Постанова
Іменем України
10 листопада 2010 року Справа № 2-29/19080-2006
Севастопольський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді ,
суддів ,
,
представники сторін у судове засідання не з'явились;
розглянувши апеляційну скаргу приватного підприємства Фірма "Шарм" на рішення господарського суду Автономної Республіки Крим (суддя Башилашвілі О.І.) від 15 жовтня 2007 року у справі №2-29/19080-2006
за позовом Суб'єкта підприємницької діяльності ОСОБА_1 (АДРЕСА_1,95000)
до Ради Міністрів Автономної Республіки Крим (пр. Кірова, 13, місто Сімферополь,95000)
приватного підприємства Фірма "Шарм"(вул.Ломоносова,13, місто Ялта,98622)
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору:
Лівадійської селищної ради (вул. Батуріна, 8,Лівадія, місто Ялта,98655)
про визнання частково недійсним договору оренди земельної ділянки,
Суб'єкт підприємницької діяльності ОСОБА_1 звернувся до господарського суду Автономної Республіки Крим з позовом до Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, приватного підприємства Фірма "Шарм" про визнання частково недійсним договору оренди земельної ділянки №4865 від 22 липня 2002 року, укладений між Радою Міністрів Автономної Республіки Крим та приватним підприємством Фірмою "Шарм", зареєстрований в Ялтинському міському нотаріальному окрузі за реєстровим №4865 в частині передачі приватному підприємству Фірмі "Шарм" у довгострокову оренду земельної ділянки площею 0,16 га у районі Верхньої станції канатної дороги "Місхор -Ай - Петрі".
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оскаржуваний договір, укладений на підставі визнаної постановою господарського суду Автономної Республіки Крим від 16 травня 2006 року у справі №2-16/8083-2006А частково недійсною постанови Ради Міністрів Автономної Республіки Крим від 09 липня 2002 року №243 «Про передачу земельних ділянок в оренду ПП Фірмі «Шарм» та ТОВ «Старінвест», порушує права суб'єкта підприємницької діяльності ОСОБА_1, який фактично безперервно використовує вказану земельну ділянку, та якому рішенням Лівадійської селищної ради від 21 лютого 2002 року №37 дозволено збір попередніх узгоджень для оформлення земельної ділянки у районі Верхньої станції канатної дороги "Місхор -Ай - Петрі" і розміщення кафе «Сонечко».
Рішенням господарського суду Автономної Республіки Крим від 15 жовтня 2007 року у справі № 2-29/19080-2006 задоволено позов суб'єкта підприємницької діяльності ОСОБА_1 про визнання частково недійсним договору оренди земельної ділянки.
Визнано частково недійсним договір оренди земельної ділянки №4865 від 22.07.2002, укладений між Радою Міністрів Автономної Республіки Крим та приватним підприємством Фірмою "Шарм", зареєстрований в Ялтинському міському нотаріальному окрузі за реєстровим №4865 в частині передачі приватному підприємству Фірмі "Шарм" у довгострокову оренду земельної ділянки площею 0,16 га у районі Верхньої станції канатної дороги "Місхор -Ай - Петрі".
Врахувавши часткову недійсність постанови Ради Міністрів Автономної Республіки Крим від 09 липня 2002 року №243 «Про передачу земельних ділянок в оренду ПП Фірмі «Шарм»та ТОВ «Старінвест», яка стала підставою для укладення оскаржуваного договору, суд визнав достатність правових підстав для задоволення позову.
Не погодившись з рішенням суду, приватне підприємство Фірма "Шарм" звернулось до Севастопольського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просить скасувати рішення господарського суду першої інстанції.
Заявник апеляційної скарги обґрунтовує свої вимоги тим, що судом першої інстанції не встановлено та не відображено в оскаржуваному рішенні, які саме права позивача порушуються договором земельної ділянки №4865 від 22.07.2002, укладеним між Радою Міністрів Автономної Республіки Крим та приватним підприємством Фірмою "Шарм", який зареєстрований в Ялтинському міському нотаріальному окрузі за реєстровим №4865 в частині передачі приватному підприємству Фірмі "Шарм" у довгострокову оренду земельної ділянки площею 0,16 га у районі Верхньої станції канатної дороги "Місхор -Ай - Петрі".
Розгляд справи неодноразово відкладався.
Провадження у справі зупинялось до розгляду справи №2-16/8083-2006А, яка пов'язана з даною справою.
Розпорядженням заступника голови Севастопольського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2010 року суддю Дугаренко О.В. замінено на суддю Прокопанич Г.К.
У судове засідання, призначене на 10 листопада 2010 року, представники сторін не з'явились, про місце судового засідання були повідомлені належним чином рекомендованою кореспонденцією.
Від Виконавчого комітету Лівадійської селищної ради надійшло клопотання про відкладення розгляду справи на більш пізній строк (кінець грудня) у зв'язку зі звільненням юриста.
Розглянувши заявлене клопотання, судова колегія дійшла висновку щодо відсутності підстав для його задоволення з огляду на те, що Виконавчий комітет Лівадійської селищної ради не є учасником судового процесу у даній справі, і явка його представника у судовому засіданні є цілком необов'язковою.
Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін -це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.
Судова колегія вирішила розглянути справу за відсутності представників сторін за наявними документами в матеріалах справи.
Переглянувши матеріали справи відповідно до вимог статті 101 Господарського процесуального кодексу України, судова колегія встановила наступні обставини.
09 липня 2002 року між Радою Міністрів Автономної Республіки Крим (орендодавець) та приватним підприємством Фірми "Шарм" (орендар) на підставі постанови Ради Міністрів Автономної Республіки Крим від 09 липня 2002 року №243 «Про передачу земельних ділянок в оренду ПП Фірмі «Шарм»та ТОВ «Старінвест»(а. с. 10, т. 1) було укладено договір оренди земельної ділянки, який зареєстрований в Ялтинському міському нотаріальному окрузі за реєстровим №4865 (далі-договір) (а. с. 20-27, т. 1), за умовами якого орендодавець надає, а орендар приймає у довгострокове тимчасове користування на умовах оренди земельну ділянку площею 2,794 га, за межами населеного пункту Лівадійської селищної ради за адресою: Автономна Республіка Крим, місто Ялта, за межами населеного пункту Лівадійської селищної ради, кадастровий номер земельної ділянки 0111947900:09:001:0001.
Відповідно до пункту 1.5 договору права третіх осіб на земельну ділянку відсутні.
Рішенням 29-ої сесії 23-ого скликання Лівадійської селищної ради від 21 лютого 2002 року №37 суб'єкту підприємницької діяльності ОСОБА_1 дозволено збір попередніх узгоджень місця розміщення кафе з літнім майданчиком на земельній ділянці в с. Мисливське, район Верхньої станції канатної дороги "Місхор -Ай - Петрі" із земель Лівадійської селищної ради, не наданих у користування і не переданих у власність(а. с. 55, т.2).
Посилаючись на постанову господарського суду від 16 травня 2006 року у справі №2-16/8083-2006 А, яким визнано частково недійсною постанову Ради Міністрів Автономної Республіки Крим від 09 липня 2002 року №243 «Про передачу земельних ділянок в оренду ПП Фірмі «Шарм»та ТОВ «Старінвест», а також вважаючи, що його права землекористування порушуються договором земельної ділянки №4865 від 22.07.2002, суб'єкт підприємницької діяльності ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом.
Дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, заслухавши представників сторін, судова колегія дійшла висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги виходячи з наступного.
Предметом доказування у даній справі є встановлення наявності чи відсутності правових підстав для визнання недійсним договору оренди земельної ділянки №4865 від 22.07.2002, укладеного між Радою Міністрів Автономної Республіки Крим та приватним підприємством Фірмою "Шарм", зареєстрованого в Ялтинському міському нотаріальному окрузі за реєстровим №4865 в частині передачі приватному підприємству Фірмі "Шарм" у довгострокову оренду земельної ділянки площею 0,16 га у районі Верхньої станції канатної дороги "Місхор -Ай - Петрі".
Відповідно до пункту 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»від 6 листопада 2009 року N 9 цивільні відносини щодо недійсності правочинів регулюються Цивільним кодексом України та іншими актами законодавства. При розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.
Відповідно до пункту 18 Інформаційного листа Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України» від 07 квітня 2008 року N 01-8/211 за загальним правилом частини третьої статті 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Цивільний кодекс України не дає визначення поняття "заінтересована особа". Тому коло заінтересованих осіб має з'ясовуватись в кожному конкретному випадку в залежності від обставин справи та правових норм, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, якщо інше не встановлено законом.
Зі змісту позовної заяви про визнання оскаржуваного договору недійсним судова колегія встановила, що зацікавленість позивача у визнанні оспорюваного правочину недійсним, полягає у тому, що, на його думку, він порушує його права користування земельною ділянкою, яка є предметом цього договору.
Перевіряючи зазначені доводи заявника, судова колегія дійшла висновку щодо їх недоведеності та необґрунтованості з огляду на наступне.
Статтями 13, 14 Конституції України визначається правовий статус землі і природних ресурсів в Україні, згідно з яким земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу, від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Право на землю набувається і реалізується громадянами і суб'єктами господарської діяльності (юридичними і фізичними особами) виключно відповідно до закону.
Згідно з частиною 1 статті 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.
Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт. В даному випадку, таким фактом може бути надання позивачу земельної ділянки в оренду на підставі рішення Лівадійської селищної ради, оскільки відповідно до пункту 2 Роз'яснень Вищого арбітражного суду України N 02-5/743 від 27 червня 2001 року „Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування” вирішення питань про передачу землі у власність чи користування є виключним правом суб'єкта права власності на землю.
Волевиявлення відповідного органу як орендодавця чи власника, здійснюється у формі рішення такого органу і лише реалізується шляхом укладення договорів оренди чи купівлі-продажу.
Згідно з частиною 1, 2 статті 125 Земельного кодексу України (в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин) право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації, при цьому, судовою колегією встановлено відсутність у позивача будь-яких правовстановлювальних документів на земельну ділянку, яка є предметом оскаржуваного договору.
За правилами статті 1 Господарського процесуального кодексу України, до господарського суду звертаються особи за захистом своїх порушених чи оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, що кореспондується із положеннями статті 21 цього Кодексу, де до позивачів віднесено осіб, які пред'явили позов або в інтересах яких пред'явлено позов саме про захист порушеного права чи охоронюваного законом інтересу.
Статтею 15 Цивільного кодексу України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання чи оспорювання, а стаття 16 зазначеного Кодексу передбачає право особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового чи майнового права і інтересу. Частиною 2 цієї статті визначені способи захисту цивільних прав та інтересів.
Системний аналіз наведених норм дозволяє зробити висновок, що захисту судом підлягає цивільне право, яке порушене, не визнається чи оспорюється.
Юридична зацікавленість позивача у вирішенні спору судом, покладає на нього обов'язок довести, що його цивільне право порушене, не визнається чи оспорюється відповідачем і що саме йому належить право вимоги.
Відсутність факту порушення права чи взагалі суб'єктивного права, на захист якого подано позов, тягне за собою відмову у позові.
Дозвіл на збір попередніх узгоджень місця розміщення кафе з літнім майданчиком, наданий суб'єкту підприємницької діяльності ОСОБА_1 рішенням 29-ої сесії 23-ого скликання Лівадійської селищної ради від 21 лютого 2002 року №37 у жодному разі не означає виникнення у позивача будь-яких прав на вказану земельну ділянку. Збір матеріалів попередніх узгоджень саме демонструє, наскільки є можливим чи неможливим відведення і передача земельної ділянки в оренду чи власність.
Отже, суд апеляційної інстанції вважає, що позиція позивача заснована на його помилковому уявленні про наявність у нього суб'єктивного права, яке підлягає захисту, та про наявність правових підстав для заявлення подібних вимог.
Окрім цього, Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 26 березня 2008 року у справі №2-16/8083-2006А, до розгляду якої зупинялось провадження у даній справі, постанову господарського суду від 16 травня 2006 року у справі №2-16/8083-2006А скасовано, справу направлено на новий розгляд. За результатами нового розгляду господарським судом Автономної Республіки було прийнято постанову від 14 березня 2009 року у справі №2-8/5130.1 (попередній №2-16/8083-2006А), якою у задоволенні позову Суб'єкта підприємницької діяльності ОСОБА_1 до Ради Міністрів Автономної Республіки Крим про визнання частково недійсним постанови Ради Міністрів Автономної Республіки Крим від 09 липня 2002 року №243 «Про передачу земельних ділянок в оренду ПП Фірмі «Шарм»та ТОВ «Старінвест», було відмовлено.
В листі Верховного Суду України «Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними»від 24 листопада 2008 року зазначено, що якщо під час судового розгляду встановлено відсутність у позивача права на задоволення позову про визнання оспорюваного правочину недійсним, суд має відмовити в задоволенні позову. Відповідно до пункту 3 статті 215 Цивільного кодексу України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути пред'явлена тільки особами, визначеними у Цивільному кодексі України й інших законодавчих актах, що встановлюють оспорюваність правочинів - а саме, однією зі сторін, або заінтересованою стороною, тобто права яких вже були порушені на момент звернення до суду.
Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 103 Господарського процесуального кодексу України апеляційна інстанція за результатами розгляду апеляційної скарги (подання) має право скасувати рішення повністю або частково і прийняти нове рішення.
Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 104 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування або зміни рішення місцевого господарського суду є порушення або неправильне застосування норм процесуального права.
Невстановлення судом першої інстанції обставин, які мають суттєве значення у справі, та відсутність їх правової оцінки є порушенням вимог частини 1 статті 43 Господарського процесуального кодексу України, що відповідно до частини 1 статті 104 цього Кодексу є підставою для скасування оскаржуваного рішення.
З зазначених обставин, суд апеляційної інстанції дійшов висновку щодо обґрунтованості вимог апеляційної скарги і наявності правових підстав для її задоволення.
Керуючись статтями 99, 101, пунктом 2 частини 1 статті 103, частиною 1, 2 статті 104,статтею 105 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Апеляційну скаргу приватного підприємства Фірма "Шарм" задовольнити.
2. Рішення господарського суду Автономної Республіки Крим від 15 жовтня 2007 року у справі №2-29/19080-2006 скасувати.
3. Прийняти нове рішення.
4. У задоволенні позову відмовити.
Головуючий суддя
Судді