Номер провадження: 22-ц/813/4142/24
Справа № 522/23609/20
Головуючий у першій інстанції Домусчі Л. В.
Доповідач Погорєлова С. О.
10.12.2024 року м. Одеса
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Одеського апеляційного суду у складі:
головуючого судді: Погорєлової С.О.
суддів: Таварткіладзе О.М., Заїкіна А.П.
за участю секретаря: Зєйналової А.Ф.к.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 (треті особи: Приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Тиквенко Анатолій Вікторович, ОСОБА_3 ) про витребування майна з чужого незаконного володіння, на рішення Приморського районного суду м. Одеси, постановлене під головуванням судді Домусчі Л.В. 08 грудня 2024 року у м. Одеса, -
встановила:
У грудні 2020 року ОСОБА_2 звернувся до суду першої інстанції із позовом до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що постановою Одеського апеляційного суду від 05.11.2020 року у справі № 522/19273/14-ц позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 в особі законного представника ОСОБА_5 про визнання договору купівлі-продажу недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння, було задоволено частково. Визнано за ОСОБА_2 право власності, в порядку спадкування за законом, на квартиру АДРЕСА_1 , визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 16.12.2013 року. Скасовано рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_6 на квартиру АДРЕСА_1 , номер 16532069 від 16.10.2014 року, номер запису про право власності 7358788.
У зустрічному позові ОСОБА_5 в інтересах ОСОБА_6 до ОСОБА_2 про визнання заповіту нікчемним було відмовлено.
Позовну вимогу ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння задоволено не було, оскільки на час розгляду в апеляційній інстанції справи № 522/19273/14 спірне нерухоме майно знаходиться у власності особи, яка не є учасником зазначеної цивільної справи, про наявність якого позивачу стало відомо із постанови апеляційного суду. ОСОБА_2 є єдиним спадкоємцем після смерті ОСОБА_7 , інформація щодо інших спадкоємців за законом або за заповітом відсутня в спадковій справі. Таким чином, зважаючи, що ОСОБА_4 зареєструвала право власності на спірну квартиру на підставі розірваного спадкового договору укладеного між ОСОБА_7 та нею 04.05.2013 року, а подальше набуття 16.10.2014 року спірної квартири ОСОБА_6 за договором дарування також відбулось без відповідної правової підстави, то подальше відчуження спірної квартири відповідачу ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу №363 від 28.11.2017 року також відбулось безпідставно.
На підставі викладеного, позивач просив витребувати від ОСОБА_1 , квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 34,1 кв.м, на його користь, та скасувати державну реєстрацію речових прав на вказане нерухоме майно, зареєстроване за ОСОБА_1 .
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 08.12.2023 року позов ОСОБА_2 було задоволено частково.
Витребувано у ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 34,1 кв.м на користь ОСОБА_2 .
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати та постановити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що 28.11.2017 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 був укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 . Таким чином, з 28.11.2017 року власником спірної квартири є ОСОБА_1 , який станом на даний момент користується та володіє квартирою. Починаючи з 28.11.2017 року, будь-яких претензій стосовно спірного майна позивачем до ОСОБА_1 не пред'являлося. Апелянт вважає, що витребування майна, яким ОСОБА_1 володіє з 2017 року, становитиме втручання у мирне володіння цим майном, що призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Крім того, оскільки апелянт набув права власності на спірну квартиру 28.11.2017 року, а даний позов подано 21.12.2020 року, то сплинув трирічний строк позовної давності, та у матеріалах справи відсутні будь-які докази, які б підтверджували об'єктивну неможливість позивача дізнатись про набуття права власності на спірну квартиру вже на ОСОБА_1 .
Сторони про розгляд справи на 10.12.2024 року були сповіщені належним чином, у судове засідання з'явився представник позивача.
Колегія суддів зазначає, що згідно зі ст. 372 ЦПК України, суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
На підставі викладеного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, освідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її учасників, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга представника ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Як вбачається з матеріалів справи, постановою Одеського апеляційного суду від 05.11.2020 року у справі №522/19273/14-ц було скасовано рішення Приморського районного суду м. Одеси від 29.01.2018 року та постановлено нове, яким позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 в особі законного представника ОСОБА_5 про визнання договору купівлі-продажу недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння задоволено частково, а саме:
Визнано за ОСОБА_2 право власності в порядку спадкування за законом на квартиру АДРЕСА_1 .
Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 16.12.2013 року.
Скасовано рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_6 на квартиру АДРЕСА_1 , індексний номер 16532069 від 16.10.2014 року, номер запису про право власності 7358788.
В іншій частині у задоволенні позову відмовлено.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 в інтересах ОСОБА_6 до ОСОБА_2 (третя особа - Служба у справах дітей Одеської міської ради) про визнання заповіту нікчемним відмовлено.
Ухвалою Верховного Суду від 25.09.2023 року у справі №522/19273/14-ц касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 29.01.2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 05.11.2020 року закрито.
Відмовляючи у задоволенні вимог ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння, суд апеляційної інстанції виходив з того, що спірне нерухоме майно знаходиться у власності особи, яка не є учасником зазначеної цивільної справи - ОСОБА_1 .
Вказані обставини стали підставою для звернення ОСОБА_2 до суду із даним позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння.
Згідно ч. 5 ст. 1268 ЦК України, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
Статтею 396 ЦК України встановлено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України, в тому числі і на витребування цього майна від добросовісного набувача.
З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майна, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів майна щодо об'єкта нерухомого майна вбачається, що 28.11.2017 року на підставі договору купівлі-продажу №363 від 28.11.2017 року, укладеного між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , було здійснено продаж квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 34,1 кв.м., яка складається з однієї житлової кімнати (номер запису про право власності 23634226, дата та час державної реєстрації 28.11.2017 16:51:50) (т.1 а.с. 35).
Викладене підтверджується наявними у матеріалах справи копіями реєстраційних справ №53690851101 та скан-копій документів з реєстраційної справи №53690851101 (т.1 а.с. 63-125).
ОСОБА_3 дала згоду своєму чоловіку ОСОБА_1 у приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Тиквенко А.В. на купівлю на умовах та за ціну, на його розсуд, квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 (т.1 а.с. 100).
Згідно свідоцтва про шлюб, ОСОБА_1 та ОСОБА_8 уклали шлюб 21.09.2002 року, серія НОМЕР_1 від 07.09.2017 року (т.1 а.с. 104).
Щодо позовних вимог про витребування майна.
Частина 1 ст. 15 ЦК України встановлює, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення або оспорювання. Одним із способів захисту права власника є витребування майна із чужого незаконного володіння.
Згідно положень ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ст. 387 ЦК України).
Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема у випадку, якщо між власником та володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.
У такому разі майно може бути витребуване від добросовісного набувача шляхом подання віндикаційного позову з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України.
Згідно частини першої зазначеної статті у разі, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадку, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. Реалізація цього права не залежить від доводів володільця речі про те, що він є добросовісним набувачем, якщо власник майна доведе факт вибуття цього майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі.
Саме власнику або законному користувачу майна належить право на витребування майна з незаконного володіння (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.12.2018 року у справі № 522/2110/15-ц та від 30.06.2020 року у справі № 19/028-10/13).
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ ст. 1 Першого протоколу до Конвенції застосовується з огляду на такі принципи: 1) у першому реченні першого абзацу закладається принцип мирного володіння майном, який має загальний характер; 2) принцип, викладений у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплений у другому абзаці принцип визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою(див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited проти України» від 23.01.2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).
Концепція «майна» в розумінні ст. 1 Першого протоколу має автономне тлумачення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і «майном».
Критеріями пропорційності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями ст. 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.
Втручання держави у право власності повинне мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.
Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.
Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач - внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20.10.2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява №29979/04), «Кривенький проти України» від 16.02.2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).
Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном, може бути виправдано за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23.11.2000 року в справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02.11.2004 року в справі «Трегубенко проти України»).
Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення ст 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.
Порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І, навпаки, встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17.07.2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Таким чином, Держава Україна несе обов'язок перед зацікавленими особами забезпечити ефективний засіб захисту порушених прав, зокрема - через належний спосіб захисту та відновлення порушеного права. Причому обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.
На це вказується, зокрема, і у пункті 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 року №15-рп/2004у справі №1-33/2004, де зазначено, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі.
Крім того, Конституційний Суд України у п. 9 мотивувальної частини рішення від 30.01.2003 року №3-рп/2003 у справі № 1-12/2003 наголошує на тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування (постанову Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження №14-208цс18, пункт 100)).
Згідно зі ст. ст. 13, 41 Конституції України, держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути здійснене лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості.
У даному випадку, враховуючи, що відповідачем не визнаються права ОСОБА_2 , приймаючи до уваги, що позивач тривалий час - 10 років, намагається відновити своє законне право власності на спадкове майно, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що позивачем доведені належним чином обґрунтування вимог щодо порушення ОСОБА_1 , його прав як власника квартири відповідно до норм ст. 319 ЦК України і ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, тобто у даному випадку втручання у право власності, у тому числі й основане на законі, є пропорційним, та буде справедливим балансом повернення такої власності позивачу.
Також колегія суддів приймає до уваги, ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 19.02.2015 року на спірну квартиру було накладено арешт, який був знятий на підставі підробленої ухвали суду.
Із витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію обтяжень від 23.11.2107 року (т.1 а.с. 72) вбачається, що 23.11.2017 року реєстратором Одеської обласної філії КП «Центр державної реєстрації» Іскровим О.В. було припинено обтяження квартири АДРЕСА_1 на підставі рішення суду, серія та номер №522/19273/14-ц, виданий 27.09.2016 року, видавник Приморський районний суд м. Одеси.
01.07.2021 року з Юридичного департаменту Одеської міської ради на виконання ухвали суду першої інстанції надійшла роздрукована та завірена скан-копія рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27.09.2016 року по справі № 522/19273/14-ц, на підставі якого державним реєстратором КП «Центр державної реєстрації» Іскровим О.В. було припинено обтяження на об'єкт нерухомого майна, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , яке міститься в електронному вигляді у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Одночасно зазначено, що вищевказане рішення від КП «Центр державної реєстрації» на зберігання до архіву Управління не надходило.
Як вірно зазначено судом першої інстанції, правових підстав для зняття обтяження № 8891227, накладеного за клопотанням ОСОБА_2 , у державного реєстратора не було, оскільки згідно відомостей в ЄДРСР по зазначеній справі № 522/19273/14-ц така ухвала суду від 27.09.2016 року відсутня.
Крім того, з візуального огляду ухвали суду від 27.09.2016 року вбачаються явні ознаки її підробки, а саме: у вступної частині ухвали головуючим суддею зазначена Суворова О.В., при цьому резолютивна частина ухвали підписана суддею Чернявською Л.М., судове рішення не було завантажено до АСДС з наступним друкуванням, оскільки на паперовому примірнику ухвали відсутній унікальний штрих-код.
Однак, вказані обставини залишились поза увагою державного реєстратора КП «Центр державної реєстрації» Іскрова О.В., що призвело до незаконного скасування арешту зі спірного майна.
ОСОБА_2 , у свою чергу, мав законне право вважати, що проживає у правовій Державі і квартира, щодо якої судом у встановленому законом порядку накладено обтяження, не може бути протиправно відчужена на користь третіх осіб.
Виходячи з викладеного, обґрунтованим є висновок суду першої інстанції, що вимога про витребування майна є доведеною та підлягає задоволенню.
Доводи апеляційної скарги представника ОСОБА_1 про те, що витребування майна, яким відповідач володіє з 2017 року, становитиме втручання у мирне володіння цим майном, колегією суддів до уваги не приймаються, з наступних підстав.
Так, наразі у практиці Верховного Суду сформовані такі критерії недобросовісності:
- порушення імперативних норм права виключає добросовісність: абсолютна заборона закону не може бути спростована добросовісністю;
- якщо не порушуються імперативні норми, проте дії є зловживанням правом, добросовісність відсутня. Недопустимість зловживання правом поширюється як на особу, яка посилається на добросовісність, а також її контрагента. Зловживанню правом можна протиставити добросовісність;
- заборона суперечливої поведінки (доктрина venire contra factum proprium) також може спростовувати добросовісність. «В основі знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них
У даному випадку встановленими є факти вибуття спірного майна з володіння власника поза його волею, без законних на те підстав, відчуження квартири на підстави підробленої ухвали суду, що становить склад злочину, що у сукупності з іншими умовами віндикації, становить достатню підставу для витребування майна від добросовісного набувача, без порушення принципів пропорційності та гарантій, передбачених ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Щодо позовної вимоги про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно.
Правовідносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулюються Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-ІV), згідно з п. 1 та 2 ч. 1 ст. 2 якого державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; Державний реєстр речових прав на нерухоме майно - єдина державна інформаційна система, що забезпечує обробку, збереження та надання відомостей про зареєстровані речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів таких прав.
При цьому вимога про скасування рішення про державну реєстрацію права власності за набувачем (покупцем) майна за договором купівлі-продажу є неналежним способами захисту та не підлягає задоволенню.
Подібного за змістом висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 86, 147) та від 22.01.2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 34). Згідно із цим висновком, зокрема, для витребування майна не є ефективним способом захисту права власника оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право.
Щодо строків позовної давності.
Згідно ч. 1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від дня, коли власник майна, яке перебуває у володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна.
У разі пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою початок перебігу позовної давності визначається з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.
У відзиві на позов та у апеляційній скарзі представником ОСОБА_1 зазначено, що останній набув право власності на спірну квартиру 28.11.2017 року, а позов наданий до суду 21.12.2020 року, тобто зі спливом 3-х років.
Однак, ОСОБА_2 вказував (і такі доводи не спростовані відповідачем), що про існування нового власника спірної квартири - ОСОБА_1 , позивачу стало відомо лише з постанови Одеського апеляційного суду від 05.11.2020 року у справі №522/19273/14, після чого ОСОБА_2 невідкладно звернувся до суду із даним позовом.
Виходячи з викладеного, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що позивач дізнався про своє порушене право 05.11.2020 року, позовна заява ОСОБА_2 була подана 21.12.2020 року, а тому останнім не було пропущено строк позовної давності, у зв'язку із чим відсутні правові підстави для застосування строків позовної давності.
Інші докази та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановлені судом дотримані норми матеріального і процесуального права.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення.
При зазначених обставинах, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно й всебічно дослідив та надав оцінку обставинам по справі, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, що їх регулює. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 08.12.2023 року постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його скасування немає.
Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. ст. 375, 381-384, 390 ЦПК України, колегія суддів, -
постановила:
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 08 грудня 2023 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку за правилами ст. 389 ЦПК України.
Повний текст судового рішення складений 30 грудня 2024 року.
Головуючий С.О. Погорєлова
Судді А.П. Заїкін
О.М. Таварткіладзе