справа № 372/2467/23 Головуючий у 1 інстанції: Тиханський О.Б.
провадження №22-ц/824/16314/2024 Головуючий суддя: Олійник В.І.
Іменем України
26 листопада 2024 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів:
Головуючого судді: Олійника В.І.,
суддів: Музичко С.Г., Сушко Л.П.,
при секретарі: Качалабі О.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Тути Інни Вікторівни, яка діє в інтересах ОСОБА_1 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 липня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя та стягнення коштів, -
До суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_3 , в якому просив поділити спільно нажите майно та з врахуванням клопотанням від 14 лютого 2024 року про зміну предмету позову та позовною заявою в новій редакції, позивач просив суд поділити спільно нажите майно наступним чином:
Визнати за ним ( ОСОБА_1 ) право особистої приватної власності на:
- земельну ділянку площею 0,0998 га, кадастровий номер 3223155400:04:004:0199, адреса: АДРЕСА_1 ;
- земельну ділянку площею 0,1001 га, кадастровий номер 3223155400:04:004:0200, адреса: АДРЕСА_1 ;
- земельну ділянку площею 0,0998 га, кадастровий номер 3223155400:04:004:0206, адреса: АДРЕСА_2 ;
- недобудований житловий будинок (будівельні матеріали) площею 845 кв.м., що розміщено на трьох земельних ділянках та знаходяться за адресою: АДРЕСА_3 ;
- автомобіль марки Land Rover Range Rover 2009 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 ;
- 100% частки статутного капіталу ТОВ «СІС».
Визнати за ОСОБА_2 право особистої приватної власності на:
-трикімнатну квартиру загальною площею 79,90 кв.м., житловою площею 59,80 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 ;
-двокімнатну квартиру загальною площею 52,6 кв.м., житловою площею 33,6 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 . Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 компенсацію різницю вартості її частки в спільній сумісній вартості;
- автомобіль марки BMV 530 XI, державний номерний знак НОМЕР_2 .
- стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 компенсацію різницю вартості її частки в спільній сумісній власності у розмірі 924 701,13 грн.
- стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати, пов'язані з розглядом даної справи.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що сторони по справі перебували у зареєстрованому шлюбі від липня 1995 року.
ІНФОРМАЦІЯ_1 у шлюбі сторін народилась дитина - ОСОБА_4 . Спільна дитина проживає разом з відповідачкою та перебуває на її утриманні.
20.07.2022 року рішенням Печерського районного суду м. Києва шлюб між сторонами розірвано.
У період шлюбу сторонами було придбано трикімнатну квартиру загальною площею 79,90 кв.м., житловою площею 59,80 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 , двокімнатну квартиру загальною площею 52,6 кв.м., житловою площею 33,6 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 , недобудований житловий будинок (будівельні матеріали) площею 845 кв.м., що розміщено на трьох земельних ділянках, та знаходяться за адресою: АДРЕСА_3 , автомобіль марки Land Rover Range Rover 2009 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , титульним власником вказаного майна є відповідач. Також придбано нежитлове приміщення №28 у жилому будинку, літера «А», загальною площею 45,3 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_6 . Вказане майно перебуває у власності ТОВ «СІС». Учасниками ТОВ «СІС» є позивач та відповідач по 50 % частки.
Вказане майно не було придбано за особисті кошти будь-кого із подружжя, а також за кошти від продажу особистої приватної власності одного з подружжя. Все вищезазначене майно було придбано за спільні кошти подружжя.
Обґрунтовуючи відступлення від рівності часток у спільному майні, позивач зазначав, що запропонований варіант поділу спільної сумісної власності та обраний спосіб захисту є справедливим, як по відношенню до позивача так і по відношенню до відповідача, та не суперечить закріпленому в законі принципу рівності часток.
Відтак, у зв'язку з відмовою відповідачки у добровільному порядку вирішити питання визначення часток у спірному майні позивач вимушений був звернутись до суду з даним позовом.
Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 19 липня 2024 року у задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі адвоката Тути Інни Вікторівни, яка діє в інтересах ОСОБА_1 , з підстав порушення судом норм матеріального і процесуального права ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового, яким позов задовольнити.
Скарга обґрунтована тим, що судом першої інстанції проігноровано факт того, що сторони спільно набули дві квартири, три земельні ділянки, побудували житловий будинок (який не ввели в експлуатацію), а також придбали два автомобіля. Всі ці об'єкти вважаються неподільними речами, що надає можливість суду здійснити рівний, а найголовніше - ефективний поділ майна сторін.
Звертає увагу суду апеляційної інстанції на те, що варіант поділу майна шляхом визначення ідеальних часток кожного із подружжя в спільній сумісній власності, не покликаний до вирішення спору по суті. Таким чином, зважаючи на наявність у сторін двох квартир, трьох земельних ділянок, на яких знаходиться недобудований будинок, двох автомобілів, вважає очевидним, що у випадку визначення ідеальних часток подружжя у спірному майні, суд не тільки не вирішить спір по суті, а ще більше ускладнить його, тому що важко уявити як після рішення суду члени подружжя домовляться щодо користування та розпорядження майном, яке залишиться v спільній, вже частковій власності.
Зазначає, що судове рішення не має породжувати стан невизначеності у відносинах сторін і вимагати від них подальшого вчинення узгоджених дій для вичерпання конфлікту.
Вважає, що суд першої інстанції порушив ст.71 СК України, висновки щодо застосування якої викладенні у постановах Верховного суду від 17.01.2024 року, від 21.06.2023 року у справі №654/3751/18, від 09.08.2023 року у справі №175/1025/20, від 08.02.2022 року у справі №209/3085/20, адже формально вказав на відсутність технічної можливості реального поділу спільного нерухомого майна, повністю ігноруючи наявність у спільній сумісній власності сторін декількох неподільних об'єктів (в тому числі і рухомого майна), які можуть бути поділені між ними шляхом виділення у власність кожної зі сторін окремих об'єктів рухомого та нерухомого майна.
Крім того, наголошує, що житловий будинок не введено в експлуатацію, в спільній сумісній власності Сторін перебувають будівельні матеріали та конструктивні елементи будинку. В свою чергу, позивач просив суд визнати право власності на недобудований житловий будинок (будівельні матеріали), що повністю узгоджується з цивільним законодавством та практикою Верховного суду.
Факт будівництва будинку в період шлюбу та відповідно поширення на будівельні матеріали права спільної сумісної власності був визнаний відповідачем, шо підтверджується відзивом відповідача від 13.07.2023 року на позовну заяву.
Факт наявності недобудованого житлового будинку був підтверджений: довідкою інспектування від 13.04.2023 року; довідкою про надання інформаційно-консультаційних послуг ТОВ "Браво-Групп" від 06.04.2023 року; фотографіями.
Звертає увагу, що у разі неможливості поділу незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити компенсацію. Визнаючи при цьому право власності на матеріали чи обладнання, суд у своєму рішенні має зазначити (назвати) ці матеріали чи обладнання".
Також, Верховний суд в постанові від 21.07.2022 року у справі №569/5126/19 зазначив про те, що не будучи житловим будинком з юридичної точки зору, об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей, як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки, відтак є майном, яке за умов, передбачених законом, може належати особі на праві приватної власності.
Отже, вважає, що суд правові підстави для задоволення позовної вимоги Позивача про визнання за ним права власності на будівельні матеріали, що знаходяться на земельних ділянках АДРЕСА_3 , але в порушення ст. 190 ЦК України, ст. 60 СК України, суд безпідставно відмовив у її задоволенні.
Вказує на порушення судом першої інстанції права апелянта на судовий захист, яке передбачене ст.16 ЦК України, ст.ст.18, 69 СК України.
Крім того, зазначає, що закон встановлює презумпцію спільності інтересів подружжя і сім'ї, тобто будь-які правочини, спрямовані на отримання майна, зокрема, коштів, вчинені одним із подружжя під час шлюбу вважаються такими, шо вчинені в інтересах подружжя і сім'ї.
Позивач подав до суду докази, які підтверджують отримання грошових коштів в позику в період перебування сторін в шлюбі з метою проведення ремонтних робіт в будинку в смт. Козин.
Просить також звернути увагу суду, що відповідач не зверталася до суду з позовом про визнання договорів позики з ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 недійсними. Тобто, зобов'язання щодо повернення грошових коштів, які були витрачені на ремонт в недобудованому будинку в смт. Козин, купівлю меблів та техніки, є чинним, не оскаржується відповідачем, при цьому виконується виключно позивачем.
Тому вважає, що судом першої інстанції порушено ч.3 ст.61 СК України, ч.4 ст.65 СК України, висновки щодо застосування яких викладені в постанові Верховного суду від 13.03.2024 року у справі №713/2101/18, оскільки суд не врахував презумпцію спільності інтересів подружжя, поклав обов'язок доказування витрачання отриманих в позику грошових коштів на позивача, а подані ним докази не враховані при винесенні судового рішення з формальних підстав, а саме: відсутність оригіналів розписок.
ОСОБА_8 , яка діє в інтересах ОСОБА_2 , подала до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги в повному обсязі.
Вказує, що предметом спору по даній справі є поділ спільно нажитого майна. За час розгляду позовної заяви представником відповідача неодноразово було запропоновано мирне врегулювання спору, проте, позивачем не надано жодного розумного та справедливого бачення щодо поділу спільного майна.
Сторона відповідача погоджується з висновками суду щодо неможливості реального поділу спірного нерухомого майна між подружжям в тому вигляді, як заявлено позивачем.
Якщо річ неможливо розділити, вона присуджується одному з подружжя, а інший із подружжя має право на отримання від іншого грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частини. Проте, така компенсація може бути надана лише за згодою колишньої дружини чи чоловіка. Крім того, присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
Вказує, що відповідач у судовому засіданні заперечував щодо грошової компенсації, у зв?язку з чим суд відмовив у присудженні грошової компенсації одному із подружжя.
Суд першої інстанції погодився з доводами про те, що спірні земельні ділянки набуті під час шлюбу, а тому відносяться до об?єктів спільної сумісної власності подружжя.
Проте, будинок, який побудований на цих ділянках, не прийнятий до експлуатації, як зазначено в рішенні суду, відповідно до ч.2 ст.331 ЦК України, право власності на новостворене нерухоме майно і житлові будинки, будівлі, споруди тощо виникає з моменту завершення будівництва і створення майна. Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинком з юридичної точки зору, об?єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто, речей, як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов?язки. Відтак є майном, яке за умов, передбачених законом, може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними.
Відповідно до висновку ВС КЦС, справа №127/28862/21 від 09.03.2023 року «Самочинно збудоване нерухоме майно не є об?єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу (виділу). Питання щодо поділу об?єктів нерухомого майна може розглядатись лише після визнання права власності на них відповідно до закону».
Разом з тим, звертаючись з позовом про визнання права особистої приватної власності на недобудований житловий будинок, позивач не надав жодного документа (квитанції, банківського чеку тощо), яким би підтверджувалось придбання сторонами у період перебування в шлюбі за спільні кошти рухомого майна, яке позивач просив визнати спільною сумісною власністю, та за яке позивач просить стягнути кошти з відповідача.
При цьому, відповідачем не визнається факт наявності, обсяг і вартість спірного майна
Вказує, що позивачем до суду не надано жодних доказів, якими б підтверджувалось обсяг набутого спільного сумісного майна подружжя, час придбання рухомого майна (меблів, побутових приладів та інших речей), джерело їх придбання та набуття, дійсна вартість речей, які нібито було набуто подружжям у період шлюбу, а також факт перебування неподіленого спільного сумісного майна подружжя у власності відповідачки.
Також зауважує, що в якості доказів позивачем додано до позовної заяви до позовної заяви три розписки про взяття в борг певних сум. Про існування цих розписок відповідачу стало відомо лише з матеріалів справи, але повернення грошей за борговими розписками не є предметом саме цієї позовної заяви, тому відповідач критично оцінив ці розписки, як докази солідарної відповідальності. Окрім того, на одній розписці є підробленим підпис відповідача.
Судом досліджено цей факт, і встановлено, що суду не надано доказів, що вказані кошти витрачались на створення або придбання спільного майна подружжя, не надано доказів, що відповідач надавала згоду на їх позику. Також суд дійшов висновку, що наявність вказаних розписок не спростовує факту спільного майна подружжя та не впливає на їх частки у спільному майні.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних підстав.
Відповідно до вимог ч.ч.1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції виходив з того, що надані копії розписок не можуть бути підставами для задоволення позову.
Проте, колегія суддів не може погодитись з висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За ч.2 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч.1 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
За п.2 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Судом встановлено, що 29.07.1995 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено шлюб, який зареєстрований відділом реєстрації актів громадського стану Світловодської міської Ради народних депутатів Кіровоградської області.
Від подружнього життя сторони мають спільну дитину: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 .
Однією сім'єю сторони прожили до липня 2022 року. З цього часу їхня сім'я розпалась і 20.07.2022 року шлюб між сторонами було розірвано, що підтверджується копією рішення Печерського районного суду м. Києва від 20.07.2022 у цивільній справі
№ 757/68297/21-ц.
Відповідно до Інформації Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку - земельна ділянка площею 0,0998 га, кадастровий номер 3223155400:04:004:0199, адреса: АДРЕСА_1 , земельна ділянка площею 0,1001 га, кадастровий номер 3223155400:04:004:0200, адреса: АДРЕСА_1 , земельна ділянка площею 0,0998 га, кадастровий номер 3223155400:04:004:0206, адреса: АДРЕСА_2 , на праві приватної власності належать ОСОБА_2 .
Як вбачається з довідки інспектування від 13.04.2023 року, виданої ТОВ «Проектно консалтингова група», на трьох земельних ділянках кадастрові номери: 3223155400:04:004:0199, 3223155400:04:004:0200, 3223155400:04:004:0206 знаходяться будівлі та споруди. Також повідомлено, що дозвільні документи на будівлі та споруди та на земельні ділянки не надавались, технічну інвентаризацію та експертне обстеження будівель не проводили у зв'язку з обмежуючими умовами.
30.03.2012 року, тобто в період шлюбу, ОСОБА_2 було придбано автомобіль марки «Land Rover Range Rover, 2009 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу.
08.02.2019 року, тобто в період шлюбу, ОСОБА_2 було придбано автомобіль марки BMV 530 XI, 2008 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_2 , що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу.
03.10.2008 року між ОСОБА_9 (продавцем) та ОСОБА_2 (покупцем) укладено Договір купівлі - продажу квартири за адресою: АДРЕСА_5 , що підтверджується копією Договору купівлі - продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тетерською О.Ю., реєстровий №4442.
23.06.2008 року між ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 (продавці) та ОСОБА_2 (покупцем) укладено Договір купівлі - продажу квартири за адресою: АДРЕСА_4 , що підтверджується копією Договору купівлі - продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Авдієнком В.В. (реєстровий номер 1199).
01.02.2021 року між ФОП ОСОБА_2 (орендодавець) та ФОП ОСОБА_15 (орендар) укладено Договір оренди приміщення №1, відповідно до якого орендодавець зобов'язаний передати орендареві у строкове володіння та користування, а орендар зобов'язується прийняти у строкове користування та володіння приміщення, за адресою: АДРЕСА_5 , загальна площа приміщення, що орендується: 54 кв.м. Розмір орендної плати складає 20 000 грн на місяць, що підтверджується копією Договору оренди та копією акту приймання-передачі.
За правилами статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба, тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і норма статті 368 ЦК України.
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ст.63 СК України).
За статтями 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу такого майна частки майна дружини та чоловіка є рівними.
У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом (ч.2 ст.372 ЦК України).
За загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зі статтею 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, і особа не зобов'язана доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі №6-843цс17.
СК України встановлено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Суб'єктивне право на поділ майна, що перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.
Частинами 1, 2 ст.70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.
Принцип рівності часток застосовується незалежно від того, чи здійснюється поділ у судовому або у позасудовому порядку.
Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц.
Пунктом 22 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" від 21 грудня 2007 року №11 (далі - Постанова), встановлено, що сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов'язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. При винесенні рішення суд має керуватися «обставинами, що мають істотне значення», якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, зроблених поліпшеннях, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім'ї, матеріальне становище співвласників тощо. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначення кола об'єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення їхньої вартості. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи (абзац перший).
Відповідно до змісту п.п.23, 24 Постанови вбачається, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.
Згідно з п.30 Постанови рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об'єктом права його спільної сумісної власності, передбачено ч.1 ст.63, ч.1 ст.65 СК України .
За ч.2 ст.71 СК України якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом.
Як зазначено судом, виходячи з аналізу змісту норм ст.ст.183, 358, 367, 379, 380, 382 ЦК України виділ часток (поділ) жилого будинку, що перебуває у спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін може бути виділено відокремлену частину будинку із самостійним виходом (квартиру) або у разі, коли є технічна можливість переобладнання будинку в ізольовані квартири, які за розміром відповідають розміру часток співвласників у праві власності.
Оскільки сторони не домовились про поділ майна у позасудовому порядку, то спір про поділ такого майна слід вирішити в судовому порядку на підставі наявних у справі доказів.
Доказів технічної можливості реального поділу спірного нерухомого майна між подружжям суду не подано, відповідну правову позицію не конкретизовано і не доведено, тому суд вірно вважав відповідні доводи юридично і технічно неспроможними.
Якщо річ неможливо розділити, вона присуджується одному з подружжя.
Якщо виділити в натурі частину із загального майна не можна, хтось один із подружжя має право на отримання від іншого грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частини. Проте, така компенсація може бути надана лише за згодою колишньої дружини чи чоловіка. Крім того, присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
У разі, коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.
Згідно частин 4, 5 ст.71 СК присудження судом одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на неподільну річ допускається за його згодою за умовою попереднього внесення другим подружжям відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
За відсутності таких умов присудження грошової компенсації може мати місце, зокрема, на підставах, передбачених ст.364 ЦК, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом та наявності згоди співвласника на одержання відповідної грошової суми.
Відповідно до п.25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вирішуючи питання про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин 4, 5 ст.71 СК (2947-14) щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених ст.365 ЦК (435-15), за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (ст.11 ЦК) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми. У разі, коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.
Суд зазначав, що жодна із сторін не вживала заходів для попереднього внесення коштів на депозитний рахунок суду в якості грошової компенсації, у конкретизованій і чіткій формі не висловила згоди щодо отримання грошової компенсації, тому суд вважав відсутніми підстави для присудження грошової компенсації одному із подружжя. За таких обставин, при поділі майна слід виходити із можливості визнання ідеальних часток подружжя в спільному майні без його реального поділу.
Визначаючись із обсягом майна, яке підлягає поділу слід прийняти до уваги наступне.
Суд погоджується з доводами про те, що спірні земельні ділянки набуті під час шлюбу, тому відносились до об'єктів спільної сумісної власності подружжя.
Згідно статті 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.
Однак станом на час вирішення спору позивачем зазначено, що відповідно до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, дане майно набуте в 2012 році, але відповідних доказів цьому суду не надано, тому суд вважає відповідні доводи юридично і технічно неспроможними.
Відповідно до ч.2 ст.331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно і житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва і створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинком з юридичної точки зору, об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки. Відтак є майном, яке за умов, передбачених законом, може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними.
Такий висновок викладений в Постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року в справі №6-2710цс15.
За ст.36 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» право на виконання підготовчих робіт (якщо вони не були виконані раніше згідно з повідомленням або зареєстрованою декларацією про початок виконання підготовчих робіт) і будівельних робіт на об'єктах, що належать до І-ІІІ категорій складності, підключення об'єкта будівництва до інженерних мереж та споруд надається замовнику та генеральному підряднику чи підряднику (у разі якщо будівельні роботи виконуються без залучення субпідрядників); після реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт.
Відповідно до ст.39 цього Закону прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, що належать до І-ІІІ категорій складності, та об'єктів, будівництво яких здійснювалося на підставі будівельного паспорта, здійснюється шляхом реєстрації органом державного архітектурно-будівельного контролю на безоплатній основі поданої замовником декларації про готовність об'єкта до експлуатації. Замовником відповідно до змісту даного Закону може бути власник або землекористувач земельної ділянки.
З встановлених судом обставин вбачається, що в період шлюбу будь-які із зазначених вище декларацій чи інших документів стосовно спірного будинку жодним із подружжям до уповноважених державних органів не подавалось.
Згідно частини 1 ст.376 Цивільного кодексу України самочинним вважається будівництво житлового будинку, зокрема, якщо він збудований без належно затвердженого проекту, або з істотним порушенням будівельних норм і правил.
Отже, відсутність проекту або порушення умов, передбачених у цих документах, тягне визнання такого будівництва самочинним відповідно до частини першої статті 376 ЦК України.
Головним наслідком самочинного будівництва є те, що в особи, яка його здійснила, не виникає права власності на нього, як на об'єкт нерухомості (частина друга статті 376 ЦК України).
Згідно ч. 3 ст. 375 ЦК України право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням.
Таким чином, визнання права власності на самочинно збудований об'єкт може бути здійснено лише у разі, якщо самочинне будівництво здійснювалось із додержанням архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних, протипожежних та інших норм і правил.
Зазначеної правової позиції дотримується і Верховний Суд, що вбачається з постанови від 04.03.2020 у справі №127/15530/17.
Разом з тим, звертаючись з позовом про визнання права особистої приватної власності на недобудований житловий будинок, позивач ОСОБА_1 не надав доказів того, що під час будівництва були дотримані архітектурні, будівельні, санітарні, екологічні та інші норми та правила, а отже, відповідно, останній не довів правомірність своїх позовних вимог в цій частині.
За приписами ч.2, 4 ст.65 СК України при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Крім того, позивачем до суду не надано жодного документа (квитанції, банківського чеку тощо), яким би підтверджувалось придбання сторонами у період перебування в шлюбі за спільні кошти рухомого майна, яке позивач просить визнати спільною сумісною власністю та за яке позивач просить стягнути кошти з відповідача. Позивачем до суду не надано жодного доказу яким би підтверджувались факти перебування на даний час у відповідача спільного сумісного майна подружжя. При цьому відповідачем факт наявності, обсяг і вартість спірного майна не визнається.
Таким чином, позивачем до суду не надано жодних доказів, якими б підтверджувалось обсяг набутого спільного сумісного майна подружжя, час придбання рухомого майна (меблів, побутових приладів та інших речей), джерело їх придбання та набуття, дійсна вартість речей, які нібито було набуто подружжям у період шлюбу, а також факт перебування неподіленого спільного сумісного майна подружжя у власності та користуванні відповідачки.
Статтею 16 ЦК України зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а визнання права є одним із способів захисту цивільних прав та інтересів.
Як неодноразово визначалось у судових рішеннях судів вищих інстанцій вирішуючи спір, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулась з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем, відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову в задоволенні позову, незалежно від встановлених судом обставин, оскільки лише наявність права обумовлює виникнення у інших осіб відповідного обов'язку перед особою, якій таке право належить, яка може вимагати виконання такого обов'язку від інших осіб.
Отже, лише встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність, чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно приймає рішення про захист порушеного права, або відмовляє позивачу у захисті встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених позовних вимог.
Суд першої інстанції вважав недоведеними посилання позову на порушення прав чи інтересів позивача у спірних правовідносинах, які б підлягали судовому захисту, тому дійшов висновку про неможливість судового захисту прав позивача у обраний позовом спосіб, а правову позицію позивача вважав непереконливою.
Проте, апелянт зазначає, що суд першої інстанції не звернув увагу на наступні обставини.
Висновки суду першої інстанції не відповідають нормам матеріального та процесуального права, враховуючи наступне.
Так, суд повністю відмовив у задоволенні позовної заяви позивача, виходячи з наступних підстав:
В оскаржуваному судовому рішенні зазначено: "Суду не надано доказів технічної можливості реального поділу спірного нерухомого майна між подружжям суду, не конкретизовано і не доведено правову позицію, тому суд прийшов до висновку, що доводи позовної заяви Позивача є юридично і технічно спроможними".
Проте, суд першої інстанції проігнорував факт того, що сторони спільно набули дві квартири, три земельні ділянки, побудували житловий будинок (який не ввели в експлуатацію), а також придбали два автомобіля. Всі ці об'єкти вважаються неподільним речами, що надає можливість суду здійснити рівний, а найголовніше ефективний поділ майна Сторін шляхом:
- виділення позивачу трьох земельних ділянок, недобудованого будинку (будівельних матеріалів), 50% частки в статутному капіталі ТОВ "СІС", яка належить відповідачу, автомобіля марки Land Rover, модель Range Rover, 2009 року випуску.
- виділення відповідачу двох квартир та автомобіля марки BMW 530 XI, державний номерний знак НОМЕР_2 , а також стягнення з позивача на користь відповідача різницю вартості частки відповідача в спільному сумісному майні.
Важливо звернути увагу суду апеляційної інстанції на те, що варіант поділу майна шляхом визначення ідеальних часток кожного із подружжя в спільній сумісній власності, не покликаний до вирішення спору по суті.
Зважаючи на наявність у сторін двох квартир, трьох земельних ділянок, на яких знаходиться недобудований будинок, двох автомобілів, то у випадку визначення ідеальних часток подружжя v спірному майні суд не тільки не вирішить спір по суті, а ще більше ускладнить його, тому що важко уявити як після рішення суду члени подружжя домовляться щодо користування та розпорядження майном, яке залишиться у спільній, вже частковій власності.
За ч.1 ст.70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
У частинах 1 та 2 ст.71 СК України зазначено: «майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними».
Верховний суду в постанові від 21.06.2023 року у справі №654/3751/18 зазначив: «При вирішенні спору про поділ майна між подружжям, необхідно встановити не лише обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення ведення спільного господарства, з'ясувати джерело і час придбання, його вартість та виходити з презумпції рівності часток, а й враховувати інші істотні обставини, що мають значення для справи, зокрема можливість реального поділу майна з виділенням кожному із подружжя окремих видів (об'єктів) майна, можливість спільного користування певним видом майна у разі визначення ідеальних часток у цьому майні та спільного користування неподільною річчю, а також чи був визначений сторонами певний порядок користування спірним майном, матеріальне становище співвласників щодо можливості сплати грошової компенсацію при перевищенні вартості частки, що підлягає виділу іншому із подружжя тощо».
У разі поділу спільної сумісної власності необхідно настільки, наскільки це можливо, встановити, для кого зі сторін спору майно, яке є предметом поділу, має більше значення, враховуючи різні обставини його набуття та використання сім'єю (див. пункт 66.1 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21).
При таких обставинах, за наявності у сторін двох транспортних засобів та за відсутності згоди подружжя щодо долі цих неподільних речей, суду з метою збалансування інтересів двох співвласників доцільно поділити таке майно в натурі, виділивши кожному у власність по одному транспортному засобу та вирішивши питання щодо виплати відповідної компенсації різниці у дійсній вартості спірних транспортних засобів (при наявності відповідних доказів)».
В постанові Верховного суду від 17.01.2024 року у справі № 522/17831/20 зазначено: «Верховний Суд погоджується з висновками судів про те, що рухоме та нерухоме майно набуто сторонами за час шлюбу, воно є спільним сумісним майном подружжя, ці речі (об'єкти касаційного перегляду) є неподільними, тому підлягають поділу шляхом виділення у власність кожного окремі об'єкти рухомого та нерухомого майна.
Крім того, Верховний Суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції про те, що поділивши спільне сумісне майно сторін, суд першої інстанції не вийшов за межі позовних вимог, які заявлялися сторонами, а врахував при визначенні варіанту поділу спірного майна доводи сторін щодо способу такого поділу, тому це не є зміною позовних вимог, а є способом вирішення виниклого спору між сторонами.
Спосіб захисту права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду (див. постанова Великої Палата Верховного Суду від 08.02.2022 року у справі № 209/3085/20, яка стосується саме поділу нерухомого майна подружжя (пункти 23-27, 36).
Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63)».
Отже, суд першої інстанції порушив ст.71 СК України, висновки щодо застосування якої викладенні у вищезгаданих постановах Верховного суду від 17.01.2024 року, від 21.06.2023 року у справі №654/3751/18, від 09.08.2023 року у справі №175/1025/20, від 08.02.2022 року у справі №209/3085/20, адже формально вказав про відсутність технічної можливості реального поділу спільного нерухомого майна повністю ігноруючи наявність у спільній сумісній власності Сторін декількох неподільних об'єктів (в тому числі і рухомого майна), які можуть бути поділені між ними шляхом виділення у власність кожної зі Сторін окремих об'єктів рухомого та нерухомого майна.
Суд першої інстанції вказав у рішенні: "Звертаючись з позовом про визнання права особистої приватної власності на недобудований житловий будинок, позивач ОСОБА_1 не надав доказів того, що під час будівництва були дотримані архітектурні, будівельні, санітарні, екологічні та інші норми та правила, а отже, відповідно, останній не довів правомірність своїх позовних вимог в цій частині).
Крім того, позивачем до суду не надано жодного документа (квитанції, банківського чеку тощо яким би підтверджувалось придбання сторонами у період перебування в шлюбі за спільні кошти рухомого майна, яке позивач просить визнати спільною сумісною власністю та за яке позивач просить стягнути кошти з відповідача.
Позивачем до суду не надано жодного доказу яким би підтверджувались факти перебування на даний час у відповідача спільного сумісного майна подружжя".
Проте, вказані висновки суду першої інстанції є незаконними, адже:
Зважаючи на те, що житловий будинок не введено в експлуатацію, в спільній сумісній власності сторін перебувають будівельні матеріали та конструктивні елементи будинку. В свою чергу, позивач просив суд визнати право власності на недобудований житловий будинок (будівельні матеріали), що повністю узгоджується з цивільним законодавством та практикою Верховного суду.
Факт будівництва будинку в період шлюбу та відповідно поширення на будівельні матеріали права спільної сумісної власності був визнаний відповідачкою, що підтверджується відзивом відповідачки від 13.07.2023 року на позовну заяву (т.1, а.с.101).
Факт наявності недобудованого житлового будинку був підтверджений: довідкою інспектування від 13.04.2023 року (т.1, а.с.13-34); довідкою про надання інформаційно-консультаційних послуг ТОВ «Браво-Групп» від 06.04.2023 року (т.1, а.с.58-63); фотографіями.
За ч.1 ст.190 ЦК України майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки (стаття 190 цього Кодексу).
До речей як складової поняття майна, зокрема нерухомих, відповідно до положень ст.181 ЦК України належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Відповідно до ст.60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності.
Згідно зі ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
В постанові Великої палати Верховного суду від 12.04.2023 року у справі №511/2303/19 зазначено: «За змістом зазначених норм матеріального права до прийняття новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на це новостворене нерухоме майно як об'єкт цивільного обороту не виникає, у такому випадку особа є власником лише матеріалів, обладнання, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
У разі неможливості поділу незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити компенсацію. Визнаючи при цьому право власності на матеріали чи обладнання, суд у своєму рішенні має зазначити (назвати) ці матеріали чи обладнання".
Також Верховний суд в постанові від 21.07.2022 року у справі №569/5126/19 зазначив про те, що не будучи житловим будинком з юридичної точки зору, об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки, відтак є майном, яке за умов, передбачених законом, може належати особі на праві приватної власності.
Отже, в суду були правові підстави для задоволення позовної вимоги позивача про визнання за ним права власності на будівельні матеріали, що знаходяться на земельних ділянках АДРЕСА_3 , але в порушення ст.190 ЦК України, ст.60 СК України суд безпідставно відмовив у її задоволенні.
В оскаржуваному судовому рішенні зазначено: "Позивачем до суду не надано жодних доказів, якими б підтверджувався обсяг набутого спільного сумісного майна подружжя, час придбання рухомого майна (меблів, побутових приладів та інших речей), джерело їх придбання та набуття, дійсна вартість речей, які нібито було набуто подружжям у період шлюбу, а також факт перебування неподіленого спільного сумісного майна подружжя у власності та користуванні відповідачки".
Проте, судом першої інстанції фактично проігноровані всі докази, які наявні в матеріалах справи, та підтверджують факт набуття права власності відповідачкою на спірне майно в період шлюбу, що свідчить про перебування майна в спільній сумісній власності Сторін.
Такими доказами є:
- рішення Печерського районного суду м. Києва від 20.07.2022 року (т.1, а.с.38-39) підтверджує факт перебування сторін у шлюбі в період від липня 1995 року до липня 2022 року;
- інформаційні довідки з Державного земельного кадастру від 05.04.2023 року (т.1, а.с.35 - 37) підтверджують перебування тьох земельних ділянок №138, 139, 140 у власності відповідача;
- довідка інспектування від 13.04.2023 року (т.1, а.с.13-34) підтверджує факт розташування на вказаних земельних ділянках недобудованого будинку (будівельних матеріалів);
- факт використання відповідачкою спільного недобудованого будинку підтверджується її відзивом від 13.07.2023 року на позовну заяву (т.1, а.с.101).
- договір купівлі-продажу від 23.06.2008 року та витяг з Державного реєстру правочинів №6124927 від 23.06.2008 року (т.1, а.с.167-168) підтверджують перебування трикімнатної квартири по АДРЕСА_7 у власності відповідачки;
- договір купівлі-продажу від 03.10.2008 року та витяг з Державного реєстру правочинів №6596849 від 03.10.2008 року (т.1, а.с.165-166) підтверджують право власності відповідачки на двокімнатну квартиру по АДРЕСА_8 ;
- свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу від 30.03.2012 року (т.1, а.с.75) підтверджує право власності відповідачки на автомобіль марки Land Rover Range Rover 2009 року випуску;
- свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу від 08.02.2019 року (т.1, а.с.136) підтверджує право власності відповідачки на автомобіль марки BMV 530 XI;
- витяг з ЄДРПОУ (т.1, а.с.71) підтверджує належність сторонам часток в статутному капіталі TOB «СІС».
- договір купівлі-продажу від 22.03.2005 року (т.1, а.с.70) підтверджує право власності ТОВ "СІС" на нежитлове приміщення АДРЕСА_9.
Відповідач у своєму відзиві (т.1, а.с.101) запропонувала свій варіант поділу спільного сумісного майна, що свідчить про визнання нею факту набуття майна в період шлюбу за спільні грошові кошти сторін. Зокрема, у відзиві відповідачка запропонувала виділити в натурі та визнати право особистої приватної власності на майно за ОСОБА_1 :
1. 100% статутного капіталу ТОВ «СІС» з приміщенням, яке перебуває у власності Товариства;
2. Земельну ділянку, площею 0,0998 га, кадастровий номер 3223155400:04:004:0199 за адресою: АДРЕСА_1 , з розташованою на ній будівлею, на яку не отримано право власності;
3. Автомобіль марки BMV 530 XI.
За нею (відповідачкою) визнати право особистої приватної власності на майно:
1. Земельну ділянку площею 0,1001 га, кадастровий номер 3223155400:04:004:0200, за адресою: АДРЕСА_1 ;
2. Земельну ділянку площею 0,100l га, кадастровий номер 3223155400:04:004:0206, за адресою: АДРЕСА_2 ;
3. Квартиру, загальною площею 79,90 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 ;
4. Квартиру, загальною площею 52,6 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 ;
5. Автомобіль марки Land Rover, модель Range Rover, 2009 року випуску.
Суд має вирішити переданий на його розгляд спір про поділ спільної сумісної власності саме тоді, коли подружжя не домовилося про порядок такого поділу.
Оскільки майно подружжя складається, як правило, з різних за призначенням та вартістю речей, розподіл здійснюється таким чином щоб в остаточному підсумку кожен одержав у натурі таку кількість речей, вартість яких була б тотожна величині частки дружини та чоловіка. У випадку, коли такої натуральної точності досягти неможливо, виходом із ситуації є доплата одному з подружжя грошової компенсації.
Отже, законодавство передбачає певні способи поділу судом майна подружжя.
Суд, відмовляючи в задоволенні позовної заяви Позивача про поділ майна, фактично позбавив Позивача права на поділ спільного сумісного майна подружжя, яке передбачене ч.1 ст.69 СК України.
Жодною нормою цивільного, сімейного та процесуального законодавства не визначено можливість суду відмовити в задоволенні позову про поділ майна через неможливість поділу майна в спосіб, який просить позивач.
За ч.3 ст.61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Частина 4 ст. 65 СК України встановлює, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Згідно з ч.2 ст.65 СК України при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.
В постанові від 13.03.2024 року у справі №713/2101/18 Верховний суд зробив наступний правовий висновок: "Інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв'язку, і характер такого зв'язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім'ї. Тому закон встановив презумпцію спільності інтересів подружжя і сім'ї. Отже, будь-які правочини чи дії, спрямовані на отримання майна, зокрема, коштів, вчинені одним із подружжя під час шлюбу вважаються такими, шо вчинені в інтересах подружжя і сім'ї.
Отже, вищевказане дає підстави стверджувати про порушення судом першої інстанції ч.3 ст.61 СК України, ч.4 ст.65 СК України, висновки щодо застосування яких викладені в постанові Верховного суду від 13.03.2024 року у справі №713/2101/18, оскільки суд не врахував презумпцію спільності інтересів подружжя, поклав обов'язок доказування витрачання отриманих в позику грошових коштів на позивача, а подані ним докази не враховані при винесенні судового рішення з формальних підстав (відсутність оригіналів розписок).
Таким чином, підсумовуючи все вищезазначене, можна зробити висновок, що основними підставами апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції є:
Порушення судом першої інстанції ст.71 СК України, висновки щодо застосування якої викладенні у вищезгаданих постановах Верховного суду від 17.01.2024 року, від 21.06.2023 року у справі №654/3751/18, від 09.08.2023 року у справі №175/1025/20, від 08.02.2022 року у справі №209/3085/20, адже формально вказав про відсутність технічної можливості реального поділу спільного нерухомого майна повністю ігноруючи наявність у спільній сумісній власності сторін декількох неподільних об'єктів (в тому числі і рухомого майна), які можуть бути поділені між ними шляхом виділення у власність кожної зі Сторін окремих об'єктів рухомого та нерухомого майна.
Відповідно до ст.ст.77-81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Згідно зі ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Зокрема, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно зі ст.376 підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є:
1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи;
2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;
3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;
4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає за необхідне рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 липня 2024 року скасувати і ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити частково.
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя та стягнення коштів задовольнити частково.
Визнати за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на:
- земельну ділянку площею 0,0998 га, кадастровий номер 3223155400:04:004:0199, адреса: АДРЕСА_1 ;
- земельну ділянку площею 0,1001 га, кадастровий номер 3223155400:04:004:0200, адреса: АДРЕСА_1 ;
- земельну ділянку площею 0,0998 га, кадастровий номер 3223155400:04:004:0206, адреса: АДРЕСА_2 ;
- недобудований житловий будинок (будівельні матеріали) площею 845 кв.м., що розміщено на трьох земельних ділянках та знаходяться за адресою: АДРЕСА_3 ;
- автомобіль марки Land Rover Range Rover 2009 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 ;
Визнати за ОСОБА_2 право особистої приватної власності на:
-трикімнатну квартиру загальною площею 79,90 кв.м., житловою площею 59,80 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 ;
-двокімнатну квартиру загальною площею 52,6 кв.м., житловою площею 33,6 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 .
- автомобіль марки BMV 530 XI, реєстраційний номер НОМЕР_2 .
Стягнути з ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4 ) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_5 ) компенсацію різницю вартості її частки в спільній сумісній вартості у розмірі 64 391 грн.
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Також, в порядку ст.141 ЦПК України, слід стягнути з ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4 ) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_5 ) судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 8 052 грн та за подання апеляційної скарги у розмірі 12 078 грн.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст.367, 374, 376, 382, 384 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу адвоката Тути Інни Вікторівни, яка діє в інтересах ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 липня 2024 року скасувати і ухвалити нове судове рішення.
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя та стягнення коштів задовольнити частково.
Визнати за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на:
- земельну ділянку площею 0,0998 га, кадастровий номер 3223155400:04:004:0199, адреса: АДРЕСА_1 ;
- земельну ділянку площею 0,1001 га, кадастровий номер 3223155400:04:004:0200, адреса: АДРЕСА_1 ;
- земельну ділянку площею 0,0998 га, кадастровий номер 3223155400:04:004:0206, адреса: АДРЕСА_2 ;
- недобудований житловий будинок (будівельні матеріали) площею 845 кв.м., що розміщено на трьох земельних ділянках та знаходяться за адресою: АДРЕСА_3 ;
- автомобіль марки Land Rover Range Rover 2009 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 ;
Визнати за ОСОБА_2 право особистої приватної власності на:
-трикімнатну квартиру загальною площею 79,90 кв.м., житловою площею 59,80 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 ;
-двокімнатну квартиру загальною площею 52,6 кв.м., житловою площею 33,6 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 .
- автомобіль марки BMV 530 XI, реєстраційний номер НОМЕР_2 .
Стягнути з ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4 ) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_5 ) компенсацію різницю вартості її частки в спільній сумісній вартості у розмірі 64 391 грн.
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4 ) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_5 ) судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 8 052 грн та за подання апеляційної скарги у розмірі 12 078 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 03 грудня 2024 року.
Головуючий:
Судді: