Справа № 754/15586/21
Апеляційне провадження
№ 22-ц/824/5783/2024
3 липня 2024 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Рейнарт І.М.
суддів Кирилюк Г.М., Ящук Т.І.
при секретарі Ящуку Д.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Єрмака Олега Віталійовича на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 25 вересня 2023 року (суддя Галась І.А.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: П'ятнадцята київська державна нотаріальна контора, приватний нотаріус Жерліцина Олена Володимирівна про визнання заповіту недійсним,
встановив:
у жовтні 2021 року позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсним заповіту ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який посвідчений 22 лютого 2021 року державним нотаріусом П'ятнадцятої київської державної нотаріальної контори.
Мотивуючи позовні вимоги, позивач зазначав, що після смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 батька ОСОБА_3 , він дізнався про наявність заповіту від 22 лютого 2021 року, який нібито складений та підписаний його батьком, яким він заповідав квартиру АДРЕСА_1 соціальній працівниці, яка до нього приходила.
Позивач посилався на те, що його батько був інвалідом І групи, перебував на надомному обслуговуванні Управління соціального захисту населення Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації, де йому з 2 жовтня 2018 року по день смерті надавались соціальні послуги на підставі укладених договорів та індивідуальних планів соціальним працівником відділення соціальної допомоги вдома № НОМЕР_1 Територіальної центру ОСОБА_2 .
Позивач зазначав, що його батько був важкохворим, його стан здоров'я був нестабільним, він потребував постійного стороннього догляду, а з 2018 року хвороби загострилися, коли йому почав допомагати соціальний працівник.
Позивач вважав, що вказані обставини свідчать, що ОСОБА_3 протягом останніх років свого життя перебував у надзвичайно важкому стані, через що страждав як на фізичне захворювання, так і на психічний розлад, який істотно впливав на усвідомлення значення своїх дій, отже, не міг усвідомлювати правильність та наслідки своїх дій, а фактична наявність самого заповіту суперечить здоровому глузду щодо наміру позбавлення батьком права користування сина єдиним у нього житлом.
Позивач посилався на те, що заповіт складений з порушеннями та недієздатною
особою ОСОБА_3 , який через власний психічний та емоційний стан не усвідомлював значення своїх дій, ймовірно через проблеми з зором, не міг прочитати текст заповіту, але нотаріус все ж посвідчив зазначений заповіт, чим порушив його законні права на спадщину майна ОСОБА_3 .
Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 25 вересня 2023 року у задоволенні позову відмовлено.
Додатковим рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 19 грудня 2023 року з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 стягнуті витрати на правничу допомогу у розмірі 14 700грн.
У поданій апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Єрмак О.В. просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Представник позивача зазначає, що суд першої інстанції не прийняв до уваги, що проведеною посмертною судово-психіатричною експертизою було констатовано наявність у ОСОБА_3 неврологічного захворювання - дисциркуляторної енцефілопатії ІІІ стадії прогресуючого ґенезу, що у 2016 році він проходив лікування у шпиталі, де було зазначено, що він виявляє ознаки неврастенії, виявляв агресію, у зв'язку із чим була призначена консультація психіатра та встановлений діагноз органічне ураження мозку змішаного ґенезу з поміркованим інтелектуально-мністичним зниженням, емоційно-вольовою нестійкістю.
Представник позивача посилається на те, що зі змісту висновку психіатричного експерта вбачається, що висновок про можливість спадкодавця ОСОБА_3 розуміти значення своїх дій та керувати ними обумовлений відсутністю фактів звернення спадкодавця до закладів медичної психіатричної допомоги, особливо у період написання заповіту, що свідчить про те, що підставою для висновку став не аналіз стану спадкодавця на основі наявних медичних документів, а лише відсутність інформації про звернення спадкодавця до закладів психіатричної допомоги.
Представник позивача вважає, що висновок не можна вважати об'єктивним доказом, який би підтверджував беззаперечну можливість здатності спадкодавця розуміти значення своїх дій та керувати ними, оскільки медична документація давала можливість оцінити наявність нав'язливих ідей, тому суд першої інстанції поверхово дослідив докази в справі, неправильно застосувавши норми процесуального права.
Представник позивача посилається на те, що висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом з іншими доказами.
У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 - адвокат Змаженко Л.Я. просить залишити її без задоволення, а рішення суду без змін, посилаючись на те, що відповідно до висновку посмертної судово-психіатричної експертизи, ОСОБА_3 під час складання оспорюваного заповіту усвідомлював значення своїх дій та міг керувати ними.
Представник відповідачки зазначає, що батько позивача під час огляду у лікаря-психіатра у 2016 році дійсно зазначав, що його син та невістка намагаються відібрати його квартиру, однак таке твердження не можна вважати нав'язливою ідеєю, оскільки у цьому ж році ОСОБА_3 звертався до Деснянського районного суду міста Києва з позовом про визнання недійсною його заяви про передачу квартири у власність його молодшому сину, скасування розпорядження про приватизацію квартири та визнання недійсним свідоцтва про право власності (справа № 754/13338/16-ц).
Крім цього представник відповідачки зазначає, що представник позивача не надає будь-яких належних доказів на підтвердження обставин, на які він посилається, а доводи апеляційної скарги фактично зводяться до його незгоди і висновком експертизи.
Позивач та його представник, будучи належним чином повідомленими про день,
час та місце розгляду апеляційної скарги (с.с.170, 185-187 т.2), двічі у судове засідання не з'явилися, повістка, направлена на поштову адресу ОСОБА_1 , зазначену у апеляційній скарзі, повернулася до апеляційного суду без вручення з відміткою листоноші «адресат відсутній за вказаною адресою», що відповідно до положень ст. 128, 130 ЦПК України вважається належним повідомленням сторони у справі про судовий розгляд.
2 липня 2024 року представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Єрмак О.В. надіслав на електронну пошту Київського апеляційного суду заяву про проведення судового засідання без участі позивача та його представника, яка підписана його електронним підписом (с.с.191-193 т.2).
Треті особи: П'ятнадцята київська державна нотаріальна контора та приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Жерліцина О.В., будучи належним чином повідомленими про день, час та місце апеляційного розгляду (с.с.189, 190 т.2), у судове засідання своїх представників не направили, клопотань про відкладення судового розгляду не подали.
Враховуючи вищевикладене, відповідно до положень ст. 372 ЦПК України, колегія суддів провела судовий розгляд у відсутність позивача, його представника та третіх осіб.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, вислухавши пояснення представника відповідачки ОСОБА_2 - адвоката Змаженка Л.Я., який просив залишити рішення суду без змін, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.
Судом встановлено і матеріалами справи підтверджено, що позивач є сином ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 (с.с.15, 17 т.1).
22 лютого 2021 року ОСОБА_3 склав заповіт, посвідчений державним нотаріусом П'ятнадцятої київської державної нотаріальної контори Щербенко О.В., яким належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1 заповів ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (с.с.89 т.1).
Заяви про прийняття спадщини до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Жерліциної О.В. подали ОСОБА_3 та ОСОБА_2 (с.с.30-32 т.2).
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано належних та достатніх доказів у підтвердження відсутності волевиявлення ОСОБА_3 на складання заповіту та недостатньої його дієздатності на момент складання оспорюваного заповіту і порушення визначених законом умов його складання.
Колегія суддів вважає, що висновок суду першої інстанції відповідає обставинам справи та наданим сторонами доказам, ґрунтується на нормах матеріального та процесуального права.
За змістом частини першої статті 4 ЦПК України та частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтями 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини, право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п'ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Згідно зі статтями 1233-1235 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною
цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.
Заповіт, як остання воля особи, стосується її розпоряджень на випадок смерті і тому призначений вирішувати важливі для особи питання щодо призначення спадкоємців, позбавлення спадкоємців за законом права спадкування, визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом, встановлювати інші розпорядження, які відповідають заповіту та вимогам законодавства про спадкування.
При цьому, право дієздатної фізичної особи на заповіт, як і будь-яке суб'єктивне цивільне право, здійснюється нею вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 та стаття 1234 ЦК України).
Свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача.
Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов'язковість її виконання.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Стаття 1257 ЦК України передбачає вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним, в якій передбачено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Таке ж положення міститься і у частині третій статті 203 ЦК України.
Отже, заповіт, як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).
Згідно з частиною першою статті 30 ЦК України цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.
Правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року в справі № 496/4851/14-ц вказав, що підставою для визнання правочину недійсним згідно із частиною першою статті 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та керувати ними.
Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду: від 19 червня 2019 року у справі № 554/11179/13-ц, від 02 листопада 2020 року у справі № 326/81/15 та від 22 грудня 2021 року у справі № 350/792/20.
Висновок про тимчасову недієздатність учасника правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними (постанова Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року у справі № 6-9цс12).
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина третя статті 12 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Відповідно до частин першої, другої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частина перша статті 89 ЦПК України).
Відповідно до статті 105 ЦПК України призначення експертизи судом є обов'язковим у разі заявлення клопотання про призначення експертизи обома сторонами. Призначення експертизи судом є обов'язковим також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити: 1) характер і ступінь ушкодження здоров'я; 2) психічний стан особи; 3) вік особи, якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати.
Обов'язковість вимог статті 105 ЦПК України щодо призначення судово-психіатричної експертизи при вирішенні спору про визнання правочину недійсним за статтею 225 ЦК України вказує на те, що саме висновок експерта в цьому випадку є належним доказом медичного характеру в розумінні статті 77 ЦПК України.
Згідно висновку посмертної комісійної судово-психіатричної експертизи № 295 від 4 квітня 2023 року, проведеної комісією експертів Державної установи «Інститут психіатрії, судово-психіатричної експертизи та моніторингу наркотиків МОЗ України» на підставі ухвали Деснянського районного суду міста Києва від 7 липня 2022 року та від 13 липня 2022 року, під час написання (підписання) заповіту № 67241232, посвідченого державним нотаріусом П'ятнадцятої київської державної нотаріальної контори 22 лютого 2021 року, ОСОБА_3 виявляв ознаки органічного ураження головного мозку поєднаного (травматичного, судинного, атрофічного) ґенезу з психоорганічним
синдромом (F 07.9 - згідно з МКХ - 10) і за психічним станом у зазначений період часу усвідомлював значення своїх дій та міг керувати ними (с.с.2-10 т.2).
Відповідно до положень статті 110 ЦПК України висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.
Суд першої інстанції правильно зазначив, що під час судового розгляду позивачем не було надано належних та достатніх доказів у підтвердження тверджень, що заповідач ОСОБА_3 на час складання заповіту 22 лютого 2021 року не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними через похилий вік, а також сукупність тяжких хвороб, на які страждав на момент складання заповіту.
Також під час судового розгляду позивачем не було доведено, що волевиявлення ОСОБА_3 на складання спірного заповіту не відповідало його волі.
Доводи апеляційної скарги, що судом не прийнято до уваги, що проведеною посмертною судово-психіатричною експертизою було констатовано наявність у ОСОБА_3 неврологічного захворювання - дисциркуляторної енцефілопатії ІІІ стадії прогресуючого ґенезу, що у 2016 році він проходив лікування у шпиталі, де у медичній документації зазначено, що він виявляє ознаки неврастенії, виявляв агресію, у зв'язку із чим була призначена консультація психіатра та встановлений діагноз органічне ураження мозку змішаного ґенезу з поміркованим інтелектуально-мністичним зниженням, емоційно-вольовою нестійкістю, а висновок посмертної судово-психіатричної експертизи не можна вважати об'єктивним доказом, який би підтверджував беззаперечну можливість і здатність спадкодавця розуміти значення своїх дій та керувати ними, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки саме під час проведення комісійної судово-психіатричної експертизи експертами були проаналізовані медичні документи, у яких був зафіксований стан здоров'я заповідача ОСОБА_3 , у тому числі і на час складання спірного заповіту. При цьому, висновок комісійної судово-психіатричної експертизи є обґрунтованим, у ньому наданий аналіз, як поясненням учасників справи, так і наданій медичній документації.
Висновок судово-психіатричної експертизи № 295 від 4 квітня 2023 року за своїм змістом відповідає вимогам, затвердженим Порядком проведення судово-психіатричної експертизи, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров'я України 08 травня 2018 року № 865, та Інструкції щодо заповнення форми первинної облікової документації № 100/о "Висновок судово-психіатричної експертизи "___", затвердженої наказом Міністерства охорони здоров'я України 28 липня 2014 року № 527.
Апеляційна скарга не містить доводів, які б спростували зазначений висновок експертів.
Також позивачем та його представником суду не було надано доказів у підтвердження того, що наявні у спадкодавця захворювання неврологічного характеру, впливали на його здатність розуміти значення своїх дій та керувати ними.
Судом першої інстанції проаналізовані надані позивачем докази та надана їм відповідна оцінка, з якою погоджується апеляційний суд.
Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Суд першої інстанції повно встановив обставини справи, оцінив надані докази, правильно застосував норми матеріального права, не допустив порушення норм процесуального права, тому колегія суддів не встановила підстав для скасування рішення суду та задоволення апеляційної скарги.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд
постановив:
апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Єрмака Олега Віталійовича залишити без задоволення, рішення Деснянського районного суду міста Києва від 25 вересня 2023 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 29 листопада 2024 року.
Суддя-доповідач І.М. Рейнарт
Судді Г.М. Кирилюк
Т.І. Ящук