Провадження № 22-ц/803/7160/24 Справа № 212/3660/23 Суддя у 1-й інстанції - Ведяшкіна Ю.В. Суддя у 2-й інстанції - Агєєв О. В.
27 листопада 2024 року м.Кривий Ріг
Дніпровський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Агєєва О.В.,
суддів: Бондар Я.М., Корчистої О.І.,
за участю секретаря судового засідання Бортника В.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Кривий Ріг Дніпропетровської області цивільну справу №212/3660/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 15 травня 2024 року, ухвалене у складі судді Ведяшкіної Ю.В.,-
В травні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, в якому просив суд поділити майно, що є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а саме: квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 44,0кв.м. та житловою площею 27,1кв.м. В обґрунтування позовних вимог зазначив, що сторони перебувають в зареєстрованому шлюбі з 14.12.2012 року, але з березня 2022 року припинили ведення спільного побуту та бюджету. За період шлюбу ними була придбана двокімнатна квартира загальною площею 44,0кв.м. та житловою площею 27,1кв.м., розташована за адресою: АДРЕСА_2 . Оскільки з відповідачем не досягнуто домовленості щодо порядку поділу спірної квартири, змушений звернутися до суду із зазначеним позовом.
Просив суд визнати за ним право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 44,0кв.м. та житловою площею 27,1кв.м., а також визнати за ОСОБА_2 право власності на іншу 1/2 частку даної квартири.
Рішенням Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 15 травня 2024 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя задоволено - визнано житлову квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 44,0кв.м. та житловою площею 27,1кв.м., об'єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Проведено поділ спільного сумісного майна та визнано за сторонами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності по 1/2 частки спірної квартири.
Не погодившись з рішенням суду відповідач подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне встановлення обставин справи та оцінки доказів з порушенням матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення та ухвалити нове, за яким визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/5 частки кв. АДРЕСА_1 та за ОСОБА_2 право власності на 4/5 частку спірної квартири.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначила, що суд першої інстанції взагалі не звернув належної уваги на доводи та письмові докази відповідача, а саме те, що спірна квартира купувалась за грошові кошти, отримані в результаті зняття власних грошей з депозитного рахунку відповідача.
Посилання суду першої інстанції про те, що показання свідків зі сторони відповідача є неналежним доказом, оскільки, дані особи не були свідками передачі коштів покупцем продавцям носять однобічний характер суду при розгляді даної справи.
Крім того, кожен свідок окремо підтвердив факт зняття коштів з депозиту та подальшого внеску їх для придбання квартири.
Судом не враховано той факт, що депозитний договір було розірвано та гроші зняті за 9 днів до купівлі квартири, що також являється доказом звернення депозитних коштів на придбання квартири.
На адресу апеляційного суду надійшов відзив позивача ОСОБА_1 на апеляційну скаргу, в якому він просить скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін.
Вважає, що надані відповідачем в обґрунтування своєї позиції докази на підтвердження надання нею грошових коштів на придбання спірної квартири, є неналежними. Між сторонами не встановлено домовленостей про інший розмір часток у спільній сумісній власності , а також інших обставин, що мають істотне значення, на підставі яких суд має відступити від принципу рівності часток у спільній власності.
Сторони в судове засідання апеляційного суду не з'явились, про дату, час та місце судового засідання повідомлялись належним чином. Від представників сторін на адресу суду надійшли заяви з проханням розглянути справу за відсутності сторін та їх представників.
Апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників справи, які не з'явились в судове засідання, оскільки відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, відзиву на апеляційну скаргу, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам закону.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з 14 грудня 2012 року перебувають в зареєстрованому шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 , виданим 14.12.2012 року Жовтневим відділом державної реєстрації актів цивільного стану Криворізького міського управління юстиції у Дніпропетровській області (а.с.4).
Від шлюбу сторони мають двох неповнолітніх дітей, а саме: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.5) та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.6).
З копії нотаріальної справи за договором купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Дніпропетровської області Журавльовою С.П. 05.09.2013 року за №742 (а.с.107-177), судом встановлено, що 05 вересня 2013 року між ОСОБА_6 (36/100 часток), ОСОБА_7 , ОСОБА_8 (64/100 часток) з одного боку та ОСОБА_2 з іншого боку, укладено договір купівлі-продажу, відповідно до якого ОСОБА_2 придбала у власність квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 44,0 кв.м. та житловою площею 27,1 кв.м., за 87 120,00 грн., які відповідно до п.2.1 договору сплачені повністю до підписання цього договору, з яких 31089 грн. отримує ОСОБА_6 , 28017 грн. отримує ОСОБА_7 та 28017 грн. отримує ОСОБА_8 .
Крім цього, згідно п. 1.7 зазначеного договору, Договір посвідчено за згодою чоловіка «ПОКУПЦЯ» ОСОБА_1 , справжність підпису на заяві якого засвідчено приватним нотаріусом, який посвідчив цей договір 05.09.2013 року за реєстровим №741 та викладена на спеціальному бланку нотаріального документа ВТК №330078.
05.09.2013 року приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Дніпропетровської області Журавльовою С.П. засвідчено справжність підпису ОСОБА_1 на заяві, відповідно до якої ОСОБА_1 дав згоду його дружині ОСОБА_2 на купівлю квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 ; та ОСОБА_1 підтвердив, що гроші, які витрачені на придбання нерухомості є їх спільною власністю. Придбана нерухомість також буде об'єктом права спільної сумісної власності, як така, що набувається ними за час шлюбу (а.с.129).
Задовольняючи позовні вимоги, керуючись наведеними правовими нормами, враховуючи презумпцію права спільної сумісної власності спірного майна, суд за встановленими обставинами справи дійшов висновку, що заявлені позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню шляхом визнання за кожним із подружжя права власності на 1/2 частку спірної квартири і підстав для відступлення від принципу рівності часток подружжя судом не встановлено.
Апеляційний суд погоджується з таким висновком суду, виходячи з наступного.
Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про запровадження презумпції спільності права власності подружжя на майно, набуте ними в період шлюбу. Зазначена презумпція може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який заперечує її застосування.
Таким чином за загальним правилом, що випливає з наведених правових норм, вбачається, що будь-яке майно набуте за час шлюбу належить до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя, якщо одним із них не доведене набуття ним особистої приватної власності на майно в період перебування в шлюбі.
При цьому, якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.
Аналогічна правова позиція була викладена Верховним Судом у постанові від 22 січня 2020 року по справі №711/2302/18.
Заінтересована особа може натомість довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована.
Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.
Аналогічна правова позиція була викладена Верховним Судом у постанові від 22 січня 2020 року по справі № 711/2302/18.
Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування та розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України).
Відповідно до п.23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007р. №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (ст.ст.60, 69 СК, ч.3 ст.368 ЦК), відповідно до ч.ч.2, 3 ст.325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: транспортні засоби; грошові кошти.
Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Аналогічні положення містяться у частині другій статті 372 ЦК України.
Відповідно до статті 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.
За положеннями ч.ч.1, 2 ст.369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Згідно з ч.3 ст.65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Відповідно до п.30 наведеної Постанови Пленуму Верховного Суду України, рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об'єктом права його спільної сумісної власності, передбачено ч.1 ст.63, ч.1 ст.65 СК.
В матеріалах справи міститься нотаріально посвідчена заява від 05.09.2013 року, відповідно до якої ОСОБА_1 дав згоду його дружині ОСОБА_2 на купівлю квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 ; та підтвердив, що гроші, які витрачені на придбання нерухомості є їх спільною власністю. Придбана нерухомість також буде об'єктом права спільної сумісної власності, як така, що набувається ними за час шлюбу (а.с.129).
Присутня при цьому відповідач не заперечувала проти даної заяви на час укладення договору купівлі-продажу квартири.
Оскільки презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя відповідачем не було спростовано, матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що спірне майно придбане за особисті кошти відповідача, внаслідок чого суд, на підставі ст.ст.60, 61 СК України та ст.368 ЦК України дійшов висновку, з яким погоджується колегія суддів, про визнання спірної квартири спільною сумісною власністю сторін і частка кожного з подружжя в праві власності є рівною і становить по 1/2 його частині.
Доводи апеляційної скарги відповідача про те, що за нею має бути визнано право власності на 4/5 часток спірної квартири, оскільки більшу частину вартості спірної квартири (56 652,15 грн.) було сплачено нею, грошовими коштами, які належали їй на праві особистої власності (отримані у спадок від бабусі), колегією суддів не можуть бути прийняті, оскільки відповідно до ч.1 ст.70 СК України, у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
В даній справі доказів наявності між сторонами домовленості або шлюбного договору, які б підтверджували узгодження часток кожного з подружжя у праві спільної власності на квартиру, суду не надано.
Допитані ж в судовому засіданні свідки є заінтересованими особами, оскільки перший свідок є матір'ю відповідача, а другий свідок є її подругою, яка надаючи свідчення, зазначала, що їй відомо обставини зі слів самого відповідача.
Доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, яким з'ясовані обставини справи, ці доводи були предметом дослідження судом першої інстанції і їм дана належна правова оцінка. Доводи скарги зводяться до переоцінки доказів, пов'язані з незгодою з судовим рішенням, що не є підставою для задоволення апеляційної скарги.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року; SERYVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909|04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи вищенаведене, апеляційний суд вважає, що підстав для скасування рішення суду першої інстанції немає, воно відповідає нормам матеріального і процесуального права.
Відповідно до частин 1, 13 статті 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
З огляду на висновок про залишення апеляційної скарги без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат немає.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 15 травня 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту.
Повний текст постанови складено 27 листопада 2024 року.
Судді: