Справа № 756/5951/24
№ апеляційного провадження: 22-ц/824/2147/2025
22 січня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді - доповідача Слюсар Т.А.,
суддів: Голуб С.А., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання Гладкої І.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 09 липня 2024 року у складі судді Белоконної І.В.,
у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Київського національного університету імені Тараса Шевченка про здійснення перерахунку при звільненні, виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу та затримки виплат по день фактичного розрахунку при звільненні,-
У квітні 2024 року ОСОБА_1 звернулася у суд із позовом до Київського національного університету імені Тараса Шевченка у якому просила:
- визнати дії та бездіяльність останнього такими, що порушують її права у трудових правовідносинах та зобов'язати відповідача здійснити перерахунок виплати за рішенням Оболонського районного суду м. Києва суми заборгованості за вимушений прогул позивачки з урахуванням індексації, встановленої судом суми і трьох процентів річних від простроченої суми, а також правильно нарахувати суму компенсації відпустки і зобов'язати здійснити відповідні платежі;
- визнати як вимушений прогул період з 25 жовтня 2023 року до 11 квітня 2024 року, оскільки в цей період її не було поновлено на роботі та не було допущено до виконання посадових обов'язків професора кафедри Університету і стягнути з відповідача на її користь середню заробітну плату за час вимушеного прогулу в 119 робочих днів в сумі 154 447 грн з урахуванням сплати податків;
- зобов'язати відповідача виплатити їй середній заробіток за весь час затримки остаточних виплат при звільненні по день фактичного розрахунку.
Позов обґрунтовано тим, що 24 жовтня 2023 року рішенням Оболонського районного суду м. Києва її поновлено на роботі в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка з 24 жовтня 2023 року.
Проте, відповідач скористався своїм правом на оскарження рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.
03 квітня 2024 року Київський апеляційний суд залишив без змін рішення Оболонського районного суду м. Києва. Постанова апеляційної інстанції набрала законної сили з моменту її проголошення, отже з 04 квітня 2024 року позивачка мала право на роботу в університеті.
Проте, лише 11 квітня 2024 року позивачка отримала Наказ № 957 від 09 квітня 2024 року про її поновлення на роботі з 24 жовтня 2023 року.
За цим наказом відповідач зобов'язаний був сплатити позивачці заробітну плату за вимушений прогул у сумі 201 533, грн 75 коп відповідно до рішення Оболонського районного суду м. Києва від 24 жовтня 2023 року. Указана сума повинна бути сплачена 09 квітня 2024 року, а не 14 квітня 2024. Тобто мусило бути два платежі: один при поновленні позивача на роботі та виплаті заробітної плати за вимушений прогул згідно наказу № 957 від 09 квітня 2024 року, а другий - згідно наказу № 1006 від 11 квітня 2024 року про звільнення її за власним бажанням.
Позивачка вказує, що в період з 24 квітня 2023 року до 09 квітня 2024 року вона або працювала, або перебувала у вимушеному прогулі через зловживання відповідачем права на апеляційне оскарження рішення Оболонського районного суду м. Києва і недопущення її до роботи. Пояснює, що у вказаний період формально вона вважається такою, що перебувала на роботі і будь-яких дисциплінарних стягнень за цей період до неї не застосовувалося. Отже, їй повинна бути сплачена заробітна плата за вказаний період.
Зазначає, що позивачку було звільнено з роботи Наказом Ректора від 03 травня 2023 року, а формально поновлено на роботі 09 квітня 2024 року, однак фактично до 11 квітня 2024 позивачці не було надано педагогічне навантаження. Тому строк вимушеного прогулу ОСОБА_1 вважає необхідним рахувати з 03 травня 2023 року до 11 квітня 2024 року.
11 квітня 2024 року при отриманні Наказу ректора про поновлення позивачки на роботі остання написала заяву про звільнення її з роботи за власним бажанням. У цій заяві позивачка також просила здійснити розрахунок заробітної плати не тільки за рішенням суду, а й за час вимушеного прогулу, що відбувся внаслідок апеляційного оскарження рішення суду.
У цей же день був виданий Наказ № 1006 про звільнення позивачки з роботи за власним бажанням, який остання отримала лише 16 квітня 2024 року.
14 квітня 2024 року відповідач перерахував позивачці заробітну плату у розмірі 192 394 грн, з розміром якої остання не погоджується, оскільки замість встановленої в рішенні суду і в Наказі суми в 201 533 грн, була перерахована сума на 9 139 грн менша, а розрахунку на момент виплати зарплати позивачці не надано.
Окрім того, вимушений прогул позивачки продовжився через те, що вона не була поновлена на роботі з 24 жовтня 2023 року згідно рішення суду. Отже, повторний вимушений прогул склав 119 робочих днів, який необхідно помножити на середньоденну заробітну плату (1 612 грн 27 коп), що складає 191 860 грн.
До того ж, позивачка звертає увагу суду, що 25.04.2024 відповідач надіслав їй розрахунок виплат, де розмір компенсації відпустки згідно Наказу № 1006 в 32 дні складає суму 37 452 грн 80 коп. Проте, згідно арифметичних розрахунків позивачки, компенсація за відпустку в 32 дні становить 51 592 грн 64 коп, оскільки середня заробітна плата у розмірі 1 612 грн 27 коп за день визначена вже у судовому рішенні.
Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 09 липня 2024 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , просить скасувати рішення Оболонського районного суду міста Києва від 09 липня 2024 року і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог, але з урахуванням зменшення розміру позовних вимог. Пункт перший позовної заяви сприймати в такому змісті «Визнати дії та бездіяльність відповідача такими, що порушують права ОСОБА_1 в трудових правовідносинах та зобов'язати відповідача правильно нарахувати суму компенсації відпустки і зобов'язати здійснити відповідний платіж», а всі інші вимоги залишити в тому ж змісті.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що дата 10 квітня 2024 року є фактичним моментом припинення вимушеного прогулу, оскільки до неї не було наказу про поновлення позивачки на роботі і її ні хто про нього не повідомляв.
Скаржниця посилається на те, що коли був винесений наказ про поновлення її на роботі їй нічого невідомо, оскільки наказ не був доведений до її відома, через що з часу такого поновлення у неї не виникло обов'язку бути присутньою па робочому місці та виконувати посадові та трудові обов'язки.
Звертає увагу суду на те, що Верховний Суд України неодноразово зазначав (у постановах від 06 грудня 2018 року у справі №465/4679/16 (провадження №61-29024св18), від 26 лютого 2020 року у справі №702/725/17 (провадження №61- 12857св18), що працівник повинен бути обізнаним про наявність наказу про його поновлення на роботі і йому повинно бути фактично забезпечено доступ до роботи і можливості виконання своїх обов'язків.
Зазначає, що суд не визнав очевидної обставини, що її поновили на роботі не 25 жовтня 2023 року, а реально наказом від 09 квітня 2024 року, про видання якого повідомили тільки 10 квітня 2024 року. Інакше відповідач має надати відповідні документи, що скаржниці в цей час виплачувалася заробітна плата або за простой не з вини працівника. Однак, таких доказів відповідачем не надано і про наявність відповідних платежів не заявлено, отже відсутність будь-якої оплати в період з 25 жовтня 2023 року до 10 квітня 2024 року зайвий раз доводить, що цей період - вимушений прогул.
Посилається на те, що суд не з'ясував обставини справи, а доводи і докази висловлені у відповіді на відзив не взяв до уваги, що суперечить ст. 12, п. 1 ч. 1 ст. 376 ЦПК.
Крім того вказано, що відповідачем наданий доказ - подання директора ННІ права на ім'я головного бухгалтера і коригуючий табель за квітень 2024 року, які судом не проаналізовані. Але в так званому коригуючому табелі взагалі відсутні відомості про те, чи працювала, чи перебувала у вимушеному прогулі або простої скаржниця протягом квітня 2024 року або вона прогулювала роботу, коли студенти її чекали на парах згідно встановленого розкладу тощо.
Зазначає, що оскільки вимушений прогул мав місце з 25 жовтня 2023 року до 10 квітня 2024 року, а відсутність належного розрахунку при звільненні її за власним бажанням розпочинається з 11 квітня 2024 року і триває до сьогодні. В аналізованій правовій ситуації позивачка була поновлена на роботі і продовжувала працювати, а я звільнилася з роботи за власним бажанням.
Вказує, що з 25 жовтня 2023 року до 10 квітня 2024 року вона не мала можливості працювати і отримувати заробітну платню за свою працю внаслідок незаконного звільнення, що підтверджується такими доказами: рішенням Оболонського райсуду м. Києва про поновлення мене на роботі; постановою Київського апеляційного суду. Допуск до роботи відбувся 10 квітня 2024 року, що й було встановлено і зазначено Оболонським судом. Отже, зазначений період - це вимушений прогул, оскільки іншого варіанту не існує.
Вважає, відповідач неправильно розрахував і не в повному обсязі виплатив компенсацію за невикористану відпустку, а також не компенсував прострочення з виплатою за рішенням суду.
У відзиві на апеляційну скаргу Київський національний університет імені Тараса Шевченка просить апеляційну скаргу, а рішення Оболонського районного суду міста Києва від 09 липня 2024 року - залишити без змін.
Вважає, що доводи скаржниці викладені в апеляційній скарзі не спростовують законність оскаржуваного рішення.
В судовому засіданні ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_1 просив апеляційну скаргу задовольнити, ОСОБА_3 в інтересах Київського національного університету імені Тараса Шевченка заперечувала проти задоволення апеляційної скарги.
Заслухавши суддю-доповідача, вислухавши пояснення сторін, обговоривши доводи апеляційної, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які скаржниця посилаються в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при ухваленні судового рішення, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково наданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно з положеннями ч. ч. 1, 2 та 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються яка на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Таким вимогам рішення суду в повній мірі не відповідає.
Зі справи убачається, наказом Ректора Київського національного університету імені Тараса Шевченка № 08-1135-04 від 26 квітня 2023 року звільнено ОСОБА_1 з посади доктора юридичних наук, професора, професора (0,75 ставки) кафедри нотаріального, виконавчого процесу та адвокатури, прокуратури, судоустрою навчально-наукового інституту права Київського національного університету імені Тараса Шевченка (а.с. 47).
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 24 жовтня 2023 року у справі № 756/6188/23 визнано незаконним наказ ректора Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимира Бугрова за № 08-1135-04 від 26 квітня 2023 року про звільнення ОСОБА_1 , доктора юридичних наук, професора, професора (0,75 ставки) кафедри нотаріального, виконавчого процесу та адвокатури, прокуратури, судоустрою навчально-наукового інституту права Київського національного університету імені Тараса Шевченка (а.с. 71-80).
Також зазначеним рішенням поновлено ОСОБА_1 на посаді професора (0,75 ставки) кафедри нотаріального, виконавчого процесу та адвокатури, прокуратури, судоустрою навчально-наукового інституту права Київського національного університету імені Тараса Шевченка з 24 жовтня 2023 року. Стягнуто з Київського національного університету імені Тараса Шевченка на користь ОСОБА_1 за період з 03 травня 2023 року по 24 жовтня 2023 року середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 201 533 грн 75 коп.
03 квітня 2024 року Постановою Київського апеляційного суду рішення Оболонського районного суду м. Києва від 24 жовтня 2023 року залишено без змін (а.с. 81-95).
Після набрання рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 24 жовтня 2023 року законної сили відповідач наказом від 09 квітня 2024 року № 08-957-04 поновив позивачку на роботі з 24 жовтня 2023 року (а.с. 48).
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні заявлених по справі позовних вимог, суд першої інстанції виходив з підстав їх недоведеності.
Апеляційний суд не може повністю погодитися з висновками суду першої інстанції з наступних підстав.
Частина 1 ст. 235 КЗпП України передбачає, що в разі звільнення без законної підстави працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, прийняте органом, який розглядав трудовий спір, підлягає негайному виконанню (ч. 7 ст. 235 КЗпП України).
Негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей обов'язковості і підлягає виконанню не з моменту набрання ним законної сили, а негайно із часу його оголошення в судовому засіданні.
Належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі слід вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов'язків.
Виконання рішення вважається закінченим із моменту фактичного допуску працівника, поновленого на роботі рішенням суду, до виконання попередніх обов'язків на підставі відповідного акту органу, який раніше прийняв незаконне рішення про звільнення працівника.
Тобто, рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника вважається виконаним, коли власником або уповноваженим ним органом видано наказ (розпорядження) про допуск до роботи і фактично допущено до роботи такого працівника.
Верховний Суд України в постанові від 01 липня 2015 року у справі № 6-435цс15дійшов висновку, що законодавець передбачає обов'язок роботодавця добровільно й негайно виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі. Цей обов'язок полягає в тому, що в роботодавця обов'язок видати наказ про поновлення працівника на роботі виникає відразу після оголошення рішення суду незалежно від того, чи буде це рішення оскаржуватися. Враховуючи лексичне значення (тлумачення) поняття "затримка" як "зволікання", "проволока", відповідно до змісту норм ст. 236 КЗпП, затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі слід вважати невидання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин негайно після проголошення судового рішення.
Відповідно до висновку Верховного Суду у постанові від 20 квітня 2022 року у справі № 212/9107/19 "затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі слід вважати не видання власником (уповноваженим органом) негайно після проголошення судового рішення наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин".
Враховуючи те, що судове рішення про поновлення позивача на роботі 24 жовтня 2023 року, тоді як відповідач видав наказ про поновлення позивачку на роботі лише 09 квітня 2024 року, колегія суддів вважає, що з вини відповідача допущено затримку виконання судового рішення, що свідчить про порушення трудового законодавства зі сторони останнього.
В даному випадку висновки суду першої інстанції про те, що позивачка в силу наказу про поновлення на роботі з 25 жовтня 2023 року по 11 квітня 2024 року перебувала у трудових відносинах з відповідачем, що виключає стягнення середнього заробітку, є не обґрунтованим.
Матеріалами справи доведено факт затримки виконання рішення суду, у добровільному порядку відповідачем указаний період фактично вимушеного прогулу не оплачено.
Судом першої інстанції не застосовано приписи передбачені статтею 65 Закону України «Про виконавче провадження» щодо умов негайного виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, не враховано, що лише видання оскаржуваного наказу про поновлення працівника на роботі не свідчить, що роботодавцем здійснено належним чином виконання судового рішення про поновлення працівника на роботі, адже не дотримано мети такого негайного виконання рішення суду - поновлення порушених прав працівника та фактичне його допущення до виконання обов'язків на посаді.
Будь-яких доказів негайного допущення позивачки до виконання обов'язків, як то передбачено рішенням суду чи вчинення будь-яких реальних дій, направлених на виконання судового рішення в цій частині відповідач суду не надав.
Відповідно до вимог ст. 236 КЗпП України у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.
Матеріалами справи доведено факт затримки відповідачем виконання рішення суду від 24 жовтня 2023 року й замість його негайного виконання наказ про поновлення позивачки на роботі було видано лише 09 квітня 2024року.
Отже, в силу положень ст. 236 КЗпП України період з часу ухвалення рішення й по дату наказу про поновлення ОСОБА_1 на роботі, фактично є вимушеним прогулом, що виник з причин затримки виконання рішення суду, у зв'язку з чим з відповідача на користь позивачки підлягає стягненню за указаний період середній заробіток.
При цьому, відповідно до змісту позову позивачкою заявлено вимоги про зобов'язання відповідача виплатити на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу, без посилань на ст. 236 КЗпП України та на підставі фактично норм зобов'язального права, що не ґрунтується на положеннях трудового законодавства.
Разом з тим, апеляційний суд звертає увагу, що некоректне, з точки зору лінгвістики, формулювання вимог позову не може бути перешкодою для захисту порушеного права особи, яка звернулася до суду, оскільки надміру формалізований підхід стосовно дослівного розуміння вимог позову, як реалізованого способу захисту, суперечить завданням цивільного судочинства, якими є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 02 жовтня 2024 року у справі № 372/3733/22.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 та від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 зазначено, що висновок судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову через помилкове правове обґрунтування позовних вимог є перешкодою в доступі до правосуддя, а відтак - порушенням статті 6 Конвенції та статей 55, 124 Конституції, оскільки позивач визначає предмет та підстави позову, а обов'язком суду є установлення обґрунтованості позову та вирішення спору по суті заявлених вимог з визначенням правовідносин сторін, що випливають зі встановлених обставин та правових норм, які підлягають застосуванню до цих правовідносин.
Згідно ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Між тим, викладеного районний суд належним чином не врахував й дійшов передчасного висновку про відсутність підстав до стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду з посиланням на дослівний зміст вимог, заявлених позивачкою.
За таких обставин правильним є вирішення спору в зазначеній частині вимог шляхом стягнення на користь позивачки середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв'язку з затримкою видачі наказу про поновлення її на роботі.
Відповідно до положень ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Отже, висновки суду першої інстанції в частині вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу який виник у зв'язку з затримкою виконання рішення суду, постановлено з порушенням норм процесуального права, що призвело до неправильного застосування норм матеріального права та у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду в зазначеній частині вимог й ухвалення в цій частині нового рішення про задоволення позову.
Установлено, що позивачка не була поновлена на роботі з 25 жовтня 2023 року у відповідності до рішення Оболонського районного суду м. Києва від 24 жовтня 2023 року, відповідний наказ роботодавцем видано лише 09 квітня 2024 року.
Отже, сума середнього заробітку ОСОБА_1 за час вимушеного прогулу у зв'язку з затримкою видачі наказу про поновлення на її на роботі підлягає обрахуванню за період з 25 жовтня 2023року по 09 квітня 2024 року, що становить 119 днів та обчислюється шляхом множення середньоденного заробітку, установленого рішенням суду від 24 жовтня 2023 року (1 612, 27 грн) на кількість робочих днів, що становить 191 860 грн. (119*1612,27=191 860).
Сума податків та обов'язкових платежів, що підлягають до сплати, підлягає вирахуванню відповідальною особою відповідача під час фактичного виконання рішення суду.
Висновки суду першої інстанції в частині вирішення іншої частини позовних вимог відповідають фактичним обставинам справи й ґрунтуються на положеннях матеріального права.
Твердження апеляційної скарги ОСОБА_1 про незаконність дій (бездіяльності) відповідача, пов'язаний з виплатою середнього заробітку установленого рішенням суду від 24 жовтня 2023року без урахування індексації та трьох процентів річних, а також неправильний обрахунок компенсації за невикористану відпустку, ретельно перевірялися судом першої інстанції, вони отримали належну оцінку у рішенні й обґрунтовано визнані безпідставними.
Матеріалами справи доведено, що компенсація за невикористану відпустку позивачці обрахована у відповідності до п.2 Порядку обчислення заробітної плати, затвердженого постановою КМ України №100 від 08 лютого 1995року, виходячи з її середньоденного заробітку за 12 місяців, що і складає сумі 37 452 грн 80 коп, сплачені роботодавцем.
Стягнення трьох процентів річних від простроченої суми у зв'язку з несвоєчасною сплатою відповідачем суми середнього заробітку не ґрунтуються на законі, остільки ч. 2 ст. 625 ЦК України, яка регулює питання відповідальності за несвоєчасне виконання не поширює свою дію на положення трудового законодавства, а індексацію грошових доходів було зупинено у відповідності до Прикінцевих положень Закону України «Про державний бюджет України на 2023 рік».
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», № 63566/00, параграф 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Згідно з ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки апеляційний суд приходить до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги, з відповідача в дохід держави підлягає стягненню судовий збір в сумі 1 918 грн 60 коп.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 382 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 09 липня 2024 року в частині вирішення вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким стягнути з Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, код ЄДРПОУ 02070944) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 25 жовтня 2023 року по 09 квітня 2024 року в сумі 191 860 грн.
Стягнути з Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, код ЄДРПОУ 02070944) в дохід держави судовий збір в сумі 1 918 грн 60 коп.
У решті рішення районного суду залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 28 січня 2025 року.
Суддя-доповідач:
Судді: