01025, м.Київ, пров. Рильський, 8 т. (044) 278-46-14
11.10.2010 № 44/390-50/49
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Коршун Н.М.
суддів:
при секретарі:
За участю представників:
від позивача: представник - Климець І.Г. - за довіреністю,
від відповідача: представник - Гурняк Р.Г. - за довіреністю,
від третьої особи: представник - Пантюхова Л.Р. - за довіреністю,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Міністерства оборони України
на рішення Господарського суду м.Києва від 23.07.2010
у справі № 44/390-50/49 ( .....)
за позовом Державного підприємства "Рівненський автомобільний ремонтний завод"
до Міністерства оборони України
третя особа позивача
третя особа відповідача Кабінет Міністрів України
про зобов"язання вчинити дії
В жовтні 2008 року Державне підприємство “Рівненський автомобільний ремонтний завод”(далі - позивач) звернулось до господарського суду міста Києва із позовною заявою до Центрального автомобільного управління озброєння Головного управління логістики Командування сил підтримки Збройних Сил України (в/ч А 0119) про зобов'язання вчинити дії, а саме: визнати заборгованість, підтвердити останню, підписавши акти звірки розрахунків.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 05.12.2008 було замінено неналежного відповідача Центральне автомобільне управління озброєння Головного управління логістики Командування сил підтримки Збройних Сил України належним відповідачем - Міністерством оборони України (надалі - відповідач).
Справа неодноразово розглядалася судовими інстанціями.
Рішенням господарського суду міста Києва від 14.05.2009 року у справі № 44/390, залишеного без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 16.09.2009 року, позов задоволено в повному обсязі, а саме стягнуто з Міністерства оборони України на користь Державного підприємства “Рівненський автомобільний ремонтний завод” 14 522 556,73 грн. заборгованості, 25 500,00 грн. державного мита і 118,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
Постановою Вищого господарського суду України від 15.12.2009 року у справі № 44/390 касаційну скаргу Міністерства оборони України задоволено частково, постанову Київського апеляційного господарського суду від 16.09.2009 та рішення Господарського суду міста Києва від 14.05.2009 скасовано, справу передано на новий розгляд до Господарського суду м. Києва.
Заявою від 07.04.2010 року позивач змінив позовні вимоги та просив суд стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість в розмірі 34 906 669,64 грн. та судові витрати.
В судовому засіданні 16.06.2010 року відповідач подав заяву про застосування позовної давності до спірних правовідносин та просив суд відмовити у позові, у зв'язку зі спливом позовної давності.
У відзиві відповідач проти вимог апеляційної скарги заперечив та зазначив, що відповідно до календарного плану робіт, який є невід'ємною частиною Договору, ремонту підлягало 16 одиниць військової техніки і саме 16 одиниць військової техніки стосувалися п. 4.4. Договору.
Рішенням Господарського суду м. Києва від 23.07.2010 року у даній справі позовні вимоги задоволено частково. Присуджено до стягнення з відповідача основного боргу в сумі 10 206 870,00 грн., витрат по сплаті державного мита в сумі 25 500,00 грн., витрат по сплаті інформаційно-технічного забезпечення судового процесу в сумі 118,00 грн.
Не погоджуючись із прийнятим рішенням суду, відповідач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення скасувати та постановити нове рішення, посилаючись на порушення місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначив, що предметом первісного позову є зобов'язання вчинити певні дії, який відповідно до заяви позивача змінено на предмет спору немайнового характеру, а саме стягнення заборгованості в сумі 34 906 669,64 грн. Також позивачем змінено підставу первинного позову (невиконання зобов'язань за п.4.4 Державного контракту з оборонного замовлення №158/5/82/3) на підставу - несплата послуг зберігання та виконання робіт з ремонту та розбракування військової техніки за Договором.
Апелянт стверджує, що зміна підстав і предмету позову може мати місце лише альтернативно, тому одночасна зміна їх неможлива і, посилаючись на п.2 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 02.06.2006 року №01-8/1228, вважає, що суд повинен був розглядати позовні вимоги лише зобов'язального характеру.
Крім того, апелянт вважає, що місцевим господарським судом не надано належної правової оцінки Календарному плану робіт, статуту позивача, та Договору, щодо якого суд дійшов помилкових висновків про те, що на його виконання позивачу було передано 695 автомобілів, 8228 агрегатів та він є одночасно і договором зберігання (однак, як стверджує апелянт, статутом позивача не передбачено такого виду господарської діяльності як надання послуг зі зберігання техніки та агрегатів).
Позивачем не надано письмового відзиву на апеляційну скаргу, однак, у судових засіданнях представник позивача проти вимог апеляційної скарги заперечив, просив залишити її без задоволення, а рішення Господарського суду від 23.07.2010 року у даній справі - без змін.
Третьою особою також не надано письмових пояснень щодо вимог апеляційної скарги, проте у судовому засіданні 1.10.2010 р. представник третьої особи зазначив, що оскаржуваним рішенням суду не порушуються права та законні інтереси третьої особи.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши зібрані у справі докази, заслухавши пояснення представників сторін та третьої особи, судова колегія встановила наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, 28.02.2001 між Державним підприємством Міністерства оборони України “Рівненський автомобільний ремонтний завод” (правонаступником якого в порядку наказу Міністерства оборони України № 411 від 14.07.2006 є Державне підприємство “Рівненський автомобільний ремонтний завод” (виконавець) та Міністерством оборони України (замовник) було укладено державний контракт з оборонного замовлення № 158/5/82/3 (далі -Договір), за яким відповідач зобов'язався замовляти, оплачувати, а позивач зобов'язався виконати роботи та надати послуги по зберігання та капітальному ремонту автомобільної техніки Збройних Сил України, пов'язані із забезпеченням потреб оборони і національної безпеки(п. 1.1. договору).
За умовами п. 4.4. Договору за зберігання техніки, яка зарахована в резерв Головного автомобільного управління Озброєння Міністерства оборони України відповідач сплачує вартість зберігання з розрахунку 2,00 грн. за один автомобіль за добу зберігання, 1,00 грн. за один агрегат за добу зберігання.
Згідно з п. 7.1. Договору термін дії останнього - один рік, з 01.01.2001 по 31.12.2001. В порядку п. 7.2. Договору дія останнього автоматично продовжується на термін, передбачений договором, при відсутності за 1 місяць до закінчення його строку пропозицій сторін щодо його дії.
Як вбачається з матеріалів справи, сторони не подавали одна одній пропозицій щодо закінчення строку дії договору, а відтак, строк дії Договору кожного року неодноразово автоматично продовжувався ще на рік, Договір є чинним та його строк продовжено до 31.12.2010 року.
На виконання даного договору на територію позивача прибуло 695 автомобілів та 8228 агрегатів. 256 автомобілів приведених позивачем в детальному розрахунку суми боргу прибули на територію позивача ще до 28.02.2001 року, тобто до укладення між позивачем та відповідачем державного контракту з оборонного замовлення № 158/5/82/3.
У своєму відзиві на позовну заяву відповідач вказує на те, що договір, на який посилається у своєму позові Державне підприємство “Рівненський автомобільний ремонтний завод” стосується лише зберігання і ремонту 48 одиниць військової техніки, що підтверджується календарним планом робіт, який є невід'ємною частиною договору, і саме 16 найменувань військової техніки стосується п. 4.4. договору.
Однак, зазначені твердження відповідача не підтверджуються матеріалами справи, з огляду на наступне.
У календарному плані робіт, що є додатком до Договору, зазначено 48 найменувань автомобільної техніки та агрегатів, які згідно календарного плану робіт були передані для проведення капітального ремонту на ДП “Рівненський автомобільний ремонтний завод” (в/ч А 0834). Також згідно Протоколу № 8 від 28.02.2001 року про погодження ціни на виготовлення і постачання продукції (виконання робіт, надання послуг) погоджено суму на ремонт 48 одиниць техніки та агрегатів.
Відповідач вказує лише на 16 одиниць військової техніки з вищевказаного календарного плану робіт, однак при цьому, Міністерство оборони України оплатило проведення капітального ремонту всіх 48 одиниць техніки та агрегатів, зазначених в календарному плані, що підтверджується банківськими виписками.
Як вбачається з позовної заяви ДП “Рівненський автомобільний ремонтний завод”, даний спір виник з приводу оплати за зберігання автомобільної техніки, двигунів, агрегатів, що знаходяться на території позивача та є власністю Міністерства оборони України.
Дослідивши матеріали справи, всі обставини справи у їх сукупності, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, судова колегія дійшла висновку, що заявлені позивачем вимоги підлягають задоволенню частково, враховуючи наступне.
У п. 4.4. договору не вказано, що техніка, яка зарахована в резерв ГЛАВТУ та знаходиться на зберіганні на ДП “Рівненський автомобільний ремонтний завод” повинна бути обов'язково відремонтована на підприємстві позивача, згідно до календарного плану робіт до договору. В п. 4.4. договору зазначається, що замовник сплачує кошти за зберігання техніки, зарахованої в резерв ГЛАВТУ.
З пояснень представника позивача вбачається, що в резерв ГЛАВТУ зараховувалась та передавалась на зберігання техніка, яка і ремонтувалась на ДП “Рівненський автомобільний ремонтний завод”, а також та, що передавалась з розформованих військових частин, підприємств без проведення ремонтних робіт.
Отже, виходячи з вищевикладеного можна зробити висновок про те, що договір, є одночасно і договором відповідального зберігання автомобільної техніки та агрегатів.
В пункті 4.1. Договору зазначено, що замовник згідно з календарним планом організовує забезпечення виконавця ремонтним фондом. Приймання ремонтного фонду і ремонт виконавець здійснює відповідно до вимог розділу 3 наказу МО № 210-1980 р., а також забезпечує збереження і зберігання виробів під час перебування їх на підприємстві.
У випадку прийняття техніки на зберігання і на протязі одного місяця не вжиття заходів до усунення недоліків, замовник сплачує вартість зберігання з розрахунку 2,0 грн. за один автомобіль за добу зберігання; 1,0 грн. за один агрегат за добу зберігання (п. 21 розділ 3 наказ МО № 210-1980р.)
Тобто, пункт 4.1. Договору обумовлює приймання для проведення ремонтних робіт та збереження і зберігання під час проведення ремонту, саме тих автомобілів та агрегатів, які передаються державному підприємству “Рівненський автомобільний ремонтний завод” згідно календарного плану робіт, що є невід'ємним додатком до договору.
Пунктом 4.4. Договору визначено, що за зберігання техніки, яка зарахована в резерв ГЛАВТУ замовник сплачує вартість зберігання з розрахунку 2,0 грн. за один автомобіль за добу зберігання; 1,0 грн. за один агрегат за добу зберігання.
Отже, п. 4.4. Договору передбачено зберігання на території позивача техніки та агрегатів, що зараховані в резерв ГЛАВТУ, і в Договорі не вказано, що ця техніка повинна бути пов'язана з календарним планом робіт.
Як свідчать матеріали справи, позивач неодноразово звертався до Міністерства оборони України з питаннями погашення заборгованості за зберігання автомобільної техніки та іншого майна МО України. Також надавалися акти звірки розрахунків, обґрунтовані калькуляції вартості зберігання. Однак, дані звернення залишені відповідачем без відповіді, борг не сплачено.
Крім того, матеріалами справи підтверджується, що представниками Центрального автомобільного управління озброєння Головного управління логістики Командування сил підтримки Збройних Сил України (в/ч А 0119) регулярно проводилась інвентаризація військового майна, яке знаходиться на зберіганні на ДП “Рівненський автомобільний ремонтний завод”. В актах вказаних перевірок відповідачем не заперечується факт зберігання техніки на території позивача.
Статтею 626 ЦК України визначено поняття договору, яким є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
За приписами статті 629 ЦК України договір є обов'язковим до виконання сторонами, а отже умови договору, укладеного між сторонами є юридично обов'язковими.
Відповідно до ст.193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Зазначене також кореспондується зі ст.ст.525, 526 ЦК України, відповідно до яких зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог -відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до частини 2 ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
У відповідності до ст.610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ст. 612 ЦК України).
Як встановлено вище, договір містить ознаки договору відповідального зберігання.
За договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності (ч. 1 ст. 936 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ч.1 та ч. 2 ст. 938 Цивільного кодексу України зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання. Якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення.
Згідно з ст. 947 Цивільного кодексу України витрати зберігача на зберігання речі можуть бути включені до плати за зберігання. Витрати, які сторони не могли передбачити при укладенні договору зберігання (надзвичайні витрати), відшкодовуються понад плату, яка належить зберігачеві. При безоплатному зберіганні поклажодавець зобов'язаний відшкодувати зберігачеві здійснені ним витрати на зберігання речі, якщо інше не встановлено договором або законом.
Таким чином, судова колегія вважає доведеним той факт, що відповідач зобов'язаний оплатити позивачу послуги по зберіганню своєї техніки.
Згідно з актом перевірки результатів інвентаризації військового майна (надлишкового та ремонтного фонду), що знаходиться на ДП “Рівненський автомобільний ремонтний завод” від 27.05.2007 року, комісією у складі представників Центрального автомобільного управління озброєння Головного управління логістики Командування сил підтримки Збройних Сил України було зроблено висновок, що подальше зберігання військової автомобільної техніки за рахунок Міністерства оборони України на підприємстві позивача є економічно недоцільним.
У зв'язку з чим, було запропоновано передати певну кількість військової техніки до статутного фонду відповідача. Однак, з пояснень представників сторін та з матеріалів справи вбачається, що Міністерством оборони України вказані заходи не були здійсненні. Представник позивача пояснив, що перевірки наявності вказаної техніки на ДП “Рівненський автомобільний ремонтний завод” продовжуються до цього часу.
Матеріалами справи підтверджується, що 48 найменувань автомобільної техніки та агрегатів, які згідно календарного плану робіт, що є додатком до Договору, були передані для проведення капітального ремонту на ДП “Рівненський автомобільний ремонтний завод”(в/ч А 0834) - техніка та агрегати були відремонтовані виконавцем, а замовником оплачено виконані роботи. Частину вартості ремонтних робіт в сумі оплачено грошовими коштами, а в рахунок погашення іншої частини боргу виконавцю було передано автомобільну техніку.
Позивач здійснив детальний розрахунок суми боргу за зберігання техніки та агрегатів Міністерства оборони України на державному підприємстві “Рівненський автомобільний ремонтний завод” за 20.11.2005-01.03.2010 роки, з якого вбачається що заборгованість відповідача за зберігання військової техніки позивачем становить 32 302 479,06 грн.
Позивач у своїх розрахунках врахував і техніку, яка надійшла на завод до моменту укладення державного контракту з оборонного замовлення № 158/5/82/3, тобто до 28.02.2001 року та просить стягнути з відповідача заборгованість і за її зберігання.
Однак, такі позовні вимоги не підлягають задоволенню в межах даної справи, оскільки предметом розгляду даної справи є стягнення заборгованості по зберіганню техніки за державним контрактом з оборонного замовлення № 158/5/82/3 від 28.02.2001 року, інші договірні чи не договірні відносини не є предметом розгляду даної справи.
Таким чином, твердження позивача в своїй заяві про зміну позовних вимог про те, що відповідач зобов'язаний сплатити суму в розмірі 256 317,53 грн. за виконані роботи з ремонту автомобільної техніки та суму в розмірі 2 347 873,05 грн. за виконані роботи з розбракування автомобільної техніки не відповідають фактичним обставинам справи. Доказів проведення додаткових робіт, за виконання яких відповідач мав би сплатити зазначені суми, позивачем не надано. За таких обставин, позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають.
Також судова колегія зазначає, що позивач за одну добу зберігання техніки нараховує суму в розмірі 5,14 грн., а не 2,00 грн. як передбачено Договором та за зберігання агрегатів 2,57 грн., а не 1,00 грн. як передбачено Договором.
Відповідачем було заявлено клопотання про застосування строку позовної давності до вимог позивача.
Частиною 1 статті 256 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Статтею 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Згідно зі ст. 263 ЦК України перебіг позовної давності зупиняється: 1) якщо пред'явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила); 2) у разі відстрочення виконання зобов'язання (мораторій) на підставах, встановлених законом; 3) у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини; 4) якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону військових формуваннях, що переведені на воєнний стан.
У разі виникнення обставин, встановлених частиною першою цієї статті, перебіг позовної давності зупиняється на весь час існування цих обставин. Від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, перебіг позовної давності продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення.
Відповідно до пунктів 2-4 ст. 267 ЦК України заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Таким чином, відповідно до норм ЦК України порушене право позивача підлягало захисту судом у разі звернення позивача за захистом протягом встановленого законом загального 3-річного строку позовної давності з моменту, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Отже, відповідно до вищевикладеного, позовні вимоги про стягнення заборгованості з відповідача за зберігання його техніки підлягають задоволенню лише за період з 01.03.2007 року по 01.03.2010 року (1096 днів) у розмірі 10 206 870,00 грн. (за розрахунком суду першої інстанції).
У задоволенні позовних вимог в частині стягнення заборгованості з відповідача за зберігання його техніки за період до 01.03.2008 року у розмірі 22 095 609,06 грн. слід відмовити, у зв'язку із застосуванням судом позовної давності.
Факт наявності боргу у відповідача перед позивачем в сумі 10 206 870,00 грн. є доведеним, документально підтвердженим і відповідачем належним чином не спростований, а відтак, суд задовольняє позовні вимоги позивача в частині стягнення з відповідача 10 206 870,00 грн.
В частині 1 ст. 33 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Частиною 2 ст. 34 ГПК України передбачено, що обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Доводами апеляційної скарги не спростовано зазначені вище обставини та висновки місцевого господарського суду.
Стосовно доводів апелянта про те, що позивачем було змінено одночасно підставу та предмет позову, судова колегія вважає їх безпідставними, з огляду на те, що судом першої інстанції було відмовлено позивачеві у задоволенні заяви в частині зміни підстави позову, та в подальшому задоволено позовні вимоги частково на підставі невиконання п.4.4 Державного контракту з оборонного замовлення №158/5/82/3.
За таких обставин, судова колегія вважає, що судом першої інстанції всебічно з'ясовані всі обставини справи та надано їм належну правову оцінку, рішення місцевого господарського суду, яким задоволено позовні вимоги частково, відповідає чинному законодавству та матеріалам справи; колегія не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування чи зміни оскаржуваного рішення.
Відповідно до положень ст.49 ГПК України судові витрати за подання позову та апеляційної скарги слід покласти на відповідача пропорційно задоволеним позовним вимогам.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 99, 103, 105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу Міністерства оборони України на рішення Господарського суду м. Києва від 23.07.2010 року залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду м. Києва від 23.07.2010 року у справі № 44/390-50/49 - без змін.
3. Матеріали справи № 44/390-50/49 повернути до Господарського суду м. Києва.
Постанова може бути оскаржена протягом двадцяти днів до Вищого господарського суду України.
Головуючий суддя
Судді
14.10.10 (відправлено)