22 жовтня 2024 року м. Житомир справа № 240/1328/24
категорія 106030000
Житомирський окружний адміністративний суд у складі судді Єфіменко О.В., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії,
встановив:
До Житомирського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 із позовом, в якому просить:
- визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати всіх сум належних йому у день звільнення у розмірі 83 625,03 гривень;
- стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на його користь середній заробіток за затримку повного розрахунку при звільненні, за період з 06.03.2021 до 28.12.2023, в сумі 68 963,55 гривень.
Позивач свої позовні вимоги обґрунтовує тим, що станом на день прийняття наказу про виключення його зі списків особового складу Військова частина НОМЕР_1 не провела з ним остаточного та повного розрахунку при звільненні, зокрема не виплачено індексацію грошового забезпечення. Наголошує, що таку виплати здійснено йому на виконання рішення суду, тобто після звільнення з військової служби. З огляду на що, вважає, що має право на отримання середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, як того вимагає ст.117 Кодекс законів про працю України (далі - КЗпП), а тому звернувся до суду за захистом своїх прав.
Ухвалою судді Житомирського окружного адміністративного суду від 23.01.2024 відкрите провадження у справі та вирішено здійснювати розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні).
Військова частина НОМЕР_1 не скористалася своїм процесуальним правом на подання до суду відзиву на позов.
Відповідно до ухвали суду від 10.06.2024 витребувано від Військової частини НОМЕР_1 довідку про грошове забезпечення ОСОБА_1 за два останні місяці, що передували місяцю його звільнення з військової служби, зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 протягом п'яти робочих днів після отримання вказаної ухвали надати суду витребувані документи.
Натомість, вимоги ухвали суду протягом тривалого часу військовою частиною не виконано. Крім того, не повідомлено суд про відсутність можливості подати такі докази у встановлені строки. На момент розгляду питання про застосування до Військової частини НОМЕР_1 заходів процесуального примусу вимоги ухвали суду від 10.06.2024 військовою частиною не виконані, при цьому суд не повідомлено про відсутність можливості подати витребувані докази необхідні для розгляду справи, у встановлені строки.
Ухвалою суду від 10.06.2024 застосовано до командира Військової частини НОМЕР_1 заходи процесуального примусу, стягнуто з командира Військової частини НОМЕР_1 штраф у розмірі одного прожиткового мінімуму для працездатних осіб, що на день постановлення ухвали становить 3 028,00 коп.
11.10.2024 від представника військової частини надійшли до суду витребувані судом докази.
Положення ч.5 ст.262, ч.1 ст.263 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) передбачено, що суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.
Дослідивши матеріали справи у їх сукупності, оцінивши наведені сторонами доводи, судом встановлено наступне.
Позивач проходив військову службу у Збройних Силах України та відповідно до наказу командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) №22-рс від 09.12.2020 звільнений із військової служби та наказом командира Військової частини НОМЕР_1 №51 від 09.03.2021 виключений зі списків особового складу військової частини.
За матеріалами справи, при звільненні з військової служби з позивачем не проведено остаточний та повний розрахунок, не виплачено індексацію грошового забезпечення у розмірі 144 062,75 грн.
Виплата індексації грошового забезпечення у повному розмірі здійснена позивачу на виконання судового рішення прийнятого у справі №240/40735/21 лише 28.12.2023, що підтверджується банківською випискою, яка наявна в матеріалах справи.
Позивач, вважаючи дії Військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення з ним остаточного та повного розрахунку при звільненні протиправними, звернувся до суду за захистом своїх прав.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд вказує наступне.
Відповідно до ч.1 ст. 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 року №2011-XII (далі - Закон №2011-XII) держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Згідно з п. 2, 4 ст. 9 вищевказаного Закону визначено, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Відповідно до ч. 2 ст. 24 Закону України "Про військовий обов'язок та військову службу" від 25 березня 1992 року №2232-XII (далі - Закон №2232-XII) закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положенням про проходження військової служби громадянами України.
Так, п. 242 Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 року №1153/2008 (далі - Положення), передбачено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Відповідно до ч.1 ст. 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Частиною 1 ст. 117 КЗпП України визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки до дня фактичного розрахунку.
Частиною 2 ст. 117 КЗпП України передбачено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Конституційний Суд України в рішенні №4-рп/2012 від 22.02.2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237 1 цього Кодексу роз'яснив: "Згідно зі статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку".
Крім того, слід звернути увагу на правову позицію, викладену Верховним Судом в постанові від 30 квітня 2020 року у справі №805/4458/17-а, відповідно до якої, частина перша статті 117 КЗпП передбачає виплату компенсації за затримку виплати працівникові належних йому сум при звільненні у розмірі середньомісячного заробітку за весь період затримки до дати фактичного розрахунку, але за умови, коли спору щодо суми заборгованості немає.
Таким чином, істотними є факт невиплати належних працівникові сум при звільненні та факт остаточного розрахунку з ним.
Інша правова ситуація виникає, коли є спір щодо суми заборгованості із заробітної плати, яку роботодавець повинен виплати працівникові при звільненні. У цьому випадку працівник, за змістом частини другої статті 117 КЗпП, має право на відшкодування, передбаченого в цій статті, якщо спір буде вирішено на його користь. Якщо ж вимоги працівника буде задоволено частково, то розмір відшкодування встановлює орган, який вирішує спір, у цьому випадку - суд.
В останньому випадку суму заборгованості із заробітної плати, а також суму відшкодування за час затримки її виплати визначає суд, враховуючи, з-поміж іншого, такі чинники для його (відшкодування) визначення, як розмір спірної суми, яка підлягає стягненню, істотності цієї частки порівняно з середнім заробітком, інших обставин, які у кожній конкретній ситуації мають значення для визначення розміру відшкодування.
Так, правова позиція також висловлена Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 08.11.2018 у справі №821/2148/16 (провадження № К/9901/33971/18, К/9901/33978/18).При цьому, 26 лютого 2020 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила у справі №821/1083/17 постанову, в якій дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) [у рішенні від 8 квітня 2010 року у справі “Меньшакова проти України»] надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15.
Разом з тим, як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року, статтею 116 КЗпП на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись із вимогою про стягнення відшкодування, визначеного, виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
Згідно ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Положеннями ч. 1 ст. 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина 2 ст. 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
У контексті викладеного суд вказує, що якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Відтак Велика Палата підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, в тому числі й після прийняття судового рішення.
При цьому, Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц зауважено, що наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, мають бути виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Таким чином, проаналізувавши викладене, суд вважає, що відповідач не провів з позивачем при звільнення з військової служби остаточний розрахунок, а тому він має право на отримання середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.
Натомість, Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01 липня 2022 року №2352-ІХ текст статті 117 КЗпП України (в тому числі і частину 1) викладено в такій редакції: у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
З огляду на викладені норми, враховуючи зміни законодавства, суд вважає за необхідне зауважити, що відповідальність роботодавця, як в редакції КЗпП України, що діяла до 19.07.2022, так і в редакції, що є чинною після 19.07.2022 пов'язана з невиплатою належних звільненому працівникові сум, належних йому при звільненні та днем фактичного розрахунку.
Таким чином, задля настання відповідальності роботодавця за невчасний розрахунок працівника при звільненні необхідні дві умови: 1) невиплата роботодавцем всіх сум працівнику, які належать йому при звільненні; 2) фактичний розрахунок роботодавця з уже звільненим працівником.
Як свідчать обставини справи, затримка повного розрахунку при звільненні позивача становить 1025 днів.
За інформацією, яка міститься у довідці Військової частини НОМЕР_1 середньоденне грошове забезпечення позивача становило 368,61 грн (11 242,58 грн + 11 242,58 грн/61).
Водночас, суд, враховуючи встановлені обмеження після 19.07.2022 та вважає, що виплати працівникові його середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку може здійснюються не більш, як за шість місяців.
Період з 10.03.2021 до 18.07.2022 (до набрання чинності Законом №2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, яка не обмежувала строком виплати у шість місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату.
Проте, період з 19.07.2022 до 27.12.2023 регулюється вже чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати шістьма місяцями. До цього періоду застосовувати практику, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №761/9584/15 недоречно, адже вона була сформована за попереднього нормативного регулювання спірних правовідносин.
Аналогічний висновок висловлено у постановах Верховного Суду від 28.06.2023 у справі №560/11489/22, від 30.11.2023 у справі №380/19103/22, від 29.01.2024 у справі №560/9586/22.
За змістом ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
З огляду на викладене, стягнення середнього заробітку у цій справі умовно варто поділити на дві частини: до набрання чинності нової редакції статті 117 КЗпП України і після цього.
Як встановлено із матеріалів справи, остаточний розрахунок з позивачем проведено лише 28.12.2023 у розмірі 144 062,75 грн, а тому відповідач зобов'язаний нарахувати та виплатити позивачу компенсацію за затримку розрахунку при звільненні - середнє грошове забезпечення (середній заробіток) за період затримки обрахований відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок).
Розглядаючи спірні правовідносини до 19.07.2022, суд враховує правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15 викладено щодо приписів статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом №2352-ІХ.
Наведений у цій постанові підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, був побудований з урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку, оскільки на той час стаття 117 КЗпП України не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні.
У постанові від 18.07.2018 в справі № 825/325/16 Верховний Суд та у постанові Великої Палати ВС від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц вказано на те, що при визначенні розміру компенсації за затримку розрахунку при звільненні необхідно враховувати розмір середнього заробітку позивача, суму заборгованості, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, а також те, що відповідач є органом державної влади, фінансування якого здійснюється з державного бюджету.
Кількість днів затримки розрахунку із 10.03.2021 до 18.07.2022 становить 496 днів. Середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні становить: 182 830,56 грн (368,61 грн х 496 днів).
Отже, сума яка підлягає відшкодуванню за період з 10.03.2021 до 18.07.2022 становить 182 830,56 грн.
Враховуючи, що середній заробіток за час затримки виплат при звільненні позивача з військової частини за вказаний період, становить 182 830,56 грн та є більшою сумою ніж нарахована на виконання рішення суду (144 062,75 грн), яка підлягала виплаті при звільненні, тому застосування до спірних правовідносин підлягає принцип співмірності.
Разом з тим, слід звернути увагу на те, що застосування судом критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц.
Тобто, як вже зазначалося при обрахунку середнього заробітку за вказаний період підлягає застосуванню істотна частка.
З врахуванням принципу співмірності та порядку визначення істотності частки заборгованості при звільненні, який викладений в постанові Верховного Суду від 30.10.2019 у справі №806/2473/18, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені складає: 144 062,75 грн (нарахована індексація грошового забезпечення)/377 825,25 грн (середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні, 368,61 грн х 1025 днів) х 100%= 38,13%.
Виходячи з принципу пропорційності, на користь позивача (за період з 10.03.2021 до 18.07.2022 ) слід стягнути середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 144 064,77 грн, тобто 38,13% від 377 825,25 грн (середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні).
Отже, сума яка підлягає відшкодуванню з врахуванням істотності частки заборгованості (38,13 %) становить 144 064,77 грн.
Тобто, співмірною сумою середнього заробітку затримки повного розрахунку при звільненні за період з 10.03.2021 до 18.07.2022, на думку суду, є сума в розмірі 144 064,77 грн.
Визначаючись щодо розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у період з 19.07.2022 до 27.12.2023, суд зважає на таке.
Такий період стягнення з 19.07.2022 по 27.12.2023 регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.
Враховуючи редакцію статті 117 КЗпП України, викладену відповідно до Закону №2352-ІХ, на користь позивача (за період з 19.07.2022 по 27.12.2023, не більше шести місяців) слід стягнути середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 67 824,24 грн (368,61 грн х 184 календарних дні).
Таким чином, враховуючи дату проведення остаточного розрахунку з позивачем, а саме 28.12.2024 та вищезазначені висновки Верховного Суду, сума середнього заробітку за час затримки розрахунку, становить 211 889,01 грн, з розрахунку 144 064,77 за період з 10.03.2021 до 18.07.2022 та 67 824,24 грн за період з 19.07.2022 по 19.01.2023.
Відповідно до ч. 2 ст. 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Оцінивши докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та, враховуючи всі наведені обставини справи та в межах заявлених позовних вимог, суд дійшов висновку про задоволення позову.
Таким чином, виходячи з принципів змагальності та офіційного з'ясування всіх обставин у справі, суд визначає, які обставини входять до предмета доказування, які докази подані або мають бути подані тим чи іншим учасником справи, вживає заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, в тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи, та надає оцінку зібраним у справі доказам на предмет їх належності, допустимості, достовірності і достатності.
Водночас принцип диспозитивності покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин). Під час розгляду справи суд зв'язаний предметом і обсягом заявлених позивачем вимог.
Вказаний принцип знайшов своє відображення у частині другій статті 9 КАС України, в якій вказано, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Окрім того, зазначений принцип також передбачає, що особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.
Верховний Суду неодноразово наголошував на тому, що суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову, зокрема у постанові від 13.04.2023 у справі №757/30991/18-а.
Вихід суду за межі позовних вимог можливий у тому разі, якщо позивач, вказавши у заяві одну конкретну вимогу, не зазначив іншу, яка має послідовний зв'язок із попередньою та випливає із фактичної я сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.
Згідно із ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі. ( ч. 2 ст. 77 КАС України).
Згідно зі ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Надавши оцінку усім доказам в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи, суд дійшов висновку про задоволення позову.
Питання про розподіл судових витрат судом вирішується відповідно до ст.139 КАС України.
Керуючись ст.ст.77, 139, 243, 246, 255, 293, 295, 297 КАС України, суд, -
вирішив:
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 . РНОКПП: НОМЕР_2 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 . ЄДРПОУ: НОМЕР_3 ) про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії, задовольнити.
Визнати протиправним дії Військової частини НОМЕР_1 щодо звільнення ОСОБА_1 з військової служби без проведення остаточного розрахунку зі сплати індексації грошового забезпечення.
Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за затримку повного розрахунку при звільненні, за період з 10.03.2021 до 27.12.2023, в сумі 68 963 (шістдесят вісім дев'ятсот шістдесят три) грн 55 коп.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя О.В. Єфіменко
Повний текст складено: 22 жовтня 2024 р.
22.10.24