Справа № 758/5189/24 головуючий у суді І інстанції Ларіонова Н.М.
провадження № 22-ц/824/2780/2025 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.
24 січня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого судді - Березовенко Р.В.,
суддів: Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,
розглянувши в порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 поданою представником ОСОБА_2 на заочне рішення Подільського районного суду міста Києва від 28 серпня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення аліментів на дитину, -
У квітні 2024 року позивач ОСОБА_1 звернулась до Подільського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_3 , в якому просила суд:
стягнути з відповідача ОСОБА_3 аліменти на утримання дитини - малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 1/3 частини з усіх видів заробітку (доходу) відповідача, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи стягнення з 01 липня 2021 року і до повноліття дитини.
Позов мотивований тим, що позивач перебувала з відповідачем в зареєстрованому шлюбі, в якому ІНФОРМАЦІЯ_2 народився син ОСОБА_5 . Шлюб з відповідачем розірваний рішенням Хустського районного суду Закарпатської області від 08 листопада 2022 року. Дитина проживає з відповідачем. З липня 2021 року відповідач не виконує свій обов'язок з утримання дитини (з моменту фактичного припинення шлюбних відносин). Разом з тим, матеріальний стан позивача не дозволяє у повному обсязі забезпечити дитину усім необхідним для її належного та гармонійного розвитку. Відповідач в добровільному порядку батьківського обов'язку по утриманню дитини не виконує, при цьому є працездатним, інших утриманців не має.
Заочним рішенням Подільського районного суду міста Києва від 28 серпня 2024 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 на утримання дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , аліменти в розмірі розмірі 1/4 частини з усіх видів заробітку (доходу) відповідача, але не менше ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку, щомісячно, починаючи стягнення з 24 квітня 2024 року і до досягнення дитиною повноліття. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_3 в дохід держави судовий збір в розмірі 1 211,20 грн. Допущено негайне виконання рішення суду в частині стягнення аліментів у межах платежу за один місяць.
Не погодившись із вказаним судовим рішенням, представник ОСОБА_1 - адвокат Лещенко Олена Дмитрівна 23 вересня 2024 року через систему Електронний суд подала до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просила скасувати заочне рішення Подільського районного суду міста Києва від 28 серпня 2024 року та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що спір вирішено без урахування справедливого та розумного розміру аліментів на утримання неповнолітньої дитини. Дитині потрібно для життя, в буквальному сенсі все, починаючи від одягу, взуття, житла, харчування, лікування тощо, так як через військові дії з боку росії втрачено все.
Розмір аліментів повинен буди достатнім та таким, що відповідає потребам дитини. Визначений судом розмір аліментів повинен надати можливість забезпечити інтереси дитини, не ставитиме позивачку у скрутне матеріальне становище, відповідати критерію щодо рівності батьків у понесенні витрат на утримання дитини, а також загальним засадам сімейних відносин - справедливості, розумності та моральності.
Окупація міста Маріуполя і втрата майна усіма жителями, які виїхали з окупованої території, є загальновідомим фактом. Тобто, для облаштування життя дитина потребує більше коштів порівняно з тим, якби дитина продовжувала мешкати за своїм постійним місцем проживання у місті Маріуполі.
У оскаржуваному рішенні судом не вказано, що викликало обґрунтовані сумніви щодо достовірності обставин стосовно того, що позивачка зверталася до відповідача з проханням сплатити аліменти з липня 2021 року шляхом направлення смс повідомлень на телефон. У матеріалах справи відсутні заперечення вказаних обставин з боку відповідача. Тобто фактично без заперечень вказаних обставин відповідачем, суд безпідставно не врахував період стягнення аліментів з 01 липня 2021 року.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 08 жовтня 2024 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 поданою представником ОСОБА_2 на заочне рішення Подільського районного суду міста Києва від 28 серпня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення аліментів на дитину, надано учасникам справи строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу.
Відповідач у справі ОСОБА_3 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , що є тимчасово окупованою територією відповідно до наказу Мінреінтеграції №309 від 22 грудня 2022 року.
Відповідно до п. 19 Розділу Розділ XIII «Перехідні положення» ЦПК України особливості судових викликів та повідомлень, направлення копій судових рішень учасникам справи, у разі якщо адреса їх місця проживання (перебування) чи місцезнаходження знаходиться на тимчасово окупованій території України або в районі проведення антитерористичної операції, визначаються законами України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» та «Про здійснення правосуддя та кримінального провадження у зв'язку з проведенням антитерористичної операції».
Статтею 12-1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановлено, якщо остання відома адреса місця проживання (перебування), місцезнаходження чи місця роботи учасників справи знаходиться на тимчасово окупованій території, суд викликає або повідомляє учасників справи, які не мають електронного кабінету, про дату, час і місце першого судового засідання у справі через оголошення на офіційному веб-порталі судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за двадцять днів до дати відповідного судового засідання. Суд викликає або повідомляє таких учасників справи про дату, час і місце інших судових засідань чи про вчинення відповідної процесуальної дії через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання або вчинення відповідної процесуальної дії. З опублікуванням такого оголошення відповідач вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи.
Оголошення з повідомлення відповідача ОСОБА_3 про відкриття апеляційного провадження у справі та можливість ознайомлення з апеляційною скаргою опубліковано на офіційному веб-сайті Київського апеляційного суду 06 листопада 2024 року, що вважається належним повідомленням.
Відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 23 січня 2025 року призначено розгляд справи в порядку письмового провадження за наявними матеріалами без повідомлення учасників справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.
Згідно вимог ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. З урахуванням конкретних обставин справи суд апеляційної інстанції може розглянути апеляційні скарги, зазначені в частинах першій та другій цієї статті, у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи.
Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Крім того, практика Європейського суду з прав людини з питань гарантій публічного характеру провадження у судових органах в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, свідчить про те, що публічний розгляд справи може бути виправданим не у кожному випадку (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Axen v. Germany», заява №8273/78, рішення від 25 квітня 2002 року «Varela Assalino contre le Portugal», заява № 64336/01).
Так, у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. В одній із зазначених справ заявник не надав переконливих доказів на користь того, що для забезпечення справедливого судового розгляду після обміну письмовими заявами необхідно було провести також усні слухання. Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи.
Суд апеляційної інстанції створив учасникам процесу належні умови для ознайомлення з рухом справи шляхом надсилання процесуальних документів та апеляційної скарги, а також, надав сторонам строк для подачі відзиву.
Крім того, кожен з учасників справи має право безпосередньо знайомитися з її матеріалами, зокрема з аргументами іншої сторони, та реагувати на ці аргументи відповідно до вимог ЦПК України.
Бажання сторони у справі викласти під час публічних слухань свої аргументи, які висловлені нею в письмових та додаткових поясненнях, не зумовлюють необхідність призначення до розгляду справи з викликом її учасників (ухвала Великої Палати Верховного Суду у справі №668/13907/13ц).
Оскільки дана справа не відноситься до тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження відповідно до приписів ч. 13 ст. 7 ЦПК України, без повідомлення учасників справи.
Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що з 08 серпня 2013 року позивач ОСОБА_6 та відповідач ОСОБА_3 перебували в зареєстрованому шлюбі, який був розірваний рішенням Хустського районного суду Закарпатської області від 08 листопада 2022 року, що набрало законної сили, у цивільній справі №309/3028/22 за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_3 про розірвання шлюбу.
Сторони у справі є батьками малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (актовий запис Жовтневого відділу ДРАЦС реєстраційної служби Маріупольського міського управління юстиції Донецької області від 05 жовтня 2013 року №1087).
На момент розгляду справи дитина проживає разом з матір'ю за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується довідками від 20 грудня 2023 року про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.
Задовольняючи позовні вимоги частково суд першої інстанції виходив з того, що відповідач є людиною працездатного віку, має на утриманні лише спільну з позивачем дитину, даних про незадовільний стан здоров'я відповідача не подано, даних про доходи відповідача та наявне у нього майно суду не подано. Дотримуючись рівноваги між інтересами дитини та інтересами батьків, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків, суд дійшов висновку, що з відповідача на користь позивача підлягають стягненню аліменти на утримання спільної дитини у розмірі 1/4 частини з усіх видів заробітку (доходу) відповідача, але не менше ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку, щомісячно до досягнення дитиною повноліття. Визначаючи розмір аліментів в 1/4 частину, суд взяв до уваги, що такий розмір аліментів визначений на одну дитину для стягнення і в наказному провадженні. Крім того, визначаючи період часу стягнення аліментів суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до ст.191 СК України аліменти на дитину підлягають присудженню з дня подачі позову, а тому вимоги позивача в частині стягнення аліментів з дати 01 липня 2021 року (фактичного припинення шлюбних відносин між сторонами) не засновані на законі.
Колегія суддів, перевіривши оскаржуване рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, в повній мірі погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з наступних підстав.
Частиною 1 статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Охорона дитинства в Україні визначається як стратегічний загальнонаціональний пріоритет, що має важливе значення для забезпечення національної безпеки України, ефективності внутрішньої політики держави, і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист, всебічний розвиток та виховання в сімейному оточенні встановлює основні засади державної політики у цій сфері, що ґрунтуються на забезпеченні найкращих інтересів дитини.
Законодавство про охорону дитинства ґрунтується на Конституції України, Конвенції ООН про права дитини, міжнародних договорах, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, і складається з Закону України «Про охорону дитинства», а також інших нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у цій сфері.
Стаття 18 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України №789-XII від 27 лютого 1991 року та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, декларує, що держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Відповідно до частин 1, 2 статті 27 Конвенції ООН про права дитини, держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Згідно ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України. Охорона дитинства в Україні визначається як стратегічний загальнонаціональний пріоритет, що має важливе значення для забезпечення національної безпеки України, ефективності внутрішньої політики держави, і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист, всебічний розвиток та виховання в сімейному оточенні встановлює основні засади державної політики у цій сфері, що ґрунтуються на забезпеченні найкращих інтересів дитини.
У статті 7 СК України визначено необхідність забезпечення дитині можливості здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
Відповідно до статті 180 СК України батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
У частині третій статті 181 СК України визначено, що за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.
Одним з основних прав дитини є право на утримання, яке кореспондується з конституційним обов'язком батьків утримувати дітей до їх повноліття, закріплене у Сімейному кодексі України.
Стягнення аліментів на утримання дитини є одним із способів захисту інтересів дитини, забезпечення одержання нею коштів, необхідних для її життєдіяльності.
У статті 27 Конвенції про права дитини визначено, що кожна дитина має право на рівень життя, необхідний для її фізичного, розумового та духовного розвитку. Сюди входить належне харчування, житло, одяг. Батьки несуть відповідальність за забезпечення належного життєвого рівня дитини. Держава має вживати необхідних заходів щодо надання допомоги батькам у здійсненні цього права.
За змістом статті 182 СК України при визначенні розміру аліментів суд враховує: 1) стан здоров'я та матеріальне становище дитини; 2) стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; 3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; 3-1) наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів; 3-2) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; 4) інші обставини, що мають істотне значення.
Згідно із частиною третьою статті 181 СК України аліменти на дитину присуджуються в частці від заробітку (доходу) її матері, батька (стаття 183 цього Кодексу) або в твердій грошовій сумі (стаття 184 цього Кодексу) за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.
Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини.
Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
У пункті 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року №3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справи щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» роз'яснено, що, вирішуючи питання щодо розміру аліментів, суд повинен ураховувати: стан здоров'я, матеріальне становище дитини і платника аліментів; наявність в останнього інших неповнолітніх дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, повнолітніх дочки, сина; інші обставини, що мають істотне значення.
У справі, яка переглядається, суд першої інстанцій встановив, що відповідач є батьком малолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , а тому згідно зі статтею 180 СК України зобов'язаний утримувати його до досягнення повноліття.
Відповідно до ст. 179 СК аліменти, одержані на дитину, є власністю дитини. Той із батьків або інших законних представників дитини, на ім'я якого виплачуються аліменти, розпоряджається аліментами виключно за цільовим призначенням в інтересах дитини. Неповнолітня дитина має право брати участь у розпорядженні аліментами, одержаними на її утримання.
Тобто, аліменти - це платіж, спрямований на утримання дітей, і повинен бути достатнім для цього та співрозмірним з урахуванням мети аліментного зобов'язання, яке є в обох із батьків, і має бути рівним, та покликаний захистити інтереси дітей в коштах у розмірі, необхідному для їх життєдіяльності, збереження достойного рівня життя, який необхідний для їх фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку, їх гармонійного розвитку, з врахуванням визначеного законом рекомендованого розміру прожиткового мінімуму для дитини.
Прожитковий мінімум для дитини віком від 6 до 18 років, до вікової категорії якої належить дитина сторін у справі, на час розгляду справи становить 3 196 грн (стаття 7 Закону України «Про державний бюджет України на 2024 рік»).
Вирішуючи питання про розмір аліментів, які підлягають стягненню з відповідача місцевий суд врахував, що позивачкою належними та допустимим доказами не обґрунтовано розмір аліментів заявлений до стягнення саме у розмірі 1/3 частки доходів відповідача щомісячно, як і не надано доказів на підтвердження наявності у самої позивачки такого доходу, адже закон виходить саме з рівності батьків щодо утримання їх спільних дітей, тобто і на позивачку покладено обов'язок утримувати сина у розмірі не меншому ніж заявлено вимогу до відповідача.
При цьому аліменти повинні використовуватись виключно для задоволення потреб дитини, її фізичного, розумового, морального та соціального розвитку, і не можуть слугувати для безпідставного збагачення одержувача аліментів.
Посилання апелянта на окупацію міста Маріуполя і втрату майна усіма жителями, які виїхали з окупованої території, не є тією обставиною, яка відповідно до ст. 182 СК України підлягає обов'язковому врахуванню при визначенні розміру аліментів на дитину, а також не залежала від волі відповідача.
В той час як відповідно до Порядку надання допомоги на проживання внутрішньо переміщеним особам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 березня 2022 року №332 держава Україна передбачила можливість виплат допомоги на проживання внутрішньо переміщеним особам за рахунок державного бюджету, коштів підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності, іноземних держав і міжнародних організацій у вигляді благодійної, гуманітарної та матеріальної допомоги, а також добровільних пожертвувань фізичних і юридичних осіб, благодійних організацій та громадських об'єднань, інших, не заборонених законодавством джерел.
Щодо часу присудження аліментів на дитину колегія суддів зазначає наступне.
За загальним правилом, визначеним частиною першою статті 191 СК України, аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред'явлення позову, а в разі подання заяви про видачу судового наказу - із дня подання такої заяви.
Разом з тим, частина друга цієї статті визначає, що аліменти за минулий час можуть бути присуджені, якщо позивач подасть суду докази того, що він вживав заходів щодо одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв'язку з ухиленням останнього від їх сплати. У цьому разі суд може присудити аліменти за минулий час, але не більш як за десять років.
Аналіз наведеної норми закону дає підстави для висновку, що для стягнення аліментів за минулий час позивач повинен довести такі обставини як вжиття заходів щодо одержання аліментів з відповідача та ухилення відповідача від надання утримання дитині (див. постанову Верховного Суду від 18 травня 2020 року у справі №215/5867/17).
Згідно ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.ч.5, 6 ст.81 ЦПК України).
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст. 79, 80 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц зроблено висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
Позивачкою у цій справі не виконано обов'язку щодо доказування обставин, визначених частиною другою статті 191 СК України щодо вжиття заходів для одержання аліментів з відповідача, а також ухилення останнього від їх сплати.
Разом з цим, суд не має права ґрунтувати свої висновки на припущеннях або виключно на повідомленнях позивачки про направлення смс-повідомлень відповідачу про необхідність сплати аліментів на утримання сина, за відсутності будь-яких доказів цього, а також доказів свідомого ухилення відповідача від обов'язку утримувати сина саме з 01 липня 2021 року.
Інші, доводи апеляційної скарги зводяться лише до незгоди апелянта з висновками суду першої інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом першої інстанції. Однак, такі посилання й доводи апелянта не спростовують правильність висновків суду першої інстанції про визначення розміру аліментів у частці від заробітку (доходу) платника аліментів, які стягнуто на утримання неповнолітньої дитини та початку такого стягнення.
У зв'язку з викладеним апеляційний суд констатує, що аргументи, викладені у апеляційній скарзі, є неприйнятними і такими, що не спростовують висновків суду першої інстанцій, а отже, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, оскільки підстав для скасування судового рішення немає.
При цьому, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Враховуючи зміст ст. ст. 181, 192 СК України, розмір аліментів, визначений рішенням суду, не вважається незмінним, а тому у зв'язку із значним покращенням матеріального становища платника аліментів матір дитини може подати до суду заяву про збільшення розміру аліментів. Значне погіршення матеріального становища батька може бути підставою для його вимоги про зменшення розміру аліментів.
Отже, переглядаючи справу, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясував усі обставини справи, на які сторони посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень, і з урахуванням того, що відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає фактичним обставинам справи, ґрунтується на наявних у справі доказах, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі, а тому рішення суду відповідно до ст. 375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Керуючись ст. ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 подану представником ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Заочне рішення Подільського районного суду міста Києва від 28 серпня 2024 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Головуючий: Р.В. Березовенко
Судді: О.Ф. Лапчевська
Г.І. Мостова