Справа № 205/12518/24
Провадження № 2/204/577/25
(заочне)
28 січня 2025 року м. Дніпро
Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська, у складі:
головуючого - судді Приваліхіної А.І.,
за участю секретаря судового засідання - Єрмак Д.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду у м. Дніпрі в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом Акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, -
18 вересня 2024 року АТ «Універсал Банк» звернулося до суду із зазначеним позовом до відповідача ОСОБА_1 в якому прохає стягнути заборгованість за договором про надання банківських послуг «Monobank» від 14 серпня 2019 року, у сумі 105001 гривня 62 копійки, яка складається із загального залишку заборгованості за наданим кредитом (тілом кредиту) 105001 гривня 62 копійки, заборгованості за пенею 0 гривень та заборгованості за порушення грошового зобов'язання 0 гривень (а. с. 3-6).
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що відповідач 14 серпня 2019 року звернувся до банку з метою отримання банківських послуг, у зв'язку з чим підписав Анкету-заяву до Договору про надання банківських послуг від 14 серпня 2019 року. Положеннями Анкети-заяви визначено, що анкета-заява разом з Умовами і правилами надання банківських послуг, Тарифами, Таблицею обчислення вартості кредиту та Паспортом споживчого кредиту складають договір про надання банківських послуг. Підписавши Анкету-заяву відповідач підтвердив, що ознайомився та отримав примірники у мобільному додатку вищезазначених документів, що складають договір та зобов'язується виконувати його умови. На підставі вказаної Анкети-заяви до Договору про надання банківських послуг від 14 серпня 2019 року, ОСОБА_1 надано кредит у вигляді встановлення кредитного ліміту на поточний рахунок, спеціальним платіжним засобом якого є платіжна картка НОМЕР_1 у розмірі 90000 гривень, із пільговим періодом за карткою до 62 днів, зі сплатою пільгової відсоткової ставки у розмірі 0,00001 % річних, зі сплатою обов'язкового щомісячного платежу за користування кредитними коштами у розмірі 4% від заборгованості (не менше 100 гривень, але не більше залишку заборгованості), зі сплатою базової відсоткової ставки у розмірі 3,1 % на місяць (нараховується на максимальну заборгованість на день, за умови непогашення заборгованості в повному обсязі в пільговий період, за кожен день з моменту виникнення заборгованості) та зі сплатою збільшеної відсоткової ставки на місяць за карткою на суму загальної заборгованості у розмірі 6,2 % на місяць (нараховується у випадку наявності простроченої заборгованості). Позивач свої зобов'язання виконав, надавши відповідачу можливість розпоряджатися кредитними коштами на умовах, передбачених договором та в межах встановленого кредитного ліміту. Однак відповідач, станом на 28 грудня 2022 року прострочив зобов'язання із сплати щомісячного мінімального платежу за договором понад 90 днів, у зв'язку з чим заборгованість за кредитом стала простроченою, тому 28 грудня 2022 року банком на адресу відповідача було направлено «пуш» повідомлення про істотне порушення умов договору та про необхідність погасити суму заборгованості. Також зазначає, що оскільки відповідач на контакт не виходив та не вчинив жодних дій, направлених на погашення заборгованості, тому 26 січня 2023 року кредит став у форму «на вимогу», а на залишок простроченої заборгованості банком нараховано неустойку. Внаслідок цього, станом на 26 травня 2024 року, за відповідачем утворилася заборгованість у сумі 105001 гривня 62 копійки, яка складається із загального залишку заборгованості за наданим кредитом (тілом кредиту) 105001 гривня 62 копійки, заборгованості за пенею 0 гривень та заборгованості за порушення грошового зобов'язання 0 гривень, яку позивач прохає стягнути з відповідача разом із судовими витратами у сумі 3028 гривень (а. с. 3-6).
10 жовтня 2024 року вищевказана позовна заява надійшла на адресу Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська за підсудністю з Ленінського районного суду м. Дніпропетровська (а. с. 44).
Ухвалою суду від 14 жовтня 2024 року у справі відкрито спрощене позовне провадження з викликом сторін та призначено судове засідання на 12 годину 45 хвилин 04 грудня 2024 року (а. с. 47), копія якої надіслана учасникам справи за вихідним № 25159/24-вих/2/204/3887/24 від 14 жовтня 2024 року (а. с. 48).
Представник позивача в судове засідання не з'явився, надав клопотання про розгляд справи за його відсутності (а. с. 1), в якому позовні вимоги підтримує в повному обсязі, не заперечує проти ухвалення заочного рішення по справі.
Відповідач в судове засідання не з'явився, про дату та місце розгляду справи повідомлений належним чином (а. с. 58), причини неявки суду не відомі.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням кожен окремо та в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог та, спираючись на вимоги ст. ст. 223, 247, 280 ЦПК України, ухвалив заочне рішення без фіксування судового процесу технічними засобами.
Судом встановлено, що в жовтні 2017 року Акціонерним товариством «Універсал Банк» запущено новий проект «Monobank», в рамках якого відкриваються поточні рахунки клієнтам (фізичним особам), спеціальним платіжним засобом яких є платіжні картки «Monobank». 14 серпня 2019 року відповідач звернувся до банку з метою отримання банківських послуг, у зв'язку з чим підписав Анкету-заяву до Договору про надання банківських послуг від 14 серпня 2019 року (а. с. 10). Положеннями Анкети-заяви визначено, що анкета-заява разом з Умовами і правилами надання банківських послуг, Тарифами, Таблицею обчислення вартості кредиту та Паспортом споживчого кредиту складають договір про надання банківських послуг. Підписавши Анкету-заяву відповідач підтвердив, що ознайомився та отримав примірники у мобільному додатку вищезазначених документів, що складають договір та зобов'язується виконувати його умови. Просив вважати наведений зразок його власноручного підпису або його аналоги (у тому числі його електронний підпис) обов'язковим при здійсненні операцій за всіма рахунками, які відкриті або будуть відкриті у банку. Засвідчив генерацію ключової пари з особистим ключем та відповідним йому відкритим ключем, яка буде використовуватися для накладеного удосконаленого електронного підпису у мобільному додатку з метою засвідчення його дій згідно з договором. Також визнав, що удосконалений електронний підпис є аналогом власноручного підпису та його накладення має рівнозначні юридичні наслідки із власноручним підписом на документах на паперових носіях. Підтвердив, що всі наступні правочини (у тому числі підписання договорів, угод, листів, повідомлень) можуть вчинятися нею та/або банком з використанням електронного/удосконаленого електронного підпису.
Відповідно до наданого суду розрахунку заборгованості, станом на 26 травня 2024 року, за відповідачем рахується заборгованість у сумі 105001 гривня 62 копійки, яка складається із загального залишку заборгованості за наданим кредитом (тілом кредиту) 105001 гривня 62 копійки, заборгованості за пенею 0 гривень та заборгованості за порушення грошового зобов'язання 0 гривень, але фактично вказана позивачем до стягнення заборгованість із загального залишку за наданим кредитом (тілом кредиту) 105001 гривня 62 копійки є залишком простроченої заборгованості за наданим кредитом (тілом кредиту) у сумі 105001 гривня 62 копійки (а. с. 8 - 9).
Згідно з вимогами ст. ст. 12, 13 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.
Відповідно до вимог ст. ст. 76-79 ЦПК України, доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.
Нормами ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Згідно з вимогами ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Приписами п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України визначено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори.
Відповідно до вимог ч. ч. 1, 2 ст. 14 ЦК України, цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.
Згідно з вимогами ч. 1 ст. 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Вимогами ч. 2 ст. 207 ЦК України, встановлено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Згідно з вимогами ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Положеннями ст. 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів цього виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно з вимогами ч. 1 ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Відповідно до вимог статті 1049 ЦК України, позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором.
Згідно з вимогами ч. 2 ст. 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася та сплати процентів.
Отже, передумовою для виникнення у позичальника обов'язку повернути кредитні кошти та сплатити проценти за користування ними має бути встановлений факт отримання і використання кредитних коштів відповідачем.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 1055 ЦК України, кредитний договір укладається у письмовій формі.
На підтвердження того, що між банком і відповідачем було укладено договір про надання кредиту, позивачем надано в якості письмового доказу анкету-заяву до договору про надання банківських послуг про приєднання до Умов і правил надання банківських послуг, Тарифів, Таблиці обчислення вартості кредиту та Паспорту споживчого кредиту, які складають договір про надання банківських послуг від 14 серпня 2019 року. Вказана Анкета-заява підписана 14 серпня 2019 року від імені ОСОБА_1 (а. с. 10).
Згідно з вимогами ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином, відповідно до умов договору.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Згідно з вимогами ст. 610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 623 ЦК України, боржник, що порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки.
Згідно з вимогами ст. 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Як вбачається із Анкети-заяви (а. с. 10), у ній зазначені персональні дані відповідача щодо дати народження, місця проживання, реквізитів паспорту громадянина України, РНОКПП, а також міститься інформація про те, що позичальник ознайомився з договором про надання банківських послуг та погодився з ними, а також з тим, що він отримав їх примірник у мобільному додатку. Також позичальник висловив свою згоду, що дана заява разом з Умовами і правилами надання банківських послуг, Тарифами, Таблицею обчислення вартості кредиту та Паспортом споживчого кредиту становлять договір про надання банківських послуг. Вказана Анкета-заява підписана 14 серпня 2019 року позичальником та представником банку (а. с. 10).
Натомість, Анкета-заява не містить жодних даних про те, яку саме картку отримав відповідач, строк її дії, та розміру наданого кредиту. Також не вказано будь-яких відомостей про дату вручення картки відповідачу, повідомлення йому пін-коду, строку дії картки саме за цим позовом та наданим розрахунком заборгованості. Крім того, із даної анкети-заяви вбачається, що договір про надання банківських послуг відповідачу не видавався.
Також позивачем до позову додано Витяг з Умов обслуговування рахунків фізичної особи та Умов і правил обслуговування фізичних осіб в ПАТ «Універсал Банк» при наданні банківських послуг щодо карткових продуктів, розміщеного на сайті https://www.monobank.ua/terms (а. с. 11-23), які не містять відомостей щодо того, яку саме картку видано відповідачу, а також підпису останнього. Інших, доказів позивачем на підтвердження того, що відповідач отримав кредитну картку, суду не надано.
З тих підстав, що надані Умови і правила надання банківських послуг не містять підпису позичальника, їх не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору.
Аналогічна позиція висловлена в правових висновках, що викладені у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (№ 6-16цс15) та постанові Верховного Суду від 30 січня 2018 року (№ 61-787св18).
Приписами ч. ч. 1, 3 ст. 509 ЦК України визначено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (у тому числі сплатити гроші), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
У даному випадку договірні правовідносини виникли між банком та фізичною особою - споживачем банківських послуг, відповідно до вимог ст. 11 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів».
Згідно з вимогами п. 22 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів», споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.
Конституційний Суд України у рішенні у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України від 22 листопада 1996 року «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» від 11 липня 2013 року у справі № 1-12/2013 зазначив, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту.
Позивач, обґрунтовуючи право вимоги, крім самого розрахунку кредитної заборгованості за договором, посилався на Витяг з Умов обслуговування рахунків фізичної особи та Витяг з Тарифів банку, що розміщений на сайті https://www.monobank.ua/terms, як невід'ємні частини спірного договору.
В даному випадку неможливо застосувати до вказаних правовідносин правила ч. 1 ст. 634 ЦК України, за змістом якої договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача (https://www.monobank.ua/terms), неодноразово змінювалися самим АТ «Універсал Банк» в період із часу виникнення спірних правовідносин до моменту звернення до суду із вказаним позовом, тобто кредитор міг додати до позовної заяви Витяг з Тарифів та Витяг з Умов у будь-яких редакціях, що найбільш сприятливі для задоволення позову.
За таких обставин та без наданих підтверджень про конкретні запропоновані Умови та правила банківських послуг, відсутність у анкеті-заяві домовленості сторін про сплату відсотків за користування кредитними коштами, пені та штрафів за несвоєчасне погашення кредиту, надані банком Витяг з Тарифів та Витяг з Умов не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачкою кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин та не містять підпису позичальника про ознайомлення з ними під час укладення кредитного договору.
Надані позивачем Правила надання банківських послуг АТ «Універсал Банк», з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов'язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку, в анкеті-заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останнім, і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих їй умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору.
До того ж, суд звертає увагу на те, що у Резолюції Генеральної асамблеї ООН від 09 квітня 1985 року № 39/248 «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» констатовано, що споживачі здебільшого знаходяться в нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти, купівельної спроможності та виходячи з важливості сприяння справедливому, рівноправному та усталеному економічному і соціальному розвитку, у зв'язку з чим сформульовано принципи для захисту інтересів споживачів.
Разом з цим, Верховний Суд у своїй постанові від 03 липня 2017 року у справі № 342/180/17 вказав на те, що пересічний споживач банківських послуг з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не може ефективно здійснити свої права бути проінформованим про умови кредитування за конкретним кредитним договором, який укладений у вигляді заяви про надання кредиту та Умов та правил надання банківських послуг, оскільки Умови та правила надання банківських послуг це значний за обсягом документ, що стосується усіх аспектів надання банківських послуг та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння цих правил, тим більш співвідносно з конкретним видом кредитного договору.
Щодо доводів банку про ознайомлення відповідача із Умовами і правилами надання банківських послуг, тарифами, таблицею обчислення вартості кредиту та паспортом споживчого кредиту в мобільному додатку, які останній погодив шляхом їх підписання електронним цифровим підписом, суд зазначає наступне.
З матеріалів справи вбачається, що особливістю проекту monobank є здійснення банківського обслуговування дистанційно за допомогою використання клієнтами банку мобільного додатку. Видача картки здійснюється після попередньої ідентифікації клієнта спеціалістами банку, після чого активація картки та її використання здійснюється клієнтом он-лайн.
Як вбачається зі змісту анкети-заяви від 14 серпня 2019 року, усі повідомлення, угоди, листи, підписання договорів здійснюється клієнтом банку он-лайн за допомогою електронного цифрового підпису, здійсненого із генерації ключової пари з особистим ключем та відповідним йому відкритим ключем, який використовувався для накладення електронного цифрового підпису, який є аналогом електронного цифрового підпису.
Так, позивач стверджує, що відповідач, використовуючи додаток, за допомогою використання аналогу власноручного підпису погоджує всі Умови та Правила надання банком послуг, повідомляється про будь-які зміни до умов надання кредиту, тарифів банку тощо.
Відповідно до вимог ч. ч. 1, 2 ст. 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.
Так, електронні правочини оформлюються шляхом фіксації волі сторін та його змісту. Така фіксація здійснюється за допомогою складання документу, який відтворює волю сторін. На відміну від традиційної письмової форми правочину воля сторін електронного правочину втілюється в електронному документі.
Приписами абз. 2 ч. 2 ст. 639 ЦК України встановлено, що договір, укладений за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем за згодою обох сторін вважається укладеним в письмовій формі.
Стаття 652 ЦК України дає визначення, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
З огляду на викладене, суд доходить висновку, що будь-який вид договору, який укладається на підставі ЦК України, може мати електронну форму. Договір, укладений в електронній формі, є таким, що укладений у письмовому вигляді.
Разом з цим, важливо, щоб електронний договір включав всі істотні умови для відповідного виду договору, інакше він може бути визнаний неукладеним або недійсним, у зв'язку з недодержанням письмової форми в силу прямої вказівки закону.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 638 ЦК України, договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Тому важливо розуміти в якому конкретному випадку потрібно створювати електронний договір у вигляді окремого електронного документа, а коли досить висловити свою волю за допомогою засобів електронної комунікації.
Метою підписання договору є необхідність ідентифікації підписанта, підтвердження згоди підписанта з умовами договору, а також підтвердження цілісності даних в електронній формі. Тобто, якщо є електронна форма договору, то і підписувати його потрібно електронним підписом.
Згідно з вимогами ч. 1 ст. 12 Закону України "Про електронну комерцію", моментом підписання електронної правової угоди є використання: електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України "Про електронний цифровий підпис", за умови використання коштів електронного цифрового підпису всіма сторонами електронної правової угоди; електронний підпис одноразовим ідентифікатором, визначеними цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) при письмовій згоді сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.
При цьому, за змістом наведеного Закону електронним підписом, тобто одноразовим ідентифікатором є дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, і надсилаються іншій стороні цього договору. Це комбінація цифр і букв, або тільки цифр, або тільки літер, яку отримує заявник за допомогою електронної пошти у вигляді пароля, іноді в парі "логін-пароль", або смс-коду, надісланого на телефон, або іншим способом.
Такі правові висновки викладені Верховним Судом у постановах від 12 січня 2021 у справі № 524/5556/19, від 09 вересня 2020 року у справі № 732/670/19, від 23 березня 2020 року у справі № 404/502/18, від 07 жовтня 2020 року у справі №127/33824/19.
Таким чином, суд зауважує, що дійсно, перш ніж надавати кредитні кошти позичальнику, зважаючи на те, що проект monobank є онлайн банком, з метою дотримання вимог чинного законодавства, банком було особисто здійснено попередню ідентифікацію відповідача, отримано документи, що підтверджують його особу, та внесено їх до бази банку, після чого на основі власноручного підпису позичальника було згенеровано особистий ключ, який використовуватиметься для накладення електронного цифрового підпису, який відповідає власноручному підпису клієнта банку, при цьому в анкеті-заяві банку зазначається, що в подальшому вказаний підпис буде використовуватися позичальником з метою засвідчення будь-яких дій згідно з договором в мобільному додатку.
Тобто, позивач наполягає на тому, що після направлення примірників Умов і правил надання банківських послуг, Тарифів, Таблицю обчислення вартості кредиту та Паспорту споживчого кредиту до мобільного додатку відповідача, останній ознайомився з ними та погодився з їх умовами, використовуючи електронний цифровий підпис, що свідчить про погодження із позичальником усіх необхідних умов кредитного договору, зокрема і щодо нарахування відсотків за користування кредитом та неустойки за прострочення виконання зобов'язання.
Разом з цим, суд звертає увагу на те, що саме по собі посилання позивача на ознайомлення відповідача із вказаними банківськими документами та погодження із ним шляхом їх підписання цифровим підписом у мобільному додатку, без надання відповідних доказів, не може бути прийнято до уваги судом, оскільки будь-яка дія користувача додатком фіксується у відповідній програмі та в подальшому оброблюється спеціалістами банку, що і здійснюють реагування на відповідні дії з боку клієнта.
При цьому, відсутність вказаних доказів, позбавляє можливості суд встановити факт ознайомлення із вказаними умовами надання кредитних послуг та їх підписання, що є обов'язковим у разі пред'явлення позивачем вимог щодо стягнення заборгованості за процентами, неустойкою, комісією, а відтак відсутні підстави вважати, що при укладенні договору з відповідачем АТ «Універсал Банк» дотримався вимог, передбачених частиною другою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» про повідомлення споживачки про умови кредитування та узгодження зі споживачкою саме тих умов, які вважав узгодженими банк.
З огляду на викладене, суд доходить висновку, що Витяг з Умов обслуговування рахунків фізичної особи та Умов і правил обслуговування фізичних осіб в ПАТ «Універсал Банк» при наданні банківських послуг щодо карткових продуктів, розміщені на сайті https://www.monobank.ua/terms, щодо Тарифів користування кредитною карткою, які містяться в матеріалах даної справи, без підпису відповідача, не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами 14 серпня 2019 року шляхом підписання заяви-анкети.
Інший висновок не відповідав би принципу справедливості, добросовісності та розумності та унеможливив покладання на слабшу сторону споживача, невиправданий тягар з'ясування змісту кредитного договору.
Крім того, роздруківка із сайту банку позивача належним доказом бути не може, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в умови та правила споживчого кредитування.
Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 11 березня 2015 року (провадження № 6-16цс15) і не спростовано позивачем при розгляді вказаної справи.
Приписами п. 336 Переліку типових документів, що створюються під час діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування, інших установ, підприємств та організацій, із зазначенням строків зберігання документів, що затверджений наказом Міністерства юстиції України від 12 квітня 2012 року № 578/5 визначено, що первинні документи і додатки до них це документи, що фіксують факт виконання господарських операцій і стали підставою для записів у регістрах бухгалтерського обліку та податкових документах. До них відносяться: касові, банківські документи, ордери, повідомлення банків і переказні вимоги, виписки банків, корінці квитанцій, банківських чекових книжок, наряди на роботу, акти про приймання, здавання і списання майна й матеріалів, квитанції і накладні з обліку товарно-матеріальних цінностей, рахунки-фактури, авансові звіти тощо.
Так, позивачем на підтвердження своїх позовних вимог надано розрахунок заборгованості за договором № б/н від 14 серпня 2019 року, укладеного між позивачем та відповідачем (а. с. 8 9), з якого не вбачається, яким чином відкритий банком поточний рахунок за анкетою-заявою відповідача НОМЕР_2 стосується платіжної картки НОМЕР_1 , яка є спеціальним платіжним засобом, на яку відповідачу встановлено кредитний ліміт. Також, з наданого розрахунку заборгованості не вбачається, яким чином він стосується саме цієї платіжної картки НОМЕР_1 , на яку позивачем встановлено кредитний ліміт. Крім того, з даного розрахунку не вбачається, яка сума кредитного ліміту була встановлена на кредитну картку відповідача.
Разом з цим , суд зазначає, про те, що з вказаного розрахунку вбачається, що заявлена позивачем до стягнення сума заборгованості за загальним залишком заборгованості за наданим кредитом (тілом кредиту) 105001 гривня 62 копійки, фактично є залишком простроченої заборгованості за наданим кредитом (тілом кредиту) у сумі 105001 гривня 62 копійки (а. с. 8-9).
Натомість, позивачем не розкрито таке поняття як «прострочена заборгованість за наданим (тілом кредиту)», її правову природу та підстави нарахування не передбачені самими Умовами та Правилами надання банківських послуг, у зв'язку з чим суд позбавлений можливості визначити відмінності між термінами і поняттями «залишок поточної заборгованості за наданим кредитом (тілом кредиту)» та «залишок простроченої заборгованості за наданим кредитом (тілом кредиту)», з урахуванням принципу юридичної визначеності, виключає підстави для покладення на споживача банківських послуг обов'язку по його поверненню.
При цьому, з наданого позивачем розрахунку заборгованості вбачається, останнім здійснювалися нарахування відповідачу відсотків на залишок поточної заборгованості за кредитом у період часу з 01 листопада 2021 року по 26 травня 2024 року в загальному розмірі 26195 гривень 50 копійок, а відповідачем у цей період часу внесено в рахунок погашення за наданим кредитом грошові кошти у сумі 9889 гривень 51 копійка та сплачено відсотків у сумі 26195 гривень 50 копійок.
Більш того, з вказаного розрахунку заборгованості вбачається, що наданий він за період часу з 01 листопада 2021 року по 26 травня 2024 року, тоді як стягнути заборгованість позивач прохає за договором від 14 серпня 2019 року та станом на 26 травня 2024 року, а отже вказаною випискою не охоплено весь період спірних правовідносин сторін (більше 2 років), а відтак у суду відсутня можливість перевірити рух коштів по вказаним у ній рахункам, а також достовірно встановити суми використаних кредитних коштів відповідачем за вказаним кредитним договором та суми внесених ним коштів в рахунок погашення заборгованості.
Суд зазначає, що розрахунок заборгованості, на який посилається позивач, не є первинним документом, який підтверджує отримання кредиту, користування ним, укладення договору на умовах, які вказані банком в позовній заяві, а, отже, не є належним доказом наявності заборгованості. Зазначений розрахунок з зазначенням конкретного розміру заборгованості, є документом, що створений самим позивачем, а, відтак, інформація зазначена в ньому, за умови відсутності первинних документів, на підставі яких він був складений, не може бути доказом наявності заборгованості, на якій наполягає банк.
З огляду на викладене, суд доходить висновку, що розрахунок заборгованості, що наданий позивачем на обґрунтування позовних вимог, є неналежним доказом для підтвердження позовних вимог, а тому суд не приймає його до уваги.
Також, на підтвердження того, що між банком і відповідачем було укладено договір про надання кредиту від 14 серпня 2019 року, позивачем надано в якості письмового доказу паспорт споживчого кредиту від (а. с. 26--28), однак не зрозуміло, яким чином він стосується саме цього кредитного договору та Анкети-заяви від 14 серпня 2019 року.
Разом з цим, суд зазначає про те, що паспорт споживчого кредиту від 14 серпня 2019 року не підтверджує жодних домовленостей між АТ «Універсал Банк» та відповідачем про істотні умови кредитного договору від 14 серпня 2019 року, оскільки містить узагальнену інформацію про умови кредитування та орієнтовну загальну вартість кредиту, відсутні дані щодо фактичного ліміту, річна процентна ставка обчислена на основі припущення, тим більше, що зазначена в ньому інформація є актуальною до 01 січня 2023 року
Крім того, зі змісту цього паспорту слідує, що умови договору про споживчий кредит можуть відрізнятися від інформації, наведеної в цьому паспорті споживчого кредиту, та будуть залежати від проведеної кредитодавцем оцінки кредитоспроможності споживача з урахуванням, зокрема, наданої ним інформації про майновий та сімейний стан, розмір доходів тощо.
Таким чином, даний документ неможливо визнати належним доказом досягнення між сторонами згоди на укладення кредитного договору та погодження всіх його істотних умов, зокрема стосовно розміру отриманого кредиту, розміру відсоткової ставки за користування кредитом, порядок погашення кредиту, розмір щомісячного платежу, оскільки наявна у ньому інформація є попередньою та містить сім типів кредитного продукту без зазначення, який саме з них обирає позичальник.
Більше того, потрібно розмежовувати форму правочину та спосіб підтвердження виконання переддоговірного обов'язку кредитодавцем по наданню споживачу інформації, необхідної для порівняння різних пропозицій кредитодавця. Способом підтвердження виконання переддоговірного обов'язку кредитодавця є паспорт споживчого кредиту. Ознайомлення з паспортом споживчого кредиту, його підписання споживачем не означає укладення договору про споживчий кредит та дотримання його форми, оскільки в паспорті кредиту не відбувається фіксація волі сторін договору та його змісту.
Такі висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду, яка викладена у постанові від 23 травня 2022 року у справі № 393/126/20.
Згідно з вимогами ст. 1 Закону України «Про платіжні системи», платіжна картка - це електронний платіжний засіб у вигляді емітованої в установленому законодавством порядку пластикової чи іншого виду картки, що використовується для лініювання переказу коштів з рахунка платника або з відповідного рахунку банку з метою оплати вартості товарів і послуг, перерахування коштів зі своїх рахунків на рахунки інших осіб, отримання коштів у готівковій формі в касах банків через банківські автомати, а також здійснення інших операцій, передбачених відповідним договором.
Тобто, використання платіжної картки можливе лише за наявності відкритого рахунку.
Так, Верховний Суду у своїй постанові від 30 січня 2018 у справі № 161/16891-15 вказав на те, що банк зобов'язаний доводити отримання позичальником грошових коштів у розмірі та на умовах, встановлених договором, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір за допомогою первинних документів, оформлених відповідно до ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Згідно вказаної норми Закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.
Відповідно до п. 62 Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 04 липня 2018 року № 75, виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту.
Натомість, позивач не надав суду у якості доказу належним чином оформлений розрахунковий документ, зокрема виписку по картковому рахунку відповідача, який підтверджує факт видачі/перерахування кредитних коштів на підставі вказаної Анкети-заяви від 14 серпня 2019 року на відповідний рахунок відповідача, та згідно з яким можна було б встановити суму, яку позивач надав/перерахував відповідачу саме як кредитні кошти; підтвердив факт користування вказаними кредитними коштами відповідачем, а також можна було б встановити суму, яку відповідач сплатив/перерахував позивачу в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором.
У розрахунку заборгованості зазначено, що загальний розмір заборгованості за наданим кредитом складає 105001 гривня 62 копійки заборгованість за наданим кредитом (тілом кредиту) і вказана сума заявлена банком до стягнення, натомість у позові позивач зазначає про те, що надав відповідачу кредит у розмірі 90000 гривень.
Однак, будь-яких доказів видачі кредитних коштів, встановлення, підвищення (збільшення) кредитного ліміту до матеріалів справи позивачем надано не було. Відтак, жодних належних доказів тих обставин, про які заявляє позивач у позовній заяві, а саме, що заборгованість відповідача за кредитним договором від 14 серпня 2019 року становить 105001 гривня 62 копійки (відповідно до розрахунку заборгованості), матеріали справи не містять.
З огляду на викладене, зважаючи на те, що наданий позивачем розрахунок суми боргу за кредитним договором не є зведеними документами, які не були погоджені з відповідачем і не підтверджені первинними обліковими бухгалтерськими документами, суд доходить висновку про те, що позивачем не доведено наявності у відповідача заборгованості за вказаним договором кредиту у розмірі, зазначеному у розрахунку.
Розрахунок заборгованості, на який посилався позивач у позові і який досліджувався судом, не є первинним документом, який підтверджує отримання кредиту, користування ним, укладення договору на умовах, які вказані в позовній заяві, а, отже, не є належним доказом наявності заборгованості. Зазначений розрахунок з зазначенням конкретних розмірів заборгованості, є документом, що створений самим позивачем, а відтак, інформація зазначена в ньому, за умови відсутності первинних документів, на підставі яких він був складений, не може бути доказом наявності заборгованості, на якій наполягає позивач.
Тобто, позивачем не надано суду жодного належного, достатнього та допустимого доказу, як на підтвердження того, що ним було надано вказані кредитні кошти відповідачу, так і того, що останній ними користувався та має заборгованість за ними перед позивачем.
Таким чином, докази, якими позивач підтверджує заявлені позовні вимоги у сумі 105001 гривня 62 копійки, в розумінні ст. ст. 77, 79, 80 ЦПК України, є неналежними, недостатніми та такими, що не узгоджуються між собою, для підтвердження позовних вимог.
Статтею 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом. Згідно з ч. 5 наведеної статті, докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Відповідно до ч. 7 наведеної статті, суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи і згідно з ч. 2 ст.13 ЦПК України це не є обов'язком суду.
Враховуючи наведене, суд вважає, що позивачем не доведено факту погодження між сторонами умов кредитного договору, в тому числі і щодо розміру відсотків та штрафних санкцій за користування кредитними коштами, а також, строку дії такого договору, а наданий позивачем розрахунок не може слугувати підтвердженням укладення кредитного договору, оскільки по суті є письмовим обґрунтуванням заявлених вимог.
Більш того, суд зазначає, що оскільки в матеріалах справи відсутня заява відповідача про визнання позову, і оскільки саме на позивача в силу положень ст. 12, 13 ЦПК України покладається доведення обставин, на які він посилається на підтвердження своїх вимог, неподання відповідачем відзиву на позовну заяву із запереченнями проти викладених позивачем обставин, зустрічних доказів, саме по собі не свідчить про визнання ним обставин, на які посилається банк, або наявність підстав для визнання судом цих обставин встановленими.
З огляду на викладене, з урахуванням того, що позивач є юридичною особою банківською установою, яка має в своєму підпорядкуванні юридичний відділ, що вказує на обізнаність позивача із нормами процесуального права, які регламентують принцип цивільного судочинства, в тому числі й такий принцип як змагальність сторін, за яким кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які посилається як на підставу своїх вимог або заперечень та диспозитивність цивільного судочинства, за яким суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи, враховуючи те, що учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмету спору на власний розсуд та знає про те, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій, зважаючи на те, що наданий позивачем розрахунок заборгованості визнаний судом неналежним доказом, а інших належних, достатніх і допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог позивачем не надано, суд доходить переконливого висновку про недоведеність та необґрунтованість позовних вимог, оскільки вони ґрунтуються лише на припущеннях.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, ухваленим відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, має відповідати завданню цивільного судочинства.
Разом з тим, суд вважає за необхідне зазначити про те, що стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов'язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред'являється особі. Отже, при ухваленні рішення по суті, суд повинен вживати всіх заходів задля того, щоб судове рішення було не лише законним, але й справедливим.
Європейський суд з прав людини вказав у своєму рішенні «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року вказав на те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях, а тому, виходячи із наведеного вище, суд визнає, що наданими до суду доказами позивач не довів підстав для задоволення заявлених ним вимог про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором № б/н від 14 серпня 2019 року, через що підстави для задоволення позову відсутні.
У зв'язку із відмовою у задоволенні заявлених вимог за приписами ст. 141 ЦПК України судовий збір не відшкодовується.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 5, 10-11, 60, 76-80, 89, 128, 141, 213-215, 258, 265, 289, 354-355 ЦПК України, суд, -
Позов Акціонерного товариства «Універсал Банк» (04114, м. Київ, вул. Автозаводська, буд. 54/19; ЄДРПОУ 21133352) до ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_3 ) про стягнення заборгованості - залишити без задоволення.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом 30 днів зо дня його підписання суддею або протягом 30 днів зо дня отримання учасниками справи його копії.
Рішення суду набирає законної сили протягом 30 днів зо дня його підписання суддею або протягом 30 днів зо дня отримання його копії учасниками справи, якщо не буде оскаржено у встановленому законом порядку.
Заочне рішення може бути переглянуте Красногвардійським районним судом м. Дніпропетровська за письмовою заявою відповідача протягом двадцяти днів зо дня отримання ним копії рішення.
Суддя А.І. Приваліхіна