Справа №495/1417/24
02 грудня 2024 року суддя Дубровицького районного суду Рівненської області Тарасюк А.М., розглянувши матеріали позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Служба у справах дітей Білгород-Дністровської міської ради про розірвання шлюбу, позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів,
Позивач ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до відповідача ОСОБА_2 , третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Служби у справах дітей Білгород-Дністровської міської ради та просить:
- розірвати шлюб між ним та відповідачкою, який 30 червня 2009 року зареєстровано Залузькою сільською радою Дубровицького району Рівненської області, про що зроблено відповідний актовий запис за №6 та видано свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_1 від 30 червня 2009 року;
- позбавити відповідачку батьківських прав відносно дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
- стягнути з відповідачки на його користь аліменти на утримання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , щомісячно у розмірі однієї чверті заробітку (доходу) відповідачки, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку, починаючи від дня пред'явлення даної заяви і до досягнення дитиною повноліття.
Вирішуючи питання про відкриття провадження по справі, було встановлено, що позовну заяву подано з порушенням вимог цивільного процесуального законодавства.
Відкриття провадження по справі позовного провадження є визначальною стадією судового процесу і може здійснюватись судом лише у випадку відповідності поданої позовної заяви вимогам, визначеним процесуальним законом.
За змістом ст. 185 ЦПК України у випадку встановлення суддею невідповідності поданої позовної заяви вимогам ст.ст. 175, 177 ЦПК України, він постановляє ухвалу про залишення такої заяви без руху, яка, з огляду на засади обов'язковості судових рішень, є обов'язковою для позивача.
Відповідно до ч. 4 ст. 12 ЦПК України, наслідки, пов'язані з невиконанням вимог такої ухвали суду, несе сторона позивача.
Отже, ухвалою суду від 13 серпня 2024 року позовну заяву залишено без руху та наданий судом строк для усунення вказаних в ній недоліків тривалістю десять днів від дня вручення копії цієї ухвали.
Так, підставою залишення позовної заяви без руху послугувала її невідповідність вимогам п.п. 2, 5 ч. 3 ст. 175 ЦПК України, ч.ч. 4, 5 ст. 177 ЦПК України.
Зокрема, у вказаній ухвалі зазначається, що підставами для залишення позовної заяви без руху послугувало наступне.
Так, позивач у позовній заяві не вказав ідентифікаційний код третьої особи - Служби у справах дітей Білгород-Дністровської міської ради, як юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України.
Крім того, у позовній заяві позивач не вказав відомостей про наявність або відсутність електронного кабінету у сторін.
До того ж, незважаючи на вимоги ст. 164 СК України та практику Верховного Суду, позивачем не долучено доказів та не зазначено таких доказів, які вказують на викладені у позовній заяві обставини, які стали підставою для звернення до суду з даним позовом та підтверджують свідоме, умисне нехтування відповідачкою своїми обов'язками щодо дитини.
Відповідно до ч. 5 ст. 177 ЦПК України, позивач зобов'язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (якщо подаються письмові чи електронні докази позивач може додати до позовної заяви копії відповідних доказів).
Також зауважено, що згідно з ч. 1 ст. 42 ЦПК України, у справах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті особи.
Проте, зі змісту позовної заяви вбачається, що позивачем разом із сторонами зазначено іншого учасника справи, а саме третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Службу у справах дітей Білгород-Дністровської міської ради.
Разом з тим, в ухвалі наголошено, що згідно із ч. 4, 5 ст. 19 СК України, при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.
Проте, позивачем, всупереч вимогам ч. 4, 5 ст. 19 СК України та п. 3 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов'язаної із захистом прав дитини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №866 від 24 вересня 2008 року, не залучений орган опіки та піклування до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, оскільки зазначена третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Служба у справах дітей Білгород-Дністровської міської ради не виконує ті функції, які покладені саме на орган опіки та піклування.
Так, орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результатів обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Таким чином, зверненню до суду з позовом про позбавлення батьківських прав та визначення місця проживання дитини має передувати виважена та ґрунтовна підготовка, збір необхідної доказової бази, що є вихідним та початковим завданням, яке передує всім іншим етапам процесу, як позбавлення батьківських прав, так і визначення місця проживання дитини.
Висновок органу опіки та піклування є ключовим доказом по даній категорії справ, якою б не була підстава позбавлення батьківських прав та визначення місця проживання дитини. Даний висновок робиться на підставі засідань комісії органу опіки та піклування про питання доцільності позбавлення батьківських прав та визначення місця проживання дитини разом із заявником.
Для підготовки даного висновку комісія спілкується з відповідачем та вивчає наявність підстав для позбавлення батьківських прав та визначення місця проживання дитини.
Ненадання висновку одночасно з позовом позбавляє суд можливості провести розгляд справи у встановленому законом порядку.
Таким чином, на цій стадії цивільного процесу позивач зобов'язаний виконувати вимоги щодо доведення певного кола фактів, що мають процесуальне значення, для підтвердження наявності права на пред'явлення позову та дотримання процесуального порядку його пред'явлення.
Слід звернути увагу на позицію Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладену в ухвалі від 01 листопада 2017 року у справі №211/559/16-ц, відповідно до якої позбавлення батьківських прав є передчасним без відповідного висновку органу опіки та піклування і попередження батька/матері про необхідність змінити ставлення до виховання дитини.
Всупереч зазначеним вимогам закону, позивачем також не зазначено чи звертався він до відповідного органу опіки та піклування з питанням позбавлення відповідачки батьківських прав та визначення місця проживання дитини разом з ним та чи розглядались такі питання органом опіки та піклування із винесенням письмового висновку про доцільність позбавлення її батьківських прав та визначення місця проживання дитини з позивачем.
Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом.
Сторони та інші учасники судового розгляду повинні подати докази у справі безпосередньо до суду разом із поданням відповідних заяв по суті. Порядок та строки подання доказів та копій доказів визначено ст. 83 ЦПК України, позивач повинен подати докази разом з поданням позовної заяви.
Проте, подані до суду докази не вказують на наявність спору між батьками щодо участі у вихованні, визначення місця проживання та утриманні дитини.
Отже, позивач, заявляючи вимогу про позбавлення відповідачки батьківських прав, не надав докази на підтвердження факту умисного ухилення відповідачки від виконання батьківських обов'язків, тобто винної поведінки, у позові, окрім слів позивача, відсутні також будь - які дані з приводу того, чи звертався позивач до відповідних уповноважених установ щодо неналежного виконання відповідачкою своїх батьківських обов'язків та чи вживалися до відповідачки відповідні заходи впливу (оскільки позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу) та реагування, що б могло вказати на винну поведінку відповідачки.
Крім того, відповідно до ч. 4 ст. 177 ЦПК України, до позовної заяви додаються документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, що підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.
Розмір судового збору, порядок його сплати і звільнення від сплати судового збору встановлені Законом України "Про судовий збір".
Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону України "Про судовий збір", судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
Статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет на 2024 рік" визначено, що з 01 січня 2024 року прожитковий мінімум для працездатних осіб становить 3028 грн.
Згідно п. 5 ст. 4 Закону України "Про судовий збір", за подання до суду позовної заяви немайнового характеру, розмір судового збору становить 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, що становить 1211,20 грн.
Так, позивачем у позовній заяві об'єднано три вимоги немайнового характеру: про розірвання шлюбу, про позбавлення батьківських прав та про визначення місця проживання дитини, а також вимога про стягнення аліментів, за пред'явлення якої позивач звільнений від сплати судового збору на підставі п. 3 ч. ч. 1 ст. 5 Закону України "Про судовий збір".
Отже, відповідно до ч. 3 ст. 6 Закону України "Про судовий збір", у разі коли в позовній заяві об'єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру.
При цьому, позивачем до позовної заяви додано квитанцію №ПН2272 від 20 лютого 2024 року, про сплату судового збору у розмірі 2422,40 грн., тобто за дві позовні вимоги немайнового характеру.
Таким чином, позивачем судовий збір сплачено не в повному обсязі.
Тому, позивачу необхідно було здійснити доплату судового збору, відповідно до ставок, визначених Законом України "Про судовий збір".
Отже, як підсумок, подаючи позовну заяву до суду, позивач не виконав визначені законодавством та зазначені вище вимоги до позовної заяви.
Вказана вище ухвала суду про залишення позовної заяви без руху тричі направлялася позивачу за адресою, зазначеною у позовній заяві, для виконання її вимог та усунення зазначених у ній недоліків.
Проте, надіслана судом копія ухвали суду про залишення позовної заяви без руху була тричі повернута до суду без вручення разом з рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення, що містяться в матеріалах справи, з позначкою "за закінченням терміну зберігання", проставлена працівником відділення поштового зв'язку.
Згідно з п. 5 ч. 6 ст. 272 ЦПК України, днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Як вказано в постанові Верховного Суду від 21 жовтня 2024 року у справі №914/345/23, у разі якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою, тобто на адресу вказану у витязі з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб та громадських формувань і повернуто підприємством зв'язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії.
При цьому, сам лише факт неотримання кореспонденції, якою суд, з додержанням вимог процесуального закону, надсилав ухвалу для вчинення відповідних дій за належною адресою та яка повернулася в суд, у зв'язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною невиконання ухвали суду, оскільки зумовлено не об'єктивними причинами, а суб'єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на його адресу.
Так, неотримання позивачем вищенаведеної ухвали суду про залишення позову без руху у даній справі та повернення її до суду з відповідною відміткою є наслідком дій (бездіяльності) позивача, який є ініціатором позову, щодо належного отримання судових рішень, ухвалених судом за його зверненням, та повідомлення суду про зміну свого місцезнаходження, тобто його власною волею.
Крім того, судом враховано правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 18 березня 2021 року у справі №911/3142/19, відповідно до якої направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а у даному випадку, суду (близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі №800/547/17).
Факт неотримання позивачем поштової кореспонденції, в якій суд з додержанням вимог процесуального закону надсилав заявнику ухвалу від 13 серпня 2024 року про залишення позову без руху за належною адресою, та яка повернулася в суд без вручення її адресату, зумовлений не об'єктивними причинами, а суб'єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на його адресу.
Поряд з цим слід зазначити, що вказана ухвала суду від 13 серпня 2024 року направлялася лише за адресою, що міститься в реквізитах позивача в позовній заяві, оскільки ним зазначено, що інші засоби зв'язку з ним відсутні.
Крім того, за змістом ст. 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі (аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 11 грудня 2018 року у справі №921/6/18, від 21 березня 2019 року у справі №916/2349/17).
Так, вказана ухвала від 13 серпня 2024 року була розміщена в Єдиному державному реєстрі судових рішень, який є загальнодоступним для громадян України.
Таким чином, судом вчинено заходи для повідомлення позивача про ухвалене судом рішення за наслідками його звернення до суду та про необхідність вчинення відповідних процесуальних дій, а неотримання позивачем вищенаведеної ухвали суду про залишення позову без руху є наслідком бездіяльності щодо належного її отримання, з огляду на викладене, в розумінні вимог ЦПК України вказана ухвала від 13 серпня 2024 року вважається врученою позивачу належним чином 19 листопада 2024 року, оскільки день проставлення у поштовому повідомленні, що повернулося до суду останнім (втретє), відмітки є 19 листопада 2024 року.
Однак, позивачем у встановлений строк не виконано вказівок суду щодо усунення виявлених недоліків вказаної позовної заяви, про які вказано в ухвалі суду від 13 серпня 2024 року.
При цьому суд зауважує, що саме позивач є ініціатором поданого позову, вважаючи, що його права були порушені, а тому мав добросовісно користуватися своїми процесуальними правами та обов'язками, реагувати вчасно на прийняте за результатом розгляду його позову судове рішення, водночас цікавитися датою та змістом ухваленого судового рішення.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 07 липня 1989 року зі справи "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії" зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватись від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Наразі суд зазначає, що сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження, а процесуальна бездіяльність позивача як ініціатора позову не може ставити під сумнів здійснення судочинства судом відповідно до вимог процесуального закону. Також за усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яку суд застосовує як джерело права, сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (§ 41 рішення ЄСПЛ у справі "Пономарьов проти України" від 03.04.2008, заява № 3236/03, рішення у справі "Олександр Шевченко проти України", заява № 8371/02, п. 27, рішення від 26.04.2007 року, та "Трух проти України" (ухвала), заява № 50966/99, від 14.10.2003).
Однак, протягом наданого судом строку, позивачем не подано суду заяву про усунення недоліків позовної заяви.
Відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 42 ЦПК України, учасники справи зобов'язані виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки.
За змістом ч. 1 ст. 126 ЦПК України, право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку.
Згідно з ч. 4 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Частиною 3 ст. 185 ЦПК України передбачено, що якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, заява вважається неподаною і повертається позивачеві.
Отже, застосування відповідних процесуальних положень для позивача є передбачуваним, а тому відповідає принципу юридичної визначеності.
Суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.
З цього приводу прецедентним є рішення Європейського суду з прав людини у справі "Круз проти Польщі" від 19.06.2001 року та "Станков проти Болгарії" від 12.07.2007 року. У вказаному рішенні зазначено, що право на суд не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням національним законодавством, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання з боку держави для дотримання правил судової процедури і це не є порушенням права на справедливий суд
Отже, повернення позовної заяви у разі не усунення у встановлений судом процесуальний строк недоліків позовної заяви не призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд та доступ до правосуддя.
Разом з тим, суд вважає за доцільне звернути увагу позивача на приписи ч. 7 ст. 185 ЦПК України, відповідно до яких повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню із заявою до суду, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення заяви, що у даному випадку свідчить про відсутність перешкод у доступі до правосуддя.
Керуючись ст.ст. 185, 352, 354 ЦПК України
Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Служба у справах дітей Білгород-Дністровської міської ради про розірвання шлюбу, позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів вважати неподаною та разом з доданими до неї документами повернути позивачеві.
Апеляційна скарга на ухвалу суду може бути подана через Дубровицький районний суд Рівненської області до Рівненського апеляційного суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення.
Учасник справи, якому ухвала суду не була вручена в день її проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження ухвали суду, якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
Суддя: підпис.
Згідно з оригіналом.
Суддя Дубровицького
районного суду Тарасюк А.М.