Ухвала
03 вересня 2024 року
м. Київ
справа № 758/7584/23
провадження № 61-10572ск24
Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду Крата В. І. розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , яка підписана представником ОСОБА_4 на постанову Київського апеляційного суду від 09 липня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , Подільської районної в місті Києві державної адміністрації, третя особа - служба у справах дітей та сім'ї Подільської районної в місті Києві державної адміністрації, про визнання незаконними та скасування рішень, зобов'язання вчинити певні дії та виселення,
У липні 2023 року ОСОБА_5 звернулася з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 в інтересах якого діє його законний представник ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , в інтересах якого діє його законний представник ОСОБА_1 , Подільської районної в місті Києві державної адміністрації, третя особа - служба у справах дітей та сім'ї Подільської районної в місті Києві державної адміністрації, про визнання незаконними та скасуванні рішень, зобов'язання вчинити певні дії та виселення.
Позовна заява мотивована тим, що 20 березня 2015 року між позивачем та ОСОБА_6 було укладено договір позики грошових коштів. З метою забезпечення виконання зобов'язань за цим договором, 20 березня 2015 року між сторонами був укладений договір іпотеки нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 . У зв'язку із невиконанням зобов'язань за договором позики ОСОБА_6 , позивач задовольнила свої вимоги за рахунок предмета іпотеки, а саме звернула стягнення на предмет іпотеки та зареєструвала право власності за собою 21 листопада 2016 року.
Однак, після передачі квартири у іпотеку ОСОБА_6 зареєструвала у ній дочку ОСОБА_1 (дата реєстрації 21 квітня 2016 року), онука ОСОБА_2 (дата реєстрації 21 листопада 2016 року за згодою матері дитини та батька), ОСОБА_3 (дата реєстрації 20 лютого 2020 року за згодою матері дитини та батька). Попри те, жодна згода іпотекодержателем (позивачем у справі) не надавалась. Відповідач Подільська районна в місті Києві державна адміністрація відмовилась зняти з реєстрації відповідача ОСОБА_1 у зв'язку із недопущенням порушення прав житлових та майнових прав її неповнолітніх дітей, а також відмовила у знятті з реєстрації неповнолітніх дітей через відсутність згоди органу опіки і піклування. У зв'язку із наведеними обставинами, відповідачка разом із дітьми надалі проживає у квартирі, яка належить на праві власності позивачу. Окрім цього, відповідачу ОСОБА_1 направлялась вимоги про виселення, адже її проживання порушує право власності позивача щодо володіння, користування та розпорядження своєю власністю. Однак у добровільному порядку відповідачка разом із дітьми відмовилась виселитись. У відповідності до статті 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець має право на підставі згоди іпотекодержателя передати предмет іпотеки у користування, однак така норма не була дотримана. ОСОБА_7 не зверталась за згодою до позивача щодо реєстрації місця проживання своєї дочки ОСОБА_1 . Таким чином, орган реєстрації місця проживання мав відмовити у реєстрації місця проживання ОСОБА_1 , адже не було письмової згоди іпотекодержателя, тобто документа, який підтверджує право на проживання у житлі у відповідності до статті 6 ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання» та пункту 18 Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою КМУ від 02 березня 2016 року № 207. Відтак, на думку позивача, орган реєстрації місця проживання у відповідності до підпунктів 11, 19, 23 Правил мав відмовити у реєстрації, однак цього не зробив, у зв'язку із чим рішення про реєстрацію місця проживання ОСОБА_1 є незаконним, а відтак і похідні рішення про реєстрацію дітей відповідача ОСОБА_1 є також неправомірними, хоча при реєстрації дітей не вимагалась згода власника. Надалі, власник житла звернувся із заявою про зняття з реєстрації місця проживання відповідача ОСОБА_1 та її дітей, однак отримав відмову, у зв'язку із захистом майнових прав дітей. Разом із тим, такі особи підлягають виселенню у відповідності до статті 40 Закону України «Про іпотеку», тобто за рішенням суду, адже добровільно це зробити вони відмовились. Аналогічні правові позиції викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року № 361/4481/19.
ОСОБА_5 просила:
визнати незаконними та скасувати рішення Подільської районної в місті Києві державної адміністрації від 21 квітня 2016 року, від 21 листопада 2016 року, від 20 лютого 2020 року про реєстрацію місця проживання ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 у квартирі АДРЕСА_1 ;
визнати незаконним та скасувати рішення Подільської районної в місті Києві державної адміністрації від 16 лютого 2023 року про відмову у знятті з реєстрації місця проживання ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 у квартирі АДРЕСА_1 ;
зобов'язати Подільську районну у місті Києві державну адміністрацію зняти ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 з реєстрації місця проживання в квартирі АДРЕСА_1 ;
виселити ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення;
вирішити питання про розподіл судових витрат.
Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 27 березня 2024 року у складі судді: Анохіна А. М., у задоволенні позову ОСОБА_5 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що:
під час реєстрації місця проживання відповідачів іпотекодавцем не було порушено вимог Закону України «Про іпотеку» та умов договору іпотеки, адже у відповідності до статей 76-80 ЦПК України не подано доказів, що вселення, тобто передача предмету іпотеки у користування відбулось після передачі квартири у іпотеку, адже після укладення договору іпотеки відбулось реєстрація її місця проживання, а тому суд не установив, що реєстрація місця проживання здійснена всупереч вимогам договору іпотеки та прямій забороні, що міститься у Закону України «Про іпотеку» щодо отримання іпотекодавцем згоди у іпотекодержателя у разі передачі предмету іпотеки у користування, а не реєстрації місця проживання особи;
суд першої інстанції зробив висновок про те, що оскільки судом не встановлено іншого житлового приміщення у відповідачів, позивачем не запропоновано відповідачу із малолітніми дітьми іншого житлового приміщення з дотриманням вимог частини другої статті 109 ЖК України, адже іпотечне майно було придбане не за отримані кошти за договором позики, відсутністю доказів щодо неправомірного вселення відповідача ОСОБА_1 , а подальше визначення місця проживання її малолітніх дітей здійснено у відповідності до частини четвертої статті 29 ЦК України за місцем проживання їх батьків або одного з них, у житловому приміщенні під час перебування спірної квартири в іпотеці, а відтак виселення із такої квартири відповідача та її малолітніх дітей без надання іншого житлового приміщення порушуватиме права відповідача та її дітей на житло.
Постановою Київського апеляційного суду від 09 липня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 задоволено частково. Рішення Подільского районного суду м. Києва від 27 березня 2024 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Виселено ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житла. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Зупинено виконання постанови в частині виселення на період дії в Україні воєнного стану та на тридцятиденний строк після його припинення або скасування.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:
не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, представник позивача подав апеляційну скаргу, якою просив скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позов. При цьому зазначивши в апеляційній скарзі, що 19 квітня 2024 року відділом з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Подільської районної в місті Києві державної адміністрації знято із зареєстрованого місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 після подання скарги щодо невідповідності вимогам законодавства відмови у знятті із зареєстрованого/задекларованого місця проживання громадян, поданої до Державної міграційної служби України;
усталена судова практика свідчить, що у разі якщо іпотечне майно було набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону № 898-IV та частин першої - третьої статті 109 ЖК УРСР, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення. У даній справі встановлено та не заперечується сторонами, що іпотечне майно придбане не за кошти, які були отримані в борг;
апеляційний суд виходив з того, що судом встановлено, що відповідачі вселились до житлового будинку, який є предметом іпотеки, після укладення договору іпотеки без дозволу іпотекодержателя. Згідно з вимогами частини третьої статті 9 Закону № 898-IV іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя, зокрема, відчужувати предмет іпотеки; передавати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування. Відповідно до п. 2.4.2 договору іпотеки іпотекодавець зобов'язаний виконувати обов'язки, покладені на іпотекодавця за Законом України «Про іпотеку». З договору іпотеки також вбачається, що на час укладення договору іпотеки іпотекодавцем була надана довідка, відповідно до якої в квартирі не проживали ні ОСОБА_1 ні жодна неповнолітня особа. Іпотекодавець гарантував, що передачею такого майна в іпотеку не будуть порушуватись права будь-яких третіх осіб. В тому числі неповнолітніх;
апеляційний суд зазначив, що посилання представника відповідачів на те, що відсутність реєстрації ОСОБА_1 в спірній квартирі на момент укладення договору іпотеки не свідчить про те, що вона не мала на неї права користування, колегія не приймає з огляду на те, що знімаючись з реєстрації в цій квартирі, ОСОБА_1 діяла свідомо та добровільно обрала інше місце проживання. Надавши під час укладення кредитного договору довідку про проживаючих в іпотечному майні, ОСОБА_6 гарантувала кредитору, що право користування на вказане іпотечне майно має лише одна особа ОСОБА_6 Відповідачами ці обставини, які відображені в договорі іпотеки жодним чином не спростовані. Іпотекодержатель за таких обставин надаючи борг, який забезпечувався іпотекою правомірно розраховував, що лише одна особа має право на користування іпотечним майном, а інші особи можуть набути такого права лише за її згодою, що чітко передбачено Законом «Про іпотеку».
при задоволенні позовних вимог про виселення, апеляційний суд виходив з того, що відповідно до статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в іншій формі. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав таких вимог, суд може зобов'язати її припинити зловживання, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом. Повторно зареєструвавши в іпотечній квартирі, вже під час дії договору іпотеки ОСОБА_1 , яка через сім місяців зареєструвала право неповнолітньої дитини, ОСОБА_6 та ОСОБА_1 діяли з використанням «права на зло», в супереч принципам добросовісності. Судом достовірно встановлено, що вселення ОСОБА_1 та малолітніх ОСОБА_2 , ОСОБА_3 у спірний житловий будинок відбулося всупереч прямій забороні, що міститься у Законі № 898-IV. Суд також враховав, що право неповнолітніх дітей на проживання в спірній квартирі є похідним від правомірності набуття цього права їх матір'ю. Реєстрація місця проживання з порушеннями вимог закону та договору іпотеки доньки та онуків іпотекодавця ОСОБА_6 у житловому будинку, який є предметом іпотеки, не може використовуватися учасниками цивільного обороту з метою уникнення звернення стягнення на предмет іпотеки та подальшого його продажу для погашення боргу. З урахуванням викладеного наявні обґрунтовані підстави для задоволення позову про виселення ОСОБА_1 та малолітніх ОСОБА_2 , ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1 . До аналогічного висновку дійшов Верховний суд у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19;
апеляційний суд відхилив посилання відповідачів на наявність справи, за результатом розгляду якої суди прийшли до висновку, що виселення без надання іншого житлового приміщення є незаконним, оскільки відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у пункті 32 постанови від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17, преюдиційне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи. Верховний Суд у своїй постанові від 03 серпня 2022 року у справі № 160/5671/21 зазначив, що преюдиційного значення набувають лише встановлені судовим рішенням факти, а не правові висновки суду та/або результат розгляду конкретної справи. Суд також встановив, що відсутні підстави для закриття провадження у даній справі, через те, що раніше вже розглядались вимоги про виселення, оскільки на переконання суду власник має право повторно звертатись з такими вимогами на захист свого права, крім того змінились підстави позову;
апеляційний суд зазначив, що оскільки на сьогодні в Україні триває воєнний стан, тому виконання постанови в частині виселення відповідачів слід зупинити на період дії в Україні воєнного стану та на тридцяти-денний строк після його припинення або скасування на підставі пункту 52 розділу VI Прикінцеві положення Закону № 898-IV;
щодо позовних вимог про визнання незаконними та скасування рішення про реєстрацію місця проживання, визнання незаконними та скасування рішення про відмову у знятті з реєстрації місця проживання та зобов'язання зняття з реєстрації місця проживання, колегія суддів зазначила, що під час апеляційного розгляду встановлено, що на даний час відповідачі вже зняті з реєстрації, а тому достатнім та ефективним способом захисту порушеного права позивача є задоволення позовних вимог про виселення;
апеляційний суд також зазначив, що з огляду на зупинення виселення на час дії воєнного стану на переконання суду є достатньо часу для забезпечення прав неповнолітніх дітей за місцем проживання їх батька чи в будинку в м. Рівне, який на праві власності належить ОСОБА_6 , яка є їх бабусею та боржником, неповернення боргу якою стало наслідком звернення стягнення на предмет іпотеки, в якому на даний час проживають неповнолітні діти.
20 липня 2024 року ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , засобами поштового зв'язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_4 , на постанову Київського апеляційного суду від 09 липня 2024 року, у якій просить скасувати постанову апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 09 серпня 2024 року касаційну скаргу залишено без руху та встановлено строк для усунення недоліків. Особою, яка подала касаційну скаргу, на виконання ухвали Верховного Суду від 09 серпня 2024 року ці недоліки було усунуто.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 щодо підстав касаційного оскарження судового рішення, зокрема зазначає, що до правовідносин, що склались між позивачем та відповідачами не застосовується висновок суду, викладений у постанові Верховного Суду, який застосований судом апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові, тому є необхідність щодо відступлення від нього. У касаційній скарзі особою, яка її подала, зазначено, що посилання апеляційного суду на постанову Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 не може бути законним, оскільки у цій справі обставини не є подібними.
Окрім цього, у касаційній скарзі зазначається, що судове рішення, оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Так, у касаційній скарзі, зазначено, що в судовому засіданні не було встановлено чи повідомлено відповідача Подільську районну в місті Києві державну адміністрацію належним чином про судовий розгляд чи ні, в оскарженій постанові такі відомості також відсутні. Вказане, на думку особи, яка подала касаційну скаргу, може бути підставами для застосування статті 411 ЦПК України.
Касаційна скарга у цій частині підлягає поверненню з таких мотивів.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
У пункті 5 частини другої статті 392 ЦПК України передбачено, що у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав). У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні. У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
Тлумачення вказаних норм ЦПК України дозволяє зробити висновок, що при касаційному оскарженні судових рішень, зазначених в пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, на підставі пункту 2 частини другої статті 389 ЦПК України, має бути в касаційній скарзі мотивовано необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
Судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо: 1) справу розглянуто і вирішено неповноважним складом суду; 2) в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави про відвід обґрунтованими, якщо касаційну скаргу обґрунтовано такою підставою; 3) судове рішення не підписано будь-яким із суддів або підписано не тими суддями, що зазначені в судовому рішенні; 4) судове рішення ухвалено суддями, які не входили до складу колегії, що розглянула справу; 5) справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою; 6) судове рішення ухвалено судом з порушенням правил інстанційної або територіальної юрисдикції; 8) суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі (частина перша статті 411 ЦПК України).
Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або 2) суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або 3) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або 4) суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (частина третя статті 411 ЦПК України).
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).
Відповідно до пункту 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
Про повернення касаційної скарги постановляється ухвала (частина шоста статті 393 ЦПК України).
Аналіз касаційної скарги свідчить, що у ній відсутнє вмотивоване обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України). Сама по собі вказівка на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах не свідчить про обґрунтування особою, яка подала касаційну скаргу, підстав касаційного оскарження та не є виконанням вимог процесуального закону (пункт 5 частини другої статті 392 ЦПК України).
Окрім цього, особа, яка подала касаційну скаргу, не обґрунтовує передбачених пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України підстав касаційного оскарження судових рішень, зокрема не зазначено конкретний пункт частини першої чи третьої статті 411 ЦПК України, не обґрунтовано порушення норм процесуального права у цій частині. Посилання у касаційній скарзі на те, що судом не було встановлено чи повідомлено відповідача Подільську районну в місті Києві державну адміністрацію належним чином про судовий розгляд чи ні, не є обґрунтуванням підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 5 частини першої статті 411 ЦПК України, оскільки вказаний учасник справи з касаційною скаргою не звертався.
Таким чином, особою, яка подала касаційні скарги, не виконано вимог ЦПК України при поданні касаційної скарги щодо наведення підстав касаційного оскарження судових рішень, і згідно пункту 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України, касаційна скарга у цій частині підлягає поверненню.
Керуючись статтями 260, 389, 392, 393, 394 ЦПК України,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , яка підписана представником ОСОБА_4 на постанову Київського апеляційного суду від 09 липня 2024 року в частині підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 2, 4 частини другої статті 389 ЦПК України повернути.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя В. І. Крат