Апеляційне провадження № 22-ц/824/12446/2024
Справа № 756/32/20
Іменем України
04 вересня 2024 року
м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Кашперської Т.Ц.,
суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,
за участю секретаря Діденка А.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 05 квітня 2024 року та додаткове рішення Оболонського районного суду м. Києва від 30 квітня 2024 року, ухвалені у складі судді Яценко Н.О. в м. Київ у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя,
заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,
У січні 2020 року позивач ОСОБА_2 звернувся до суду з даним позовом, просив поділити спільне майно подружжя, що є об'єктом спільної сумісної власності, визнавши за ним право власності на автомобіль Mazda 3 2016 року випуску д.н.з. НОМЕР_1 , а за ОСОБА_1 - на автомобіль Mazda CX-5 2019 року випуску, д.н.з. НОМЕР_2 , вирішити питання розподілу судових витрат.
Позов мотивовано тим, що ОСОБА_2 перебуває з відповідачем у шлюбі з 12 вересня 2012 року та має з нею двох спільних дітей, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , шлюбні стосунки між ними фактично були припинені наприкінці листопада 2019 року.
За час сумісного життя ними набуто спільне майно, зокрема, автомобіль Mazda 3 2016 року випуску д.н.з. НОМЕР_1 та автомобіль Mazda CX-5 2019 року випуску д.н.з. НОМЕР_2 . Вказане майно придбавалось за час їхнього спільного проживання та за спільні кошти, в тому числі виручені від продажу їхнього автомобіля та належної позивачу земельної ділянки, і зважаючи на довіру до відповідача, транспортні засоби були зареєстровані за нею. З його боку було запропоновано компроміс, який полягав у залишенні за ним право власності на автомобіль Mazda 3, вартість якого суттєво менша у порівнянні з іншим майже втричі, однак відповідач на це не погодилась.
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 05 квітня 2024 року позов задоволено, в порядку поділу майна подружжя визнано за ОСОБА_2 право власності на автомобіль Mazda 3 2016 року випуску д.н.з. НОМЕР_1 , за ОСОБА_1 - право власності на автомобіль Mazda CX-5 2019 року випуску, д.н.з. НОМЕР_2 .
Додатковим рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 30 квітня 2024 року частково задоволено клопотання представника позивача про стягнення судових витрат, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10000 грн. та судовий збір 3484,23 грн.
Відповідач ОСОБА_1 , не погоджуючись із рішеннями суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просила скасувати рішення Оболонського районного суду м. Києва від 05 квітня 2024 року, додаткове рішення Оболонського районного суду м. Києва від 30 квітня 2024 року та ухвалити нове рішення, яким в позові відмовити.
Посилалася на те, що з нею мешкають двоє неповнолітніх дітей, за період з квітня по кінець вересня 2020 року вона отримала аліменти на двох дітей в розмірі 2290 грн. на місяць, що є недостатнім для нормального розвитку дітей. Один із синів ОСОБА_4 хворіє на цукровий діабет І типу тяжкої форми, що потребує додаткових коштів на лікування. В зв'язку з цим вважає, що суд першої інстанції повинен був застосувати положення ч. 3 ст. 70 ЦПК України про збільшення частки майна дружини.
Вказувала, що в період шлюбу, але з моменту фактичного припинення шлюбних відносин - березень 2019 року, вона оформила на себе за проханням знайомої ОСОБА_5 автомобіль Mazda 3, автомобіль Mazda CX-5 був придбаний на її особисті кошти, однак суд не захотів з'ясовувати фактичну дату припинення шлюбних відносин, застосувавши загальні положення ст. 60, 61, 70 СК України в частині визначення спірного майна спільною сумісною власністю подружжя. Під час шлюбу вони спільно проживали в м. Ірпені, але в березні 2019 року позивач переїхав та почав проживати окремо, орендуючи житло. В якості доказів нею було долучено копію скринів з листування між нею та позивачем в мобільному додатку Viber від 02 березня 2019 року, в якому вони погодили фактичне припинення шлюбних відносин, обговорили питання поділу майна, виховання дітей, а позивач підтвердив, що переїхав проживати на іншу квартиру в зв'язку з розлученням. Згодом позивач продав квартиру, яка була спільною сумісною власністю, без її відома та згоди, з приводу чого відкрито кримінальне провадження за ст. 191 КК України. Допитані в судовому засіданні свідки суду повідомили, що їм відомо про окреме проживання сторін приблизно з березня 2019 року. Також згідно її заяви про видачу судового наказу про стягнення аліментів вбачається, що вони з позивачем припинили проживати разом з березня 2019 року, однак цьому доказу судом першої інстанції також не надана оцінка.
Вказувала, що нею на підтвердження факту придбання автомобіля Mazda 3 за рахунок коштів, що належали свідку ОСОБА_5 , було подано копію інвойсу від 17 квітня 2019 року по оплаті за автомобіль, копію «Swift» переказу по сплаті коштів за автомобіль на ім'я ОСОБА_5 , копію платіжного доручення в іноземній валюті про сплату коштів саме ОСОБА_5 , копії чеків ПриватБанку щодо придбання готівки. Суд першої інстанції не прийняв вказані докази до уваги з посиланням на те, що належних та допустимих доказів, що право власності на спірний автомобіль належить ОСОБА_5 , суду не надано.
Стосовно іншого спірного автомобіля Mazda CX-5 вона повідомляла суду, що його було придбано за кошти, отримані нею в борг особисто після фактичного припинення шлюбних відносин, на підтвердження чого надала до суду копію договору позики від 27 серпня 2019 року, укладеного нею з ОСОБА_6 , за змістом якого, умовою надання позики є її цільове використання позичальником на придбання спірного автомобіля. Допитаний у якості свідка ОСОБА_6 підтвердив факт укладання договору позики та зазначив, що надавав вказані кошти в борг не подружжю, а особисто ОСОБА_1 для придбання автомобіля Mazda CX-5.
Звертала увагу, що спірні автомобілі зареєстровані в листопаді та серпні 2019 року, були набуті після фактичного припинення шлюбних відносин в березні 2019 року, що є підставою для визнання вказаного спірного майна її особистою власністю.
В частині додаткового рішення, наголошувала, що у позові ОСОБА_2 зазначив судові витрати лише в сумі 3063,83 грн., що складається з суми сплаченого судового збору.
Вважала, що стягнуті витрати на правову допомогу не відображають реальні витрати позивача та мають на меті погіршити її фінансове становище, оскільки вона має на утриманні двох малолітніх дітей, один з яких є особою з інвалідністю та потребує постійного лікування, а розмір аліментів, які сплачує позивач, критично недостатній для нормального розвитку дітей. Під час спілкування позивач також наголошував на тому, що за його адвокатів сплачує керівник його фірми, де він працевлаштований.
Відзивів на апеляційну скаргу не надійшло.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції вказаним вимогам закону відповідає.
Задовольняючи позов ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив із того, що спірні автомобілі є спільною сумісною власністю подружжя, вартість, зазначену позивачем, відповідач не оспорювала та не довела, що спірні автомобілі є її особистою власністю, а тому у суду є всі підстави для поділу майна подружжя ОСОБА_1 у спосіб, зазначений позивачем.
Апеляційний суд погоджується із вказаними висновками суду першої інстанції, так як вони є обґрунтованими, відповідають обставинам справи і вимогам закону.
Судом встановлено, що 12 вересня 2012 року ОСОБА_2 та ОСОБА_8 зареєстрували шлюб (а. с. 7 т. 1), в якому народжено двоє дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 8 - 9 т. 1).
Згідно з копій паспорту та довідки про реєстрацію місця проживання особи, виданої відділом з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Оболонської РДА 21 січня 2020 року, ОСОБА_1 зареєстрована за адресою АДРЕСА_1 з 04 квітня 1991 року по теперішній час (а. с. 44 т. 1), ОСОБА_2 зареєстрований за адресою АДРЕСА_2 з 28 березня 1985 року (а. с. 5 т. 1).
В медичній документації неповнолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зазначено місце проживання дитини у АДРЕСА_3 (а. с. 173 - 177 т. 1).
Судом також встановлено, що 29 серпня 2019 року за ОСОБА_1 зареєстровано автомобіль Mazda CX-5 2019 року випуску, д.н.з. НОМЕР_2 (а. с. 115 т. 1), 05 листопада 2019 року - автомобіль Mazda 3 2016 року випуску д.н.з. НОМЕР_1 (а. с. 116 т. 1). Позивачем надано роздруківки з сайту оголошень auto.ria.com щодо вартості автомобілів Mazda 3 2016 року випуску та Mazda CX-5 2019 року випуску (а. с. 12 - 21 т. 1).
ОСОБА_1 зверталася до Деснянського районного суду м. Києва з заявою про видачу судового наказу, в якому просила стягнути аліменти на утримання дітей з ОСОБА_2 в розмірі 1/3 частини від усіх видів його заробітку (доходу), але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно; зазначала, що з березня 2019 року боржник не проживає разом з нею та дітьми (а. с. 106 т. 1).
За заявою ОСОБА_1 Деснянським районним судом м. Києва видано судовий наказ від 11 грудня 2019 року № 754/17689/19, яким вирішено стягувати з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в розмірі 1/3 частини з усіх видів заробітку (доходу) відповідача, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісяця, починаючи з 04 грудня 2019 року (а. с. 110 т. 1).
Згідно виписки з рахунку ОСОБА_1 за період з 01 квітня 2020 року по 24 вересня 2020 року, на її рахунок від ОСОБА_2 надходили грошові перекази з призначенням на виконання судового наказу № 754/17689/19 в розмірі 2290 грн. щомісячно, а також в травні 2020 року - додатково 3000 грн. (а. с. 171 - 172 т. 1).
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 11 лютого 2020 року в справі № 754/13607/19 шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано.
Відповідачем ОСОБА_1 до суду надано документи, складені іноземною мовою, без перекладу на українську мову (а. с. 111 - 112 т. 1), копію платіжного доручення в іноземній валюті (МТ103 вихідний через SWIFT), датованого 18 квітня 2019 року, інформація в якому викладена іноземною мовою (а. с. 113 т. 1), копію чеку ПриватБанку від 18 квітня 2019 року, згідно якого ОСОБА_5 здійснено переказ грошових коштів в розмірі 5615 доларів США, що еквівалентно 149850,73 грн., призначення платежу: надходження готівки за платіжними картками (а. с. 114 т. 1).
Позивачем надано роздруківку з сайту оголошень auto.ria.com з оголошенням від 14 січня 2020 року щодо продажу автомобіля Mazda 3 2016 року випуску, з зазначенням телефону продавця 063 567 75 67 (а. с. 33 т. 1).
Також відповідачем ОСОБА_1 надано копію договору позики № 00-08/01, датованого 27 серпня 2019 року, позикодавцем в якому зазначений ОСОБА_6 , позичальником - ОСОБА_1 , сума позики складає 1 071 000 грн. на умові нарахування 2 % річних на поточну суму боргу, умова надання позики - цільове використання позичальником на придбання автомобіля марки Mazda CX-5 2.5L 6AT, строк позики - три роки, який може бути змінений за згодою сторін; згідно п. 9.1 договору сторони беруть до уваги, що кошти передаються особисто ОСОБА_1 , кошти і майно, придбані за ці кошти, буде особистою приватною власністю позичальника (а. с. 118 - 121 т. 1).
Крім того, відповідачем ОСОБА_1 надано роздруківку листування з мобільного додатку, датоване 02 березня 2019 року (а. с. 183 - 187 т. 1).
Згідно форми індивідуальної програми реабілітації інваліда, що видається лікарсько-консультативними комісіями лікувально-профілактичних закладів, від 26 вересня 2018 року № 128/1, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , встановлено діагноз цукровий діабет І типу, тяжка форма, призначено інсулінотерапію, санаторно-курортне лікування 1-2 рази на рік, медичне спостереження ендокринолога, планове стаціонарне лікування КОДЛ 1 раз на рік, лікувальний масаж - 1 раз на рік за потребою (а. с. 173 - 175 т. 1).
Згідно довідки поліклінічного відділення Ірпінської дитячої міської лікарні від 26 вересня 2018 року № 245, дитина-інвалід ОСОБА_4 потребує домашнього догляду (а. с. 176 т. 1).
Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.
Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Під час розгляду спору суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_2 просив поділити транспортні засоби, які було набуто під час перебування в шлюбі з ОСОБА_1 . Заперечуючи проти позову, ОСОБА_1 наголошувала, що спірні транспортні засоби були придбані нею в серпні та листопаді 2019 року після припинення фактичних шлюбних відносин в березні 2019 року і за її особисті кошти, які вона отримала у позику від ОСОБА_6 , а також за грошові кошти, належні свідку ОСОБА_5 , а тому не є спільним майном подружжя і не підлягають поділу.
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).
Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 СК України).
Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були набуті.
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (частина перша статті 63 СК України).
Відповідно до статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).
Відповідно до ч. 3 ст. 70 СК України за рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.
Відповідно до ч. 1 ст. 71 СК України майно, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Вирішуючи спори між подружжям про майно, потрібно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.
Системний аналіз наведених норм матеріального права свідчить про існування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Водночас законодавство передбачає можливість спростування поширення правового режиму спільного сумісного майна одним із подружжя, що є процесуальним обов'язком особи, яка з нею не погоджується. Тягар доказування обставин для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц (провадження № 14-325цс18), та підтримується Верховним Судом в подальшому, зокрема в постанові від 04 жовтня 2023 року в справі № 509/2831/19 (провадження № 61-6321св23), що свідчить про сталість відповідної правової позиції.
Частиною шостою статті 57 СК України передбачено, що суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.
В постанові Верховного Суду від 13 березня 2024 року в справі № 537/541/23 (провадження № 61-16606 св 23) зазначено, що «при вирішенні питання про правовий режим майна подружжя з'ясуванню підлягають як підстави й час набуття такого майна, так і обставини, що свідчать про окреме проживання подружжя у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин до розірвання шлюбу.
Положення цієї норми стосуються випадків, коли дружина та чоловік спільно не проживають, але без встановлення режиму окремого проживання, передбаченого статтею 119 СК України.
Законодавець розмежовує правовий режим майна, набутого дружиною, чоловіком після встановлення судом режиму сепарації (стаття 119 СК України), і майна, набутого за обставин, визначених у частині шостій статті 57 СК України.
На майно, набуте дружиною, чоловіком у період шлюбу, але за час окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин, поширюється презумпція права спільної сумісної власності подружжя. Тому у разі виникнення спору щодо цього майна спростувати вказану презумпцію має та сторона, яка вважає це майно особистою приватною власністю.
Правові підстави для визнання майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка закріплені у статті 57 СК України, у пунктах 1-3 частини першої якої визначено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто».
За положеннями зазначених норм права при вирішенні питання про правовий режим майна подружжя з'ясуванню підлягають як підстави й час набуття такого майна, так і обставини, що свідчать про окреме проживання подружжя у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин до розірвання шлюбу.
Згідно з частинами першою-четвертою статті 12, частинами першою п'ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
У цивільних справах суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.
Судом першої інстанції вмотивовано відхилено твердження відповідача про те, що спірні автомобілі були придбані нею за рахунок отриманих в позику грошових коштів, а також за рахунок коштів, належних її подрузі ОСОБА_5 , після припинення фактичних шлюбних відносин з позивачем, оскільки належних та допустимих доказів на підтвердження цих обставин відповідачем суду не надано.
Апеляційний суд враховує правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 червня 2023 року в справі № 916/3027/21 про те, що суд може розглядати електронне листування між особами у месенджері як доказ у справі лише в тому випадку, якщо воно дає можливість суду встановити авторів цього листування та його зміст.
Виходячи з вищевикладеного, апеляційний суд відхиляє як необґрунтовані доводи апеляційної скарги, що згідно наданої нею до матеріалів справи переписки між нею та ОСОБА_2 у мобільному додатку Viber від 02 березня 2019 року вбачається, що ОСОБА_1 погодила фактичне припинення шлюбних відносин у березні 2019 року, і в цьому листуванні вони обговорюють питання припинення сімейних відносин, поділ майна, виховання дітей, а позивач підтверджує, що переїхав проживати на іншу квартиру, з огляду на те, що наявні в матеріалах справи скріншоти з мобільного додатку з особою, поіменованою як «АБ», не містять інформації щодо номеру телефону, з якого було здійснено листування співрозмовника, та належності даного номеру саме позивачу ОСОБА_2 , відтак, встановити авторів листування в даному випадку неможливо.
Апеляційний суд не приймає посилання відповідача в апеляційній скарзі на показання свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , які повідомили суду, що їм відомо про припинення спільного проживання ОСОБА_1 з ОСОБА_2 приблизно з березня 2019 року, з огляду на те, що фактів, якими би безспірно підтверджувалося припинення спільного ведення господарства, свідками повідомлено не було.
Крім того, враховуючи, що саме по собі окреме проживання подружжя без встановлення обставин фактичного припинення шлюбних відносин не тягне за собою наслідків, передбачених ч. 6 ст. 57 СК України, показання свідків щодо окремого проживання подружжя не можуть вважатися достатнім доказом та не дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування, а саме часу припинення спільного ведення господарства ОСОБА_1 з ОСОБА_2 .
Судом першої інстанції правильно зазначено, що судовий наказ про стягнення аліментів видається без виклику сторін у безспірному порядку і у судовому наказі судом про стягнення аліментів не встановлюється час припинення подружжям шлюбно-сімейних відносин, відтак апеляційний суд відхиляє як необґрунтовані доводи апеляційної скарги, що судом першої інстанції не було надано належної оцінки доводам відповідача, що згідно її заяви про видачу судового наказу про стягнення аліментів вбачається припинення проживання з позивачем з березня 2019 року, з цього часу позивач самоусунувся від виховання та фінансового забезпечення дітей, що свідчить про припинення шлюбних відносин в березні 2019 року.
Суд першої інстанції надав належної оцінки показанням допитаної в судовому засіданні свідка ОСОБА_5 , яка пояснила суду, що автомобіль Мазда 3, 2016 року був придбаний нею, за її власні кошти та для неї ввезено в Україну, однак внаслідок несприятливих життєвих обставин в її житті, автомобіль був оформлений на ОСОБА_1 .
Апеляційний суд погоджується з критичною оцінкою даного доказу судом першої інстанції, оскільки відповідно до п.28 Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів, всіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них, затвердженого постановою від 07 вересня 1998 року № 1388, ввезені в Україну транспортні засоби підлягають державній реєстрації на підставі заяв власників і митних декларацій на бланку єдиного адміністративного документа на паперовому носії або електронних митних деклараціях або виданих органами доходів і зборів посвідчень про їх реєстрацію в сервісних центрах МВС.
Таким чином, суд першої інстанції вірно встановив, що факт реєстрації автомобіля, ввезеного в Україну, на ім'я відповідача, свідчить про те, що саме відповідач є покупцем автомобіля. При цьому пояснення свідка ОСОБА_5 не доводять ту обставину, що вона є власником спірного автомобіля Мазда 3, 2016 року випуску, належних та допустимих доказів на підтвердження того, що власником автомобіля Мазда 3, 2016 року випуску, д.н. НОМЕР_1 є ОСОБА_5 суду не надано.
Апеляційний суд погоджується з даною оцінкою і додатково враховує, що згідно доказів, наявних в матеріалах справи, а саме роздруківки з сайту оголошень купівлі-продажу транспортних засобів auto.ria.com, на даному сайті було розміщено оголошення від 14 січня 2020 року щодо продажу автомобіля Mazda 3 2016 року випуску, з зазначенням телефону продавця НОМЕР_3 (а. с. 33 т. 1), який збігається з номером телефону відповідача ОСОБА_1 , чого останньою спростовано не було, відтак, у випадку належності спірного транспортного засобу Mazda 3 подрузі ОСОБА_1 - ОСОБА_5 , враховуючи пояснення відповідача щодо вимушеного тимчасового оформлення права власності на автомобіль Mazda 3 на ім'я ОСОБА_1 на прохання ОСОБА_5 , у відповідача не було би підстав для відчуження вказаного автомобіля.
Відхиляються апеляційним судом як необґрунтовані доводи апеляційної скарги, що судом першої інстанції на підтвердження факту придбання автомобіля Mazda 3 за рахунок коштів, належних свідку ОСОБА_5 , було подано копію інвойс-рахунку від 17 квітня 2019 року, копію Swift переказу по сплаті коштів за автомобіль Mazda 3 на суму 5615 доларів США на ім'я ОСОБА_5 , копію платіжного доручення в іноземній валюті від 18 квітня 2019 року про сплату коштів за автомобіль Mazda 3, на суму 5615 доларів США, саме ОСОБА_5 , з огляду на те, що зазначені відповідачем в апеляційній скарзі докази були надані до суду першої інстанції іноземною мовою без будь-якого перекладу на українську мову.
Апеляційний суд звертає увагу, що відповідно до ст. 12 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судочинство і діловодство в судах України проводяться державною мовою. Суди забезпечують рівність прав громадян у судовому процесі за мовною ознакою. Суди використовують державну мову в процесі судочинства та гарантують право громадян на використання ними в судовому процесі рідної мови або мови, якою вони володіють.
Крім того, згідно вимог ст. 9 ЦПК України, цивільне судочинство в судах провадиться державною мовою. Суди забезпечують рівність прав учасників судового процесу за мовною ознакою. Суди використовують державну мову в процесі судочинства та гарантують право учасникам судового процесу на використання ними в судовому процесі рідної мови або мови, якою вони володіють. Учасники судового процесу, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право робити заяви, надавати пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою або мовою, якою вони володіють, користуючись при цьому послугами перекладача, в порядку, встановленому цим Кодексом.
Відтак, оскільки відповідачем не було забезпечено переклад на українську мову наданих нею доказів, суд першої інстанції, який провадить цивільне судочинство державною мовою, був позбавлений можливості встановити з даних доказів будь-які обставини.
Враховуючи наведене, доводи апеляційної скарги, що висновки суду першої інстанції про належність автомобіля Mazda 3 до спільної сумісної власності подружжя не відповідають дійсності та обставинам справи, не ґрунтуються на доказах, наявних у справі, та відхиляються апеляційним судом як безпідставні.
Судом першої інстанції також належним чином встановлено обставини придбання іншого спірного автомобіля Mazda CX-5, який, згідно доводів відповідача, було придбано за рахунок коштів, позичених нею у свідка ОСОБА_6 .
Так, судом першої інстанції звернуто увагу на суттєві розбіжності у показаннях свідка ОСОБА_6 , який з приводу укладення ним договору позики з ОСОБА_1 пояснив, що позика підлягала поверненню, але вона не повернута, та доводам відповідача ОСОБА_1 у відзиві на позовну заяву, яка зазначала, що позивач жодним чином не брав участі у виплаті позичальнику даних коштів.
З урахуванням наведеного суд першої інстанції обґрунтовано піддав сумніву доводи позивача щодо придбання автомобіля Mazda CX-5 за позичені кошти, відхилив надані нею докази та дійшов правомірного висновку, не спростованого доводами апеляційної скарги, що доказів стосовно придбання спірного майна лише за кошти кого-небудь з подружжя суду не надано, тому презюмується, що вказане майно придбано за їх спільні кошти, у зв'язку з чим є спільно набутим майном подружжя ОСОБА_1 .
За таких обставин, оскільки відповідачем не було надано інших доказів придбання нею автомобілів за власні кошти, апеляційний суд погоджується з правомірними висновками суду першої інстанції, що презумпцію спільності такого майна подружжя відповідачем в даній справі спростовано не було.
Доводи апеляційної скарги, що спірні автомобілі Mazda 3 і Mazda CX-5 зареєстровані 05 листопада 2019 року та 29 серпня 2019 року відповідно, тобто після фактичного припинення шлюбних відносин, апеляційний суд відхиляє як неспроможні, з огляду на те, що вони ґрунтуються на іншій обставині, яка підлягала доказуванню, а саме фактичному припиненні шлюбних відносин з ОСОБА_2 з березня 2019 року, чого відповідачем під час розгляду справи судом першої інстанції належним чином доведено не було.
Таким чином, суд першої інстанції, з висновками якого погоджується й апеляційний суд, правильно визначився з характером спірних правовідносин, їх правовою кваліфікацією та з урахуванням встановлених фактичних обставин та оцінки поданих сторонами доказів у їх сукупності, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову, оскільки відповідачем не доведено факту фактичного припинення шлюбних відносин раніше, ніж зазначено у позові, а саме наприкінці листопада 2019 року, не доведено факту придбання спірного майна за рахунок особистих коштів та/або коштів третіх осіб, і не спростовано презумпцію спільності права власності на майно подружжя, придбаного під час шлюбу.
Такі висновки суду першої інстанції узгоджуються зі стандартами доказування, на необхідності застосування яких наголошує Велика Палата Верховного Суду, та підтримуються апеляційним судом.
Доводи апеляційної скарги, що ОСОБА_2 відчужив квартиру, яка була спільною власністю подружжя, без відома ОСОБА_1 та без її та згоди, в зв'язку з чим відкрито кримінальне провадження за ст. 191 КК України, на підтвердження чого відповідачем надано копію скріншоту з сайту «Судова влада» про призначення до розгляду справи № 369/17440/21, відхиляються апеляційним судом, оскільки ґрунтуються на нових доказах, які не оцінювалися судом першої інстанції і не можуть бути прийняті апеляційним судом відповідно до ст. 367 ЦПК України, а також не мають відношення до предмету даного позову, яким є поділ майна подружжя у вигляді транспортних засобів.
Апеляційний суд враховує, що згідно відомостей з Єдиного державного реєстру судових рішень, позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа ТОВ «СП «Грейн» про поділ спільного майна подружжя та визнання правочину удаваним, справа № 367/85/20, була залишена без розгляду ухвалою Ірпінського міського суду Київської області від 15 червня 2022 року відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 257 ЦПК України за заявою позивача (https://reyestr.court.gov.ua/Review/104770767).
Апеляційний суд відхиляє як необґрунтовані доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції мав застосувати положення ч. 3 ст. 70 СК України, збільшивши розмір частки майна дружини, оскільки з нею проживають двоє дітей, один з яких має інвалідність та утримання якого потребує постійних додаткових витрат на лікування, з огляду на те, що суд першої інстанції, здійснюючи розподіл спільного майна подружжя, вже визнав за позивачем право приватної власності на автомобіль Mazda 3, 2016 року випуску, вартість якого менша за вартість Mazda СХ-5, право власності на який було визнано за відповідачем, при цьому обставини визнання відповідачем в судовому засіданні вартості транспортних засобів, вказаних у позові, нею в апеляційній скарзі не спростовуються і іншої вартості не доводиться.
Крім того, апеляційний суд звертає увагу, що ОСОБА_1 , наголошуючи на необхідності збільшення розміру частки майна при його поділі, водночас не повідомила, на яку саме частку вона претендує в даному випадку, отже, її доводи в цій частині є абстрактними і непослідовними та не можуть бути підставою для скасування законного і обґрунтованого рішення.
Також апеляційний суд звертає увагу, що розмір аліментів, присуджених судом, не є незмінним, і що відповідач, посилаючись на недостатність аліментів, які стягуються з позивача на утримання дітей на підставі судового наказу, виданого на підставі її власної заяви, не позбавлена можливості у разі наявності обставин, передбачених ст. 192 СК України, звернутися до суду з позовом про зміну розміру та/або способу стягнення аліментів, та/або відповідно до ст. 185 СК України - з позовом про стягнення додаткових витрат на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо).
Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі, зводяться до незгоди із рішенням суду першої інстанції і переоцінки доказів та не спростовують висновків суду першої інстанції.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в рішенні суду першої інстанції, питання вичерпності висновків суду першої інстанції, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, учасникам спору було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних по суті висновків суду.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Крім того, 16 січня 2024 року представником позивача адвокатом Степаненко Ю.М. подано клопотання про стягнення судових витрат, в якому вона просила стягнути з відповідача ОСОБА_1 суму витрат на правничу допомогу, понесену ОСОБА_2 в зв'язку з розглядом справи в розмірі 50000 грн.
До клопотання додано копію рахунку-фактури адвокатського об'єднання «Фомін і партнери» на ім'я ОСОБА_2 № СФ-0000410 від 08 листопада 2021 року, копію квитанції про оплату рахунку в розмірі 50000 грн., опис робіт по наданню правової допомоги, де вказано де вказано види робіт: правовий аналіз матеріалів справи, наданих клієнтом - 2 год.; ознайомлення з матеріалами справи в Оболонському районному суді м. Києва 2 год.; підготовка та подання до суду уточненої позовної заяви - 1 год.; підготовка та подання до суду клопотання про витребування доказів - 1 год.; участь в судовому засіданні 26.11.2021 р. - 2 год., підготовка допиту свідка ОСОБА_9 - 2 год., підготовка, подання до суду та оплата судового збору для заяви про видачу в електронному вигляді копії судового засідання - 2 год.; підготовка допиту свідка ОСОБА_10 - 2 год.; участь в судовому засіданні 06.09.2022 р. - 3 год.; участь в судовому засіданні 03.11.2022 р. - 3 год., участь в судовому засіданні 23.01.2023 р. - 1,5 год., участь в судовому засіданні 05.06.2023 року - 1,5 год., участь в судовому засіданні 13.09.2023 р. - 1,5 год., участь в судовому засіданні 06.11.2023 р. - 1,5 год.; докази надсилання заяви з додатками відповідачу (а. с. 39 - 43 т. 2).
Представництво інтересів ОСОБА_2 адвокатом Степаненко Ю.М. в суді першої інстанції здійснювалось на підставі ордеру АІ № 1170166, виданого 17 листопада 2021 року на підставі договору № 03-11/21 від 05 листопада 2021 року (а. с. 236 т. 1).
Частиною 1 статті 133 ЦПК України визначено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Пунктом 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України передбачено, що до витрат пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно з ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Відповідно до ч. ч. 1 - 6 ст. 137 ЦК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
При цьому, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Судом першої інстанції надано належної оцінки доказам, наданим позивачем, та встановлено, що час, вказаний в описі адвокатом, не відповідає часу проведення судових засідань судом.
Вирішуючи питання щодо стягнення витрат на правничу допомогу, суд першої інстанції правильно виходив із того, що при встановленні гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час, а отже, судом має братися до уваги досвід адвоката у подібних справах, обсяг, якість та характер наданих послуг та чи відповідають вони ціні в розмірі 50 000 грн.
З урахуванням викладеного, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що виходячи з обсягу фактично наданих послуг, з урахуванням характеру виконаної адвокатом роботи, принципу співмірності та розумності судових витрат, з урахуванням ціни позову, з відповідача на користь позивача підлягають стягненню витрати за надання правничої допомоги на користь позивача в сумі 10000 грн., що відповідає предмету спору та є пропорційним до виконаної адвокатом роботи.
Апеляційний суд відхиляє посилання відповідача в апеляційній скарзі на положення ст. 134 ЦПК України, які, на її думку, підлягали застосуванню в даному випадку, враховуючи наступне.
Так, дійсно частиною другою статті 134 ЦПК України передбачено право суду відмовити стороні у відшкодуванні витрат на правничу допомогу в разі неподання цією стороною попереднього розрахунку суми судових витрат.
У постанові Верховного Суду від 15 вересня 2021 року у справі № 161/7163/20 (провадження № 61-4004св21) зазначено, що для відшкодування витрат на професійну правову допомогу учасник справи зобов'язаний надати суду докази понесення таких витрат до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву та подала попередній розрахунок таких витрат.
Тобто для відшкодування понесених судових витрат учасник справи повинен подати попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які він поніс чи яких очікує зазнати у зв'язку з розглядом справи, до суду тієї інстанції, в якій такі витрати були чи будуть понесені, а також заявити клопотання про компенсацію судових витрат до закінчення судових дебатів та надати докази щодо розміру понесених витрат у строк, визначений частиною восьмою статті 141 ЦПК України.
Проте сам по собі факт неподання стороною попереднього розрахунку судових витрат не є безумовною підставою для відмови у відшкодуванні відповідних судових витрат.
Реалізація судом цього права в кожному конкретному випадку залежить від встановлених обставин справи, а також інших чинників, зокрема внаслідок доведення стороною обставин того, що неподання іншою стороною попереднього (орієнтовного) розрахунку сум судових витрат, які ця особа понесла і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи, порушило принцип змагальності та завадило стороні спору належним чином висловити свої міркування щодо їх обґрунтованості та співмірності заявлених до стягнення витрат.
Подібні висновки зроблені Верховним Судом у постановах від 08 березня 2023 року в справі № 755/7694/20, від 22 листопада 2023 року у справі № 757/31792/20, від 13 грудня 2023 року в справі № 134/1710/22.
Відповідачем не доведено, що неподання позивачем ОСОБА_2 попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат у позовній заяві призвело до порушення принципів змагальності та рівності, з огляду на наявність в матеріалах справи доказів направлення позивачем копії клопотання про стягнення судових витрат від 16 січня 2024 року стороні відповідача (а. с. 42 - 43 т. 2).
Доводи апеляційної скарги, що стягнуті судом першої інстанції витрати на правничу допомогу не відображають реальні витрати позивача, якому ці витрати відшкодовує роботодавець, а також мають на меті погіршити фінансове становище відповідача, на утриманні якої перебуває двоє малолітніх дітей, є припущеннями, які не підтверджуються належними та допустимими доказами відшкодування позивачу судових витрат будь-якою іншою особою, і не можуть бути прийняті апеляційним судом.
Посилаючись на те, що суд першої інстанції має виходити з критерію реальності адвокатських витрат та компенсувати лише ті витрати, які були фактичними і неминучими, а їх розмір - обґрунтованим, відповідач в апеляційній скарзі не спростувала відповідних висновків суду першої інстанції, яким було враховано всі обставини справи та зменшено розмір витрат на правничу допомогу з 50000 грн. до 10000 грн., відтак доводи апеляційної скарги в даній частині відхиляються апеляційним судом як необґрунтовані.
Крім того, оскільки позовні вимоги ОСОБА_2 були задоволені, сплачений ним за подання позовної заяви судовий збір в розмірі 3063,83 грн. судом першої інстанції стягнуто з відповідача на його користь, що відповідає вимогам ч. 1 ст. 141 ЦПК України.
Таким чином, апеляційний суд приходить до висновку, що додаткове рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 05 квітня 2024 року та додаткове рішення Оболонського районного суду м. Києва від 30 квітня 2024 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 05 вересня 2024 року.
Головуючий: Кашперська Т.Ц.
Судді: Фінагеєв В.О.
Яворський М.А.