Апеляційне провадження № 22-ц/824/13293/2024
Справа № 755/3464/24
Іменем України
04 вересня 2024 року
м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Кашперської Т.Ц.,
суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,
за участю секретаря Діденка А.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на рішення Дніпровського районного суду м. Києва, ухвалене у складі судді Марфіної Н.В. в м. Київ 20 травня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Дніпровського відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління міністерства юстиції (м. Київ) про зняття арешту з майна у виконавчому провадженні,
заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,
У лютому 2024 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з даним позовом, просила зняти арешт з усього належного ОСОБА_3 майна, в тому числі, але не виключно, з квартири АДРЕСА_1 , накладений постановою державного виконавця АА № 384754 від 17 вересня 2004 року, заборона № 246, в межах виконавчого провадження № НОМЕР_1, зареєстрований Десятою київською державною нотаріальною конторою в Єдиному реєстрі прав власності на нерухоме майно 23 вересня 2004 року за реєстраційним номером обтяження 1326075.
Позов мотивувала тим, що є дочкою ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , вона є єдиним спадкоємцем і за її заявою заведено спадкову справу, до спадкового майна після смерті ОСОБА_3 входить квартира АДРЕСА_1 . Однак на дане майно накладене арешт, постанова про який виконавчою службою їй не була надана. Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 23 лютого 2024 року № 367131844, квартира АДРЕСА_1 на праві власності належить ОСОБА_3 , арешт нерухомого майна зареєстровано 23 вересня 2004 року Десятою київською державною нотаріальною конторою на підставі постанови ВДВС від 17 вересня 2004 року, заборона № 246.
Дніпровським ВДВС у відповідь на адвокатський запит повідомлено, що на виконанні у відділі перебувало виконавче провадження ВП № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа № 2-1965 від 06 жовтня 1998 року Дарницького районного суду м. Києва про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 аліментів. 16 червня 2011 року державним виконавцем, керуючись п. 6 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження», винесено постанову про закінчення виконавчого провадження, заборгованість на момент повноліття дитини становила 70409,87 грн., виконавче провадження знищено за закінченням строків зберігання.
Вказувала, що наявність арешту на майно спадкодавця ОСОБА_3 перешкоджає їй як спадкоємцю першої черги за законом, оформити спадщину на майно, яке вона успадкувала в порядку ст. 1268 ЦК України після смерті батька. Ефективним способом захисту порушеного права в даному випадку вважала скасування арешту на все майно, що був накладений згідно постанови державного виконавця. Наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника, за відсутності виконавчого провадження та відсутність фактично майнових претензій з боку стягувача, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном. Стягувач не має претензій до боржника, не вживав заходів щодо видачі дубліката виконавчого листа та поновлення строку на пред'явлення виконавчого листа до виконання. З огляду на те, що виконавче провадження закінчено, його матеріали знищено, виконавчий лист не пред'явлено до виконання повторно, чинність та необхідність арешту відпала.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 20 травня 2024 року в позові відмовлено.
Позивач ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 , не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 20 травня 2024 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, наводила зміст ст. 1282 ЦК України, вказувала, що до цього часу кредитор не звернувся з претензією про виплату боргу по аліментам та не звертався з заявою про прийняття спадщини.
Вказувала, що відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження» в редакції станом на 04 червня 2011 року виконавче провадження підлягає закінченню у разі закінчення строку, передбаченого законом для відповідного виду стягнення. Згідно ст. 50 Закону України «Про виконавче провадження» в редакції станом на 04 червня 2011 року у разі закінчення виконавчого провадження арешт, накладений на майно боржника, знімається. У разі, якщо у виконавчому провадженні державним виконавцем накладено арешт на майно боржника, у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, державний виконавець зазначає про зняття арешту, накладеного на майно боржника.
Крім того, в постанові Верховного Суду від 27 березня 2020 року в справі № 817/928/17 враховано, що як закінчення виконавчого провадження, так і повернення виконавчих документів з різних підстав, законодавцем визначено як стадію завершення виконавчого провадження, за яким ніякі інші дії державного виконавця не проводяться.
Відповідно до п. 3.17 Інструкції про проведення виконавчих дій, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5, в редакції, чинній на момент прийняття державним виконавцем оскаржуваної постанови, у постанові про повернення виконавчого документа стягувачу державний виконавець зазначає підставу для цього з посиланням на відповідну норму закону, результати виконання, а також наслідки завершення відповідного виконавчого провадження (зняття арешту тощо).
Посилалась на правові висновки Верховного Суду від 13 липня 2022 року в справі № 2/0301/806/11, що застосування арешту майна боржника як обмежувальний захід не повинен призводити до порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що свідчить про необхідність його застосування виключно у випадках та за наявності підстав, визначених законом. Наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника, за умови відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача, а також за відсутності будь-яких відомостей стосовно рішення про стягнення виконавчого збору, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володінням своїм майном. На підставі зазначеного Верховний Суд погодився, що незняття державною виконавчою службою арешту з майна боржника у виконавчому провадженні саме за обставинами цієї справи є протиправною бездіяльністю органу державної виконавчої служби, і порушене право підлягає захисту шляхом зобов'язання державної виконавчої служби зняти арешт з майна боржника.
Посилалась на п. 2 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ № 5 від 03 червня 2016 року «Про судову практику у справах про зняття арешту з майна», згідно якого позов про зняття арешту з майна може бути пред'явлений власником, а також особою, яка володіє на підставі закону чи договору або на іншій підставі майном, що не належить боржнику (речове право на майно).
Вказувала, що ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо нього будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
В рішенні ЄСПЛ «Вендітеллі проти Італії» суд відзначив порушення в тому, що уряд не вжив швидких заходів для того, щоб знову надати в повноправне користування власністю після закінчення відповідних розслідувань. Також ЄСПЛ наголосив, що для того, щоб втручання в право власності вважалось допустимим, воно повинно служити не лише законній меті в інтересах суспільства, а повинна бути розумна співмірність між використовуваними інструментами і тією метою, на котру спрямований будь-який захід, що позбавляє особу власності. Заходи щодо обмеження права власності мають бути пропорційними щодо мети їх застосування.
Таким чином, спадкоємець зобов'язаний задовольнити вимоги кредитора особисто у розмірі, який відповідає його частці у спадщині. Вимоги кредитора спадкоємці зобов'язані задовольнити шляхом одноразового платежу, а існуючий арешт майна є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном та підлягає скасуванню судом.
Від Дніпровського ВДВС у м. Києві ЦМУМЮ (м. Київ) надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому представник відділу просив відмовити в позові.
Наводив зміст ст. 15, 16, 39, 40, 59 Закону України «Про виконавче провадження», посилався на правові висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 04 березня 2020 року в справі № 127/2-1421/09, рішення ЄСПЛ «Глоба проти України» від 05 липня 2012 року, правові висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 05 грудня 2018 року в справі № 425/1341/17, в якій Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову та зняття арешту з майна боржника, оскільки рішення, під час виконання якого було накладено арешт на майно позивача, не виконане.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції даним вимогам закону відповідає.
Відмовляючи в позові, суд першої інстанції виходив із неналежного суб'єктного складу учасників справи, оскільки відповідачем у даному позові залучено лише Дніпровський ВДВС у м. Києві ЦМУМЮ (м. Київ), який не є ні боржником, ні особою, в інтересах якої накладено арешт на спірне нерухоме майно. Крім того, позивачем обрано неефективний спосіб захисту порушених прав, який потребуватиме подання нового позову до суду, оскільки нею заявлено лише вимогу про зняття арешту з майна, хоча належним способом захисту в даному випадку є подання позову про визнання права власності на спадкове майно і зняття із нього арешту.
Апеляційний суд погоджується із вказаними висновками суду першої інстанції, так як вони є обґрунтованими, відповідають обставинам справи і вимогам закону.
Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 (а. с. 15).
Згідно довідки приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Галаган О.В. від 07 квітня 2023 року, на підставі заяви ОСОБА_1 про прийняття спадщини після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 її батька ОСОБА_3 , 28 лютого 2023 року заведено спадкову справу № 3/2023. Станом на 07 квітня 2023 року ОСОБА_1 є єдиною особою, що подала заяву про прийняття спадщини після померлого ОСОБА_3 (а. с. 16).
Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 19 жовтня 2023 року в справі № 367/2623/23 за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа: Деснянський відділ державної реєстрації актів цивільного стану про встановлення факту батьківства заяву задоволено, встановлено факт батьківства, а саме, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , померлий ІНФОРМАЦІЯ_1 , є батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (а. с. 37 - 42).
Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, ОСОБА_3 належала квартира АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності, виданого 21 лютого 1994 року Комітетом по оренді та приватизації комунального майна Дарницького району (розпорядження № 417ж від 21 лютого 1994 року). 23 вересня 2004 року Десятою київською державною нотаріальною конторою зареєстровано арешт на вказане майно на підставі постанови Відділу державної виконавчої служби, постанова АА № 384754 від 17 вересня 2004 року (а. с. 17).
Листом Дніпровського відділу державної виконавчої служби від 02 березня 2023 року № 28394 повідомлено, що на виконанні у Відділі перебувало виконавче провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа № 2-1965 від 06 жовтня 1998 року Дарницького районного суду м. Києва про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 аліменти. 16 червня 2011 року державним виконавцем, керуючись п. 6 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження» винесено постанову про закінчення виконавчого документу. Заборгованість на момент повноліття дитини становить 70409,87 грн. Виконавче провадження знищено за закінченням строків зберігання, передбачених наказом Міністерства юстиції України № 1829/5 від 07 червня 2017 року «Про затвердження Правил ведення діловодства та архіву в органах державної виконавчої служби» (а. с. 18).
Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 26 листопада 2012 року в справі № 2604/26629/12 за поданням Відділу державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції м. Києва про видачу дубліката виконавчого листа по справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про стягнення аліментів, втраченого при передачі іншому виконавцю, відмовлено, оскільки виконавчий лист видано Дарницьким районним судом м. Києва (а. с. 35 - 36).
Згідно листа Дніпровського відділу РАЦС у м. Києві ЦМУМЮ (м. Київ) від 08 березня 2024 року, ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_4 , складено актовий запис про смерть від 09 липня 2015 року № 10967, складений Київським відділом державної реєстрації смерті ЦМУМЮ (м. Київ) (а. с. 44).
Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.
Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Відповідно до статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Статтею 1218 ЦК України передбачено, що до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Частиною першою статті 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Проте відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).
Отже, системний аналіз зазначених норм права свідчить про те, що спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу її відкриття, а документом для підтвердження права власності на спадкове майно є свідоцтво на спадщину, отримане в установленому законодавством порядку.
У спадкоємця, який в установленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини, тому такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України.
Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов'язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень.
Під час виконання судових рішень сторони виконавчого провадження мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб, виконавців чи приватних виконавців у порядку судового контролю, оскільки виконання судового рішення є завершальною стадією судового розгляду.
Відповідно до частини першої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.
При цьому в порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється у позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби.
Спори про право цивільне, пов'язані з належністю майна, на яке накладено арешт, відповідно до статті 19 ЦПК України розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства.
Так, відповідно до статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
У разі, якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту, що передбачено Законом України «Про виконавче провадження».
Такий правовий висновок висловлений Верховним Судом у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 24 травня 2021 року в справі № 712/12136/18 (провадження № 61-4726сво19).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 листопада 2019 року у справі № 643/3614/17 (провадження № 14-479цс19) дійшла висновку про те, що вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України можуть бути вирішені судом цивільної юрисдикції (пункт 37).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 905/386/18 (провадження № 12-85гс19) зазначено, що відповідачем у справах за позовами про звільнення з-під арешту майна є боржник або особа, в інтересах якої накладено арешт на майно у виконавчих провадженнях, оскільки задоволення такого позову може безпосередньо вплинути на права та законні інтереси сторін спірних відносин щодо такого майна. При цьому орган державної виконавчої служби у відповідних випадках може залучатися судом до участі у справах як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.
У даній справі суд першої інстанції вірно визначився із тим, що позивачем ОСОБА_1 як особою, яка не є стороною виконавчого провадження, але яка є спадкоємцем боржника (свого батька), заявлено вимоги про звільнення майна з-під арешту, накладеного державним виконавцем під час здійснення виконавчих дій щодо стягнення заборгованості з боржника ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 , при цьому позов пред'явлено лише до органу державної виконавчої служби.
Судом також встановлено, що виконавче провадження, в якому було накладено арешт постановою державного виконавця, було закінчено 16 червня 2011 року в зв'язку з закінченням строку, передбаченого законом для відповідного виду стягнення, при цьому ОСОБА_3 мав заборгованість за аліментами в розмірі 70409,87 грн. на момент повноліття дитини, які стягувались на підставі виконавчого листа.
Крім того, судом встановлено, що стягувач у виконавчому провадженні ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Згідно зі статтею 1282 ЦК України спадкоємці зобов'язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину; кожен із спадкоємців зобов'язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині; вимоги кредитора спадкоємці зобов'язані задовольнити шляхом одноразового платежу, якщо домовленістю між спадкоємцями та кредитором інше не встановлено.
Вирішуючи даний позов по суті, суд першої інстанції правильно врахував правові висновки Верховного Суду в постанові від 21 березня 2018 року у справі № 161/11682/15-ц (провадження № 61-3563св18) про те, що борг спадкодавця за аліментами стягується за рахунок активів спадкової маси і не є таким зобов'язанням, яке припиняється як нерозривно пов'язане із особою боржника.
Аналогічні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду від 29 червня 2023 року в справі № 208/9810/21 (провадження № 61-2303св23).
Відповідно до ч. 1 ст. 179 СК України аліменти, одержані на дитину, є власністю дитини.
Зазначене дає підстави для висновку, що арешт, накладений на майно боржника в рамках виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа про стягнення аліментів на утримання дитини, накладено в інтересах дитини.
Матеріали справи не містять доказів, що позивачем ОСОБА_1 вживалися заходи зі встановлення особи, на утримання якої до її повноліття стягувалися аліменти у виконавчому провадженні ВП № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа № 2-1965 від 06 жовтня 1998 року, і яка має бути належним відповідачем у даній справі.
Зважаючи на вищевикладене, судом першої інстанції вірно враховано правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 03 травня 2022 року у справі № 711/3591/21 (провадження № 61-945св22), у якій зазначено, що: «У справі, що переглядається, ОСОБА_1 пред'явив позовні вимоги до Центрального ВДВС у м. Черкаси, який не є ні боржником, ні особою, в інтересах якої накладено арешт на спірне нерухоме майно. При цьому ні боржник, ні стягувач, в інтересах якого був накладений арешт на квартиру, як відповідачі не залучені. Клопотань про заміну первісного відповідача належним відповідачем чи про залучення до участі у справі іншої особи як співвідповідача позивач не заявляв».
На ці ж висновки посилався Верховний Суд в постанові від 29 червня 2023 року в справі № 208/9810/21 (провадження № 61-2303св23).
У постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц Велика Палата Верховного Суду вказала, що пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Водночас встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.
Верховний Суд у постанові від 28 жовтня 2020 року у справі № 761/23904/19 також вказав, що визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов'язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб'єктний склад.
Таким чином, пред'явлення позовних вимог до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову (правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц).
Враховуючи наведене, оскільки у даній справі позивачем ОСОБА_1 до участі в справі як відповідача не залучено особу, в інтересах якої накладено спірний арешт, обґрунтованим слід визнати висновок суду першої інстанції, не спростований доводами апеляційної скарги, про відсутність підстав для задоволення позовних вимог у зв'язку з пред'явленням їх до неналежного відповідача.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, по захист якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (схожі висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 5.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).
Отже, якщо особа звернулася до суду по захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або інтересу, а суд позов задовольнив, то виконання його рішення має настільки, наскільки це можливо, відновити стан позивача, який існував до відповідного порушення, чи не допустити таке порушення. Судове рішення не має породжувати стан невизначеності у відносинах позивача з відповідачем і вимагати від них подальшого вчинення узгоджених дій для вичерпання конфлікту (п. 22 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
Крім того, за висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у пункті 58 постанови від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц та пункті 23 постанови від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, спосіб захисту права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду.
Виходячи із наведеного, судом першої інстанції надано вірної правової оцінки щодо належності обраного позивачем способу захисту та враховано його ефективність.
Так, судом першої інстанції правомірно враховано правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 06 травня 2024 року в справі № 725/3352/23 (провадження № 61-292 св 24), згідно яких «таким чином, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що порушене право спадкоємця може бути захищене в порядку позовного провадження шляхом подання позову про визнання права власності на спадкове майно і зняття із нього арешту, а позивачкою заявлено лише позовну вимогу про зняття арешту».
Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції щодо неефективності заявлених вимог, які не були спростовані доводами апеляційної скарги, і додатково враховує правові висновки Верховного Суду в постанові від 06 лютого 2023 року у справі № 463/2924/22, від 03 травня 2023 року в справі № 463/3251/22 (провадження № 61-13094св22) про те, що порушене право спадкоємця може бути захищене в порядку позовного провадження шляхом подання позову про визнання права власності на спадкове майно і зняття із нього арешту, відповідачами у якому мають бути особи, в інтересах яких накладено арешт на майно у виконавчих провадженнях.
Апеляційний суд відхиляє як необґрунтовані доводи апеляційної скарги, що до цього часу кредитор не звернувся з претензією про виплату боргу по аліментам та не звертався з заявою про прийняття спадщини, з огляду на те, що в матеріалах справи відсутні відомості про обізнаність особи, на утримання якої з ОСОБА_3 стягувались аліменти рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 06 жовтня 1998 року у справі № 2-1965, про смерть ОСОБА_3 та відкриття спадщини.
Доводи апеляційної скарги про підстави закінчення виконавчого провадження, передбачені п. 6 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження» в редакції станом на 04 червня 2011 року, наслідки завершення виконавчого провадження, передбачені ст. 50 Закону України «Про виконавче провадження» у цій же редакції, посилання на п. 3.17 Інструкції про проведення виконавчих дій, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5, якою регламентовано дії державного виконавця під час прийняття постанови про повернення виконавчого документа стягувачу, посилання на правові висновки Верховного Суду від 13 липня 2022 року в справі № 2/0301/806/11, п. 2 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ № 5 від 03 червня 2016 року «Про судову практику у справах про зняття арешту з майна», статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою закріплено принцип непорушності права приватної власності, судову практику ЄСПЛ, не спростовують правильних висновків суду першої інстанції, з огляду на те, що наявність чинного арешту у закінченому виконавчому провадженні в будь-якому випадку обумовлює необхідність звернення до суду з позовом про визнання права власності на майно та зняття арешту з майна, залучивши до участі в справі належного відповідача та заявивши саме ті вимоги, які забезпечують ефективний захист прав позивача.
Враховуючи наведене, не впливають на правильність висновків суду першої інстанції та відхиляються апеляційним судом доводи апеляційної скарги, що спадкоємець зобов'язаний задовольнити вимоги кредитора особисто у розмірі, який відповідає його частці у спадщині; вимоги кредитора спадкоємці зобов'язані задовольнити шляхом одноразового платежу, а існуючий арешт майна є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном та підлягає скасуванню судом.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі, зводяться до переоцінки доказів, яким було надано належної оцінки судом, і не спростовують висновків суду першої інстанції.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення.
Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 20 травня 2024 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 05 вересня 2024 року.
Головуючий: Кашперська Т.Ц.
Судді: Фінагеєв В.О.
Яворський М.А.