01025, м.Київ, пров. Рильський, 8 т. (044) 278-46-14
13.10.2010 № 16/151
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Коротун О.М.
суддів: Поляк О.І.
при секретарі:
За участю представників:
від позивача -Калінчук В.В.- пред. за дов. № 044/24-17 від 12.01.2010 р.;
від відповідача -Рудницький С.С.- пред. за дов. № 36 від 17.09.2010 р.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариство з обмеженою відповідальністю "Україна житло-сервіс"
на рішення Господарського суду м.Києва від 21.07.2010
у справі № 16/151 ( .....)
за позовом Комунальне підприємство з утримання та експлуатації житлового фонду спеціального призначення "Спецжитлофонд"
до Товариство з обмеженою відповідальністю "Україна житло-сервіс"
третя особа позивача
третя особа відповідача
про стягнення матеріальних збитків та неустойки 13433,28 грн.
Суть рішення і апеляційної скарги:
У березні 2010 року Комунальне підприємство з утримання та експлуатації житлового фонду спеціального призначення "Спецжитлофонд" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовною заявою про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Україна житло-сервіс" матеріальних збитків та неустойки в розмірі 13 433,28 грн. за користування житловим приміщенням поза строком дії договору.
До прийняття рішення у справі позивач подав заяви про збільшення позовних вимог та про часткову зміну підстави та предмету позову. Відповідно до останньої заяви позивач просив стягнути з відповідача плату за фактичне користування житловим приміщенням в сумі 3283,15 грн. та неустойку в сумі 8810,36 грн.
Рішенням господарського суду міста Києва від 21.07.2010 року у справі № 16/151 позов задоволено частково, стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Україна житло-сервіс" на користь Комунального підприємства з утримання та експлуатації житлового фонду спеціального призначення "Спецжитлофонд" грошові кошти у розмірі - 3283,15 грн., неустойку в розмірі - 4 405,18 грн., витрати по сплаті державного мита у сумі 120,94 грн. та 236,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
Не погоджуючись з рішенням суду від 21.07.2010 р., відповідач звернувся з апеляційною скаргою до Київського апеляційного господарського суду, в якій просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити частково в частині суми неустойки в розмірі 673,20 грн.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 17.09.2010 р. апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Україна житло-сервіс" було прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні на 06.10.2010 р.
В судовому засіданні у відповідності до частини 3 статті 77 Господарського процесуального кодексу України оголошувалась перерва до 13.10.2010 р., про що сторони були повідомлені належним чином.
Представник відповідача в судовому засіданні апеляційної інстанції 13.10.2010 р. апеляційну скаргу підтримав в повному обсязі.
Представник позивача в судовому засіданні 13.10.2010 р. проти доводів апеляційної скарги заперечував, у відзиві на апеляційну скаргу просив суд відмовити в задоволенні апеляційної скарги та залишити без змін оскаржуване рішення місцевого господарського суду від 21.07.2010 р. № 16/151 як таке, що прийняте з повним та всебічним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до частини 2 статті 101 Господарського процесуального кодексу України апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.
Розглянувши апеляційну скаргу, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, Київський апеляційний господарський суд,-
Як вбачається з матеріалів справи та правильно встановлено судом першої інстанції, рішенням Київської міської Ради від 01.03.2001р № 217/1194 "Про створення комунального підприємства з утримання та експлуатації житлового фонду спеціального призначення "Спецжитлофонд" шляхом реорганізації Дирекції по утриманню та експлуатації житлових будинків маневреного фонду КП "Київжитлоспецексплуатація" було створено комунальне підприємство з утримання та експлуатації житлового фонду спеціального призначення "Спецжитлофонд".
Відповідно до розпорядження Київської міської державної адміністрації від 12.11.2001р. № 2419 "Про будинки комунального підприємства з утримання та експлуатації житлового фонду спеціального призначення "Спецжитлофонд" будинок № 10 по вул. Борщагівській закріплено за комунальним підприємством з утримання та експлуатації житлового фонду спеціального призначення "Спецжитлофонд" на праві повного господарського відання, як будинок маневреного фонду.
Правовідносини між сторонами виникли на підставі договору оренди житлового приміщення від 07.10.2005р. № 3878 (надалі - договір), відповідно до умов якого, позивач, як орендодавець, надав, а відповідач, як орендар, прийняв в орендне користування на строк з 07.10.2005 р. до 01.04.2006 р. житлове приміщення (квартира № 204 у будинку № 10 на вул. Борщагівській з характеристикою : житлова площа - 24,5 кв.м, загальна площа - 42,5 кв.м.).
Факт передачі в оренду нежитлового приміщення підтверджується актом прийому - передачі житлового приміщення від 07.10.2005 року (додаток № 1 до договору).
Колегією суддів встановлено, що причиною виникнення спору в даній справі стало питання щодо наявності правових підстав для стягнення з відповідача заборгованості з орендної плати в розмірі 3283,15 грн. за фактичне користування житловим приміщення за період з 11.03.2008 р. по 31.10.2009 р., а також суму неустойки в розмірі подвійної плати за користування річчю за період з 11.03.2008 р. по 31.10.2009 р. в сумі 8810,36 грн.
Зазначені позовні вимоги викладені позивачем в заяві про часткову зміну підстави та предмету позову від 07.06.2010 р., яка правомірно прийнята судом першої інстанції, а доводи заявника апеляційної скарги з цього приводу є безпідставними.
Зокрема, відповідно до частини четверної статті 22 ГПК України (в редакції, яка діяла на момент розгляду справи в суді першої інстанції), позивач вправі до прийняття рішення у справі змінити підставу або предмет позову. Тобто, зміна позивачем підстав і предмету позову може мати місце лише альтернативно, тому одночасна їх зміна неможлива.
Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення. Предмет позову повинен мати правовий характер і випливати з певних матеріально-правових відносин.
Підставою позову є обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги і докази, що стверджують позов, зокрема факти матеріально-правового характеру, що визначаються нормами матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини, їх виникнення, зміну, припинення.
Предмет і підстава позову сприяють з'ясуванню наявності і характеру спірних правовідносин між сторонами, застосуванню необхідного способу захисту права, визначенню кола доказів, необхідних для підтвердження наявності конкретного цивільного права і обов'язку. Захист немайнового чи майнового права або законного інтересу відбувається шляхом прийняття судом рішення про примусове виконання відповідачем певних дій або зобов'язання утриматись від вчинення певних дій.
Зміна предмету позову означає зміну матеріально-правової вимоги до позивача, а зміна підстави позову означає зміну обставин, якими позивач обґрунтовує свою вимогу до відповідача (аналогічна правова позиція викладена у підпункту 3.7 пункту 3 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 18.09.1997 N 02-5/289 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України", з подальшими змінами і доповненнями).
Колегія суддів, оцінивши зміст первісних предмету та підстав позову - стягнення матеріальних збитків та неустойки з підстав неправомірного користування майном після закінчення строку дії договору, а також зміст предмету та підстав позову, які викладені в заяві від 07.06.2010 р. - стягнення оплати за фактичне користування майном та неустойки з підстав неправомірного користування майном після закінчення строку дії договору, встановила, що фактично позивач змінив лише предмету позову, а підстави позову позивачем не змінювались. Зазначені обставини свідчать про те, що місцевий господарський суд не допустив порушення норм процесуального права, прийнявши до розгляду вказану заяву від 07.06.2010 р. та розглянув спір по суті.
Відповідно до ч. 2 ст.11 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) підставами виникнення цивільних прав і обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини. Однією з підстав виникнення господарського зобов'язання згідно ст. 174 Господарського кодексу України (надалі - ГК України), є господарський договір.
Відповідно до ст.ст. 525, 526, 530, 629 ЦК України договір є підставою для виникнення зобов'язання, які повинні виконуватись належним чином і в установлений законом строк, відповідно до умов договору; одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Даний договір за своєю правовою природою відноситься до договорів найму, різновидом якого є оренда. До відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.
Згідно ст. 759 ЦК України, яка кореспондується зі ст. 283 ГК України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
За приписами п. 1 ст. 763 ЦК України договір найму укладається на строк, встановлений договором. Пунктом 2 ст. 291 ГК України передбачено, що договір оренди припиняється у разі закінчення строку, на який його було укладено.
Спірне приміщення є комунальним майном, а тому спірні правовідносини регулює Закон України "Про оренду державного та комунального майна".
Частиною 2 ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" передбачено, що у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той же самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
Вищевказана стаття також кореспондується зі ст. 764 ЦК України, в якій зазначено, що у разі, якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку дії договору найму, то за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.
За змістом вищезазначених правових норм, після закінчення строку договору оренди він може бути продовжений на той самий строк, за умови, якщо проти цього не заперечує орендодавець. При цьому, такі заперечення мають бути висловлені ним протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору. Відтак, якщо на дату закінчення строку договору оренди і протягом місяця після закінчення цього строку мали місце заперечення орендодавця щодо поновлення договору на новий строк, то такий договір припиняється.
Договір сторонами укладений на строк з 07.10.2005 р. до 01.04.2006 р., однак, як вірно встановив суд першої інстанції, з огляду на те, що після закінчення строку дії договору відповідач продовжував користуватися житловим приміщенням, у відповідності до п. 2. ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", ст. 284 Господарського кодексу України, ст. 764 Цивільного кодексу України термін дії договору пролонгувався на умовах, визначених договором, а саме з 02.04.2006р. до 25.09.2006р., з 26.09.2006 р. до 21.03.2007 р., з 22.03.2007 р. до 14.09.2007р.,з 15.09.2007р. до 10.03.2008 р.
З огляду на вказані обставини, посилання заявника апеляційної скарги на те, що договір оренди припинив свою дію 01.04.2006 р. та не є продовженим, колегією суддів визнаються безпідставними та такими, що не ґрунтуються на нормах чинного законодавства. Крім того, колегією суддів встановлено, що факт продовження договору оренди на тих самих умовах на той самий строк у відповідності до п. 2. ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" встановлений рішенням Господарського суду міста Києва від 11.10.2007 р. № 3/404 за позовом Комунального підприємства з утримання та експлуатації житлового фонду спеціального призначення "Спецжитлофонд" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Україна житло-сервіс" про стягнення основного боргу в сумі 4668,97 грн. за договором оренди. Зазначені обставини у відповідності до статті 35 ГПК України мають преюдиціальне значення при вирішенні спору у даній справі.
Разом з тим, судом першої інстанції правильно встановлені обставини, які свідчать про закінчення строку спірного договору оренди 10.03.2008 р.
10.03.2008р. позивачем на адресу відповідача було направлено заяву № 044/24-2541 про припинення договору оренди, в якій він повідомив відповідача про припинення договору оренди, у зв'язку із закінченням строку цього договору та повернення орендованого майна. Відповідач заяву позивача отримав 13.03.2010р., що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення, проте орендоване майно не повернув та продовжував ним користуватись.
В силу п. 3 ст. 18 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" орендар зобов'язаний вносити орендну плату своєчасно і у повному обсязі.
Відповідно п.п. 1, 3 ст. 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" орендар за користування об'єктом оренди вносить орендну плату незалежно від наслідків господарської діяльності. Строки внесення орендної плати визначаються в договорі.
Місцевим господарським судом встановлено, а матеріалами справи підтверджується, що в договорі сторонами було погоджено зобов'язання відповідача здійснювати орендні платежі до моменту повернення об'єкту оренди орендодавцю за актом приймання-передачі за фактичне користування об'єктом оренди. Зокрема, відповідно до п. 2.8. договору орендні платежі сплачуються орендарем по день фактичної передачі приміщення орендодавцю за актом прийому-передачі.
За умовою п. 5.3 договору у разі закінчення строку договору орендар зобов'язаний за актом приймання - передачі повернути об'єкт оренди орендодавцю.
В матеріалах справи відсутні належні докази, зокрема, акт прийому-передачі орендованого майна, тощо, які б підтверджували факт повернення майна відповідачем позивачу.
З огляду на викладени, враховуючи, що сторони домовились про обов'язок відповідача сплачувати на користь позивача орендну плату до фактичного повернення об'єкту оренди, яке буде оформлене шляхом підписання сторонами акта приймання-передачі, тобто і після припинення договору, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що оплата в розмірі 3283,15 грн. за фактичне користування приміщенням після припинення договору за період 11.03.2008 р. по 31.10.2009 р. підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.
Частиною 2 ст. 785 ЦК України встановлено, що якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.
Пунктом 3.2.5 договору також передбачено, що у разі не звільнення житлового приміщення, яке надано в оренду, після закінчення обумовленого цим договором терміну його дії, орендодавець має права вимагати від орендаря неустойки у розмірі подвійної місячної орендної плати за користування житловим приміщенням за кожний місяць прострочення.
Звертаючись до суду з позовними вимогами про стягнення неустойки, позивач обґрунтовував їх тим, оскільки відповідач не повернув орендоване майно в строк, передбачений договором, тобто після закінчення терміну його дії, з нього підлягає стягненню неустойка за період з 11.03.2008 р. по 31.10.2009 р. в сумі 8810,36 грн.
Колегією суддів встановлено, що сукупності встановлених по справі обставин місцевий господарський суд дав належну оцінку і правомірно зазначив про те, що, оскільки відповідачем не виконано умов договору щодо своєчасного повернення майна, а акт приймання-передачі майна сторонами не підписаний, то позивачем обґрунтовано нарахована йому неустойка за період з 11.03.2008 року по 31.10.2009 року.
При цьому, доводи заявника апеляційної скарги про те, що неустойка має бути нарахована лише за 6 місяців колегією суддів відхиляються з огляду на наступне.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що неустойка, передбачена вказаною ч. 2 ст. 785 ЦК України, є самостійною майновою відповідальністю в сфері орендних правовідносин, право на яку виникає у орендодавця у разі несвоєчасного повернення орендованого майна орендарем та підлягає стягненню за весь час прострочення обов'язку щодо повернення речі, що виключає можливість застосування шестимісячного періоду нарахування, який встановлений ч. 6 ст. 232 ГК України, оскільки за змістом даної норми нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано. Проте в даному випадку, як встановлено судом апеляційної інстанції і договором (п. 3.2.5), і законом (ч. ч. 2 ст. 785 ЦК України) встановлений інший період нарахування неустойки - за весь час прострочення обов'язку щодо повернення речі.
В той же час відповідно до вимог ст. 233 ГК України у разі, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.
Згідно з частиною третьою ст. 551 ЦК України також встановлено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання (пункт 3 статті 83 ГПК України), господарський суд повинен об'єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеню виконання зобов'язання, причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов'язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної сторони (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов'язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідків) тощо.
Правовий аналіз названих статей свідчить, що вони не є імперативними та застосовуються за визначених умов на розсуд суду.
Якщо порушення зобов'язання учасника господарських відносин не потягло за собою значні збитки для іншого господарюючого суб'єкта, то суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.
З огляду на зазначені вимоги ст. 233 ГК України та ст. 551 ЦК України місцевий господарський суд правильно зменшив розмір неустойки, стягнувши лише 4405,18 грн.
Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
При цьому, судом апеляційної інстанції прийнято до уваги майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні, а також те, що відповідач фактично дане жиле приміщення не займає, а в ньому проживають особи, які відселені з жилого будинку після пожежі у жилому будинку на вул. Червоноткацькій, 16 у Дніпровському районі. Докази відселення із житлового приміщення маневреного фонду тимчасово поселених мешканців на постійне місце проживання згідно з реєстрацією або правом власності в матеріалах справи відсутні. Саме ці обставини є винятковими та враховуються при вирішенні спору та перегляду рішення в апеляційному порядку.
За таких обставин доводи апелянта не приймаються судом апеляційної інстанції, а інших доказів та підстав для скасування рішення суду першої інстанції він апеляційному суду не навів. При цьому, колегією суддів враховано, що навіть під час розгляду в суді апеляційної інстанції апелянт не надав будь-які докази по суті спору, які б спростовували позовні вимоги.
З урахуванням вищезазначеного, колегія суддів вважає, що вирішуючи спір по суті заявлених вимог, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив обставини справи, дав їм належну правову оцінку, дійшов правильних висновків щодо прав та обов'язків сторін, які ґрунтуються на належних та допустимих доказах, й ухвалив рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому у суду апеляційної інстанції відсутні підстави для його скасування чи зміни та задоволення апеляційної скарги.
Судові витрати за розгляд апеляційної скарги у зв'язку з відмовою в її задоволенні на підставі статті 49 Господарського процесуального кодексу України покладаються на заявника апеляційної скарги.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 49, 99, 101, 102, п. 1 ч. 1 ст. 103, ч. 2 ст. 104, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Україна житло-сервіс" залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 21.07.2010 року у справі № 16/151 - без змін.
Матеріали справи № 16/151 повернути Господарському суду міста Києва.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.
Головуючий суддя
Судді Поляк О.І.
19.10.10 (відправлено)