Справа № 704/983/23 Головуючий у суді І інстанції Кордюкова Ж.І.
Провадження № 22-ц/824/3200/2025 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.
22 січня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Голуб С.А.,
суддів: Слюсар Т.А., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання - Гаврилко Д.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 09 вересня 2024 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна страхова компанія «Оранта» до ОСОБА_1 про стягнення страхового відшкодування,
У вересні 2023 року публічне акціонерне товариство «Національна акціонерна страхова компанія «Оранта» (далі - ПАТ «НАСК «Оранта») звернулося до Тальнівського районного суду Черкаської області з позовом до ОСОБА_1 про стягнення страхового відшкодування в порядку регресу.
Позов обґрунтований тим, що 22 грудня 2017 року між ПАТ «НАСК «Оранта» та ОСОБА_1 укладено поліс AM № 0833078, яким була застрахована цивільно-правова відповідальність власника (володільця) транспортного засобу Toyota Land Cruiser, д.н.з. НОМЕР_1 .
23 вересня 2018 року сталася дорожньо-транспортна пригода (далі - ДТП) за участю зазначеного автомобіля Toyota Land Cruiserпід керуванням ОСОБА_1 , який здійснив наїзд на пішохода ОСОБА_2 , який у свою чергу від отриманих тілесних ушкоджень помер на місці події.
05 березня 2020 року до страховика із заявою про страхове відшкодування звернулася мати потерпілого - ОСОБА_3
03 квітня 2020 року позивачем виплачено заявнику страхове відшкодування у розмірі 51 971 грн, а 23 червня 2021 року - у розмірі 25 492 грн.
16 серпня 2021 року до страховика із заявою про страхове відшкодування звернулася дружина потерпілого - ОСОБА_4 , якій 13 вересня 2021 року також буловиплачено страхове відшкодування у розмірі 100 000 грн.
Відповідно до постанови про закриття кримінального провадження № 12018250000000218 від 27 грудня 2019 року ОСОБА_1 залишив місце ДТП.
Посилаючись на те, що відповідач самовільно покинув місце пригоди, позивач вважав, що у нього виникло право регресної вимоги до відповідача, тому просив стягнути з нього на свою користь виплачену суму страхового відшкодування у розмірі 177 463 грнта витрати по сплаті судового збору.
Ухвалою Тальнівського районного суду Черкаської області від 27 вересня 2023 року позовну заяву ПАТ «НАСК «Оранта» передано за підсудністю на розгляд до Голосіївського районного суду м. Києва.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 09 вересня 2024 року позовні вимоги задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «НАСК «Оранта» в порядку регресу 177 463 грн та судові витрати у розмірі 2 684 грн.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати з мотивів недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими та неправильного застосування норм матеріального права, й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що правовою підставою заявленого позову позивачем зазначено норму пункту «в» статті 38 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів».
Позивач стверджував, що він залишив місце ДТП, що підтверджується постановою слідчого Головного управління Національної поліції в Черкаській області (далі - ГУ НП в Черкаській області) від 27 грудня 2019 року про закриття кримінального провадження № 12018250000000218.
Однак, зазначена постанова слідчого про закриття кримінального провадження не звільняла позивача від обов'язку доказування обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог, адже є лише доказом у справі, який підлягає дослідженню та оцінці судом у порядку, передбаченому статтями 89, 213 ЦПК України.
Вказує, що залишення місця ДТП є адміністративним правопорушенням, відповідальність за яке встановлено статтею 122-4 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП).
Матеріали кримінального провадження № 12018250000000218 не містили протоколи про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, такі протоколи для їх розгляду до суду не скеровувалися, будь-які посилання на протоколи в постанові слідчого про закриття кримінального провадження відсутні.
У тексті постанови слідчого від 27 грудня 2019 року зазначено, що «водій ОСОБА_1 не вжив заходів для надання першої медичної допомоги потерпілому, не викликав карету швидкої медичної допомоги, залишив потерпілого на узбіччі та залишивши автомобіль Toyota Land Cruiser200 р.н. НОМЕР_1 , з місця пригоди зник», проте з тексту постанови не вбачається належних, достатніх та достовірних доказів, які б підтверджували такий висновок слідчого.
Водночас, в силу вимог чинного кримінально-процесуального законодавства України він не може оскаржити дану постанову в частині її описової та мотивувальної частини. Згідно з вимогами КПК України можливо оскаржити лише прийняте рішення - про закриття кримінального провадження чи відмову у такому закритті.
Оскільки постанова слідчого ГУ НП в Черкаській області від 27 грудня 2019 року про закриття кримінального провадження № 12018250000000218 не містить належних, достатніх та достовірних доказів, які б підтверджували факт залишення ОСОБА_1 місця ДТП, суд першої інстанції помилково визнав цю обставину встановленою та безпідставно застосував до правовідносин сторін норму пункту «в» статті 38 вищевказаного Закону, яка не підлягала до застосування.
За наведених обставин відповідач вважає, що позивач належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами не довів ні наявності випадку, передбаченого статтею 38 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», ні його вини, а тому позовні вимог задоволенню не підлягали.
У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача за довіреністю -Гончаренко І.В. зазначає, що наведені ОСОБА_1 доводи є необґрунтованими, безпідставними і такими, що не відповідають дійсності. Суд першої інстанції надав належну правову оцінку наявним доказам та обставинам справи, ухвалив законне й обґрунтоване рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення.
Учасники справи в судове засідання не з'явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, відповідач причини неявки до апеляційного суду не повідомив, а представник позивача надіслала заяву про проведення судового засідання без її участі, тому колегія суддів дійшла висновку, що неявка сторін відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду апеляційної скарги.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також заперечень відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволенняз таких підстав.
Суд першої інстанції встановив, що 22 грудня 2017 року між ПАТ «НАСК «Оранта» та ОСОБА_1 укладено договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (поліс АМ № 0833078).
23 вересня 2018 року сталася ДТП за участю автомобіля ToyotaLand Cruiser, д.н.з. НОМЕР_1 , під керуванням ОСОБА_1 , який здійснив наїзд на пішохода ОСОБА_2 , який від отриманих тілесних ушкоджень помер.
05 березня 2020 року до ПАТ «НАСК «Оранта» звернулася ОСОБА_3 , мати потерпілого ОСОБА_2 , із заявою про виплату страхового відшкодування, а саме моральної шкоди, витрат на поховання та коштів у зв'язку зі втратою годувальника.
02 квітня 2020 року позивач склав страховий акт № ОЦВЗ-20-23-23386/1, відповідно до якого сума страхового відшкодування, спричинена при ДТП 23 вересня 2018 року, становить 51 971 грн.
03 квітня 2020 року ПАТ «НАСК «Оранта» перерахувало на користь ОСОБА_3 страхове відшкодування в сумі 51 971 грн по договору № АМ-0833078 від 22 грудня 2017 року.
22 червня 2021 року позивач склав страховий акт № ОЦВЗ-20-23-23386/2, згідно якого сума страхового відшкодування, спричинена при ДТП 23 вересня 2018 року, становить 25 492 грн.
23 червня 2021 року ПАТ «НАСК «Оранта» перерахувало на користь ОСОБА_3 страхове відшкодування в сумі 25 492 грн по договору № АМ-0833078 від 22 грудня 2017 року.
16 серпня 2021 року до страховика звернулася ОСОБА_4 , дружина потерпілого ОСОБА_2 , із заявою про виплату страхового відшкодування, а саме коштів на утримання ОСОБА_5
08 вересня 2021 року між ПАТ «НАСК «Оранта» та ОСОБА_4 , яка діяла у власних інтересах та в інтересах ОСОБА_5 , було укладено угоду про припинення зобов'язання переданням відступного, відповідно до якої сторони дійшли згоди, що загальний розмір страхового відшкодування, за шкоду, пов'язану зі смертю ОСОБА_2 , становить 100 000 грн та є остаточним і таким, що не підлягає оскарженню чи зміні.
10 вересня 2021 року позивач склав страховий акт № ОЦВЗ-20-23-23386/3, за яким сума страхового відшкодування, спричинена при ДТП 23 вересня 2018 року, становить 100 000 грн.
13 вересня 2021 року ПАТ «НАСК «Оранта» перерахувало на користь ОСОБА_3 страхове відшкодування в сумі 100 000 грн по договору № АМ-0833078 від 22 грудня 2017 року.
27 грудня 2019 року старшим слідчим в особливо важливих справах відділу розслідування злочинів у сфері транспорту ГУ НП в Черкаській області - майором поліції Вознюком І.О. винесено постанову про закриття кримінального провадження № 12018250000000218, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань 24 вересня 2018 року, у зв'язку з відсутністю складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 135 та частиною 2 статті 286 КК України.
Відповідно до зазначеної постанови установлено, що 23 вересня 2018 року близько 18:40 год. ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , керуючи автомобілем Toyota Land Cruiser 200, д.н.з. НОМЕР_1 , рухаючись по автодорозі за з'єднанням м. Тальне - с. Криві Коліна в напрямку с. Криві Коліна Тальнівського району Черкаської області, здійснив наїзд на пішохода ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який від отриманих тілесних ушкоджень загинув на місці події.
Після чого водій ОСОБА_1 не вжив заходів для надання першої медичної допомоги потерпілому, не викликав карету швидкої медичної допомоги, залишив потерпілого на узбіччі та, залишивши автомобіль Toyota Land Cruiser 200, д.н.з. НОМЕР_1 , з місця пригоди зник.
Допитаний в якості свідка ОСОБА_1 зокрема повідомив, що після наїзду на пішохода перебував у шоковому стані, коли заспокоївся зрозумів, що перебуває у своєї знайомої, а наступної доби зранку він поїхав до поліції та повідомив про ДТП (а.с. 22-24).
Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що та обставина, що відповідач залишив місце ДТП підтверджується копією постанови про закриття кримінального провадження, а не притягнення відповідача до адміністративної відповідальності за те, що він покинув місце ДТП, само по собі не спростовує цього факту. За приписами статті 38 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» право подати регресний позов у страховика виникає після виплати страхового відшкодування саме до водія забезпеченого транспортного засобу, який спричинив ДТП, якщо він після ДТП за його участю самовільно залишив місце пригоди, а не до водія, якого було притягнуто за залишення місця ДТП до адміністративної відповідальності.
Колегія суддів погоджується із таким висновком суду першої інстанції виходячи з такого.
За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, в тому числі і відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.
Відповідно до частини першої статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Частиною другою статті 1187 ЦК України встановлено, що шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
Шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме: шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою (пункт 1 частини першої статті 1188 ЦК України).
За змістом частини першої статті 1191 ЦК України особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченою відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.
Обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності здійснюється з метою забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров'ю та/або майну потерпілих внаслідок ДТП та захисту майнових інтересів страхувальників (стаття 3 Закону України від 01 липня 2004 року № 1961-IV «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі - Закон № 1961-IV)).
Об'єктом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов'язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров'ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу (стаття 5 Закону № 1961-IV).
Згідно із статтею 6 Закону № 1961-IVстраховим випадком є дорожньо-транспортна пригода, що сталася за участю забезпеченого транспортного засобу, внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована, за шкоду, заподіяну життю, здоров'ю та/або майну потерпілого.
У Законі № 1961-IV детально регламентовано дії водія транспортного засобу, причетного до ДТП, як потерпілого, так і страховика.
Відповідно до частини першої статті 22 Закону № 1961-IVу разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок ДТП життю, здоров'ю, майну третьої особи.
Шкодою, заподіяною життю та здоров'ю потерпілого внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, є: шкода, пов'язана з лікуванням потерпілого; шкода, пов'язана з тимчасовою втратою працездатності потерпілим; шкода, пов'язана із стійкою втратою працездатності потерпілим; моральна шкода, що полягає у фізичному болю та стражданнях, яких потерпілий - фізична особа зазнав у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; шкода, пов'язана із смертю потерпілого (стаття 23 Закону № 1961-IV).
У випадках, коли деліктні відносини поєднуються з відносинами обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, боржником у деліктному зобов'язанні в межах суми страхового відшкодування виступає страховик завдавача шкоди. Цей страховик, хоч і не завдав шкоди, але є зобов'язаним суб'єктом перед потерпілим, якому він виплачує страхове відшкодування замість завдавача шкоди у передбаченому Закону № 1961-IV порядку. Після такої виплати деліктне зобов'язання припиняється його належним виконанням страховиком завдавача шкоди замість останнього. За умов, передбачених у статті 38 вказаного Закону, цей страховик набуває право зворотної вимоги (регрес) до завдавача шкоди на суму виплаченого потерпілому страхового відшкодування.
Подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 755/18006/15-ц та від 03 жовтня 2018 року у справі № 760/15471/15-ц з урахуванням постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 147/66/17.
Судом встановлено, що позивач у повному обсязі виплатив родичам потерпілого страхове відшкодування на загальну суму 177 463 грн, а відповідач залишив місце ДТП, яке сталося 23 вересня 2018 року на автодорозі з'єднанням м. Тальне - с. Криві Коліна.
Відповідно до підпункту «в» пункту 38.1.1 статті 38 № 1961-IV страховик після виплати страхового відшкодування має право подати регресний позов до страхувальника або водія забезпеченого транспортного засобу, який спричинив дорожньо-транспортну пригоду, зокрема, якщо він після ДТП за його участю самовільно залишив місце пригоди.
У пункті 4 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2013 року № 4 «Про деякі питання застосування судами законодавства при вирішенні спорів про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки» роз'яснено, що розглядаючи позови про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, суди повинні мати на увазі, що відповідно до статей 1166, 1187 ЦК України шкода, завдана особі чи майну фізичної або юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її завдала.
Обов'язок відшкодувати завдану шкоду виникає у її завдавача за умови, що дії останнього були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, - незалежно від наявності вини.
Абзацом четвертим вищевказаного пункту постанови роз'яснено, що вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. Відсутність складу злочину, наприклад, у разі відмови у порушенні кримінальної справи, закриття кримінальної справи за правилами КПК України 1960 року чи закриття кримінального провадження за правилами КПК України 2012 року не означає відсутність вини для цивільно-правової відповідальності. При цьому постанова (ухвала) слідчого, прокурора, суду про відмову в порушенні кримінальної справи або її закриття, закриття кримінального провадження є доказом, який повинен досліджуватися та оцінюватися судом у цивільній справі у порядку, передбаченому ЦПК України.
Визначаючись з правовідносинами, які виникли між сторонами та їх змістом на підставі наданих сторонами доказів, суд має відповідно до статей 89, 264 ЦПК України оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достовірність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Надаючи оцінку поданим сторонами доказам, суди мають оцінювати кожний доказ окремо, а потім надавати оцінку сукупності доказів і їх співвідношенні. При цьому суд має з'ясовувати як належність та допустимість доказів за формою та їх відношенням до правовідносин між сторонами, так і за їх змістом.
Вирішуючи спір у цій справі, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність порушеного права позивача, що стало підставою для звернення з відповідним позовом до суду.
Колегія суддів погоджується із висновком районного суду в тій частині, що факт залишення ОСОБА_1 місця ДТП підтверджується постановою слідчого ГУ НП в Черкаській області від 27 грудня 2019 року про закриття кримінального провадження № 12018250000000218.
Ураховуючи вимоги частини третьої статті 12, частин першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши належні, допустимі, достовірні та достатні докази відповідно до вимог статей 77-80 ЦПК України.
Тобто, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, зобов'язана їх довести, надавши суду докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про такі обставини. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
У справі «J.K. AND OTHERS v. SWEDEN» Європейський суд з прав людини наголосив, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц зроблено висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.
Позивач на доведення своїх позовних вимог надав суду докази, які, на його думку, доводять факт ДТП за участі відповідача, залишення ним місця ДТП та розмір понесених витрат на відшкодування шкоди потерпілим.
Щодо факту ДТП та розміру понесених позивачем витрат (виплати страхового відшкодування) спору між сторонами не існує.
Проте спірним питанням є залишення відповідачем місця ДТП.
Для доведення цієї обставини позивач послався на постанову про закриття кримінального провадження, в якій зазначені вказані факти, а саме, що після настання ДТП ОСОБА_1 не вжив заходів для надання першої медичної допомоги потерпілому, не викликав карету швидкої медичної допомоги, залишив потерпілого на узбіччі та, залишивши свій автомобіль, з місця пригоди зник, мотивуючи це тим, що після наїзду на пішохода перебував у шоковому стані, коли заспокоївся зрозумів, що перебуває у своєї знайомої, а наступної доби зранку він поїхав до поліції та повідомив про те, що сталось.
Однак, заперечуючи проти наведених позивачем обставини щодо залишення відповідачем місця ДТП, останній не дав суду жодного доказу на спростування цих обставин.
Розглядаючи спір, суд першої інстанції вірно оцінив наявні у справі докази та врахував, що сам ОСОБА_1 , будучи допитаним в якості свідка у кримінальному провадженні № 12018250000000218, підтвердив, що він залишив місце ДТП. Такий факт міг бути доведений й іншими доказами, як то показаннями свідків, висновками експертів, письмовими чи електронними доказами, отже доводи відповідача про те, що факт залишення ним місця ДТП може бути доведений лише постановою про притягнення його до адміністративної відповідальності за залишення місця ДТП є неспроможними.
Колегія суддів враховує, що при огляді місця ДТП складаються протоколи, обпитуються свідки, збираються речові докази тощо. Тобто, в матеріалах кримінального провадження залишаються докази, на яких ґрунтуються висновки слідчого, викладені у постанові. Проте ОСОБА_1 , поставивши під сумнів описову та мотивувальну частину постанови, разом із тим не заявляв клопотання про надання копії кримінального провадження на доведення своєї позиції і спростування позиції позивача.
Таким чином, доводи позивача були більш переконливими, а тому суд першої інстанції дійшов цілком законного і обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог та стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «НАСК «Оранта» 177 463 грн виплаченого страхового відшкодування у порядку регресу.
Висновки місцевого суду в повній мірі узгоджуються з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах 06 лютого 2019 року у справі № 752/9026/16-ц та від 01 квітня 2020 року у справа № 724/1009/16-ц за подібних правовідносин.
Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).
У контексті вказаної практики колегія суддів вважає вищенаведене обґрунтування цієї постанови достатнім, а висновки суду першої інстанції визнає більш логічно обґрунтованими та послідовними, аніж аргументи апеляційної скарги відповідача.
Суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Згідно із пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
У такому разі розподіл судових витрат у вигляді сплаченого відповідачем судового збору за подання апеляційної скарги не проводиться згідно зі статтями 141, 382 ЦПК України.
З огляду на положення частини третьої статті 389 ЦПК України судові рішення у малозначних справах касаційному оскарженню не підлягають, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 09 вересня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
Головуючий С.А. Голуб
Судді: Т.А. Слюсар
Д.О. Таргоній