Справа № 357/3637/24
Апеляційне провадження № 22-ц/824/12639/2024
Іменем України
04 вересня 2024 року
м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Кашперської Т.Ц.,
суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,
за участю секретаря Діденка А.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 06 травня 2024 року, ухвалене у складі судді Бебешко М.М. в м. Біла Церква у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів,
заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,
В березні 2024 року позивач ОСОБА_2 звернулася до суду з даним позовом, просила стягнути з ОСОБА_1 на свою користь аліменти на утримання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі усіх видів заробітку (доходу) щомісячно, але не менше ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку, починаючи стягнення з дня пред'явлення позову і до досягнення дитиною повноліття.
Позов мотивувала тим, що сторони мають неповнолітню дитину - сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживають окремо. ОСОБА_1 не бере участі у вихованні та утриманні дитини, самостійно утримувати сина ОСОБА_2 матеріальної можливості не має, наразі відповідач життям дитини не цікавиться, матеріальної допомоги на його утримання не надає, досягти згоди щодо розміру аліментів, які він має сплачувати на утримання дитини, не вдається.
Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 06 травня 2024 року позов задоволено, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі усіх видів заробітку (доходу) щомісячно, але не менше ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку, починаючи стягнення з дня пред'явлення позову і до досягнення дитиною повноліття. Допущено негайне виконання рішення в межах суми платежу аліментів за один місяць.
Відповідач ОСОБА_1 , не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 06 травня 2024 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліментів на утримання дитини в розмірі частини з усіх видів заробітку (доходу), але не менше 50 % прожиткового мінімуму на одну дитину щомісячно, з дня пред'явлення позову до суду та до досягнення сином повноліття. Ухвалити в цій частині нове рішення, яким врахувати перерахування ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошових сум в розмірі 16080,41 грн., перерахованих з карткового рахунку ОСОБА_1 на картковий рахунок ОСОБА_2 ,, згідно платіжних інструкцій АТ КБ ПриватБанк від 16 квітня 2024 року в розмірі 5527,64 грн., від 29 квітня 2024 року в розмірі 5025,13 грн., від 17 травня 2024 року в розмірі 5527,64 грн. в якості аліментів на утримання сина ОСОБА_3 від дня пред'явлення позову 05 березня 2024 року та до моменту пред'явлення судового рішення до виконання.
Просив розглянути справу у його відсутності.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, посилався на те, що суд першої інстанції залишив поза увагою подану ним заяву про зупинення провадження в справі в зв'язку з його мобілізацією та перебуванням на військовій службі. В якості підтвердження проходження військової служби ним було долучено довідку командира в/ч НОМЕР_1 , однак в ухвалі суду від 06 травня 2024 року в даній справі суд вказав, що відповідач не надав суду доказів того, що він у складі військової частини перебуває в зоні активних бойових дій, тобто, переведеної на воєнний стан.
Не погоджуючись з такими висновками, зазначив, що приписи п. 2 ч. 1 ст. 251 ЦПК України мають на меті захист процесуальних прав учасника цивільного процесу, який перебуває у складі ЗСУ або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на військовий стан, вони покликані забезпечити об'єктивний розгляд справи, отже, такі дії суду суперечать положенням ст. 263, 264 ЦПК України. Його було мобілізовано до ЗСУ та 26 вересня 2023 року згідно наказу командира в/ч НОМЕР_2 № 273, призначено командиром військової частини НОМЕР_1 . З цього часу він постійно перебуває у місцях розташування військових частин, до яких його переводили (призначення командиром взводу в/ч НОМЕР_2 підтверджується копією військового квитка, перебування на військовій службі у в/ч НОМЕР_1 та НОМЕР_3 - копіями довідок від 23 лютого 2024 року № 4403 та від 21 березня 2024 року № 1535), а також на навчанні та відрядженнях у різних регіонах України, отже, не має можливості покинути місце розташування військової частини та своєчасно і якісно зібрати і надати суду докази в обґрунтування своїх заперечень проти вимог позивача.
Таким чином, враховуючи, що він перебуває на військовій службі в складі ЗСУ, існують обставини, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 251 ЦПК України, що унеможливлювали та унеможливлюють продовження розгляду справи, наявність яких є підставою для зупинення провадження в справі до припинення його перебування у складі ЗСУ, що переведені на військовий стан. Отже, процесуальний закон пов'язує необхідність зупинення провадження в справі не з наявністю воєнного стану в Україні, а із фактом перебування сторони у складі ЗСУ або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан. Оскільки на території України Указом Президента України було введено військовий стан, тому військова частина, в якій він проходить службу, переведена на військовий стан, а законодавцем не встановлена залежність зупинення провадження у справі від участі чи неучасті особи у активних бойових діях. Отже, відмовляючи у задоволенні заяви про зупинення провадження в справі, суд першої інстанції позбавив відповідача можливості довести перед законом та судом факти, обставини та надати відповідні докази, які б могли засвідчити його позицію щодо заявлених вимог.
Щодо посилань позивача не ненадання матеріальної допомоги, пояснював, що перебував з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі з 23 квітня 2010 року, розірваному рішенням Шевченківського районного суду м. Харкова від 24 червня 2021 року. Не дивлячись на розірвання шлюбу, вони продовжували спільно проживати та вести спільне господарство до жовтня 2023 року, оскільки у вересні 2023 року його було мобілізовано, а 26 вересня 2023 року, згідно наказу командира в/ч НОМЕР_2 № 273, призначено командиром взводу військової частини НОМЕР_1 .
До моменту мобілізації та проходження військової служби він як сумлінний батько приймав безпосередню участь у житті та вихованні сина, надавав матеріальну та моральну допомогу, постійно здійснює фінансову підтримку ОСОБА_2 , що підтверджується доданими до апеляційної скарги копіями платіжних інструкцій з призначенням платежу - аліменти, з 08 листопада 2023 року по травень 2024 року включно. Ці обставини свідчать, що не дивлячись на факт його перебування в складі ЗСУ, ОСОБА_1 виконує свій батьківський обов'язок щодо утримання дитини. Позивач та її представник, навмисно вводячи суд в оману, вказали про ненадання ним матеріальної допомоги на утримання дитини та самостійне утримання сина позивачем, про прояви з боку відповідача зневаги та повної відсутності зацікавленості у нормальному моральному, духовному й фізичному розвитку дитини, її матеріальному забезпеченні та утриманні.
Звертав увагу, що позивачем було зазначено адресу реєстрації відповідача у будівлі, яка 01 березня 2022 року була зруйнована, що підтверджується довідкою № 2032, складеною квартирно-експлуатаційним відділом м. Харкова на підставі акту КЕВ від 06 червня 2022 року. Наведене свідчить, що під час подання позову ОСОБА_2 була обізнана, що отримати копію позовної заяви за вказаною адресою відповідач не зможе, а отже і буде позбавлений можливості надати обґрунтовані заперечення своєчасно та в повному обсязі. Крім цього, ОСОБА_2 була обізнана стосовно перебування відповідача у лавах ЗСУ, проте в позові про це не зазначила.
Щодо стягнення аліментів з дня пред'явлення позову 05 березня 2024 року, вказував, що з огляду на той факт, що він самостійно, з метою утримання сина здійснює фінансову підтримку позивача та у платіжних інструкціях зазначає призначення сум - аліменти, вважав, що сплачені ним грошові кошти за період з 05 березня 2024 року по 20 травня 2024 року повинні бути враховані у рахунок сплати аліментів від дня пред'явлення позову 05 березня 2024 року до моменту пред'явлення судового рішення до виконання.
Відзивів на апеляційну скаргу не надійшло.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції вказаним вимогам закону відповідає.
Задовольняючи позов ОСОБА_2 про стягнення з ОСОБА_1 аліментів в розмірі частини від всіх видів заробітку (доходу) щомісячно на утримання дитини, суд першої інстанції врахував визначений законом обов'язок утримувати власних дітей та дійшов висновку про необхідність задоволення вимог позивача про стягнення з відповідача аліментів на утримання дитини в розмірі частини всіх видів заробітку (доходу) відповідача щомісячно, але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з дня пред'явлення позову 05 березня 2024 року до досягнення сином повноліття.
Апеляційний суд погоджується з такими висновками, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що сторони у справі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є батьками неповнолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 10).
ОСОБА_2 та неповнолітній ОСОБА_3 є внутрішньо переміщеними особами згідно довідок від 04 липня 2022 року та фактично проживають за адресою АДРЕСА_1 (а. с. 11 - 12).
Також судом встановлено, що відповідач ОСОБА_1 на даний час є військовослужбовцем. Згідно довідки в/ч НОМЕР_1 від 23 лютого 2024 року, лейтенант ОСОБА_1 перебуває на військовій службі у в/ч НОМЕР_1 (а. с. 26).
Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.
Крім того, до апеляційної скарги ОСОБА_1 надано нові докази, а саме копію посвідчення офіцера, копію військового квитка, копію довідки в/ч НОМЕР_1 № 4403 від 03 лютого 2024 року, копію довідки в/ч НОМЕР_3 від 21 березня 2024 року № 1535, копію посвідчення в/ч НОМЕР_3 про відрядження від 23 березня 2024 року № 2615, копію довідки КЕВ м. Харків № 2032 про забезпечення житлом, копії платіжних інструкцій, відомості з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків від 15 травня 2024 року.
Відповідно до ч. 3 ст. 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Відповідно до ч. 3, 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи (ч. 2, 3 ст. 83 ЦПК України).
Відповідно до ст. 126 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
З матеріалів справи вбачається, що ухвалою Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 12 квітня 2024 року відкрито провадження в справі за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи та призначено розгляд справи по суті на 06 травня 2024 року (а. с. 22).
Апеляційний суд враховує, що відповідач був обізнаний про розгляд справи судом першої інстанції, оскільки 19 квітня 2024 року з м. Львів ним було направлено засобами поштового зв'язку клопотання про зупинення провадження в справі (а. с. 25 - 27).
Апеляційна скарга не містить клопотання про дослідження нових доказів із обґрунтуванням поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, в ньому не наведено об'єктивних причин, які перешкодили подати вказані докази у встановлений законом строк, зокрема разом із клопотанням про зупинення провадження в справі, не заявлено клопотання про поновлення строку для подання нових доказів.
Виходячи із наведеного, з урахуванням вимог ст. 12, 367 ЦПК України, апеляційний суд приходить до висновку, що відповідач не надав доказів неможливості подання нових доказів до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього, тому апеляційний суд не має процесуальних повноважень приймати вказані докази та вирішувати справу з посиланням на ці докази.
Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відповідно до частин першої та другої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Згідно з частиною першою статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
За змістом статті 180 СК України батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Сплата аліментів за рішенням суду є одним із способів виконання обов'язку утримувати дитину тим з батьків, хто проживає окремо від дитини.
Одним із основних прав дитини є право на утримання, яке кореспондується з конституційним обов'язком батьків утримувати дітей до їх повноліття та знайшло своє закріплення у СК України.
Стягнення аліментів на утримання дитини є одним із способів захисту інтересів дитини, забезпечення одержання нею коштів, необхідних для її життєдіяльності.
Згідно зі статтею 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.
Відповідно до ч. 1-3 ст. 181 СК України способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.
Таким чином, оскільки відповідач зобов'язаний утримувати неповнолітню дитину, яка проживає з матір'ю, із відповідача на користь позивача підлягають стягненню аліменти на утримання неповнолітньої дитини, яка проживає з позивачем.
Відповідно до ст. 182 СК України при визначенні розміру аліментів суд враховує: 1) стан здоров'я та матеріальне становище дитини; 2) стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; 3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; 3-1) наявність на праві власності, володіння та/або користування у платника аліментів майна та майнових прав, у тому числі рухомого та нерухомого майна, грошових коштів, виключних прав на результати інтелектуальної діяльності, корпоративних прав; 3-2) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; 4) інші обставини, що мають істотне значення.
Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини.
Мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
Відповідно до ч. 1 ст. 183 СК України частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом.
Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев'ята статті 7 СК України).
У справі, що переглядається, суд першої інстанції з урахуванням обставин, які підлягають доказуванню при визначенні розміру аліментів, потреб дитини даного віку, та за відсутності надання сторонами інших доказів щодо обставин, які підлягають встановленню при визначенні розміру аліментів, дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з відповідача на користь позивача аліменти в розмірі частини від всіх видів заробітку (доходу) відповідача, при цьому в доводах апеляційної скарги заперечень проти такого розміру аліментів відповідачем не наведено.
Апеляційний суд погоджується з таким розміром аліментів, що є необхідним та достатнім розміром для забезпечення гармонійного розвитку дитини, відповідатиме засадам справедливості, добросовісності і розумності, дозволяє забезпечити стабільність щодо утримання дитини та її гармонійного розвитку.
Апеляційний суд враховує, що доводи апеляційної скарги відповідача по суті спору зводяться до необхідності врахування грошових сум, сплачених ним на користь позивача ОСОБА_2 з призначенням платежу в платіжних інструкціях «аліменти» за період з 05 березня 2024 року по 20 травня 2024 року, а також до заперечень проти доводів позивача в позовній заяві, що відповідач життям дитини не цікавиться, матеріальної допомоги на його утримання не надає.
Апеляційний суд звертає увагу, що суд першої інстанції відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 265 ЦПК України в описовій частині рішення зазначає стислий виклад позиції позивача, що ним і було зроблено. Водночас, судом першої інстанції в мотивувальній частині не встановлювались обставини ухилення відповідача від надання матеріальної допомоги дитині та нехтування ним батьківськими обов'язками.
Апеляційний суд частково приймає доводи апеляційної скарги щодо добровільної участі ОСОБА_1 в утриманні дитини. Разом із тим, оскільки така допомога надається на розсуд відповідача і не є обов'язковою, для її стягнення у випадку припинення сплати немає законних засобів примусу, позивач має право стягнути із відповідача на свою користь аліменти в судовому порядку навіть у випадку добровільної їх сплати.
Щодо необхідності врахування аліментів, добровільно перерахованих ОСОБА_1 на рахунок ОСОБА_2 із зазначенням відповідного призначення платежів у платіжних інструкціях, в період з 05 березня 2024 року по 20 травня 2024 року, апеляційний суд зауважує, що вказані обставини самі по собі не є підставою для зміни чи скасування законного і обґрунтованого судового рішення.
Питання врахування зазначених сум підлягає вирішенню на стадії виконавчого провадження, а саме відповідно до п. 4 розділу XVI Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5, яким передбачено, що розрахунок заборгованості обчислюється в автоматизованій системі виконавчого провадження на підставі відомостей, отриманих в тому числі із квитанцій (або їх копій) про перерахування аліментів, наданих стягувачем чи боржником.
Апеляційний суд звертає увагу, що ОСОБА_1 в апеляційній скарзі не заявляє вимог про зміну початку періоду стягнення аліментів, встановленого судом з 05 березня 2024 року, на будь-який інший час.
Апеляційний суд не може погодитися з доводами апеляційної скарги щодо недобросовісності дій позивача, якою в апеляційній скарзі зазначено адресу реєстрації місця проживання відповідача, яка була знищена 01 березня 2022 року внаслідок військової агресії рф, з огляду на те, що ця ж адреса місця реєстрації зазначається самим ОСОБА_1 у поданих ним до суду процесуальних заявах, а у позовній заяві ОСОБА_2 додатково вказує, що адреса фактичного проживання (адреса для листування) відповідача їй невідома.
Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції повинен був зупинити провадження у справі відповідно до положень пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України, оскільки відповідач перебуває у лавах Збройних Сил України, є безпідставними з огляду на таке.
На підтвердження обставин перебування ОСОБА_1 у лавах Збройних Сил України ним надано до суду першої інстанції копію довідки в/ч НОМЕР_1 від 23 лютого 2024 року про те, що лейтенант ОСОБА_1 перебуває на військовій службі у військовій частині НОМЕР_1 (а. с. 26а).
Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови виконання процесуальних дій, сукупність цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільно-процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації.
Зупинення провадження у справі - це тимчасове припинення судом вчинення процесуальних дій під час судового розгляду із визначених у законі об'єктивних підстав, які перешкоджають подальшому розгляду справи і щодо яких неможливо передбачити їх усунення.
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 251 ЦПК України суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у разі перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.
Отже, процесуальний закон пов'язує необхідність зупинення провадження у справі з фактом перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про Збройні Сили України» Збройні Сили України - це військове формування, на яке відповідно до Конституції України покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності.
Військова служба у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, утворених відповідно до законів України, є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком осіб (за винятком випадків, визначених законом), пов'язаній із захистом України.
Воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень (стаття 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану»).
Воєнний стан введено в Україні з 24 лютого 2022 року.
Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру (пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається (частина перша статті 44 ЦПК України).
До основних засад судочинства частиною третьої статті 2 ЦПК України віднесено розумність строків розгляду справи судом, пропорційність, диспозитивність, змагальність сторін.
Виходячи зі змісту статті 12, частини третьої статті 13 ЦПК України кожна сторона реалізує свої процесуальні права на власний розсуд з метою досягнення бажаного процесуального результату.
Положення пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України мають своєю метою захист процесуальних прав учасника цивільного процесу, який перебуває у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції. Вони покликані забезпечити об'єктивний розгляд справи.
Провадження у справі підлягає зупиненню лише у випадку наявності обставин, які перешкоджають розгляду справи.
Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду: від 09 листопада 2022 року у справі № 753/19628/17, провадження № 61-9218 св 22, від 29 березня 2023 року у справі № 756/3462/20, провадження № 61-7918 св 22, від 15 серпня 2023 року у справі № 174/760/21, провадження № 61-8044 св 23, від 14 лютого 2024 року у справі № 466/8799/22, провадження № 61-14262 св 23, від 24 квітня 2024 року у справі № 552/2497/22 (провадження № 61-18717 св 23).
Крім того, порядок проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України та вирішення питань, пов'язаних з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов'язку в запасі, врегульовано Положенням, затвердженим Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008.
Відповідно до пункту 12 Положення, встановлення, зміна або припинення правових відносин військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом та за призовом осіб офіцерського складу (зокрема, присвоєння та позбавлення військового звання, пониження та поновлення у військовому званні, призначення на посади та звільнення з посад, переміщення по службі, звільнення з військової служби, залишення на військовій службі понад граничний вік перебування на військовій службі, направлення за кордон, укладення та припинення (розірвання) контракту, продовження його строку, призупинення контракту та військової служби тощо) оформлюється письмовими наказами по особовому складу на підставі відповідних документів, перелік та форма яких встановлюються Міністерством оборони України.
Результат аналізу пункту 12 Положення дає підстави зробити висновок про те, що встановлення відносин військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом, оформлюється письмовими наказами по особовому складу.
Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 09 листопада 2022 року у справі № 753/19628/17, провадження № 61-9218св22, від 29 березня 2023 року, у справі № 756/3462/20, провадження № 61-7918св22.
Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з частинами першою та другою статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до частини першої статті 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Надана позивачем довідка в/ч НОМЕР_1 від 23 лютого 2024 року не містить доказів про переведення військової частини НОМЕР_3 , на проходження військової служби у якій посилається позивач та яка знаходиться в місті Дніпро, на воєнний стан, що виключає можливість позивачу прибувати в судові засідання, при цьому апеляційний суд враховує, що клопотання про зупинення провадження разом із довідкою військової частини відповідачем було направлено з м. Львів.
Крім того, довідка в/ч НОМЕР_1 від 23 лютого 2024 року не містить достовірних доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 перебуває у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції, оскільки не містить посилань на наказ по особовому складу.
Крім того, суд апеляційної інстанції, оцінюючи доводи апеляційної скарги про порушення прав відповідача в зв'язку із відмовою в зупиненні провадження судом першої інстанції та в зв'язку із цим доводи про скасування судового рішення, враховує, що відповідно до ч. 2 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи, чого відповідачем не доведено, а відповідно до ч. 3 ст. 376 ЦПК України відмова в зупиненні провадження не є таким порушенням процесуального права, що тягне за собою обов'язкове скасування рішення.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявників та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі і не спростовують висновків суду першої інстанції.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 06 травня 2024 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 05 вересня 2024 року.
Головуючий: Кашперська Т.Ц.
Судді: Фінагеєв В.О.
Яворський М.А.