищної ради, третя особа: ОСОБА_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов?язання вчинити певні дії,-
До Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява Першотравенської окружної прокуратури до Петропавлівської селищної ради, третя особа: ОСОБА_1 , в якій позивач просить:
- визнати протиправною бездіяльність Петропавлівської селищної ради щодо невжиття заходів, спрямованих на прийняття рішення про демонтаж тимчасової споруди, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 на перехресті з вул. Соборна;
- зобов?язати Петропавлівську селищну раду вжити заходи щодо демонтажу тимчасової споруди, що розташована за адресою: Дніпропетровська область, смт Петропавлівка, вул. Героїв України на перехресті з вул. Соборна.
Обґрунтовуючи позовні вимоги Першотравенська окружна прокуратура зазначає, що на території смт Петропавлівка Дніпропетровської області по вул. Героїв України (раніше - Радянська) на перехресті з вул. Соборна (раніше - Леніна), на земельній ділянці комунальної форми власності розташована тимчасова споруда для провадження підприємницької діяльності. Паспорт прив?язки на вказану тимчасову споруду за Nє 2 видано 22.04.2014 на ім?я ФОП ОСОБА_2 строком на 5 років. Крім того, вказана земельна ділянка є предметом договору оренди землі, укладеного між Петропавлівською селищною радою та ОСОБА_1 . При цьому, ФОП ОСОБА_2 земельна ділянка в суборенду не передавалася, розміщення тимчасовової споруди здійснюється за відсутності правовстановлюючих документів. Попри те, що строк дії паспорту прив?язки на вказану тимчасову споруду сплив більше 5 років тому селищною радою не вживаються заходи щодо її демонтажу. Тобто, встановлена протиправна бездіяльність відповідача щодо неприйняття рішення про демонтаж спірної тимчасової споруди, що є підставою для визнання бездіяльності протиправною та зобов?язання прийняти рішення про демонтаж вказаної тимчасової споруди у судовому порядку.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 08.11.2024 відкрито провадження в адміністративній справі. Вирішено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Відповідач своїм правом на надання відзиву на позовну заяву не скористався.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16.12.2024 клопотання Першотравенської окружної прокуратури про розгляд справи в порядку загального позовного провадження залишено без задоволення.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору, суд встановив такі обставини та відповідні їм правовідносини.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що на території АДРЕСА_1 , на земельній ділянці комунальної форми власності розташована тимчасова споруда для провадження підприємницької діяльності.
Паспорт прив?язки на вказану тимчасову споруду за №2 видано 22.04.2014 на ім?я ФОП ОСОБА_2 строком на 5 років.
Відповідно до листа Петропавлівської селищної ради від 11.10.2024 ФОП ОСОБА_2 до селищної ради із заявою про продовження терміну дії паспорту прив?язки не звертався.
Відповідно до Схеми розміщення трьох стаціонарних тимчасових споруд та Схеми благоустрою прилеглої території спірна тимчасова споруда позначена під №2, у графі забудовник зазначено ОСОБА_2 . Згідно плану тимчасової споруди № 2 площа забудови становить 29,9 кв м.
Відповідно до листа Петропавлівської селищної ради від 28.08.2024 Nє 2179 зазначена тимчасова споруда розміщена на земельній ділянці з кадастровим номером 1223855100:04:001:0431. Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно власником вказаної земельної ділянки є Петропавлівська селищна рада, цільове призначення - для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, площа земельної ділянки 0,0076 га.
Вказана земельна ділянка є предметом договору оренди землі, укладеного між Петропавлівською селищною радою та ОСОБА_1 , зареєстрованого 23.05.2019, номер запису 31737654.
Петропавлівською селищною радою 26.09.2024 скеровано лист на адресу ФОП ОСОБА_2 щодо демонтажу розміщеної тимчасової споруди. Відповідь на вказаний лист, згідно листа селищної ради від 18.10.2024 Nє 2692, не надійшла.
Вказані обставини стали підставою для звернення до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд виходить із наступного.
Стосовно підстав звернення прокурора з даним позовом до суду, суд зазначає наступне.
Статтею 131-1 Конституції України на органи прокуратури покладено функцію представництва інтересів держави в суді у випадках, визначених законом.
Відповідно до вимог ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Частиною 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», передбачено, що наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.
Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень.
Частиною 4 ст. 53 КАС України встановлено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі № 483/448/20 у кожному випадку звернення до суду в інтересах держави, перед тим, як визначити коло відповідачів, прокурор має встановити, насамперед: (а) суб'єкта, якому належать повноваження звертатися до суду за захистом відповідного права або інтересу; (б) ефективний спосіб захисту такого права чи інтересу; (в) залежно від установленого коло відповідачів.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.06.2024 у справі №925/1133/18 наведено правовий висновок, зокрема, про те, що:
1) прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо: орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси; орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави;
2) прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо: відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави.
Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Аналогічні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц.
Процедура, передбачена абзацами 3 і 4 частини 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло і з власності держави), а також таких чинників як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.
Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва.
Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва у позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі нема, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Вказане узгоджується із висновками Великої Палати Верховного Суду у постанові від 18.01.2023 у справі №488/2807/17.
Прокурор може підтвердити наявність підстав для представництва інтересів держави в суді шляхом надання належного обґрунтування, підтвердженого достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного суб'єкта владних повноважень про звернення до суду, запитами, а також копіями документів, отриманих від суб'єкта владних повноважень, що свідчать про наявність підстав для відповідного представництва.
При цьому, згідно позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 16.04.2019 у справі № 910/3486/18, прокурор не зобов'язаний встановлювати причини, за яких позивач не здійснює захист своїх інтересів.
Вказана позиція суду підтверджується положеннями ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», яка вимагає від прокурора доведення лише факту нездійснення або неналежного здійснення уповноваженим органом своїх повноважень.
Так, ефективність обраного засобу юридичного захисту, з практичної та законодавчої точки зору є головним критерієм його обрання. У рішенні від 31.07.2003 у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Таким чином, при наявності порушення інтересів держави та бездіяльності органу місцевого самоврядування чи органу державної влади, до компетенції якого віднесено відповідні повноваження, найефективнішим правовим способом захисту, поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право, буде саме здійснення органами прокуратури представництва інтересів держави.
Інтереси держави в спірних правовідносинах врегульовано Конституцією України та Законом України «Про прокуратуру» та надають прокурору повноваження з представництва не тільки загальнодержавних інтересів, але й локальних інтересів держави, у тому числі інтересів територіальної громади (близька за містом правова позиція Великої Палати Верховного Суду викладена в постанові від 15.09.2020 у справі №469/1044/17).
Пунктами 4, 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 у справі № 1-1/99 визначено, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, а, отже, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах і може здійснювати представництво в порядку, передбаченому процесуальним законом.
«Інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 26.07.2018 у справі №926/1111/15, від 08.02.2019 у справі №915/20/18, від 03.12.2019 у справі №920/121/19.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 у справі № 1-1/99 державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону, гарантування державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.
Державний інтерес знаходить свій вияв у підтримці такого стану суспільних відносин, який би повною мірою відповідав конституційним засадам правового регулювання та забезпечував баланс інтересів усіх членів суспільства в їх взаємовідносинах між собою та державою.
З наведеного вбачається, що інтереси держави спрямовані на забезпечення гарантій державної влади та ефективного функціонування її інститутів та органів задля захисту та реалізації прав і свобод територіальних громад.
Верховний Суд в ухвалі від 19.07.2018 у справі № 822/1169/17 зауважив, що відповідно до усталеної практики ЄСПЛ сторонами судового розгляду є позивач і відповідач, які мають рівні права, у тому числі на юридичну допомогу. Підтримка прокуратурою однієї зі сторін може бути виправдана за певних умов, наприклад, якщо правопорушення зачіпає інтереси великої кількості людей або якщо вимагають захисту реальні державні інтереси чи майно (пункт 33 рішення у справі «Корольов проти Російської Федерації» № 2 від 01.04.2010, заява №5447/03; пункт 35 рішення у справі «Менчінська проти Російської Федерації» від 15.01.2009, заява №42454/02).
Крім того, відповідно до п. 2 Рекомендації Rec (2012)11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам «Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції», прийнятій 19.09.2012 на 1151-му засіданні заступників міністрів (далі - Рекомендації), якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов'язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права.
У п. 7 Рекомендацій передбачено, що ілюстрацією повноважень публічних обвинувачів у системі загального права є визнання або анулювання шлюбів, захист дітей або недієздатних осіб і реєстрацію або припинення діяльності асоціацій та фондів. Іншою групою повноважень публічних обвинувачів є правовий контроль публічної адміністрації та інших юридичних осіб під кутом зору відповідності їх діяльності закону. В цілому, ці повноваження покладені на публічного обвинувача з міркувань публічного інтересу та захисту прав людини і, як правило, здійснюється в суді.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.02.2019 у справі №810/2763/17 дійшла висновку про те, що за загальним визначенням «публічним інтересом» є важливі для значної кількості фізичних і юридичних осіб потреби, які відповідно до законодавчо встановленої компетенції забезпечуються суб'єктами публічної адміністрації. Тобто публічний інтерес є не чим іншим, як певною сукупністю приватних інтересів.
Щодо невжиття відповідачем заходів, спрямованих на демонтаж тимчасової споруди, суд зазначає наступне.
Відповідно до ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави та об'єктом права власності українського народу. Від імені народу права власника Оскільки право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб'єктів, кожне порушення закону щодо безпідставного заволодіння комунальною власністю є порушенням державних інтересів.
Розміщення на земельних ділянках комунальної власності тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності повинно здійснюватися з суворим дотриманням встановленої процедури, а в разі допущення суттєвих порушень такої процедури уповноважений орган виконавчої влади повинен вжити вичерпних заходів щодо усунення допущених порушень при встановленні тимчасових споруд на землях комунальної власності аж до вжиття заходів щодо їх демонтажу, а міська рада повинна вказані питання контролювати.
Предметом даного позову є протиправна бездіяльність Петропавлівської селищної ради щодо невжиття заходів, спрямованих на демонтаж тимчасової споруди, яка розміщена на земельній ділянці комунальної форми власності за відсутності правових підстав, а інтерес держави, який включає в себе інтереси мешканців територіальної громади, у даній справі полягає у суворому дотриманні встановлених законом правил встановлення тимчасових споруд для здійснення підприємницькою діяльністю у селищі Петропавлівка.
Таким чином, потурання самовільному встановленню тимчасових споруд на землі комунальної власності та невжиття заходів щодо демонтажу такої тимчасової споруди, завдає шкоду власності територіальної громади та суперечить інтересам держави в цілому.
Згідно з практикою Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), зокрема у справі «Менчинська проти Російської Федерації» (рішення від 15.01.2009, заява № 42454/02, пункт 35) ЄСПЛ висловив таку позицію (у неофіційному перекладі): «Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави».
Окрім зазначеного, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року категорично ствердив, що «правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес».
Зазначене також підтверджує порушення відповідачем інтересів держави у сфері ефективного і раціонального використання земельних ресурсів, належного забезпечення благоустрою населених пунктів відповідно до вимог законодавства, державних норм та стандартів.
Отже, прокурор, звертаючись із даним позовом, діє на захист не своїх власних порушених прав, а на захист інтересів громади та держави в цілому, які нерозривно пов'язані із правильним застосуванням та дотриманням усіма суб'єктами законодавства в сферах життєдіяльності суспільства, що контролюються та охороняються державою.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов'язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу.
Як зазначив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 01.04.2008 № 4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.
Відповідно до частини 1 статті 140 Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.
Вказаній вище нормі Основного Закону України дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 18.06.2002 № 12-рп/2002, у пункті 1 резолютивної частини якого вказано, що положення частини першої статті 140 Конституції України в аспекті порушених у конституційному поданні питань необхідно розуміти так, що ці положення дають визначення місцевого самоврядування як права територіальної громади вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.
Згідно статті 4 Європейської хартії місцевого самоврядування від 15.10.1985, ратифікованої Законом України від 15.07.1997 № 452, головні повноваження і функції органів місцевого самоврядування визначаються конституцією або законом.
Однак це положення не перешкоджає наділенню органів місцевого самоврядування повноваженнями і функціями для спеціальних цілей відповідно до закону. Органи місцевого самоврядування в межах закону мають повне право вільно вирішувати будь-яке питання, яке не вилучене зі сфери їхньої компетенції і вирішення якого не доручене жодному іншому органу.
Систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування відповідно до Конституції України визначає Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні», про що вказано у преамбулі до названого Закону.
Частиною 1 статті 6 зазначеного Закону встановлено, що первинним суб'єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, селища, міста. А відповідно до частини 1 статті 10 цього Закону сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
При цьому, інтереси територіальної громади не тотожні інтересам селищної ради, яка хоча і є представником територіальної громади та повинна діяти на користь та в інтересах громади, може вчиняти дії, які не відповідають вимогам закону та можуть протирічити інтересам територіальної громади. Така поведінка селищної ради може бути підставою для захисту інтересів держави прокуратурою та вжиття заходів представницького або кримінально-правового характеру.
Крім того, незалежно від причин неспроможності самостійно звернутися до суду вже сам факт не звернення селищної ради до суду з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав змогу захистити інтереси жителів територіальної громади, свідчить про те, що указаний орган місцевого самоврядування неналежно виконує свої повноваження, у зв'язку з чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів значної кількості громадян членів територіальної громади та звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15.10.2019 у справі № 903/129/18).
При цьому відповідно до висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 19.06.2019 у справі №209/5369/15, демонтаж самовільно встановлених тимчасових споруд переслідує легітимну мету контролю органами місцевого самоврядування благоустрою населеного пункту.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2019 у справі №920/447/18 наголосила, що бездіяльність міської ради щодо захисту законних інтересів територіальної громади, а саме - невжиття, всупереч своїм повноваженням щодо здійснення контролю за використанням та охороною земель, заходів щодо усунення порушень земельного законодавства, свідчить про наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави.
Відповідно до статті 142 Конституції України, статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» матеріальною та фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів.
Відповідно до ст. 80 Земельного кодексу України, ст. ст. 2, 172, 327, 374 Цивільного кодексу України, право власності на землі комунальної власності належать територіальним громадам, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин» № 1423 від 28.04.2021 внесено зміни до Земельного кодексу України та відповідно до абзацу 1 п. 24 Розділу X Перехідних положень Земельного кодексу України, зміст якого визначає, що з дня набрання чинності цим пунктом (27.05.2021) землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад.
Статтею 152 Земельного кодексу України унормовано, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.
Правовою підставою набуття права власності та права користування на землю згідно зі статтями 116, 118, 123, 124 Земельного кодексу України є рішення органу виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.
Отже, за відсутності рішення органу виконавчої влади або місцевого самоврядування про надання земельної ділянки у власність або в користування юридична особа або фізична особа не має права використовувати земельну ділянку державної або комунальної форми власності.
Сам факт розміщення та використання тимчасової споруди значний проміжок часу без відповідних дозвільних документів не легітимізує таке користування та не може бути підставою для унеможливлення ініціювання процедури її знесення.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» самовільне зайняття земельної ділянки - будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.
Згідно зі ст. ст. 7, 142 Конституції України, ст. ст. 60, 62 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст. ст. 12, 116, 118, 122 Земельного кодексу України, селищної рада є розпорядником комунального майна, у тому числі земельних ділянок, на території петропавлівської територіальної громади, тобто саме тим органом, який уповноважений державою здійснювати відповідні функції, в тому числі й функції контролю, та вживати своєчасні та ефективні заходи щодо захисту та відновлення її інтересів, в тому числі, й в разі бездіяльності її виконавчих органів.
З огляду на викладене, Петропавлівська селищна рада є органом, який уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Статтею 212 Земельного кодексу України унормовано, що самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними.
Чинним законодавством чітко не визначено, що необхідно розуміти під «нездійсненням або неналежним здійсненням суб'єктом владних повноважень своїх функцій», у зв'язку із чим прокурор у кожному випадку обґрунтовує та доводить наявність відповідних фактів самостійно з огляду на конкретні обставини справи. Під час встановлення підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді враховуються висновки Верховного Суду, зроблені при розгляді інших справ за участю прокурора (ухвали від 07.05.2018 у справі №910/18283/17, від 10.07.2018 у справі № 812/1689/16, постанови від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 13.06.2018 у справі № 687/379/17-ц, №16 924/1256/17, від 13.11.2019 у справі № 925/315/19, від 21.01.2020 у справі №910/2538/19, від 26.05.2020 у справі №912/2385/18). «Нездійснення захисту» полягає у тому, що уповноважений суб'єкт владних повноважень за наявності факту порушення інтересів держави, маючи відповідні повноваження для їх захисту, всупереч цим інтересам за захистом до суду не звернувся.
Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
Така поведінка (бездіяльність) уповноваженого державного органу може вчинятися з умислом чи з необережності; бути наслідком об'єктивних (відсутність коштів на сплату судового збору, тривале не заповнення вакантної посади юриста, тощо) чи суб'єктивних (вчинення дій на користь можливого відповідача, інших корупційних або кримінально караних дій, тощо) причин.
При цьому згідно позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 16.04.2019 у справі № 910/3486/18, прокурор не зобов'язаний встановлювати причини, за яких позивач не здійснює захист своїх інтересів.
Прокурор при здійсненні представництва інтересів держави в суді не вважається альтернативним суб'єктом звернення до суду і не замінює належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави. Однак, з метою захисту інтересів держави прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежним чином.
Варто зазначити, що у постанові від 22.08.2018 у справі №807/62/16 Верховний Суд, посилаючись на ч.2 ст.19 Конституції України, констатував, що реалізуючи повноваження належно, добросовісно та з метою, для якої вони надані, уповноважений орган фактично має обов'язок, а не право захищати інтереси держави. Зазначене є способом здійснення владних повноважень, а не способом захисту суб'єктивних прав органу, що уповноважений здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Тимчасова споруда перебуває на землях комунальної власності без дозвільного документу, що суперечить вимогам чинного законодавства щодо порядку володіння та користування землею та благоустрою, створює перешкоди законному власнику територіальній громаді у реалізації правомочностей щодо цієї землі.
Окрім того, перебування тимчасової споруди на землях комунальної власності без дозвільного документу також створює перешкоди законному власнику землі у її користуванні та протирічить вимогам чинного законодавства щодо порядку встановлення тимчасових споруд, засадам та принципам регулювання містобудівної діяльності та благоустрою міста, спотворення змісту державних процедур з метою незаконного заволодіння землею комунальної власності.
Зважаючи на те, що саме до повноважень виконавчого комітету Петропавлівської селищної ради віднесено вжиття заходів щодо демонтажу самовільно встановлених тимчасових споруд та Петропавлівська селищна рада повинна захищати інтереси територіальної громади, в тому числі, у сфері благоустрою, у позовах цієї категорії належним позивачем слід вважати саме селищну раду, в інтересах якої прокурор звертається з позовом.
Факт неналежного здійснення уповноваженим органом Петропавлівської селищної ради наданих повноважень щодо вжиття відповідних заходів також, підтверджується листуванням органів прокуратури із зазначеним органом.
Першотравенською окружною прокуратурою на адресу Петропавлівської селищної ради неодноразового скеровувалися запити про виявлені порушення щодо самовільного розміщення тимчасової споруди (запити від 13.09.2024 за вих. Nє 64-2547 вих-24, від 08.10.2024 за вих. Nє 65-2779 вих-24, від 16.10.2024 Nє 64-2851вих-24), на які від селищної ради отримано відповіді щодо невжиття відповідних заходів (листи Nє2516 від 27.09.2024, Nє2656 від 11.10.2024, Nє 2692 від 18.10.2024).
Петропавлівською селищною радою 26.09.2024 скеровано лист на адресу ФОП ОСОБА_2 щодо демонтажу розміщеної тимчасової споруди. Відповідь на вказаний лист, згідно листа селищної ради від 18.10.2024 Nє 2692, не надійшла.
При цьому, лише після отримання запитів окружної прокуратури Петропавлівська селищна рада звернулася до колишнього власника тимчасової споруди з вимогою про демонтаж, що в жодному разі не може свідчити про вжиття дієвих заходів щодо вирішення питання по можливому демонтажу самовільно встановленої тимчасової споруди, а також жодним чином не підтверджує факт усунення тривалого порушення інтересів територіальної громади.
Процедура, передбачена абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло і з власності держави), а також таких чинників як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.
Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва у позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі немає, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Правові, економічні, екологічні, соціальні та організаційні засади благоустрою населених пунктів, заходи створення умов, сприятливих для життєдіяльності людини визначено Законом України «Про благоустрій населених пунктів» (далі - Закон №2807).
Відповідно до частини 1 статті 1 Закону № 2807 благоустрій населених пунктів це комплекс робіт з інженерного захисту, розчищення, осушення та озеленення території, а також соціально-економічних, організаційно-правових та екологічних заходів з покращання мікроклімату, санітарного очищення, зниження рівня шуму та інше, що здійснюються на території населеного пункту з метою її раціонального використання, належного утримання та охорони, створення умов щодо захисту і відновлення сприятливого для життєдіяльності людини довкілля.
Благоустрій населених пунктів передбачає, окрім іншого, створення умов для реалізації прав та виконання обов'язків суб'єктами у сфері благоустрою населених пунктів (пункт 3 частини 1 статті 2 Закону №2807).
Згідно з пунктом 6 частини 1 статті 3 вказаного Закону, система благоустрою населених пунктів включає, у тому числі, здійснення державного, самоврядного і громадського контролю у сфері благоустрою населених пунктів.
Відповідно достатті 5 Закону №2807 управління у сфері благоустрою населених пунктів здійснюють Кабінет Міністрів України, центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері житлово-комунального господарства, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування та інші органи влади в межах їх повноважень.
Згідно ізстаттею 10 Закону №2807до повноважень сільських, селищних і міських рад у сфері благоустрою населених пунктів належить, зокрема, затвердження правил благоустрою територій населених пунктів.
До повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить, у тому числі, забезпечення виконання місцевих програм та здійснення заходів з благоустрою населених пунктів; здійснення самоврядного контролю за станом благоустрою та утриманням територій населених пунктів, інженерних споруд та об'єктів, підприємств, установ та організацій, майданчиків для паркування транспортних засобів (у тому числі щодо оплати послуг з користування майданчиками для платного паркування транспортних засобів), озелененням таких територій, охороною зелених насаджень, водних об'єктів тощо.
Статтею 12 Закону №2807 передбачено, що суб'єктами у сфері благоустрою населених пунктів є органи державної влади та органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, органи самоорганізації населення, громадяни.
Згідно із статтею 20 Закону №2807 організацію благоустрою населених пунктів забезпечують місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до повноважень, установлених законом. Благоустрій здійснюється в обов'язковому порядку на всій території населеного пункту (села, селища, міста).
У статті 13 зазначеного Закону міститься перелік об'єктів благоустрою населених пунктів, відповідно до пункту 1 частини першої якої до таких об'єктів, зокрема належать парки (гідропарки, лугопарки, лісопарки, парки культури та відпочинку, парки - пам'ятки садово-паркового мистецтва, спортивні, дитячі, історичні, національні, меморіальні та інші), рекреаційні зони, сади, сквери та майданчики; майдани, площі, бульвари, проспекти, вулиці, дороги, провулки, звози, проїзди, пішохідні та велосипедні доріжки.
Згідно із статтею 34 Закону №2807 правила благоустрою території населеного пункту - це нормативно-правовий акт, яким установлюються вимоги щодо благоустрою території населеного пункту. Правила включають, зокрема, порядок здійснення благоустрою та утримання територій об'єктів благоустрою; порядок розміщення малих архітектурних форм; порядок здійснення самоврядного контролю у сфері благоустрою населених пунктів.
Частиною 1 статті 40 Закону №2807 визначено, що самоврядний контроль у сфері благоустрою населених пунктів здійснюється сільськими, селищними, міськими радами та їх виконавчими органами.
Таким чином, Закон №2807 наділяє повноваженнями селищні ради та їх виконавчі органи на здійснення самоврядного контролю у сфері благоустрою населених пунктів.
Вказаний висновок відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній в постанові від 25.06.2019 у справі №620/914/1092/18.
При цьому, у розумінніЗакону №2807 дії з демонтажу елементів благоустрою є заходами з відновлення благоустрою населеного пункту.
Питання щодо благоустрою, в тому числі і щодо здійснення демонтажу самовільно встановлених тимчасових споруд та порядку його проведення відноситься до компетенції виконавчих органів сільських, селищних, міських рад (постанова Верховного Суду від 20.03.2020 у справі №2а-72/12).
Однак, у даному випадку у структурі Петропавлівської селищної ради відсутній будь-який виконавчий орган у сфері благоустрою, що має статус юридичної особи.
Відповідно до п. 1.3. Правил благоустрою території Петропавлівської селищної ради організацію благоустрою на території Петропавлівської селищної ради забезпечує Петропавлівська селищна рада.
Відповідно до ч. 5 статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування нормативно-правового характеру набирають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо органом чи посадовою особою не встановлено пізніший строк введення цих актів у дію.
Частина 6 статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» закріплює, що виконавчий комітет сільської, селищної, міської ради в межах своїх повноважень приймає рішення. Рішення виконавчого комітету приймаються на його засіданні більшістю голосів від загального складу виконавчого комітету і підписуються сільським, селищним, міським головою, головою районної у місті ради.
Акти ради, сільського, селищного, міського голови, голови районної в місті ради, виконавчого комітету сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради, прийняті в межах наданих їм повноважень, є обов'язковими для виконання всіма розташованими на відповідній території органами виконавчої влади, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами, а також громадянами, які постійно або тимчасово проживають на відповідній території (ч.1 ст. 73 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).
В свою чергу, частиною 4 ст. 20 Законом України «Про благоустрій населених пунктів» закріплено, що рішення місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо благоустрою території певного населеного пункту є обов'язковим для виконання розміщеними на цій території підприємствами, установами, організаціями та громадянами, які на ній проживають.
Механізм розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності регулюється Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності», Порядком розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства №244 від 21.10.2011, з урахуванням вимог Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», іншими нормативно- правовими актами.
Відповідно до частини 2 статті 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності це одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту.
Розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування (частина 4 статті 28 Закону України про регулювання містобудівної діяльності).
Наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово- комунального господарства України від 21.10.2011 №244 «Про затвердження Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності» затверджено Порядок №244, який визначає механізм розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності.
Відповідно до пункту 1.3 Порядку № 244 тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності (далі - ТС) - це одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту.
Пунктом 2.1. Порядку № 244 визначено, що підставою для розміщення ТС є паспорт прив'язки ТС (додаток 1 до Порядку № 244).
Згідно з пунктами 2.2. та 2.3 Порядку № 244 замовник, який має намір встановити ТС, звертається до відповідного виконавчого органу сільської, селищної, міської ради або районної державної адміністрації із відповідною заявою у довільній формі про можливість розміщення ТС. До заяви додаються: графічні матеріали із зазначенням бажаного місця розташування ТС, виконані замовником у довільній формі на топографо-геодезичній основі М 1 : 500 кресленнями контурів ТС з прив'язкою до місцевості; реквізити замовника (найменування/прізвище, ім'я та по батькові (за наявності)/місцезнаходження ТС/контактна інформація) та напрям підприємницької діяльності. Цей перелік документів є вичерпним.
Приписами пункту 2.4 Порядку № 244 передбачено, що для визначення відповідності намірів щодо місця розташування ТС містобудівній документації, будівельним нормам відповідний комплект документів направляється до органу з питань містобудування та архітектури сільської, селищної, міської ради, районної державної адміністрації.
Паспорт прив'язки ТС надається органом з питань містобудування та архітектури протягом десяти робочих днів з дня подання зазначеної заяви. Паспорт прив'язки ТС оформлюється органом з питань містобудування та архітектури за формою, наведеною у додатку 1 до цього Порядку (пункти 2.7, 2.10 Порядку № 244).
Відповідно до п. 2.12, 2.16., 2.17. Порядку № 244 паспорт прив'язки ТС підписується керівником (заступником керівника) відповідного органу з питань містобудування та архітектури сільської, селищної, міської ради, районної державної адміністрації. Паспорт прив'язки ТС підлягає реєстрації в журналі реєстрації паспортів прив'язки або електронному журналі органом, який його видав, з подальшим внесенням інформації про ТС до містобудівного кадастру. Строк дії паспорта прив'язки ТС визначається органом з питань містобудування та архітектури відповідної ради або районної державної адміністрації з урахуванням строків реалізації положень містобудівної документації на місцевому рівні.
Згідно пункту 2.20 Розділу II Порядку встановлення ТС здійснюється відповідно до паспорта прив'язки ТС.
Відповідно до правового висновку, наведеного у постанові Верховного Суду від 04.05.2020 у справі №2040/6175/18, паспорт прив'язки тимчасової споруди за своєю правовою суттю та змістом є офіційним письмовим документом з приводу відсутності технічно-будівельних перепон (перешкод) для подальшого фізичного розміщення тимчасової споруди.
Згідно п. 2.29. - 2.30. Розділу II Порядку у разі закінчення строку дії, анулювання паспорта прив'язки ТС, самовільного встановлення ТС така ТС підлягає демонтажу. Розміщення ТС самовільно забороняється.
Вказане підтверджується і правовим висновком, наведеним у постанові Верховного Суду від 06.10.2021 у справі № 750/2431/17.
Так, Верховний Суд, проаналізувавши норми Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності дійшов висновку, що встановлення малої архітектурної форми - торгових рядів у вигляді тимчасових приміщень (споруд) для провадження підприємницької діяльності здійснюється лише за наявності і на підставі паспорта прив'язки, виданого конкретній особі (замовнику), який має намір встановити таку споруду із включенням до паспорту прив'язки його реквізитів (найменування, П. І. Б., адреса, контактна інформація). Встановлення ж вищевказаних тимчасових споруд іншими особами, не вказаними у паспорті прив'язки, або без такого документа забороняється законом і вважається самовільним розміщенням цих споруд, порушує благоустрій населених пунктів, організація і контроль за станом якого здійснюється органами місцевого самоврядування згідно з наявними у них повноваженнями у цій сфері, зокрема, відповідними радами і їх виконавчими органами.
Самовільно розміщені тимчасові споруди, як це передбачено пунктом 2.30 Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, підлягають демонтажу і мають бути прибрані особами, які їх самовільно розмістили.
Відповідно до правового висновку, наведеного у постанові Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 465/4841/17, демонтажу підлягають лише самочинно зведені тимчасові споруди у випадку, якщо власник такої споруди самостійно не демонтував споруду у встановлений у вимозі строк або якщо власник невідомий. При цьому самочинно зведеною тимчасова споруда вважається в тому разі, якщо відсутні дозвільні документи, визначені законом.
Аналогічний правовий висновок наведено і у постанові Верховного Суду від 11.11.2020 у справі № 826/17074/18.
Рішенням Петропавлівської селищної ради від 08.07.2021 Nє305-8/VII затверджено в новій редакції Правила благоустрою території Петропавлівської селищної ради.
Пунктами 3.2.1, 3.2.2, 4.2.1, 4.2.2 Правил благоустрою території Петропавлівської селищної ради громадяни, а також підприємства, установи, організації та фізичні особи-підприємці у сфері благоустрою міста зобов?язані, зокрема: утримувати
B належному стані закріплені за ними в установленому порядку території; дотримуватися цих Правил; не порушувати права і законні інтереси інших суб?єктів благоустрою селищної ради; здійснювати благоустрій території житлової та громадської забудови з урахуванням використання цієї території відповідно до затвердженої містобудівної документації, регіональних і місцевих правил забудови, а також встановлених державних стандартів, норм і правил.
Пунктом 5.1.13 Правил благоустрою визначено, що на території об?єкта благоустрою відповідно до затвердженої містобудівної документації можуть бути розташовані будівлі та споруди торгівельного, соціально-культурного, спортивного та іншого призначення за умови отримання всіх необхідних узгоджень відповідно до чинного законодавства.
Крім того, пунктом 6.9.8 Правил благоустрою визначено, що порядок розміщення тимчасових споруд торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення визначено наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 21.10.2011 Nє 244 «Про затвердження Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності».
Вищенаведене свідчить про очевидну протиправну бездіяльність Петропавлівської селищної ради, яка свідчить про намір подальшого відтермінування або взагалі невжиття заходів до реального демонтажу самовільно встановленої тимчасової споруди.
За таких обставин, належним виконанням своїх обов'язків Петропавлівською селищною радою може вважатися лише фактичний реальний демонтаж такої споруди.
Як зазначалось вище, вказана тимчасова споруда всупереч вимогам законодавства протиравно перебуває на земельній ділянці комунальної власності внаслідок бездіяльності Петропавлівської селищної ради, що є триваючим правопорушенням, оскільки до цього часу демонтаж незаконно розміщеної тимчасової споруди не проведено.
Невжиття заходів, спрямованих на демонтаж незаконно розміщеної тимчасової споруди протягом тривалого часу, суперечить засадам містобудівної діяльності в Україні та земельному законодавству, є перешкодою у розв'язанні питань прогнозування розвитку, планування і забудови населених пунктів, регулювання земельних відносин, створення соціальної, інженерної і транспортної інфраструктури міста та призводить до порушення майнових інтересів територіальної громади.
У постанові від 15.05.2019 у справі № 688/4324/16-а Верховний Суд зазначив, що як протиправну бездіяльність суб'єкта владних повноважень треба розуміти зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу/його посадової особи, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов'язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб'єкта владних повноважень, були об'єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.
Відсутність дій Петропавлівської селищної ради відносно тимчасової споруди, яка перебуває без дозвільних документів на земельній ділянці комунальної форми власності, порушує умови благоустрою на території міста, створює передумови для зловживань під час безпідставного користування землями комунальної власності та самовільного встановлення тимчасових споруд, що є наслідком, неможливості правомірного використання громадою міста належною їй земельною ділянкою, а також є фактичним наслідком ненадходження до бюджету міста обов'язкових платежів за користування землями громади, що може створювати у громадян враження бездіяльності влади міста у вирішенні завдань, які прямо віднесені до їх компетенції.
Тобто, встановлена протиправна бездіяльність відповідача щодо невжиття дієвих заходів до демонтажу незаконно розміщеної тимчасової споруди, що є підставою для визнання такої бездіяльності протиправною та зобов'язання відповідача вжити заходів до її демонтажу у судовому порядку.
Таким чином, позовні вимоги Першотравенської окружної прокуратури до Петропавлівської селищної ради, третя особа: ОСОБА_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов?язання вчинити певні дії є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 3 ст.139 КАС України при задоволенні позову суб'єкта владних повноважень з відповідача стягуються виключно судові витрати суб'єкта владних повноважень, пов'язані із залученням свідків та проведенням експертиз.
Враховуючи, що позивачем понесені судові витрати лише зі сплати судового збору, відтак підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись ст. ст. 2, 77, 78, 139, 242-243, 245-246, 258, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позовну заяву Першотравенської окружної прокуратури до Петропавлівської селищної ради, третя особа: ОСОБА_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов?язання вчинити певні дії - задовольнити.
Визнати протиправною бездіяльність Петропавлівської селищної ради щодо невжиття заходів, спрямованих на прийняття рішення про демонтаж тимчасової споруди, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 на перехресті з вул. Соборна.
Зобов?язати Петропавлівську селищну раду вжити заходи щодо демонтажу тимчасової споруди, що розташована за адресою: Дніпропетровська область, смт Петропавлівка, вул. Героїв України на перехресті з вул. Соборна.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя О.В. Маковська