Справа № 204/7377/24
Провадження № 2/204/300/25
(заочне)
28 січня 2025 року м. Дніпро
Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська, у складі:
головуючого судді Приваліхіної А.І.,
за участю секретаря судового засідання Єрмак Д.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду у м. Дніпрі в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, -
30 липня 2024 року позивач АТ КБ «Приватбанк» звернувся до суду із позовною заявою до відповідача ОСОБА_1 , в якій прохає стягнути заборгованість за кредитним договором № б/н від 21 травня 2018 року, у сумі 31756 гривень 91 копійка, станом на 03 липня 2024 року, яка є заборгованістю за тілом кредиту (а. с. 1-4).
В обґрунтування позовних вимог вказав, що відповідач звернувся до АТ КБ «Приватбанк» з метою отримання банківських послуг, у зв'язку з чим підписав заяву № б/н від 21 травня 2018 року. При підписанні анкети-заяви відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана заява разом з «Умовами та правилами надання банківських послуг», «Тарифами», які викладені на банківському сайті www.privatbank.ua, складає між ним та банком Договір про надання банківських послуг. Відповідно до виявленого бажання, відповідачу відкрито кредитний рахунок із початковим лімітом, розмір якого у подальшому було збільшено. Позивач свої зобов'язання виконав, надавши відповідачу можливість розпоряджатися кредитними коштами на умовах, передбачених договором, та в межах встановленого кредитного ліміту. Однак відповідач своїх обов'язків за угодою не виконує, оскільки не надав своєчасно банку грошові кошти для погашення заборгованості за кредитом. Внаслідок цього, станом 03 липня 2024 року, за ним утворилася заборгованість у сумі 31756 гривень 91 копійка, яка є заборгованістю за тілом кредиту та, яку позивач прохає стягнути з відповідача разом із судовими витратами у сумі 2422 гривні 40 копійок.
Ухвалою суду від 17 жовтня 2024 року у справі відкрито спрощене позовне провадження з викликом сторін та призначено судове засідання на 14 годину 30 хвилин 04 грудня 2024 року (а. с. 106), яка надіслана учасникам справи 17 жовтня 2024 за вихідним № 25054/24-вих/2/204/3207/24 (а. с. 107).
Представник позивача в судове засідання не з'явився, надав заяву про розгляд справи за його відсутності (а. с. 87), в якій позовні вимоги підтримав у повному обсязі, не заперечував проти ухвалення заочного рішення.
Відповідач в судове засідання не з'явився, про дату, місце та час розгляду справи повідомлений належним чином (а. с. 123), причини неявки суду не відомі.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням кожен окремо та в їх сукупності, суд дійшов висновку про задоволення позовних та, спираючись на вимоги ст. ст. 223, 247, 280 ЦПК України, ухвалив заочне рішення без фіксування судового процесу технічними засобами.
Судом встановлено, що 21 травня 2018 року відповідач підписав заяву позивача № б/н від 21 травня 2018 року про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг. Відповідно до анкети-заяви, відповідач погодився з тим, що підписана заява разом з «Умовами та правилами надання банківських послуг», «Тарифами», які викладені на банківському сайті www.privatbank.ua, складає між ним та Банком договір про надання банківських послуг (а. с. 27-28).
Відповідно до наданого суду розрахунку заборгованості, станом 03 липня 2024 року, за відповідачем перед позивачем утворилася заборгованість у сумі 31756 гривень 91 копійка, яка є заборгованістю за тілом кредиту (а. с. 29-33).
Згідно з вимогами ст. ст. 12, 13 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.
Відповідно до вимог ст. ст. 76-79 ЦПК України, доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.
Нормами ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Згідно з вимогами ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Приписами п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України визначено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори.
Відповідно до вимог ч. ч. 1, 2 ст. 14 ЦК України, цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.
Згідно з вимогами ч. ч. 1, 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Приписами ч. 1 ст. 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Нормами ст. 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (ч. 1 ст.1048 ЦК України).
Згідно з вимогами ч. 2 ст. 1054 ЦК України відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Статтею 1055 ЦК України передбачено,що кредитний договір укладається у письмовій формі.
Приписами ст. 1056-1 ЦК України визначено, що розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів на дату укладення договору.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Згідно з вимогами ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Так, із матеріалів справи вбачається, що 21 травня 2018 року між АТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір шляхом підписання заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг у АТ «КБ «Приватбанк» (а. с. 27-28).
Як вбачається із Анкети-заяви (а. с. 27-28), у ній зазначені персональні дані відповідача щодо дати народження, місця проживання, реквізитів паспорту громадянина України, РНОКПП, місця роботи та розміру доходу. У вказаній заяві міститься інформація про те, що позичальник ознайомився з договором про надання банківських послуг та погодився з ними, а екземпляр договору про надання банківських послуг згодна отримати шляхом самостійної роздруківки його з офіційного сайту www.privatbank.ua. Також зазначено, що позичальник, зобов'язується виконувати Умови та Привила надання банківських послуг та регулярно знайомитися з їх змінами на вказаному сайті банку. Також позичальник висловив свою згоду, що дана заява, разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг у АТ КБ «Приватбанк», яка разом з пам'яткою клієнта, становлять договір про надання банківських послуг. Вказана Анкета-заява підписана позичальником 21 травня 2018 року.
Крім того, позивачем надано заяву про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг від 20 жовтня 2021 року (а. с. 9-20), однак, не зрозуміло, яким чином вказана Анкета-заява від 21 травня 2018 року, а тим більше заява про приєднання від 20 жовтня 2021 року, стосується кредитного договору б/н від 21 травня 2018 року, заборгованість за яким позивач прохає суд стягнути з останньої, оскільки вони не містить жодних даних про те, яку саме картку отримав відповідач, строк її дії, та розмір наданого кредиту, номеру карткового рахунку, дати вручення картки відповідачу, повідомлення йому пін-коду саме за цим позовом (за кредитним договором б/н від 21 травня 2018 року та наданим розрахунком заборгованості).
Про вид картки не вказано ані в Анкеті-заяви від 21 травня 2018 року, ані в заяві-приєднання від 20 жовтня 2021 року, тому, не зрозуміло, яким чином вони стосуються кредитного договору № б/н від 21 травня 2018 року. Крім того, із даних Анкет-заяв вбачається, що договір про надання банківських послуг відповідачу не видавався, ані 21 травня 2018 року, ані в будь-який інший день.
Більш того, суд зазначає, що п. 5 розділу 4 «Додаткові умови» Заяви «Про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг» від 20 жовтня 2021 року (а. с. 9-20) визначено, що: «Умови та Правила надання банківських послуг на дату приєднання та підписання їх клієнтом (розміщено на https://privatbank.ua/terms): ПРЕАМБУЛА нижченаведені умови є новою редакцією цього розділу Умов та Правил надання банківських послуг та починають діяти для Клієнтів по чинним кредитним договорам з моменту направлення їм повідомлення про зміну умов договору в порядку та на умовах, визначених Законом України «Про споживче кредитування» та цими Умовами та Правилами».
Натомість, суд зазначає про те, що, вимогами ч. 4 ст. 11Закону України «Про споживче кредитування» визначено, що повідомлення про зміну умов договору кредитодавець зобов'язаний повідомити письмово не пізніше як за 15 календарних днів до дати, з якої застосовується нова ставка, однак, жодного такого повідомлення про зміну умов договору, матеріали справи не містять, а інший порядок повідомлення споживача про зміну умов договору вищевказані Умови та Правила надання банківських послуг, не містять.
Разом з цим, суд зазначає, що вимогами п. 2.1.1.9.1 нової редакції Умов та Правил надання банківських послуг, що викладені у п. 5 розділу 4 «Додаткові умови» Заяви «Про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг» від 20 жовтня 2021 року (а. с. 9-20), що викладені далі по тексту у ПРЕАМБУЛІ, зазначено, що договір починає діяти з дати встановлення кредитного ліміту на картці та діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань.
Натомість, судом встановлено, що матеріали справи не містять жодних даних про те, коли позивачем встановлено/змінено (збільшено/зменшено) відповідачці кредитний ліміт, більш того, такі дані не відображені навіть у виписці по картковому рахунку відповідачки, який є первинним банківським документом, а тому може бути належним доказом по справі.
Враховуючи вищевикладене, суд доходить висновку, що надана позивачем Заява «Про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг» від 20 жовтня 2021 року (а. с. 9-20) не може застосовуватися до правових відносин сторін, що виникли на підставі анкети-заяви від 21 травня 2018 року.
Також, на підтвердження того, що між банком і відповідачем було укладено договір про надання кредиту б/н від 21 травня 2018 року, позивачем надано в якості письмового доказу паспорт споживчого кредиту від 21 травня 2018 року (а. с. 7-8 та на звороті), однак не зрозуміло, яким чином він стосується саме цього кредитного договору та Анкети-заяви від 21 травня 2018 року.
Разом з цим, суд зазначає про те, що паспорт споживчого кредиту від 21 травня 2018 року не підтверджує жодних домовленостей між АТ КБ «Приватбанк» та відповідачем про істотні умови кредитного договору від 21 травня 2018 року, оскільки містить узагальнену інформацію про умови кредитування та орієнтовну загальну вартість кредиту, відсутні дані щодо фактичного ліміту, річна процентна ставка обчислена на основі припущення.
Крім того, зі змісту цього паспорту слідує, що умови договору про споживчий кредит можуть відрізнятися від інформації, наведеної в цьому паспорті споживчого кредиту, та будуть залежати від проведеної кредитодавцем оцінки кредитоспроможності споживача з урахуванням, зокрема, наданої ним інформації про майновий та сімейний стан, розмір доходів тощо.
Таким чином, даний документ неможливо визнати належним доказом досягнення між сторонами згоди на укладення кредитного договору та погодження всіх його істотних умов, зокрема стосовно розміру отриманого кредиту, розміру відсоткової ставки за користування кредитом, порядок погашення кредиту, розмір щомісячного платежу, оскільки наявна у ньому інформація є попередньою та містить сім типів кредитного продукту без зазначення, який саме з них обирає позичальник.
Більше того, потрібно розмежовувати форму правочину та спосіб підтвердження виконання переддоговірного обов'язку кредитодавцем по наданню споживачу інформації, необхідної для порівняння різних пропозицій кредитодавця. Способом підтвердження виконання переддоговірного обов'язку кредитодавця є паспорт споживчого кредиту. Ознайомлення з паспортом споживчого кредиту, його підписання споживачем не означає укладення договору про споживчий кредит та дотримання його форми, оскільки в паспорті кредиту не відбувається фіксація волі сторін договору та його змісту.
Такі висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду, яка викладена у постанові від 23 травня 2022 року у справі № 393/126/20.
Приписами ч. ч. 1, 3 ст. 509 ЦК України визначено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (у тому числі сплатити гроші), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
У даному випадку договірні правовідносини виникли між банком та фізичною особою - споживачем банківських послуг, відповідно до вимог ст. 11 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів».
Згідно з вимогами п. 22 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів», споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.
Конституційний Суд України у Рішенні у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України від 22 листопада 1996 року «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» від 11 липня 2013 року у справі № 1-12/2013 зазначив, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту.
Позивач, обґрунтовуючи право вимоги, в тому числі розмір і порядок нарахування відсотків, пені і штрафів, крім самого розрахунку кредитної заборгованості за договором, посилався на Витяг з Умов та правил надання банківських послуг у АТ КБ «Приватбанк», розміщений на сайті www.privatbank.ua, як невід'ємні частини спірного договору, які не містять підпису позичальника.
У справі, що розглядається, неможливо застосувати до вказаних правовідносин правила ч. 1 ст. 634 ЦК України, за змістом якої договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача (www.privatbank.ua) неодноразово змінювалися самим АТ КБ «Приватбанк» в період із часу виникнення спірних правовідносин до моменту звернення до суду із вказаним позовом, тобто кредитор міг додати до позовної заяви Витяг з Тарифів й Витяг з Умов у будь-яких редакціях, що найбільш сприятливі для задоволення позову.
За таких обставин та без наданих підтверджень про конкретні запропоновані Умови та правила банківських послуг, відсутність у заяві домовленості сторін про сплату відсотків за користування кредитними коштами, пені та штрафів за несвоєчасне погашення кредиту, надані банком Витяг з Тарифів та Витяг з Умов не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачем кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин та не містять підпису позичальника про ознайомлення з ними під час укладення кредитного договору.
Надані позивачем Правила надання банківських послуг АТ КБ «Приватбанк», з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов'язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальницею, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку в анкеті-заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останнім і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору.
Крім того, пересічний споживач банківських послуг з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не може ефективно здійснити свої права бути проінформованим про умови кредитування за конкретним кредитним договором, який укладений у вигляді заяви про надання кредиту та Умов та правил надання банківських послуг, оскільки Умови та правила надання банківських послуг це значний за обсягом документ, що стосується усіх аспектів надання банківських послуг та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння цих правил, тим більш співвідносно з конкретним видом кредитного договору.
Такий висновок також узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, що викладено у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17.
Тому, відсутні підстави вважати, що при укладенні договору з відповідачкою АТ КБ «Приватбанк» дотримався вимог, передбачених частиною другою статті 11 Закону № 1023-XII про повідомлення споживача про умови кредитування та узгодження зі споживачем саме тих умов, які вважав узгодженими банк, а тому Витяг з Умов та правил надання банківських послуг у АТ КБ «Приватбанк» розміщений на сайті www.privatbank.ua/terms не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами 21 травня 2018 року шляхом підписання заяви.
Інший висновок не відповідав би принципу справедливості, добросовісності та розумності та унеможливив покладання на слабшу сторону споживача, невиправданий тягар з'ясування змісту кредитного договору.
Крім того, роздруківка із сайту банку позивача належним доказом бути не може, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в умови та правила споживчого кредитування.
Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, що викладено у постанові від 11 березня 2015 року (провадження № 6-16цс15) і не спростовано позивачем при розгляді вказаної справи.
Приписами п. 336 Переліку типових документів, що створюються під час діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування, інших установ, підприємств та організацій, із зазначенням строків зберігання документів, що затверджений наказом Міністерства юстиції України від 12 квітня 2012 року №578/5 визначено, що первинні документи і додатки до них це документи, що фіксують факт виконання господарських операцій і стали підставою для записів у регістрах бухгалтерського обліку та податкових документах. До них відносяться: касові, банківські документи, ордери, повідомлення банків і переказні вимоги, виписки банків, корінці квитанцій, банківських чекових книжок, наряди на роботу, акти про приймання, здавання і списання майна й матеріалів, квитанції і накладні з обліку товарно-матеріальних цінностей, рахунки-фактури, авансові звіти тощо.
Так, позивачем надано суду розрахунок заборгованості відповідача за період з 21 травня 2018 року по 03 липня 2024 року, який містить змінні дані щодо відсоткової ставки (поточної, простроченої, при порушенні умов) та коефіцієнтів.
Також, з вказаного розрахунку заборгованості вбачається, що позивачем у період часу, зокрема, у період часу з 01 грудня 2022 року по 31 травня 2023 року здійснювалося нарахування відповідачу штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання.
Натомість, Законом України «Про внесення змін до Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України щодо недопущення нарахування штрафних санкцій за кредитами (позиками) у період дії карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19» від 16 червня 2020 року, встановлено, що у разі прострочення позичальником у період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19, або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від обов'язків сплатити на користь кредитодавця (позикодавця) неустойку, штраф, пеню за таке прострочення.
При цьому, приписами ч. 2 ст. 5 ЦК України визначено, що акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.
В рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року у справі №1-7/99 зазначено, що надання зворотної дії в часі законам та іншим нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті. Тобто, вказаний вище Закон має зворотну дію в часі.
Враховуючи наведені положення ЦК України та те, що постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» на усій території України встановлено з 12 березня 2020 року карантин, суд дійшов висновку, що починаючи з 12 березня 2020 року позичальника звільнено від обов'язку сплати пені за прострочення повернення тіла кредиту та процентів, а вказані нарахуванні позивачем здійснено незаконно.
З огляду на викладене, суд доходить висновку, що розрахунок заборгованості, що наданий позивачем на обґрунтування позовних вимог, є неналежним та недостатнім доказом для підтвердження позовних вимог, а тому суд не приймає його до уваги.
Тобто, докази, якими позивач підтверджує викладені в позовній заяві обставини, в розумінні ст. ст. 77, 79, 80 ЦПК України, є неналежними та недостатніми для підтвердження позовних вимог.
Позивачем на підтвердження своїх вимог, щодо користування відповідачем кредитними коштами позивача за договором № б/н від 21 травня 2018 року та наявності у останнього заборгованості за ним, надано суду виписку по карткових рахунках відповідача (а. с. 25-26).
Вказана виписка є первинним банківським документом, а тому може бути належним доказом у справі. Однак надана позивачем виписка по карткових рахунках відповідача, не береться судом до уваги, оскільки вона надана за період часу з 09 липня 2020 року по 12 лютого 2024 року, а стягнути заборгованість позивач прохає за договором від 21 травня 2018 року та станом на 03 липня 2024 року, а отже вказаною випискою не охоплено весь період спірних правовідносин сторін (більше 2 роки), а відтак у суду відсутня можливість перевірити рух коштів по вказаним у ній рахункам, а також достовірно встановити суми використаних кредитних коштів відповідачем за вказаним кредитним договором та суми внесених ним коштів в рахунок погашення заборгованості.
Разом з тим, з вказаної виписки по картковому рахунку відповідача вбачається, що останній користувався кредитними коштами та ним фактично витрачено 65847 гривень 36 копійок, з останню транзакцією 13 квітня 2022 року, після чого фактичне користування кредитними коштами банку відповідачем не здійснювалося, а тіло кредиту збільшувалося за рахунок стягнення відсотків за користування кредитом. При цьому, розмір кредитного ліміту розширявся за рахунок списання відсотків, нарахування яких здійснювалося на суму фактично наданої відповідачу позики та розміру відсотків за попередній місяць, а також суми комісії та пені, тобто сума відсотків нараховувалася на суму позики + розмір відсотків за попередні місяці + розмір пені та комісії.
Крім того, з наданої позивачем виписки по картковому рахунку відповідача вбачається, що останнім у зазначений період з 09 липня 2020 року по 16 лютого 2024 року внесено грошові кошти на загальну суму 52231 гривня 43 копійки.
Так, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17-ц вказала на те, що оскільки фактично отримані та використані позичальником кошти в добровільному порядку АТ «КБ «Приватбанк» не повернуті, а також вимоги частини другої статті 530 ЦК України за змістом якої, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання в будь-який час, що свідчить про порушення його прав, а тому позивач вправі вимагати захисту своїх прав через суд - шляхом зобов'язання виконати боржником обов'язку з повернення фактично отриманої суми кредитних коштів.
З огляду на викладене, враховуючи те, що фактично відповідачем використано кредитних коштів на суму 65847 гривень 36 копійок, а повернуто банку кошти в розмірі 53231 гривня 43 гривні, при цьому, позивачем з відповідача безпідставно було стягнуто грошові кошти у сумі 15540 гривень 86 копійок непогоджених відповідачем відсотків за користування кредитом та 100 гривень в рахунок страхування кредитного ліміту, однак якого саме чи за яким договором не зрозуміло, суд доходить висновку, що у відповідача, за вищевказаний період часу, відсутня заборгованість за кредитом, а тому позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Більш того, суд зазначає, що оскільки в матеріалах справи відсутня заява відповідача про визнання позову, і оскільки саме на позивача в силу положень ст. 12, 13 ЦПК України покладається доведення обставин, на які він посилається на підтвердження своїх вимог, неподання відповідачем відзиву на позовну заяву із запереченнями проти викладених позивачем обставин, зустрічних доказів, саме по собі не свідчить про визнання ним обставин, на які посилається банк, або наявність підстав для визнання судом цих обставин встановленими.
З огляду на викладене, з урахуванням того, що позивач є юридичною особою банківською установою, яка має в своєму підпорядкуванні юридичний відділ, що вказує на обізнаність позивача із нормами процесуального права, які регламентують принцип цивільного судочинства, в тому числі й такий принцип як змагальність сторін, за яким кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які посилається як на підставу своїх вимог або заперечень та диспозитивність цивільного судочинства, за яким суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи, враховуючи те, що учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмету спору на власний розсуд та знає про те, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій, зважаючи на те, що наданий позивачем розрахунок заборгованості визнаний судом неналежним доказом, а інших належних, достатніх і допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог позивачем не надано, суд доходить переконливого висновку про недоведеність та необґрунтованість позовних вимог, оскільки вони ґрунтуються лише на припущеннях.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, ухваленим відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, має відповідати завданню цивільного судочинства.
Разом з тим, суд вважає за необхідне зазначити про те, що стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов'язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред'являється особі. Отже, при ухваленні рішення по суті, суд повинен вживати всіх заходів задля того, щоб судове рішення було не лише законним, але й справедливим.
Європейський суд з прав людини вказав у своєму рішенні «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року вказав на те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях, а тому, виходячи із наведеного вище, суд визнає, що наданими до суду доказами позивач не довів підстав для задоволення заявлених ним вимог про стягнення із ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором № б/н від 21 травня 2018 року, через що підстави для задоволення позову відсутні.
У зв'язку із відмовою у задоволенні заявлених вимог за приписами ст.141 ЦПК України судовий збір не відшкодовується.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 5, 10-11, 60, 76-80, 89, 128, 141, 213-215, 258, 265, 280-289, 354-355 ЦПК України, суд, -
Позов Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (01001, м. Київ, вул. Грушевського, буд. 1-Д; ЄДРПОУ 14360570) до ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) про стягнення заборгованості - залишити без задоволення.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом 30 днів зо дня його підписання суддею або протягом 30 днів зо дня його отримання учасниками справи.
Рішення суду набирає законної сили протягом 30 днів зо дня його підписання суддею або протягом 30 днів зо дня його отримання учасниками справи, якщо не буде оскаржено у встановленому порядку.
Заочне рішення може бути переглянуте Красногвардійським районним судом м. Дніпропетровська за письмовою заявою відповідача протягом двадцяти днів зо дня отримання ним копії рішення.
Суддя А.І. Приваліхіна