Апеляційне провадження Доповідач- Ратнікова В.М.
№ 22-ц/824/17471/2024
м. Київ Справа № 752/23312/23
25 листопада 2024 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Ратнікової В.М.
суддів - Левенця Б.Б.
- Рейнарт І.М.
при секретарі - Уляницькій М.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 адвоката Кононенко Олени Володимирівни на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 10 липня 2024 року, ухвалене під головуванням судді Кордюкової Ж.І., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Київської міської ради, Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, третя особа Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про зобов'язання прийняти рішення про надання дозволу на укладення договору найму житла та укласти договір найму житлового приміщення,-
У листопаді 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Київської міської ради, Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, третя особа Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про зобов'язання прийняти рішення про надання дозволу на укладення договору найму житла та укласти договір найму житлового приміщення.
Позовні вимоги обгрунтовував тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 громадянину ОСОБА_5 у Московською районною державною адміністрацію видано ордер на жиле приміщення, згідно якого ОСОБА_5 одноособово набув право на заселення в квартиру АДРЕСА_1 .Наймач ОСОБА_5 був зареєстрований у зазначеній квартирі з 23 листопада 2000 року.
16 червня 2006 року ОСОБА_5 надав згоду на постійне проживання та реєстрацію у зазначеній квартирі позивачу ОСОБА_1 та членам його сім'ї, які 29 червня 2006 року зареєструвались в квартирі та проживали в ній з наймачем і проживають у зазначеній квартирі і по теперешній час.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 помер.
Обставини про те, що з червня 2006 року за згодою наймача ОСОБА_5 а він, ОСОБА_1 , а такожОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 постійно зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 , де проживали разом з наймачем та вели з ним спільне господарство, проживають і на даний час, утримують житло, іншого житла не мають, позивач і члени його сім'ї набули право користування спірним житлом, встановлені судовим рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 13 березня 2023 року у справі №752/2545/22, яке набрало законної сили 28 квітня 2023 року.
Позивач зазначав, що на звернення ОСОБА_2 щодо зміни договору найму на вказану квартиру Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва» листом від 22 листопада 2021 року повідомило, що для вирішення порушеного питання слід звернутись до Житлово-експлуатаційної дільниці № 109 КП«Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва» та подати відповідний перелік документів.
03 липня 2023 року він звернувся до Житлово-експлуатаційної дільниці № 109 КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва» із заявою щодо зміни договору найму квартири у зв'язку зі смертю основного квартиронаймача ОСОБА_5 та просив переоформити на його ім'я договір найму, однак, Житлово-експлуатаційної дільниці № 109 КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва»листом від 25 липня 2023 року повідомила його про відсутність законних підстав для укладення з ним договору найму.
Також, листом від 27 вересня 2023 року КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва»повідомила його про відсутність законних підстав для укладення з ним договору найму і рекомендувало з даного питання подати заяву до Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).
Виходячи з того, що розпорядженням Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 31 січня 2011 року № 121 «Про реалізацію районними в місті Києві державними адміністраціями окремих повноважень», районним адміністраціям м.Києва були передані , в тому числі і повноваження щодо укладання договорів найму, він звернувся із заявою від 19 вересня 2023 року до Голосіївської районної в місті Києві державної адміністраціїпро зміну договору найму квартири АДРЕСА_1 .
У відповідь Голосіївська районна в місті Києві державнаадміністрація листом від 03 жовтня 2023 року повідомила його про те, що він не є членами сім'ї наймача та не визнаний (і) судом членами його родини, тому законних підстав для зміни договору найму на квартиру немає.
Посилаючись на те, що Голосіївська районна в місті Києві державнаадміністрація, у порушення статті 129-1 Конституції України, проігнорувала рішення суду у справі №752/2545/22, яке набрало законної сили, яким встановлено, що він, ОСОБА_1 , а також ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 набули право користування житловим приміщенням в квартирі АДРЕСА_1 у силу закону та реєстрації в ньому, та неправомірно відмовила йому у зміні договору найму квартири у зв'язку зі смертю освного квартиронаймача, позивач ОСОБА_1 , з урахуванням заяви про зміну предмета позову, просив суд :
зобов'язати Київську міську раду прийняти рішення про надання Голосіївській районній в місті Києві державнійадміністрації дозволу на внесення змін до договору найму житлового приміщення - квартири АДРЕСА_1 у зв'язку зі смертю попереднього наймача;
зобов'язати Голосіївську районну в місті Києві державну адміністрацію внести зміни до договору найму житлового приміщення - квартири АДРЕСА_1 , укладеного з попереднім наймачем ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , змінивши померлого наймача на ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 ; стягнути на його користь солідарно з відповідачів судові витрати.
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 10 липня 2024 року позов ОСОБА_1 до Київської міської ради, Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, третя особа Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про зобов'язання прийняти рішення про надання дозволу на укладення договору найму житла та укласти договір найму житлового приміщення залишено без задоволення.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Кононенко Олена Володимирівна подала апеляційну скаргу, в якій за результатом апеляційного перегляду справи проситьскасувати рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 10 липня 2024 року та ухвалити нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити у повному обсязі.
В обґрунтування змісту вимог апеляційної скарги зазначає, що судом першої інстанції було неповно з'ясовано обставини справи, зроблені судом висновки не відповідають дійсним обставинам справи, мають місце порушення судом норм матеріального та процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного та небгрунтованого рішення суду.
Апеляційна скарга мотивована тим, що у відповідності до пункту а) ст. 30, ст.42 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» відповідач Київська міська раданаділений повноваженнями видавати розпорядження щодо надання згоди або дозволу відповідачу Голосіївській районній в місті Києві державнійадміністрації, якому делеговані повноваження щодо укладання договорів найму житла, внести зміни до укладеного з попереднім наймачем на підставі ордеру договору найму житлового приміщення квартири АДРЕСА_1 у зв'язку зі смертю попереднього наймача або прийняти рішення про відмову.
В свою чергу, Голосіївська районна в м. Києві державна адміністрація, як місцевий орган державної виконавчої влади, приймає відповідні розпорядження про зміну договорів найму.
Тому саме до Голосіївської РДА в м. Києві позивач звернувся з позовною вимогою про зобов'язання внести зміни до існуючого договору найму квартири в частині зміни наймача.
Натомість, суд першої інстанції помилково, керуючись виключно статтею 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», дійшов висновку про те, що Київська міська рада не повинна відповідати за вище зазначеними вимогами позивача.
Крім того, з урахуванням зміни предмета позову, позовні вимоги до Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м.Києва» про зобов'язання укласти договір найму квартири АДРЕСА_1 з позивачем, останнім не висувалися.
У випадку пред'явлення таких вимог до Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м.Києва», дійсно у відповідності до частини дев'ятої статті 265 ЦПК України у спорі, що виник при укладанні або зміні договору, позивач зобов'язаний був би додати проект договору.
Таким чином, до поданої позовної заяви, з урахуванням заяви про зміну предмета позову (в порядку ст.49 ЦПК України), позивач не повинен був додавати жодного проекту договору, що не враховано судом першої інстанції.
В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та його представник адвокат Кононенко Олена Володимирівна повністю підтримали доводи апеляційної скарги та просили її задовольнити.
Відповідачі Київська міська рада, Голосіївська районнав місті Києві державна адміністрація участь про день та час слуханння справи апеляційним судом повідослені у встановоеному порядку, участь своїх предствників в судовому засіданні не забезпечили, а тому колегія суддів вважає можливим розгляд справи у їх відсутності.
Представник третьої особи Комунального підприємства«Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва» Романенко Сергій Валерійович в судовому засіданні проти доводів апеляційної скарги заперечував, просив скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду- без змін.
Треті особи ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 в судове засідання не з'явились, про день та час слухання справи апеляційним судом повідомлені у встановленому порядку, а тому уд вважає можливим розгляд справи у їх відсутності.
Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., пояснення учасників справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, вивчивши наявні у справі докази, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що 27.12.1999 року Московська районна державна адміністрація м. Києва видала ОСОБА_5 у ордер № 9642 на заселення одноособово у житлове приміщення, а саме: квартиру АДРЕСА_1 .
29 червня 2006 року в спірній квартирі зареєструвались ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 .
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 помер.
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 13.03.2023 року у справі №752/2545/22, яке набрало законної сили 28.04.2023 року, встановлено, що з червня 2006 року за згодою наймача ОСОБА_5 а в квартирі АДРЕСА_1 постійно зареєстровані ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , де проживали разом з наймачем та вели з ним спільне господарство. Проживають і на даний час, утримують житло, іншого житла не мають.
Позивач неодноразово звертався до Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації з заявами про внесення змін у договір найму житлового приміщення - квартири АДРЕСА_1 , у зв'язку зі смертю наймача
22 листопада 2021 року Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва» листом повідомило, що для вирішення порушеного питання слід звернутись до Житлово-експлуатаційної дільниці № 109 КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва» та подати відповідний перелік документів.
25 липня 2023 року Житлово-експлуатаційна дільниця № 109 КП«Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва» листом повідомила позивача про відсутність законних підстав для укладення з ним договору найму квартири АДРЕСА_1 .
27 вересня 2023 року КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва» листом повідомила позивача про відсутність законних підстав щодо укладення з ним договору найму і рекомендувало з даного питання подати заяву до Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).
19 вересня 2023 року позивач звернувся до Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації з заявою про зміну договору найму квартири АДРЕСА_1 .
У відповідь на вказану заяву позивача Голосіївська районнав місті Києві державна адміністрація листом від 03 жовтня 2023 року повідомила його про те, що він не є членом сім'ї наймача та не визнаний (і) судом членом його родини, тому законних підстав для зміни договору найму на квартиру немає.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Київської міської ради, Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, третя особа Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про зобов'язання прийняти рішення про надання дозволу на укладення договору найму житла та укласти договір найму житлового приміщення, суд першої інстанції вказав, що позивач як член сім'ї наймача, набув право користування вказаним житловим приміщенням. Продовжуючи проживати в цьому приміщенні він має такі ж права і обов'язки, як і наймач, тому вправі вимагати визнання його наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача або ж укладення договору найму на його ім'я як члена сім'ї основного наймача у зв'язку з його смертю.
Проте, згідно з частиною дев'ятою статті 265 ЦПК України у спорі, що виник при укладанні або зміні договору, в резолютивній частині вказується рішення з кожної спірної умови договору, а у спорі про спонукання укласти договір - умови, на яких сторони зобов'язані укласти договір, з посиланням на поданий позивачем проект договору.
ОСОБА_1 при пред'явленні позовної вимоги про зобов'язання укласти договір найму житлового приміщення до позовної заяви не додав проект договору. Враховуючи наведене, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні і цієї вимоги.
З такими висновками суду першої інстанції суд апеляційної інстанції в повній мірі погодиись не може, з огляду на наступне.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 10 липня 2024 року не відповідає.
За змістом принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Згідно з пунктом 2 частини другої, частиною третьою статті 49 ЦПК України крім прав та обов'язків, визначених у статті 43 цього Кодексу позивач вправі до закінчення підготовчого засідання змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви.
У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше, ніж за п'ять днів до початку першого судового засідання у справі.
Предмет позову кореспондується із способами захисту права, які визначені, зокрема, у статті 16 ЦК України, а відтак, зміна предмета позову означає зміну вимоги, що може полягати в обранні позивачем іншого/інших, на відміну від первісно обраного/них способу/способів захисту порушеного права, в межах спірних правовідносин.
Необхідність у зміні предмету позову може виникати тоді, коли початкові вимоги позивача не будуть забезпечувати чи не в повній мірі забезпечать позивачу захист його порушених прав та інтересів.
Зміна предмету позову можлива, зокрема у такі способи: 1) заміна одних позовних вимог іншими; 2) доповнення позовних вимог новими; 3) вилучення деяких із позовних вимог; 4) пред'явлення цих вимог іншому відповідачу в межах спірних правовідносин.
Як вбачається з матеріалів справи, предметом спору у цій справі у первісній редакції позовної заяви були позовні вимоги про:
зобов'язанняКиївськоїміської радиприйняти рішення про надання дозволу на укладення договору найму житла (квартири АДРЕСА_1 ) з ОСОБА_1 ;
зобов'язанняГолосіївськоїрайонної в місті Києві державноїадміністрації укладсти з ОСОБА_1 договір найму житлового приміщення, а саме: квартири АДРЕСА_1 .
У подальшому, 06.02.2024 року позивач подав до суду першої інстанції заяву про зміну предмета позову, в якій просив:
зобов'язати Київську міську раду прийняти рішення про надання Голосіївській районній в місті Києві державнійадміністрації дозволу на внесення змін до договору найму житлового приміщення - квартири АДРЕСА_1 у зв'язку зі смертю попереднього наймача;
зобов'язати Голосіївську районну в місті Києві державну адміністрацію внести зміни до договору найму житлового приміщення - квартири АДРЕСА_1 , укладеного з попереднім наймачем ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , змінивши померлого наймача на ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 .
З викладеного вбачається, що позивач здійснив заміну одних позовних вимог іншими, тобто, змінив предмет позову. При цьому, подаючи заяву про зміну предмета позов,у позивач первісні основні підстави позову залишив незмінними.
При цьому, суд першої інстанції не дослідив належним чином заяву позивача про зміну предмету позову та, в порушення принципу диспозитивності, розглянув справу у первісній редакції позовної заяви ОСОБА_1 .
З урахуванням викладеного вище, колегія суддів вважає, що справу за позовом ОСОБА_1 необхідно розглядати в контексті заяви про зміну предмета позову від 06.02.2024.
Розглядаючи позовні вимоги ОСОБА_1 в контексті заяви про зміну предмета позову від 06.02.2024 року, колегія суддів виходить з наступного.
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Державний житловий фонд перебуває у віданні місцевих рад (житловий фонд місцевих Рад) та у віданні міністерств, державних комітетів і відомств (відомчий житловий фонд) (частина перша статті 5 ЖК України).
Жилі будинки і жилі приміщення призначаються для постійного або тимчасового проживання громадян, а також для використання у встановленому порядку як службових жилих приміщень і гуртожитків (стаття 6 ЖК України)
Згідно із частинами першою, четвертою статті 9 ЖК України громадяни мають право на одержання у безстрокове користування у встановленому порядку жилого приміщення в будинках державного чи громадського житлового фонду або в будинках житлово-будівельних кооперативів.
Відповідно до частин першої та другої статті 58 ЖК України на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення. Ордер може бути видано лише на вільне жиле приміщення.
Відповідно до статті 61 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім'я якого видано ордер. Типовий договір найму жилого приміщення, правила користування жилими приміщеннями, утримання жилого будинку і прибудинкової території затверджуються Радою Міністрів Української РСР.
Відповідно до частин першої та другої статті 64 ЖК України члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
У статті 65 ЖК України зазначено, що наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
Відповідно до статті 106 ЖК України повнолітній член сім'ї наймача вправі за згодою наймача та інших членів сім'ї, які проживають разом з ним, вимагати визнання його наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача. Таке ж право у разі смерті наймача або втрати ним права на жиле приміщення належить будь-якому членові сім'ї наймача.
У разі відмови наймодавця у визнанні члена сім'ї наймачем за договором найму спір може бути вирішено в судовому порядку.
Згідно із пунктом 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», судам роз'яснено що, вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім'ї наймача, чи приписані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням.
Отже, у осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов'язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім'ї наймача (частини перша та друга статті 64 ЖК України). Крім того, особи, які вселилися до наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо особи вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача та якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (стаття 65 ЖК України). Під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні та наявності згоди на це всіх членів сім'ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням, й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання.
У постановах Верховного Суду від 12 червня 2020 року в справі № 755/16392/17 (провадження № 61-310св19), від 15 квітня 2020 року в справі № 466/5057/17 (провадження № 61-42617св18) суд дотримується сталої позиції про те, що вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселились до наймача, суд повинен з'ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмові згода на це всіх членів сім'ї наймача, чи зареєстровані вони в даному житловому приміщенні, було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням. Наявність чи відсутність реєстрації сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилася туди як член сім'ї наймача приміщення, або ж для відмови їй у цьому. Відсутність письмової згоди членів сім'ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду.
Право користування жилим приміщенням нарівні з наймачем виникає у тих осіб, які вселилися в якості членів сім'ї наймача в установленому законом порядку (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 вересня 2021 року у справі № 200/17337/17 (провадження № 61-865сво21)).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц (провадження № 14-283цс18) вказано, що згідно з абзацом п'ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 обов'язковими умовами для визнання осіб членами сім'ї, крім спільного проживання, є ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім'ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім'ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов'язки.
Верховний Суд у постанові від 05 вересня 2024 року у справі № 495/10151/19 (провадження № 61-18197св23) вказав на те, що вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім'ї наймача, чи приписані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням. Наявність чи відсутність прописки сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім'ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.
З встановлених судом обставин справи вбачається, що відмова відповідачів в укладенні договору найму з позивачем полягає в тому, що відповідачі не визнають позивача членом сім'ї померлого наймача за договором наймужитлового приміщення - квартири АДРЕСА_1 .
Таким чином, оскільки стаття 106 ЖК України передбачає, що у разі відмови наймодавця у визнанні члена сім'ї наймачем за договором найму, спір може бути вирішено в судовому порядку, колегія суддів вважає, що належним та ефективним способом захисту прав та охоронюваних законом інтересів позивача є визнання його наймачем житлового приміщення замість померлого наймача, членом сім'ї якої, як вважає позивач, він був.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року в справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) зазначено, що із запровадженням з 15 грудня 2017 року змін до ЦПК України законодавцем принципово по новому визначено роль суду у позовному провадженні, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами у справі, та не може діяти на користь будь-якої із сторін, що не відповідатиме основним принципам цивільного судочинства.
Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача (див. пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21)).
У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2022 року в справі № 602/1455/20 (провадження № 61-475св22)).
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити (частина перша статті 264 ЦПК України).
При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог (частина друга статті 264 ЦПК України).
Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частинами першою-другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Як вбачається зі змісту позовних вимог ОСОБА_1 в редакції заяви про зміну предмета позову від 06.02.2024 року, останній просить суд зобовязати відповідачів вчинити дії на внесення змін до договору найму житлового приміщення - квартири АДРЕСА_1 , укладеного з попереднім наймачем ОСОБА_5 , змінивши померлого наймача на ОСОБА_1 .
Поряд з цим, позивачем не враховано, що відмова позивачів в укладенні з ним договору найму полягає в тому, що відповідачі не визнають позивача членом сім'ї померлого наймача за договором найму житлового приміщення - квартири АДРЕСА_1 .
Відтак, з урахуванням приписів статті 106 ЖК України право позивача підлягає захисту шляхом пред'явнення ним вимог про визнання його наймачем житлового приміщення замість померлого наймача, членом сім'ї якого він був.
Проте, позовні вимоги про визнання його наймачем житлового приміщення замість померлого наймача, членом сім'ї якої він бувОСОБА_1 не заявлялися, а в силу принципу диспозитивності, суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача та вирішувати питання, про вирішення яких його не просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин).
З огляду на характер спірних правовідносин колегія суддів вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 , в редакції заяви про зміну предмета позову від 06.02.2024 року, про зобовязання відповідачів вчинити дії на внесення змін до договору найму житлового приміщення - квартири АДРЕСА_1 , укладеного з попереднім наймачем ОСОБА_5 , змінивши померлого наймача на ОСОБА_1 , не підлягають задоволенню.
Доводи позивача про те, що віні члени його сім'ї набули право користування спірним житлом, що встановлено рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 13 березня 2023 року у справі №752/2545/22, яке набрало законної сили 28 квітня 2023 року, не впливають на висновки суду у спірних правовідносинах, з огляду на наступне.
У пунктах 60, 63 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Ющенко та інші проти України» (заяви №№ 73990/01, 7364/02, 15185/02 і 11117/05) констатовано: «… право на справедливий судовий розгляд, яке передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції та розтлумачене в контексті принципів верховенства права та юридичної визначеності, містить вимогу непіддання сумніву рішення суду, коли він остаточно вирішив питання (див. рішення у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania) [GC], № 28342/95, п. 61)»; за відсутності будь-яких ознак того, що в іншому судовому провадженні мали місце якісь вади, Суд вважає, що нове вирішення тих самих питань може звести нанівець завершене раніше провадження, а це несумісно з принципом юридичної визначеності.
Відповідно до частини другої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.
Згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Зі змісту рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 13 березня 2023 року у справі №752/2545/22вбачається, що позивачу та членам його сімї відмовлено в задоволенні позовних вимог до Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації про визнання права користування житловим приміщенням та зобов'язання вчинити певні дії.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд посилався на те, що позивачі набули право користування спірним житловим приміщенням у силу закону та реєстрації в ньому.
Поряд з цим, даним судовим рішенням не встановлено та не визнано позивача та членів його сімї наймачами кв. АДРЕСА_1 , а відтак, рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 13 березня 2023 року у справі №752/2545/22не має преюдиціного значення для розгляду даної справи.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин.
В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Таким чином, вирішуючи спір у справі, яка переглядається, суд першої інстанції дійшов в цілому правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 про надання дозволу на укладення договору найму житла та укласти договір найму житлового приміщення, проте помилився щодо підстав такої відмови.
Відповідно до статті 376 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
За наведених обставин, колегія суддів апеляційного суду вважає за необхідне апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 адвоката Кононенко Олени Володимирівни задовольнити частково, рішення суду першої інстанції змінити в частині обгрунтування мотивів вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до Київської міської ради, Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, третя особа Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про зобов'язання прийняти рішення про надання дозволу на укладення договору найму житла та укласти договір найму житлового приміщення, виклавши мотивувальну частину оскаржуваного судового рішення в редакції даної постанови.
Згідно вимог ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат
Оскільки судове рішення змінено тільки в частині мотивів прийняття оскаржуваного рішення, то розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись ст. 16 ЦК України, ст.ст. 5, 9, 58, 61, 64, 65, 106 ЖК України, ст.ст. 2, 12, 13, 43, 49, 81, 89, 263, 264, 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 адвоката Кононенко Олени Володимирівни задовольнити частково.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 10 липня 2024 року змінити, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 06 грудня 2024 року.
Головуючий Судді: