01025, м.Київ, пров. Рильський, 8 т. (044) 278-46-14
14.10.2010 № 22/215-48/95
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Ропій Л.М.
суддів:
при секретарі:
За участю представників:
від позивача - не з'явився, про час та місце судового засідання повідомлений належним чином
від відповідача -не з'явився, про час та місце судового засідання повідомлений належним чином
від третьої особи - не з'явився, про час та місце судового засідання повідомлений належним чином
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ТОВ "Лоекс"
на рішення Господарського суду м.Києва від 21.06.2010
у справі № 22/215-48/95 ( .....)
за позовом ТОВ "Агропромислова компанія "Енік"
до ТОВ "Лоекс"
третя особа відповідача ТОВ "Компанія "Агротранс"
про стягнення пені в загальному розмірі 49270 доларів США
Товариством з обмеженою відповідальністю „Агропромислова компанія „Енік” (надалі позивач) заявлений позов про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю „Лоекс” (надалі відповідач) пені у розмірі 49270 доларів США.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 17.08.2009 р. у справі № 22\215, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 14.10.2009р., позовні вимоги задоволено частково, стягнуто з ТОВ "Лоекс" на користь ТОВ "Агропромислова компанія Енік" 16 461 доларів США пені, 168,17 доларів США судових витрат. В іншій частині позову відмовлено.
Постановою Вищого господарського суду України від 27.01.2010 р. рішення Господарського суду міста Києва від 17.08.2009 р. та постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.10.2009 р. скасовано, а справу №22/215 передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 21.06.2010 року у справі № 22\215-48\95 позовні вимоги задоволені частково, з відповідача на користь позивача присуджено до стягнення 15707 доларів США та 70 центів пені за порушення відповідачем строків поставки товару, встановлених п 4.2 контракту від 17.04.2008р. Рішення суду обґрунтоване приписами статей 611 та 614 Цивільного кодексу України, статей 218 та 231 Господарського кодексу України з огляду на доведеність факту порушення з боку відповідача строку поставки передбаченого у контракті товару та враховуючи умови п. 8.2 згаданого контракту. При цьому, суд визнав безпідставним нарахування позивачем пені на суму несвоєчасно повернутої передплати.
Відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю „Лоекс”, не погоджуючись із рішенням Господарського суду м. Києва від 21.06.2010 року у цій справі просить його скасувати та прийняти нове, яким у задоволенні позову відмовити повністю.
Апеляційна скарга обґрунтована наступним:
- відповідач, наголошує на тому, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо наявності правових підстав для задоволення позовних вимог, оскільки судом не було враховано вказівки, які містились у постанові Вищого господарського суду України від 27.01.2010р. та вимоги статті 614 Цивільного кодексу України.
- при цьому, відповідача зауважує на тому, що судом І інстанції не були належно враховані наступні обставини: у надісланому позивачем карантійному дозволі № 230261230408004 від 23.0.2008р. зазначено пункт пропуску через державний кордон російської Федерації (Гуково,Марево). Однак, згідно листа Державної адміністрації залізничного транспорту України від 14.04.2010р. № уз-12\804 в квітні-червні 2008р. вагонопотік зі станції Новосенжари Південної залізниці на станцію Кавказька Семеро-кавказької залізниці (РІ) направляється через пункт переходу Квашене (Україна) - Успенська (Росія), і саме ця невідповідність в карантійному дозволі стала причиною затримки в оформленні документів та поставці товару.
У відзиві на апеляційну скаргу, позивач - ТОВ „Агропромислова компанія „Енік” просить залишити без змін оскаржуване рішення суду І інстанції від 21.06.2010р. з мотивів у ньому викладених, а апеляційну скаргу відповідача без задоволення.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 17.08.2010 року було прийнято апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю „Лоекс”” до провадження та призначено розгляд справи на 7.09.2010р.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 7.09.2010р. на підставі статті 77 Господарського процесуального кодексу України у зв'язку з нез'явленням представників сторін розгляд справи було відкладено на 21.09.2010р.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 21.09.2010 на підставі статті 77 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи було відкладено на 14.10.2010р.
У судове засідання 14.10.2010р. представники сторін не з'явились, заяв чи клопотань на адресу суду не надходило, про час і місце розгляду справи повідомлені належно.
Враховуючи наявність в матеріалах справи мотивованої апеляційної скарги та у зв'язку із тим, що в матеріалах справи достатньо доказів для прийняття судового рішення, колегія вважає можливим здійснити перевірку рішення суду першої інстанції у даній справі в апеляційному порядку за наявними матеріалами справи та без участі представників сторін.
Розглянувши апеляційну скаргу, перевіривши матеріали справи, колегія суддів встановила наступне:
Відповідно до статті 101 Господарського процесуального кодексу України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу, також апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення господарського суду у повному обсязі.
Як було встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 17.04.2008 р. між ТОВ "Агропромислова компанія "Енік" (покупець) та ТОВ "Лоекс" (продавець) укладено контракт поставки № 1, за умовами якого продавець зобов'язувався поставити покупцю товар, визначений контрактом, а покупець (позивач у справі) зобов'язувався оплатити та прийняти товар в порядку та на умовах передбачених контрактом.
Найменування, кількість та якість товару, що належить поставити за контрактом визначено у розділі 2 договору, та згідно з п. 2.1 найменування товару -кукурудза в зерні, походження -Україна, підтверджене сертифікатом походження товару (СТ-1); згідно з п. 2.2 договору кількість товару -1 800 метричних тон нетто (+ - 5%). Ціну товару та загальну вартість погоджено у розділі 3 контракту, у якому зазначено, що валюта контракту -долари США; ціна товару -310 доларів США за одну метричну тону нетто, загальна вартість контракту складає 558 000 доларів США (п. 3.1, 3.2, 3.3 контракту).
Згідно погоджених умов оплати товару покупець оплачує 90% передоплати від загальної вартості контракту, визначеної п. 3.3 контракту, протягом 2 календарних днів з дня набрання чинності контрактом (п. 5.2.1 контракту).
Суд І інстанції вірно визначив, що згаданий Контракт є договором поставки, а відтак між сторонами виникли правовідносини, які регулюються положеннями Глави 54 Цивільного кодексу України, та є підставою для виникнення у його сторін господарських зобов'язань, а саме: майново-господарських зобов'язань згідно статей 173, 174, 175 Господарського кодексу України, статей 11, 202, 509 Цивільного кодексу України, і згідно статті 629 Цивільного кодексу України є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до вимог статті 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
Як було встановлено в суді І інстанції та підтверджується матеріалами справи платіжним дорученням № 1 від 21.04.2008р. позивачем перераховано на користь відповідача 502 200 доларів США, що відповідно свідчить про виконання позивачем зобов'язань по здійсненню передплати товару, який є предметом укладеного між сторонами контракту.
При цьому, Імпортний карантинний дозвіл № 230261230408004 від 23.04.2008 р. був представлений відповідачу 24.04.2008 р. факсимільним зв'язком що підтверджується факсовою відміткою на дозволі та визнається останнім у листі-відповіді на претензію за вих. 0112 від 01.12.2008 р., що залучений до матеріалів справи.
Відповідно до вимог статті 663 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.
Умовами п. 4.2 контракту сторони погодили, що строк поставки товару -10 банківських днів з моменту отримання продавцем 90% передплати за товар, який підлягає поставці, після надання продавцю імпортного карантинного дозволу. Згідно з п. 4.3 контракту покупець зобов'язувався надати продавцю імпортний карантинний дозвіл до відвантаження товару згідно п. 4.2 факсимільним зв'язком з наступною передачею оригіналу документа.
Зважаючи на ті обставини, що позивачем здійснено передплату 21.04.2008 р. та надано дозвіл 24.04.2008 р., (що зокрема підтверджується відповідачем в листі №0112 від 01.12.2008 р.), суд І інстанції правильно встановив, що кінцевим строком в який мала бути здійснена поставка товарів за контрактом є 14.05.2008 р. (10 банківських днів після отримання відповідачем карантинного дозволу, враховуючи що 27 квітня (Великдень), 1, 2, 9 травня 2008 р. -вихідні, небанківські дні -( згідно розпорядження Кабінету Міністрів України №538-р від 28.03.2008 р.).
Згідно вимог статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені законом або договором.
За умовами контракту (п. 8.2) у випадку несвоєчасного відвантаження товару, продавець сплачує покупцю пеню в розмірі 0,15% від вартості оплаченої партії товару за кожний день прострочки понад встановленого в розділі 4 (п. 4.2) контракту строку відвантаження товару.
Предмет позову у даній справі становить вимога про стягнення з відповідача суми пені, розрахунок якої здійснено позивачем з 05.05.2008 р. При цьому, апеляційна інстанція погоджується з висновком суду І інстанції, що в період з 05.05.2008 р. по 14.05.2008 р. відсутні підстави вважати відповідача таким, що прострочив виконання зобов'язання з поставки, і відповідно нарахування пені на суму здійсненої передплати за вказаний період є неправомірним з огляду на те, що судом встановлено прострочення відповідачем виконання зобов'язання саме з 15.05.2008 р.
З наявної у матеріалах справи додаткової угоди від 23.05.2008 р. вбачається, що сторони змінили зміст п. 2.2, п. 3.3 контракту за якими кількість товару що поставляється за контрактом складає 800 метричних тон нетто (+ - 5%), а загальна вартість контракту, на яку виникають зобов'язання у відповідача щодо його поставки, складає 248 000 доларів США. Окрім того, у відповідності з п. 1.3 додаткової угоди від 23.05.2008р. для постачальника (відповідач у справі) також виникли грошові зобов'язання по поверненню надмірно перерахованої передплати, а саме: розділ 5 контракту доповнено пунктом наступного змісту: п. 5.2.2 продавець протягом 5 банківських днів за свій рахунок, повертає покупцю надмірно перераховані покупцем гроші по передплаті, у відповідності з п. 5.2.1 і з урахуванням змін внесених в контракт додатковою угодою.
В подальшому, 17.06.2008 р. сторонами підписано додаткову угоду № 2 до контракту згідно з якою (п. 1.2 додаткової угоди) доповнено розділ 4 контракту додатковими пунктами, зокрема п. 4.2.1, за яким строк відвантаження товару -протягом 2 банківських днів з моменту підписання додаткової угоди.
Отже, виходячи з наведених положень контракту з урахуванням внесених змін та доповнень додатковими угодами від 23.05.2008 р., 17.06.2008 р. для відповідача у періоді з 15.05.2008 р. по 23.05.2008 р. були наявними зобов'язання щодо поставки на користь позивача товару за контрактом на суму 558 000 доларів США, та враховуючи що в даному періоді поставки товару не здійснено, апеляційна інстанція визнає правомірним нарахування пені в загальному розмірі 6 779,70 доларів США (502 200 доларів США (вартість оплаченого товару) х 0, 15% х 9 днів прострочення), як передбачено у п. 8.2 контракту - в розмірі 0,15% від вартості оплаченої партії товару за кожний день прострочки понад встановленого в розділі 4 (п. 4.2) контракту строку відвантаження товару.
Оскільки, починаючи з 24.05.2008 р. вартість контракту становила 248 000 доларів США та саме на вказану суму у періоді з 24.05.2008 р. для відповідача виникають зобов'язання щодо його поставки. У період з 24.05.2008р. по 16.06.2008р. підтверджується прострочення відповідача по виконанню зобов'язання щодо поставки на користь позивача товару за контрактом на суму 248 000 доларів США, і відповідно суд визнає правомірним нарахування згідно п. 8.2 контракту пені в загальному розмірі 8 928,00 доларів США (248 000 доларів США (вартість оплаченого товару) х 0, 15% х 24 днів прострочення).
Поставка товару за контрактом, враховуючи визначені п. 4.1 контракту умови, підтверджується вантажно-митною декларацією №10309050/110708/0000521 згідно штампу Полтавської митниці на якій, товар перебуває під митним контролем з 19.06.2008 р. Таким чином, з урахуванням додаткової угоди № 2 від 17.06.2008 р. відвантаження товару було здійснено відповідачем без порушення встановлених строків, а саме: протягом двох банківських днів з моменту підписання додаткової угоди.
Апеляційна інстанція погоджується з висновком суду І інстанції стосовно того, що зміна договору в частині встановлення нового строку виконання зобов'язання не спростовує твердження суду про наявність прострочення відповідача по виконанню зобов'язання, а зміна договору не позбавляє кредитора (позивача) у зобов'язанні права на неустойку.
Відповідно до ч.1 статті 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Приписами ч. 4 статті 231 Господарського кодексу України передбачено, що у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Отже, Господарський кодекс України не забороняє сторонам у договорі визначити відповідальність у вигляді сплати пені за несвоєчасне виконання будь-якого (не лише грошового) зобов'язання в натурі (позиція міститься в постановах Вищого господарського суду України від 02.04.2009 р. у справі №1/211 та від 03.12.2009 р. у справі №8/303).
Згідно вимог статей 6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
В даному випадку, законом не визначено розмір штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання з поставки продукції, проте сторони згідно положень статей 6, 627 Цивільного кодексу України погодили відповідальність відповідача у випадку несвоєчасного відвантаження товару -продавець сплачує покупцю пеню в розмірі 0,15% від вартості оплаченої партії товару за кожний день прострочки понад встановленого в розділі 4 (п. 4.2) контракту строку відвантаження товару.
Відповідно до статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Підставою господарсько-правової відповідальності за контрактом є, зокрема, несвоєчасне відвантаження оплаченого товару.
Враховуючи порушення відповідачем строків поставки встановлених п. 4.2 контракту, сума оплаченого, проте непоставленого товару у періоді з 15.05.2008 р. по 23.05.2008 р. складала 502 200 доларів США та у періоді з 24.05.2008р. по 16.06.2008р. складала 248 000 доларів США. Загальна сума пені, що підлягає стягненню з відповідача за допущені під час дії контракту порушення строків поставки товару, складає 15 707,70 доларів США (6 779,70 доларів США + 8 928 доларів США).
Судом І інстанції було встановлено, що в силу положень договору (п. 11.4) усі зміни і доповнення до контракту дійсні у тому випадку, якщо їх викладено у письмовій формі і вони підписані уповноваженими представниками сторін, а також скріплені печатками сторін. Ні в суді І інстанції ні в апеляційному суді не було надано додаткових угод, якими сторони змінили строки поставки товару у періоді до 17.06.2008 р., не повідомлено про їх наявність та підписання уповноваженими представниками сторін, у зв'язку з чим здійснення поставки товарів по контракту у вказаному періоді відбулось із порушенням встановленого строку. Додаткова угода № 2 від 17.06.2008 р. якою сторони погодили інший строк відвантаження товару (доповнено розділ 4 контракту п. 4.2.1) вступила в силу з моменту її підписання уповноваженими представниками обох сторін та скріплення печатками підприємств, про що прямо зазначено у п. 2.1 додаткової угоди.
Апеляційна інстанція погоджується з висновком суду І інстанції, що нарахування позивачем пені на суму несвоєчасно повернутої передплати є безпідставним, оскільки за порушення вказаного грошового зобов'язання сторони в договорі не погодили відповідальності у вигляді пені, а п. 8.2 контракту передбачає право покупця нарахувати пеню за порушення зобов'язання з поставки товару. Наведений висновок визнано вірним і у постанові Вищого господарського суду України від 27.01.2010 р. у даній справі.
Згідно з п. 8.3 контракту стягнення санкцій здійснюється з попереднім пред'явленням претензії, яка повинна бути розглянута протягом 10 днів.
У зв'язку з неналежним виконанням умов контракту позивач звертався до відповідача з претензією № 1 від 24.11.2008р. (копія у справі), у відповіді на яку за вих. 0112 від 01.12.2008 р. відповідач зазначив про виникнення форс-мажорних обставин у зв'язку з забороною експорту кукурудзи з України. Так, відповідач вказував на необхідність оформлення ряду додаткових документів в тому числі ліцензії в Міністерстві економіки України, з представленням всіх оригінальних документів та зокрема імпортного карантинного дозволу, а такий був отриманий по факсу 24.04.2008р. і у п. 3 імпортного карантинного дозволу була вказана станція переходу Гуково-Марцево замість Квашено-Успенська, що призвело до затримання в оформленні документів.
Вищий господарський суд України у постанові від 2.01.2010р. у даній справі, посилаючись на приписи статей 614 та 617 Цивільного кодексу України наголосив на необхідності дослідження обставин, на які посилався відповідач, і які спричинили порушення строків поставки.
Відповідно до вимог статті 614 Цивільного кодексу України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.
Суд і інстанції на виконання вказівок, які містяться в постанові Вищого господарського суду України від 27.01.2010 р. у даній справі зробив відповідні запити до ДЗАТ України "Укрзалізниця", та витребував у відповідача ліцензію на експорт товару та заявки для її отримання.
Як було встановлено судом І інстанції та не спростовано під час апеляційного провадження, посилання відповідача на необхідність оформлення додаткових документів у зв'язку із забороною експорту кукурудзи з України, в т.ч. ліцензії в Міністерстві економіки України є безпідставним з огляду на наступне:
- відсутність у спірний період будь-яких нормативно-правових актів, які б встановлювали заборону експорту кукурудзи.
- з пояснень представників відповідача суд І інстанції встновив, що мова йде про встановлення ліцензуванню експорту кукурудзи. В той же час, внесення кукурудзи в перелік окремих видів сільськогосподарської продукції, експорт якої підлягає ліцензуванню до 1 липня 2008 року здійснено додатком №12 до постанови Кабінету Міністрів України від 29.12.2007 р. №1411, який прийнято постановою Кабінету Міністрів України "Про внесення змін до постанов Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2007 р. №1179 і від 29 грудня 2007 р. №1411" від 28.03.2008 р. №271.
Зазначена постанова оприлюднена в газеті "Урядовий кур'єр" 2008, 04, 01.04.2008 №60, а відтак набрала сили до моменту укладання між сторонами контракту (17.04.2008 р.).
І відповідно суд І інстанції дійшов вірного висновку, що про існування нормативно-правового акту, яким встановлена необхідність отримання ліцензії на експорт кукурудзи на момент укладання контракту, а тому посилання відповідача про те, що він не міг передбачити прийняття такого акту є безпідставним.
- заявка відповідача на одержання ліцензії на експорт подана 19.05.2008 р., а ліцензія на експорт №006133800001150 видана 21.05.2008 р., тобто через два дні. Відтак, відповідач з огляду на встановлений п. 4.2 контракту (10 банківських днів) мав достатньо часу для отримання ліцензії, а доказів чи доводів відсутності з боку відповідача можливості подання такої заявки раніше 19.05.2008 р. не наведено.
Суд І інстанції належно та повно дослідив доводи відповідача про неправильне зазначення позивачем у імпортному карантинному дозволі станції переходу, та визнав їх безпідставними з огляду на наступне:
Як вбачається у наявному у матеріалах справи імпортному карантинному дозволі №230261230408004 від 23.04.2008 р. (п.3) , який було надано 24.04.2008р. відповідачу, в ньому зазначено, що ввезення підкарантинної продукції здійснюється в наступних пунктах пропуску через державний кордон Російської Федерації: Гуково ПівдКавк залізниця, Марцево ПівдКавз залізниця.
Щодо посилання відповідача на те, що в дозволі зазначено станції переходу Гуково-Марцево, судом встановлено, що станції Гуково та Марцево є пунктами пропуску зі сторони Російської Федерації, що виключає твердження відповідача про зазначення в п.3 імпортного карантинного дозволу саме станцій переходу (адже для станцій переходу необхідно зазначення станцій з обох сторін кордону). При цьому, безпосередній зміст вказаного пункту свідчить про те, що станції Гуково, Марцево зазначені через кому, а не тире, як позначаються станції переходу. До того ж з карти Південно-Кавказької залізниці, наданої позивачем вбачається, що станції Марцево та Гуково знаходяться на відстані близько 200 км, що виключає твердження про наявність міждержавного переходу Гуково-Марцево.
І відповідно, вказаним імпортним карантинним дозволом погоджено ввезення товару на територію Російської Федерації саме через пункти пропуску Марцево або Гуково.
Стосовно посилання відповідача на те, що вивезення продукції з території України дозволене згідно розпорядження Кабінету Міністрів України від 25.07.2007 р. №570-р лише через перехід Квашино-Успенская, судом взято до уваги наступне: згідно розпорядження Кабінету Міністрів України від 25.07.2007 р. №570-р (в редакції, чинній на момент спірних правовідносин) вивезення за межі України товарів (в т.ч. 10 групи згідно з УКТЗЕД, зернові -кукурудза) здійснюється залізничним транспортом через пункти пропуску на кордоні з Російською Федерацією: Зернове, Хутір-Михайлівський, Червона Могила, Квашине, Тополі. І відповідно, вказане розпорядження визначає серед інших пункти пропуску зі сторони України на кордоні з Російською Федерацією через які здійснюється вивезення товарів (в т.ч. кукурудзи) в т.ч. Червона Могила та Квашине.
На виконання ухвали Господарського суду міста Києва від 12.05.2010 р. Державна адміністрація залізничного транспорту України (Укрзалізниця) надала витяг з договору між ВАТ "Российские железные дороги" та ДАЗТ України про взаємодію при організації залізничних перевезень з п.2.1 якого (таблиця №1) вбачається, що існують в т.ч. міждержавні залізничні прикордонні переходи Гуково (РФ)- Червона Могила (УЗ) та Успенская (РФ) -Квашино (УЗ). При цьому станцією передачі рухомого складу зі сторони залізниці РФ по переходу Успенская (РФ) -Квашино (УЗ) є станція Марцево.
Судом взято до уваги пояснення позивача, що на станції Успенская здійснюється лише прикордонний догляд, а митний -на станції Марево, що підтверджується зокрема, відмітками в листі повідомленні про прибуття вантажу, з штемпеля в графі 96 якої вбачається, що станцією прикордонного переходу є станція Квашине -Успенская, а штемпеля в графі 93 та 95 вбачається, що митний контроль здійснено в ПЗТК (постійна зона митного контролю) -станція Марцево.
Господарський суд м. Києва ухвалами від 12.05.2010р. та від 02.06.2010р. зобов'язував відповідача надати докази отримання від позивача зміненого імпортного карантинного дозволу, проте відповідач таких доказів не надав.
Доказів подальшої зміни контрагентами імпортного гарантійного дозволу не було надано і під час апеляційного провадження.
Відповідно до статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин в їх сукупності.
Згідно вимог статті 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Отже, за наведених обставин, суд дійшов вірного висновку, що поставка товару з затримкою 19.06.2010 р. була здійснена відповідачем за імпортним карантинним дозволом №230261230408004 від 23.04.2008 р., що спростовує доводи відповідача про неможливість своєчасної поставки товару, оскільки у період з 14.05.2008 р. (дата, коли поставка мала бути здійснена) по 19.06.2008 р. (дата, коли поставка була здійснена) положення чинного законодавства в частині експорту кукурудзи не змінювалися, дозвіл позивачем не замінювався, проте поставка фактично відбулася.
Згадані обставини спростовують посилання відповідача щодо того, що несвоєчасна поставка товару була зумовлена відомостями, які містилися в імпортному карантинному дозволі. Матеріалами справи підтверджується порушення відповідачем зобов'язання по поставці передбаченого контрактом товару, а сторонами встановлена відповідальність у вигляді пені за наведене порушення. Відповідачем вказане порушення не спростовано.
Зважаючи на викладене суд І інстанції дійшов вірного висновку, з яким погоджується апеляційна інстанція, щодо відсутності підстав для звільнення відповідача від відповідальності за порушення зобов'язань щодо своєчасної поставки товару, за умови недоведеності з боку останнього відсутності вини в порушенні та відповідно вжиття всіх заходів щодо належного виконання зобов'язання за контрактом, що унеможливлює для суду звільнення відповідача від відповідальності за вказане порушення, а саме стягнення з останнього 15707 доларів США та 70 центів пені за порушення відповідачем строків поставки товару.
За наведених обставин, доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції щодо наявності підстав для задоволення позову в частині стягнення пені у розмірі 15707 доларів США та 70 центів, тому апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції в розумінні статті 104 Господарського процесуального кодексу України. Судові витрати за розгляд апеляційної скарги у зв'язку з відмовою в її задоволенні на підставі статті 49 Господарського процесуального кодексу України покладаються на апелянта.
Керуючись статтями 33, 34, 49, 99, 101, 103-105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд -
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю „Лоекс” залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 21.06.2010р. у справі № 22\215-48\95 залишити без змін.
3. Справу № 22\215-48\95 скерувати до Господарського суду міста Києва.
Головуючий суддя
Судді
21.10.10 (відправлено)