31 січня 2025 року справа №640/21824/19
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кочанової П.В., розглянувши в письмовому провадженні за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити дії,-
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом до Генеральної прокуратури України (далі - відповідач), в якому просив визнати протиправним та скасувати наказ №1121ц від 17 жовтня 2019 року про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника третього слідчого відділу управління спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури України та з органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" з 18 жовтня 2019 року; поновити ОСОБА_1 на посаді начальника третього слідчого відділу управління спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури України; стягнути з Генеральної прокуратури України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, обрахованого з моменту звільнення по дату винесення судового рішення.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що оскаржуване рішення про його звільнення прийнято Генеральним прокурором України без законних підстав, тобто у спосіб, який суперечить Конституції України і Закону України «Про прокуратуру». Вважає це рішення протиправними з огляду на те, що його звільнено з посади та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру», який встановлює порядок звільнення прокурора в разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Організаційно-правова форма юридичної особи - Генеральної прокуратури України як органу державної влади, в якому працював позивач, не змінювалась. Це, на думку позивача, свідчить про те, що Генеральний прокурор України діяв всупереч вимог пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» і частини другої статті 19 Конституції України, видаючи спірний наказ, а позивача звільнено з порушенням установленого законодавством порядку.
До того ж, позивач наполягав, що передбачені пунктом 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року №113-ІХ (далі - «Закон №113-ІХ») підстави для звільнення, застосовуються виключно для осіб, які обіймають посаду прокурорів Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур, а він, в свою чергу, перебував на посаді начальника третього слідчого відділу управління спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури України, тобто не на посаді прокурора.
Також позивач заперечував можливість застосування у випадку його звільнення підпункту 1 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ, оскільки ним було подано Генеральному прокурору заяву про переведення його до Офісу Генерального прокурора, яка хоч і була іншого зразку, ніж передбачено Порядком, втім містила всю інформацію, подання якої передбачено пунктом 10 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» цього Закону.
Вважаючи своє звільнення незаконним, ОСОБА_1 звернувся до суду з метою його оскарження і відновлення своїх порушених трудових прав.
Представник відповідача заперечував проти задоволення позовних вимог, зазначивши у відзиві, що пунктом 6 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року №113-ІХ було встановлено, що всі прокурори з дня набрання чинності вказаним Законом, вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру». Цим же Законом передбачено (пунктом 10 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення»), що прокурори мають право в строк, визначений Порядком проходження прокурорами атестації, подати заяву про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах. У заяві має бути зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації. Також передбачено, що процедура атестації прокурорів здійснюється згідно з Порядком проходження прокурорами атестації, що затверджується Генеральним прокурором, яким, з-поміж іншого, має визначатися форма та порядок подачі заяви про намір пройти атестацію. Порядок проходження прокурорами атестації було затверджено наказом Генерального прокурора № 221 від 03 жовтня 2019 року та цей Порядок передбачав встановлену форму заяви прокурора про намір пройти атестацію.
Оскільки позивач не подав заяви про наміри пройти атестацію всупереч вимогам Закону, його було звільнено правомірно, як на думку відповідача, оскільки таке звільнення на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру» було передбачено пунктом 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року №113-ІХ.
Також відповідач зазначав норми Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року №113-ІХ є спеціальними та такими, що мають пріоритет над іншими нормативно-правовими актами.
Одночасно відповідач стверджував, що форма заяви про наміри пройти атестацію, передбачена додатком до Порядку проходження прокурорами атестації, не порушує презумпції невинуватості, не є дискримінаційною. Законом було передбачено право атестаційної кадрової комісії отримати інформацію, яка може свідчити про невідповідність прокурора критеріям компетентності, професійної етики та доброчесності. Надання попередньої згоди на майбутнє звільнення у заяві передбаченої форми, на думку відповідача, не порушує права прокурорів оскаржити можливе рішення про своє звільнення.
Також відповідач повідомляв, що Наказ Генерального прокурора № 221 від 03 жовтня 2019 року, яким затверджено Порядок проходження прокурорами атестації, не скасований, чинний, належним чином був оприлюднений на веб-сайті Генеральної прокуратури України.
З приводу тверджень позивача про порушення його конституційних прав Законом України №113 та Порядком № 221 відповідач зазначив, що вказані акти не визнавалися неконституційними Конституційним Судом України.
З приводу відсутності факту реорганізації, ліквідації Генеральної прокуратури України, де працював позивач, чи скорочення штату прокурорів відповідач зазначив, що такі факти не мали місце. Але при цьому відповідач звертав увагу, що юридичного факту відсутності (неподання) заяви про наміри пройти переатестацію достатньо для звільнення в силу пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року №113-ІХ.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 грудня 2020 року, яке залишено без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 березня 2021 року, у задоволенні позову відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 12 липня 2022 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Манойленко Катерини Володимирівни задоволено частково. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 грудня 2020 року і постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 березня 2021 року у справі №640/21824/19 скасовано, а справу направлено на новий розгляд до Окружного адміністративного суду міста Києва.
В означеній постанові Верховний суд зазначив, що при новому розгляді справи суду необхідно врахувати викладені висновки касаційного суду, всебічно і повно з'ясувати всі фактичні обставини справи, зокрема, підстави звільнення начальника третього слідчого відділу управління спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури України за приписами, які регулюють звільнення прокурорів, чинних на час виникнення спірних правовідносин.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 29 липня 2022 року прийнято адміністративну справу № 640/21824/19 до провадження, визначено, що дана справа буде розглядатись суддею Васильченко І.П. в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
Законом України від 13.12.2022 № 2825-IX "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" (далі - Закон № 2825-IX) Окружний адміністративний суд міста Києва ліквідовано, утворено Київський міський окружний адміністративний суд із місцезнаходженням у місті Києві.
Відповідно до пункту 2 Прикінцевих та перехідних Закону № 2825-IX, з дня набрання чинності цим Законом Окружний адміністративний суд міста Києва припиняє здійснення правосуддя; до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, справа №640/21824/19 передана на розгляд судді Кочановій П.В.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2024 року суддею Кочановою П.В. адміністративну справу прийнято до провадження та призначено розгляд справи за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 28 жовтня 2024 року о 14:00 год.
У додатковий письмових поясненнях позивач зазначав, що за своїм правовим статусом і процесуальними повноваженнями позивач не виконував повноважень прокурора, передбачені КПК України і Законом №1697-VІІ, а, відтак, не був прокурором, що виключало можливість застосування до нього станом на день звільнення (17 жовтня 2019 року) положень Закону №1697-VІІ, в тому числі пункту 9 частини першої статті 51 цього Закону щодо звільнення прокурора з посади з підстави ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Зауважував, що приписи пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), що визначали порядок звільнення прокурорів на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697- VII під час проведення їхньої атестації, стосувалися виключно прокурорів. При цьому системний аналіз положень Закону № 113-ІХ у взаємозв'язку з положеннями Закону №1697-VII не дає підстав для висновку про ототожнення законодавцем у тексті Закону № 113-ІХ понять прокурора і слідчого прокуратури в єдиному терміні «прокурори». Тому норма пункту 7 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ, яка була єдиною в цьому Законі станом на час виникнення спірних правовідносин, що стосувалася слідчих органів прокуратури і передбачала можливість їх переведення на посаду прокурора у реформованих органах прокуратури за умови успішного проходження ними атестації, не означала застосування до таких осіб усіх професійних процедур, обов'язкових для посади прокурора, а також можливість звільнення їх з посад слідчих в разі непроходження або неуспішного проходження атестації для зайняття посади прокурора.
Представник відповідача в письмових поясненнях наголошував, що з 02.01.2020 в структурі Офісу Генерального прокурора відсутні посади слідчих, а від проходження атестації для зайняття посади прокурора позивач відмовився, що й слугувало підставою для його звільнення із застосуванням положень п.9 ч.1 ст.51 Закону України «Про прокуратуру».
Також відповідач зазначав, що на день набрання чинності Закону №113-ІХ позивач обіймав адміністративну посаду, тому він був наділений повноваженнями прокурора. Тобто, в розумінні п.5 ч.1 ст.15 Закону №1697-VII позивач обіймав посаду прокурора Генеральної прокуратури України, до якого застосовувались вимоги Закону №113-ІХ щодо проходження атестації.
Таким чином, для зайняття посади в Офісі Генерального прокурора позивач підлягав атестації незалежно від зайняття посади прокурора чи слідчого, а отже при звільненні відповідачем обґрунтовано застосовано відповідні приписи Закону №113-ІХ.
Позивач у відповідь на пояснення відповідача подав заперечення, в яких наголошував на безпідставності доводів представника Офісу Генерального прокурора та повторно просив задовольнити позов.
В додаткових поясненнях відповідач наполягав на відсутності підстав для задоволення позову.
У підготовчому засіданні 28 жовтня 2024 року суд закрив підготовче провадження та перейшов до розгляду справи по суті. Також, в судовому засіданні вирішено питання про подальший розгляд справи в письмовому провадженні.
Розглянувши документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
Наказом Генерального прокурора України від 16 липня 2018 року № 749ц ОСОБА_1 було призначено на посаду начальника третього слідчого відділу управління спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури України.
Наказом Генерального прокурора від 17 жовтня 2019 року №1121ц ОСОБА_1 звільнено із займаної посади та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 18 жовтня 2019 року із посиланням на підпункт 1 пункту 19 розділу II «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури».
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначає Закон України від 14.10.2014 року №1697-VII «Про прокуратуру» (далі також - Закон № 1697-VII).
Відповідно до статті 1 Закону №1697-VII прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.
За приписами статті 131-1 Конституції України прокуратура в Україні здійснює: 1) підтримання публічного обвинувачення в суді; 2) організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку; 3) представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Водночас пунктом 9 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України (у редакції Закону України від 02.06.2016 року №1401-VIII) обумовлено, що прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію досудового розслідування до початку функціонування органів, яким законом будуть передані відповідні функції, а також функцію нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян, - до набрання чинності законом про створення подвійної системи регулярних пенітенціарних інспекцій.
Зазначені перехідні положення Конституції України в частині виконання прокуратурою функції досудового розслідування знайшли своє продовження у пункті 1 розділу X «Прикінцеві положення» і пункті 1 розділу «Перехідні положення» Кримінального процесуального кодексу України (далі також - КПК України), якими закріплені повноваження слідчих органів прокуратури щодо здійснення досудового розслідування у кримінальних провадженнях, які відповідно до частин четвертої і п'ятої статті 216 цього Кодексу підслідні слідчим органів державного бюро розслідувань і детективам Національного антикорупційного бюро України, - до дня початку діяльності Державного бюро розслідувань України, але не пізніше п'яти років з дня набрання чинності цим Кодексом, та до дня початку діяльності Національного антикорупційного бюро України, але не пізніше трьох років з дня набрання чинності цим Кодексом відповідно.
Аналогічна норма щодо здійснення слідчими органів прокуратури досудового розслідування у визначеному КПК України порядку до початку діяльності державного бюро розслідувань, але не пізніше п'яти років після набрання чинності цим Кодексом закріплена в пункті 4 розділу XIII «Перехідні положення» Закону №1697-VII.
При цьому відповідно до пункту 5 розділу XIII «Перехідні положення» Закону №1697-VII положення цього Закону, в тому числі статті 86, що регулює пенсійне забезпечення працівників органів прокуратури, поширюється на слідчих органів прокуратури до початку діяльності державного бюро розслідувань.
Державне бюро розслідувань розпочало свою діяльність з 27.11.2018 року, про що офіційно повідомлено в газеті «Урядовий кур'єр» від 23.11.2018 року №221 (6337).
Таким чином, до 27.11.2018 року прокуратура продовжувала виконувати відповідно до чинних законів функцію досудового розслідування у підслідних їй кримінальних провадженнях, а на її слідчих поширювалися положення Закону №1697-VII.
Згідно Положення про управління спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури України, затвердженого наказом Генеральної прокуратури України від 30.10.2018 №217 (далі - Положення), управління спеціальних розслідувань (далі - управління) є самостійним структурним підрозділом Генеральної прокуратури України, до основних завдань якого віднесено організацію та проведення відповідно до вимог пункту 9 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України та пункту 1 розділу XI «Перехідні положення» КПК України досудового розслідування злочинів, вчинених під час акцій протесту в період листопада 2013 року - лютого 2014 року колишніми високопосадовцями та керівниками правоохоронних органів, суддями та представниками судової гілки влади (пункти 1.1, 3.1 Положення).
Пунктами 2.1, 2.2, 2.4 і 2.5 Положення визначено, що до управління спеціальних розслідувань входять три слідчі відділи, відділ криміналістичного супроводження досудового розслідування та інформаційно-аналітичної роботи, відділ документального забезпечення. Управління очолює начальник, який має трьох заступників. Відділи очолюють начальники, які (окрім начальника відділу документального забезпечення) мають заступників. До штату структурних підрозділів управління входять старші слідчі та слідчі в особливо важливих справах, прокурори, а також головні спеціалісти, головні спеціалісти - психологи, провідний спеціаліст, спеціаліст, старший інспектор.
Відповідно до пункту 5.4.1 Положення начальники слідчих відділів (у межах компетенції відділів): виконують повноваження керівника органу досудового розслідування та інші повноваження, передбачені Кримінальним процесуальним кодексом України; надають слідчим вказівки щодо доведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних дій, які не можуть суперечити рішенням та вказівкам прокурора; здійснюють безпосередній контроль за станом розслідування злочинів підпорядкованими слідчими, виконанням планів у кримінальному провадженні, наданих у провадженнях вказівок, рішень оперативних нарад з питань досудового розслідування кримінальних проваджень; за дорученням керівництва Генеральної прокуратури України, управління особисто проводять досудове розслідування у кримінальному провадженні чи очолюють групу слідчих; забезпечують контроль за станом дотримання вимог законодавства у зв'язку із затриманням осіб та їх перебуванням у слідчих відділах відповідно до вимог статей 212, 213 Кримінального процесуального кодексу України; забезпечують виконання підпорядкованими слідчими вимог закону щодо обліку речових доказів, цінностей та документів, вилучених під час досудового розслідування, їх зберігання та схоронність тимчасово вилученого майна; забезпечують своєчасне, повне й об'єктивне внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань.
Зазначені організаційно-розпорядчі документи Генеральної прокуратури України безпосередньо вказують на виконання позивачем на посаді начальника третього слідчого відділу управління спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури України повноважень керівника органу досудового розслідування, передбачених КПК України.
Так, згідно з пунктом 8 частини першої статті КПК України керівник органу досудового розслідування - начальник Головного слідчого управління, слідчого управління, відділу, відділення органу Національної поліції, органу безпеки, органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, органу Державного бюро розслідувань, Головного підрозділу детективів, підрозділу детективів, відділу детективів, підрозділу внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України та його заступники, які діють у межах своїх повноважень.
Пунктом 19 частини першої статті 3 КПК України встановлено, що сторони кримінального провадження - з боку обвинувачення: слідчий, керівник органу досудового розслідування, прокурор, а також потерпілий, його представник та законний представник у випадках, установлених цим Кодексом; з боку захисту: підозрюваний, обвинувачений (підсудний), засуджений, виправданий, особа, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, їхні захисники та законні представники.
Статтею 36 КПК України врегульовано статус прокурора у кримінальному провадженні в якості сторони обвинувачення.
В свою чергу, окремий статус має й керівник органу досудового розслідування, що визначено статтею 39 КПК України. Зокрема, згідно з частиною третьою цієї статті, керівник органу досудового розслідування зобов'язаний виконувати доручення та вказівки прокурора, які даються у письмовій формі. Невиконання керівником органу досудового розслідування законних вказівок та доручень прокурора, наданих у порядку, передбаченому цим Кодексом, тягне за собою передбачену законом відповідальність.
Отже, з аналізу викладених положень КПК України, безпідставним є ототожнення статусу та повноважень керівника органу досудового розслідування та прокурора.
Таким чином, виконуючи службові обов'язки на посаді начальника третього слідчого відділу управління спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури України, позивач організовував та здійснював досудове розслідування у кримінальних провадженнях, а тому не виконував функції прокуратури, які визначені статтею 131-1 Конституції України, зокрема функцію організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляду за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку, а також пунктом третім частини 1 статті 2 Закону №1697-VII - нагляду за додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство.
Зі змісту пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 19.09.2019 року № 113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі також - Закон №113-ІХ в редакції, чинній на час звільнення позивача) висновується, що на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII можуть бути звільнені лише прокурори у визначених цим пунктом випадках, які на день набрання чинності Законом №113-ІХ займали посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах.
Пунктом 7 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ (в редакції до чинній до внесення змін Законом України від 15.06.2021 року № 1554-IX «Про внесення змін до розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ») передбачено, що слідчі органів прокуратури можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.
Проте, Законом № 113-ІХ, в редакції чинній на час звільнення позивача (до внесення змін Законом № 1554-IX), не передбачено підстав за яких може бути звільнено слідчих органів прокуратури.
У подальшому це питання було врегульовано законодавцем шляхом внесення відповідних змін до розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» Законом України від 15.06.2021 року № 1554-IX.
У контексті наведеного необхідно зазначити, що Верховним Судом у постанові від 21.07.2022 року у справі № 640/22657/19 надавалася оцінка поширенню пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII і підпункту 1 пункту 19 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 113-ІХ (в редакції чинній до внесення змін Законом № 1554-IX) на слідчих органів прокуратури.
Зокрема, Верховним Судом зазначено, що пунктом 9 Розділу XV «Перехідні положення» Конституції України (у редакції Закону України від 02.06.2016 року № 1401-VIII) передбачено, що прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію досудового розслідування до початку функціонування органів, яким законом будуть передані відповідні функції.
Таким чином, позивач, обіймаючи посаду начальника третього слідчого відділу управління спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури України не виконував повноваження прокурора, передбачені КПК України і Законом №1697-VII, а отже, не мав статусу прокурора, що виключало можливість застосування до нього станом на день звільнення (17.10.2019) положень Закону №1697-VII, в тому числі пункту 9 частини першої статті 51 цього Закону щодо звільнення прокурора з посади з підстави ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Подібного висновку щодо поширення з початком роботи Державного бюро розслідувань, а саме: з 27.11.2018 дії норм Закону №1697-VII виключно на прокурорів та відсутності підстав для їх застосування після цієї дати, зокрема в частині дисциплінарної відповідальності, до керівника органу досудового розслідування (слідчих органів прокуратури) дійшла й Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія прокурорів у рішенні від 11.09.2019 року №272дп-19.
Так само приписи пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), що визначали порядок звільнення прокурорів на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII під час проведення їхньої атестації, стосувалися виключно прокурорів. При цьому системний аналіз положень Закону №113-ІХ у взаємозв'язку з положеннями Закону №1697-VII не дає підстав для висновку про ототожнення законодавцем у тексті Закону №113-ІХ понять прокурора і слідчого прокуратури в єдиному терміні «прокурори», на чому наполягає відповідач у своїх процесуальних заявах по суті спору.
Так, норма пункту 7 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ, яка була єдиною в цьому Законі станом на час виникнення спірних правовідносин, що стосувалася слідчих органів прокуратури і передбачала можливість їх переведення на посаду прокурора у реформованих органах прокуратури за умови успішного проходження ними атестації, не означала застосування до таких осіб усіх професійних процедур, обов'язкових для посади прокурора, а також можливість звільнення їх з посад слідчих в разі непроходження або неуспішного проходження атестації для зайняття посади прокурора.
У цьому контексті слід також звернути увагу на приписи статті 38 Закону №1697-VII, яка встановлює правила переведення прокурорів з одного органу прокуратури до іншого, проте не передбачає переведення на посаду прокурора інших осіб, які не мають такого статусу.
За наведених обставин суд дійшов висновку, що питання подальшого перебування ОСОБА_1 на посаді начальника третього слідчого відділу управління спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури України, яке не було вирішено до 27.11.2018, після цієї дати мало вирішуватися в інший спосіб, аніж звільнення на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII, навіть у разі подання ним заяви про проходження атестації, яка б відповідала вимогам Закону №113-ІХ та пунктам 9, 10 розділу І Порядку про проходження прокурорами атестації.
Отже, враховуючи викладене, суд визнає протиправним та скасовує наказ Генерального прокурора України №1121ц від 17 жовтня 2019 року про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника третього слідчого відділу управління спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури України та з органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" з 18 жовтня 2019 року.
Згідно з частиною другою статті 21 та частини першої статті 23 Загальної декларації прав людини кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.
Частиною другою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначених у частині першій статті 235 та статті 240-1 КЗпП України, позаяк встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд приймає рішення про поновлення працівника на попередній роботі.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника третього слідчого відділу управління спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури України з 19.10.2019, оскільки зі спірного наказу останнім робочим днем є 18.10.2019 року.
Щодо розрахунку суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд зазначає наступне.
Порядок обчислення середньої заробітної плати затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 (далі також - Порядок № 100).
Верховний Суд України у постанові від 14.01.2014 у справі № 21-395а13 зазначив, що суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у Порядку № 100.
Відповідно до пункту 2 Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
У пункті 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» № 13 від 24.12.1999 зазначено, що задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів.
Пунктом 8 Порядку № 100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Згідно з пунктом 10 Постанови №100, який був чинним до 11.12.2020 року (надалі був скасований згідно постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1213 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. № 100, набрала законної сили 12.12.2020 року), у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей.
В свою чергу, суд вважає за необхідним зазначити, що згідно з пунктом 3 Розділу ІІ Закону №113-IX передбачено, що за прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури (Постанова Кабінету Міністрів України № 505 від 31.05.2012 року «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури»).
Постановою Кабінету Міністрів України від 11.12.2019 року № 1155 «Про умови оплати праці прокурорів», яка набрала чинності 16.01.2020 (далі також - Постанова № 1155), затверджено посадові оклади прокурорів Офісу Генерального прокурора.
Разом з тим, оскільки доказів переведення позивача до Офісу Генерального прокурора матеріали справи не містять, суд вважає, що положення Постанови №1155 до розрахунку суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах цієї справи застосуванню не підлягають.
З огляду на викладене, розрахунок середньоденної заробітної плати проводиться судом шляхом ділення заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин).
Відповідно до довідки Офісу Генерального прокурора від 08.11.2024 № 21-725зп, сума середньоденної заробітної плати позивача без урахування обов'язкових відрахувань складає 2 198,28 грн.
Оскільки днем звільнення позивача є 18.10.2019, справу вирішено по суті 31.01.2025, то на період часу вимушеного прогулу позивача з 19.10.2019 року по 31.01.2025 (включаючи перший та останній день цього проміжку) припадає всього 1 354 робочих днів.
З урахуванням викладеного, стягненню з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 підлягає середній заробіток за час вимушеного прогулу з 19.10.2019 року по 31.01.2025 року в розмірі 2 976 471,12 грн (2198,28 грн (середньоденний заробіток позивача) х 1 354 днів (робочі дні за час вимушеного прогулу)) з відповідним відрахуванням обов'язкових платежів до бюджету та спеціальних фондів.
Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду про: присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Таким чином, на виконання вимог статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України, суд допускає до негайного виконання рішення в частині стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць, яка згідно з довідки Офісу Генерального прокурора від 08.11.2024 № 21-725зп, складає 46 163,88 грн, та поновлення ОСОБА_1 на посаді.
Решта доводів та посилань сторін у справі висновків суду не спростовують.
Судом враховується, що згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Відповідно до частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частинами 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно положень ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, не доведена правомірність та обґрунтованість прийнятого ним наказу.
Натомість, позивачем надано достатньо доказів в підтвердження обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги.
За таких обставин, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає задоволенню.
Відповідно, беручи до уваги положення частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, на користь позивача підлягає стягненню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача всі здійсненні ним судові витрати.
Керуючись ст.ст. 6, 9, 72-77, 90, 241-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України суд,
Адміністративний ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити дії- задовольнити повністю.
Визнати протиправним та скасувати наказ №1121ц від 17 жовтня 2019 року про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника третього слідчого відділу управління спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури України та з органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" з 18 жовтня 2019 року.
Поновити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на посаді начальника третього слідчого відділу управління спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури України з 19 жовтня 2019 року.
Стягнути з Офісу Генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15, код ЄДРПОУ 00034051) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу з 19.10.2019 року по 31.01.2025 року в сумі 2 976 471,12 грн.
Допустити негайне виконання рішення Київського окружного адміністративного суду в частині поновлення ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на посаді начальника третього слідчого відділу управління спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури України з 19 жовтня 2019 року.
Допустити негайне виконання рішення Київського окружного адміністративного суду в частині стягнення з Офісу Генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15, код ЄДРПОУ 00034051) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць в розмірі 46 163,88 грн.
Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) понесені ним витрати по сплаті судового збору у розмірі 768,40 грн за рахунок бюджетних асигнувань Офісу Генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15, код ЄДРПОУ 00034051).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складено та підписано 31 січня 2025 року.
Суддя Кочанова П.В.