справа №363/2352/22 Головуючий у 1 інстанції: Рудюк О.Д.
провадження №22-ц/824/17035/2024 Головуючий суддя: Олійник В.І.
Іменем України
26 листопада 2024 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів:
Головуючого судді: Олійника В.І.,
суддів: Оніщука М.І., Сушко Л.П.,
при секретарі: Качалабі О.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 08 серпня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 третя особа: нотаріус Двадцять першої Київської державної нотаріальної контори Зубченко Лариса Степанівна про визнання недійсним договору дарування земельної ділянки, -
У серпні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до Вишгородського районного суду Київської області з даним позовом, в якому просила: визнати недійсним договір дарування земельної ділянки, яка розташована за адресою: Київська область, Вишгородський район, Нижчедубечанська сільська рада, СТ «Либідь», цільове призначення земельної - для колективного садівництва, кадастровий номер 3221885600:35:162:0101, зареєстрований в реєстрі за №3387 від 25.07.2020 року, який укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 та посвідчений нотаріусом Двадцять першої Київської державної нотаріальної контори Зубченко Ларисою Степанівною; скасувати державну реєстрацію земельної ділянки кадастровий номер 3221885600:35:162:0101 площею 0,0729 га, що розташована за адресою: Київська область, Вишгородський райони, Нижчедубечанська сільська рада, СТ «Либідь», яка проведена на підставі договору дарування земельної ділянки серії НОІ № 872012 від 25.07.2020 року, зареєстрованого в реєстрі за № 3387.
В обґрунтування позову вказує, що при укладенні вказаного вище договору дарування мала на меті укладення договору довічного утримання, оскільки є літньою людиною похилого віку, має ряд захворювань, та потребує допомоги.
Між сторонами договору фактично існувала домовленість, що позивач передасть у власність ОСОБА_4 належне її майно, а останній буде здійснювати догляд та утримувати позивача.
Просила враховувати, що договір дарування був укладений під впливом обтяжуючих обставин, викликаних її стану здоров'я та безпорадного стану, договір дарування не відповідає її внутрішній волі та життєвим обставинам, що склалися. Наміру дарувати земельну ділянку у неї не було.
За вказаних обставин, вважала, що оспорюваний договір підлягає визнанню судом недійсними на підставі ст.ст.203, 215, 229, 230 ЦК України.
Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 08 серпня 2024 року у задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 з підстав порушення судом норм матеріального і процесуального права ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового, яким позов задовольнити.
Скарга обґрунтована тим, що суд обмежив сторони в наданні доказів, а саме, у допиті свідків, оскільки задовольнив допит тільки двох свідків із заявлених десяти.
Про укладення і підписання договорів дарування з відповідачами та нотаріусом ніколи не домовлялась і ніколи не планувала укладати саме договір дарування.
Наголошує, що за змістом норм матеріального права при укладенні спірного договору волевиявлення позивача не було спрямоване на добровільне та безоплатне відчуження належного їй майна на користь обдарованого, тому вважає наявними підстави для задоволення її вимог.
Вона ( ОСОБА_1 ) уклала оспорюваний договір належного їй нерухомого майна, однак при цьому необхідно дослідити правову природу вказаного договору дарування. Звертаючись до суду з даним позовом, вона обґрунтовувала свої позовні вимоги саме помилкою, яка нею була допущена при укладенні спірного договору дарування земельної ділянки, оскільки розраховувала, шо укладає з ОСОБА_4 договір довічного утримання.
З огляду на викладене, апелянт зазначає, що позивач на час підписання спірного договору дарування була літньою особою і на той час вже 18 років, як була інвалідом 3-ої групи, на свою земельну ділянку на 72 році життя, будучи впевнена, що підписує договір за яким буде отримувати допомогу та довічне утримання з боку сина, уклала цей договір внаслідок помилки та не розуміння природи правочину, оскільки договір дарування не тільки не надав їй можливість отримувати довічне утримання а й позбавив права власності ще за її життя.
Проте, вказує, що суд першої інстанції зазначених доводів не перевірив і не надав оцінку наявним в матеріалах справи доказам та належним чином не перевірив наявність підстав для застосування статті 229 ЦК України.
Відповідно до статті 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.
Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом. Адже подарувавши свою земельну ділянку вона вже точно не змогла б її продати та отримати за неї кошти, на які б могла жити. Правочини, вчинені внаслідок помилки належать до категорії правочинів, в яких внутрішня воля співпадає з волевиявленням та дійсно спрямована на досягнення мети правочину, але формування такої волі відбулося під впливом обставин, які спотворили справжню волю особи.
Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним, як укладеного під впливом помилки, необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, розуміється помилка щодо, зокрема, природи правочину. прав та обов'язків сторін.
Позивачка була впевнена, що після підписання нею спірного договору вона залишається господинею і власницею цієї дачі до її смерті,
Крім того, вказує, що у постанові Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі №718/955/20 зазначено, що сам по собі факт ознайомлення сторін із текстом договору дарування при його посвідченні нотаріусом та роз'яснення нотаріусом суті договору не може бути підставою для відмови в задоволенні позову про визнання договору дарування недійсним у зв'язку з помилкою дарувальника щодо правової природи цього правочину.
На переконання позивачки, є всі докази того, що вона помилилась під час укладення спірного правочину щодо обставин, які мають суттєве значення, а також про відсутність у неї волевиявлення на безоплатну передачу майна у власність обдарованого. При цьому, передача спірної земельної ділянки синові - ОСОБА_4 за умови вчинення на користь дарувальника будь-якої дії майнового або немайнового характеру, всупереч вимогам ст.717 ЦК України, є підставою для визнання договору дарування недійсним на підставі ч.3 ст.203. ст.229 ЦК України.
ОСОБА_5 , яка діє в інтересах ОСОБА_2 , подала до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить в її задоволенні відмовити, а оскаржуване рішення залишити без змін.
Вказує, що жодних домовленостей про допомогу та догляд за позивачем безпосередньо між сторонами ніколи не було. У них були теплі стосунки, які ніяким чином не змінилися після укладення спірного договору.
Зазначає, що позивачка фінансово забезпечена жінка, яка ніколи не потребувала майнової допомоги від дітей. З моменту укладення спірного договору вона не продала жодного із належних їй об'єктів нерухомості. Прийнявши спадщину спадкодавця, вона набула ще більше майна, на яке і розраховувати не могла раніше.
Судом першої інстанції було повно з'ясовано всі обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, та забезпечено їх належну перевірку доказами. Вважає рішення законним, обґрунтованим та вмотивованим.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав.
Відповідно до вимог ч.ч.1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що не встановлено ні помилки зі сторони дарувальника при укладанні договору дарування, ні відсутності волевиявлення позивача на укладення саме такого правочину, як договір дарування. Позивач розуміла природу правочину, права та обов'язки сторін.
Суд вказував, що своїми підписами на договорі дарування сторони підтвердили, що договір підписується ними добровільно, при здоровому розумі, зміст цього договору їм зрозумілий, вони однаково розуміють значення, умови правочину та його правові наслідки. Обставини, які примусили їх укласти цей договір на невигідних умовах, у них відсутні.
Жодних належних та допустимих доказів на підтвердження тих обставин, що договір дарування вчинено під впливом обману, позивачка не надала, як і не надала доказів примушування до укладення договорів дарування.
Ухвалене судом рішення зазначеним вимогам відповідає.
Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За ч.2 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч.1 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
За п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Судом встановлено та не заперечувалось сторонами у справі, що ОСОБА_1 належала земельна ділянка на підставі Державного Акту на право власності серії І КВ-102486, виданого Нижчедубечанською сільською радою 26.10.2001 року, який був виданий на підставі договору-купівлі продажу від 31.01.2001 року №325, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 633, площею 0,0729 га, яка розташована за адресою: Київська область, Вишгородський райони, Нижчедубечанська сільська рада, СТ «Либідь», цільове призначення земельної ділянки - для колективного садівництва. Кадастровий номер: 3221885600:35:162:0101.
17.12.2004 року державним нотаріусом Одинадцятої київської державної нотаріальної контори Авдієнком В.В. посвідчено заповіт ОСОБА_6 , яка зробила розпорядження щодо земельної ділянки, яка розташована за адресою: Київська область, Вишгородський райони, Нижчедубечанська сільська рада, СТ «Либідь», а також будь-які будівлі та споруди, які будуть знаходиться чи знаходяться на зазначеної земельної ділянці, заповіла ОСОБА_7 , який зареєстровано в реєстрі за № 10-1768, що підтверджується копією даного заповіту,
25.07.2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 укладено договір дарування земельної ділянки площею 0,0729 га, яка розташована за адресою: Київська область, Вишгородський райони, Нижчедубечанська сільська рада, СТ «Либідь», цільова призначення земельної ділянки - для колективного садівництва. Кадастровий номер: 3221885600:35:162:0101, який посвідченого нотаріусом Двадцять першої Київської державної нотаріальної контори Зубченко Ларисою Степанівною.
Відповідно до копії довідки серії КИЕ-1 №030857 на ім'я ОСОБА_1 , 1948 року народження, остання має третю групу інвалідності, загальне захворювання, безстроково. Дата огляду ІНФОРМАЦІЯ_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_4 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 .
Згідно зі статтею 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
За ч.1 ст.204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Згідно з ч.1 ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Відповідно до ч.1 ст.202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
За ст.203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом, та бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Статтею 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно зі ст.717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Як на підставу визнання оспорюваного договору дарування земельної ділянки від 25.07.2020 року недійсним позивач посилається на укладення договору шляхом обману - введення її в оману щодо природи укладення спірного правочину, оскільки вона мала на меті укласти інший договір, а саме - договір довічного утримання.
Відповідно до ч.1 ст.230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
До обставин, які мають істотне значення, частиною першою статті 229 ЦК України віднесено природу правочину, права та обов'язки сторін, такі властивості і якості речей, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.
За роз'ясненнями, наданими в п.20 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» №9 від 6 листопада 2009 року, правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Вчинення правочину під впливом обману зумовлене деформацією волі, на яку вплинула протиправна поведінка іншої особи, спрямована на формування наміру в іншої особи вчинити правочин, посилаючись на хибне уявлення про обставини, які мають істотне значення. Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до вчинення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за ст. 230 ЦК України.
Позивачем не надано суду жодних доказів на підтвердження наявності умислу в діях ОСОБА_4 на введення її в оману щодо природи укладеного договору. Твердження позивача як на факт обману зі сторони ОСОБА_4 на те, що текст договору вона не читала, підписав договір не розуміючи його змісту, довірившись стороні, суд вірно не прийняв до уваги.
Як вірно зазначив суд першої інстанції, підписання договору без попереднього ознайомлення з його змістом, про що стверджує позивач, свідчить лише про недбальство позивача, а не умисел ОСОБА_4 на введення її в оману.
Також, як на підставу позову про визнання договору дарування недійсним позивач покликається на те, що вона помилилася щодо правової природи спірного договору і вона не відповідає її внутрішній волі та є вкрай невигідним правочином для неї.
На підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним особа повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного та відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному.
Встановлено, що спірний договір дарування земельної ділянки укладений у письмовій формі та посвідчений державним нотаріусом.
В оспорюваному договорі дарування сторони цього договору, зокрема і позивач, своїми підписами підтвердили, що договір відповідає їх дійсним намірам і не носить характеру фіктивного та удаваного правочину, укладений у відповідності зі справжньою їх волею, без будь-якого застосування фізичного чи психічного тиску та на вигідних для них умовах і не є результатом впливу тяжких обставин, договір укладено ними без застосування обману чи приховування фактів, які мають істотне значення, сторони однаково розуміють значення, умови договору, його природу і правові наслідки, бажають настання саме тих правових наслідків, що створюються договором.
Доказів порушення державним нотаріусом Двадцять першої Київської державної нотаріальної контори Зубченко Л.С. вимог статті 44 Закону України «Про нотаріат» щодо встановлення дійсності намірів сторін укласти саме договір дарування земельної ділянки, а не інший договір, роз'яснення вимог законодавства щодо змісту і правових наслідків договору судом не отримано.
Виходячи з наведеного, якщо договір дарування посвідчено та зареєстровано у встановленому законом порядку, при цьому у момент складання договору дарувальник підтвердив, що правочин здійснено за доброю волею, то навіть незважаючи на поважний вік дарувальника, відповідний договір є дійсним.
Докази на підтвердження того, що на момент укладення спірного договору дарування стан здоров'я позивача погіршився до тієї міри, що вона потребувала сторонньої допомоги, відсутні.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 липня 2022 року у справі № 760/21633/15 (провадження № 61-4464св21) зазначено, що «обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Встановлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов'язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України. Подібні висновки викладені у поставах Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 753/10863/16-ц (провадження № 61-34575св18, від 20 січня 2021 року у справі № 522/24005/17 (провадження № 5213св20)».
Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, з яким погоджується і апеляційний суд, що безпідставними є посилання позивача на те, що спірний договір дарування укладений всупереч її волі шляхом обману, а також, що вона помилялася щодо природи правочину та прав і обов'язків сторін. Отже, суд не вбачав підстав для задоволення позову, оскільки не встановлено ні помилки зі сторони дарувальника при укладанні договору дарування, ні відсутності волевиявлення позивача на укладення саме такого правочину як договір дарування. Позивач розуміла природу правочину, права та обов'язки сторін.
Судом вірно встановлено, що своїми підписами на договорі дарування сторони підтвердили, що договір підписується ними добровільно, при здоровому розумі, зміст цього договору їм зрозумілий, вони однаково розуміють значення, умови правочину та його правові наслідки. Обставини, які примусили їх укласти цей договір на невигідних умовах у них відсутні.
Жодних належних та допустимих доказів на підтвердження тих обставин, що договір дарування вчинено під впливом обману, позивач не надав, як і не надав доказів примушування до укладення договорів дарування.
Крім того, з показів свідків ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 також не вбачається того, що спірний договір дарування вчинено під впливом обману.
Згідно зі ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Таким чином, доводи апеляційної скарги про порушення судом норм матеріального і процесуального права безпідставні, спростовуються матеріалами справи та висновками суду, викладеними в рішенні.
Інших доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції чи доводили б порушення ним норм цивільного або цивільно-процесуального законодавства, апеляційна скарга не містить.
Обґрунтовуючи судове рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п.2958, згідно з яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги та враховуючи, що обставини справи судом встановлені відповідно до наданих пояснень сторін та письмових доказів, що містяться в матеріалах справи, колегія суддів приходить до висновку, що рішення постановлене з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст.263, 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 08 серпня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 03 грудня 2024 року.
Головуючий:
Судді: