22 серпня 2024 року
м. Київ
справа № 501/508/19
провадження № 61-12575св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 30 червня 2023 року у складі колегії суддів Цюри Т. В., Сєвєрової Є. С., Комлевої О. С.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про усунення перешкод та встановлення порядку користування квартирою.
Позов обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 є власником 1/4 частки двокімнатної квартири АДРЕСА_1 . Вказана квартира належить позивачу та відповідачам: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , на праві спільної часткової власності по 1/4 частці квартири.
Між позивачем та відповідачами існує конфлікт щодо користування квартирою, оскільки останні не надають доступу до квартири та ключі від замків, на усні та письмові звернення позивача відповідей не надають, продовжують чинити йому перешкоди у користуванні квартирою.
Посилаючись на вказане, ОСОБА_1 просив суд:
усунути перешкоди у користуванні ОСОБА_1 квартирою АДРЕСА_1 з боку ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 шляхом передачі йому останніми дублікату ключів від вхідних дверей до цієї квартири та до під'їзду;
встановити порядок користування квартирою АДРЕСА_1 наступним чином:
у користування ОСОБА_1 виділити житлову кімнату, площею 12,0 кв. м;
у користуванні ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 залишити житлову кімнату, площею 13,2 кв. м, з лоджією, площею 2,8 кв. м, а також залишити особисто за відповідачами шафу, площею 0,4 кв. м.
Встановити порядок оплати комунальних платежів щодо квартири АДРЕСА_1 :
рахунки за водопостачання холодної та гарячої води, електроенергію, утримання житлових будинків та прибудинкових територій, сплачуються співвласниками квартири у співвідношенні 25%/25%/25%/25% відповідно до приладів обліку, за умови проживання у квартирі у відповідний період кожного співвласника;
у випадку відсутності проживання в квартирі будь-якого співвласника, співвласники, що проживають у квартирі, сплачують рахунки за водопостачання холодної та гарячої води, електроенергію у повному обсязі, відповідно до приладів обліку;
рахунки за опалення корисної площі сплачуються окремо кожним співвласником квартири пропорційно частці власності незалежно від проживання у квартирі у відповідний період, тобто 25%/25%/25%/25%;
у випадку відсутності проживання у квартирі всіх співвласників, комунальні послуги сплачуються співвласниками пропорційно відповідно до рахунків.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
Іллічівський міський суд Одеської області заочним рішенням від 16 липня 2019 року позов ОСОБА_1 задовольнив.
Усунув перешкоди в користуванні ОСОБА_1 квартирою АДРЕСА_1 з боку ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 шляхом передачі позивачу останніми дублікату ключів від вхідних дверей до цієї квартири та до під'їзду.
Встановив порядок користування квартирою АДРЕСА_1 , а саме:
у користування ОСОБА_1 виділив житлову кімнату, площею 12,0 кв. м;
у користуванні ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 залишив житлову кімнату, площею 13,2 кв. м, з лоджією, площею 2,8 кв. м, особисто за відповідачами - шафу, площею 0,4 кв. м;
у спільному користуванні ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 залишив кухню, площею 7,9 кв. м, санвузол, площею 3,2 кв. м, коридор, площею 6,0 кв. м, тамбур, площею 2,7 кв. м.
Встановив порядок оплати комунальних платежів у квартирі АДРЕСА_1 :
рахунки за водопостачання холодної та гарячої води, електроенергію, утримання житлових будинків та прибудинкових територій сплачуються співвласниками квартири у співвідношенні 25%/25%/25%/25% відповідно до приладів обліку, за умови проживання у квартирі у відповідний період кожного співвласника;
у випадку відсутності проживання в квартирі будь-якого співвласника, співвласники, що проживають у квартирі, сплачують рахунки за водопостачання холодної та гарячої води, електроенергію у повному обсязі, відповідно до приладів обліку;
рахунки за опалення корисної площі сплачуються окремо кожним співвласником квартири пропорційно частці власності незалежно від проживання у квартирі у відповідний період, тобто 25%/25%/25%/25%;
у випадку відсутності проживання у квартирі всіх співвласників, комунальні послуги сплачуються співвласниками пропорційно відповідно до рахунків.
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що з метою врегулювання спору між сторонами доцільним є виділення в окреме користування кожному із сторін окремої житлової кімнати для врегулювання спору між ними щодо користування спірною квартирою, а інші приміщення залишити в їх спільному користуванні, що відповідатиме засадам пропорційності втручання в право на повагу до приватного життя.
У серпні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду із заявою про перегляд заочного рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 16 липня 2019 року.
Іллічівський міський суд Одеської області ухвалою від 16 жовтня 2019 року у задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 16 липня 2019 року відмовив.
Не погодившись з вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_2 оскаржив його в апеляційному порядку.
Одеський апеляційний суд постановою від 30 червня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив.
Заочне рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 16 липня 2019 року скасував та ухвалив нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що судом першої інстанції не враховано, що ані позивач, ані відповідачі не ставили питання щодо визначення порядку користування спірною квартирою відповідно до їх часток, а саме питання про призначення відповідної експертизи, яка б встановила ці обставини, оскільки з урахуванням площі квартири та часток кожного співвласника в ній, без вирішення цих питань, неможливо визначити порядок користування спірною квартирою, у зв'язку з чим буде порушено принцип рівності часток кожного з відповідачів як співвласників квартири.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме, що апеляційний суд не врахував висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-1500цс15 та постанові Верховного Суду від 15 вересня 2021 року у справі № 719/637/20 (провадження № 61-11437св21).
Заявник зазначає, що проведення експертизи у подібних справах не передбачено.
Також суд апеляційної інстанції фактично не вирішив існуючий між сторонами спір щодо порядку користування спірною квартирою та позбавив позивача, як співвласника, можливості користуватися нею.
Крім того, заявник посилається на окрему думку судді Берназюка Я. О., висловлену на ухвалу Верховного Суду від 04 вересня 2020 року у справі № 420/7281/19.
Доводи інших учасників справи
Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.
Провадження у суді касаційної інстанції
Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_1 у серпні 2023 року.
Ухвалою Верховного Суду від 11 вересня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу з Іллічівського міського суду Одеської області.
У листопаді 2023 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником 1/4 частки двокімнатної квартири АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва від 12 липня 2018 року, посвідченого та зареєстрованого приватним нотаріусом Чорноморського міського нотаріального округу Одеської області Шевченко В. М. в реєстрі за № 1119.
Вказана квартира належить позивачу та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на праві спільної часткової власності по 1/4 частці квартири. Відповідачам їхні частки належать на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Іллічівською міською радою 08 лютого 2001 року, зареєстрованого КП «Бюро технічної інвентаризації» Іллічівської міської ради Одеської області 14 березня 2001 року за № ПР-21-245-83.
Спірна квартира є двокімнатною, загальною площею 48,2 кв. м, житловою площею 25,2 кв. м, яка в цілому складається з наступних приміщень: 1 кімната, площею 13,2 кв. м; 2 кімната, площею 12,0 кв. м; коридор, площею 6,0 кв. м; шафа, площею 0,4 кв. м; тамбур, площею 2,7 кв. м; санвузол, площею 3,2 кв. м; кухня, площею 7,9 кв. м; лоджія, площею 2,8 кв. м, кімнати в квартирі ізольовані.
Позивач намагався врегулювати цей спір з відповідачами.
26 жовтня 2018 року відповідачам був направлений рекомендований лист на адресу: АДРЕСА_2 , в якому вказано про намір використовувати позивачем його частку квартири та запропоновано укласти договір про встановлення порядку користування даною квартирою. Однак вказаний лист повернувся на адресу позивача з довідкою поштового відділення про причину повернення - «за закінченням терміну зберігання». Вказані обставини підтверджуються листом та поштовими направленнями.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, враховуючи таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Статтею 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Згідно зі статями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 як на підставу своїх порушених прав посилався на те, що між ним та відповідачами існує конфлікт щодо користування квартирою, оскільки останні не надають доступу до квартири та ключі від замків, на звернення позивача (усні та в письмовому вигляді) не відповідають, продовжують чинити йому перешкоди у користуванні квартирою.
Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Згідно зі статтями 41, 47 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Частинами першою, другою статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Відповідно до частин першої, другої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.
Згідно з частиною першою статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
Отже, право спільної часткової власності - це право двох або більше осіб за своїм розсудом володіти, користуватися і розпоряджатися належним їм у певних частках майном, яке складає єдине ціле.
Кожен учасник спільної часткової власності володіє не часткою майна в натурі, а часткою в праві власності на спільне майно у цілому.
Ці частки є ідеальними і визначаються відповідними відсотками від цілого чи у дробному виразі.
Частинами першою-третьою статті 358 ЦК України визначено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов'язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно (частина четверта статті 358 ЦК України).
Аналіз зазначеної правової норми дає підстави для висновку, що ця норма (стаття 358 ЦК України) регулює, зокрема, порядок користування спільною частковою власністю без її поділу в натурі, наслідком якого є припинення права спільної часткової власності. Зокрема, при встановленні порядку користування будинком кожному із співвласників передається в користування конкретна частина будинку, виходячи із його частки в праві спільної власності на будинок. Виділені у користування приміщення можуть бути неізольовані і не завжди точно відповідати належним співвласникам часткам, оскільки встановлення порядку користування майном не припиняє право спільної часткової власності на це майно.
Встановлений співвласниками порядок користування будинком із виділенням конкретних приміщень у натурі, не припиняє право спільної часткової власності, оскільки такі частини не перетворюються в об'єкт самостійної власності кожного з них. Домовленість співвласників про порядок володіння і користування майном, що є їх спільною частковою власністю, оформлена нотаріально посвідченим договором, є обов'язковою для майбутніх співвласників при здійсненні ними правомочностей володіння і користування спільним майном. Що ж стосується існуючої у співвласника правомочності розпорядження спільним майном, то вони передбачені у статтях 364, 367 ЦК України як способи реалізації цієї правомочності, при здійсненні якої передбачена частиною четвертою статті 358 ЦК України умова не є обов'язковою.
Відповідно до частини першої статті 364 ЦК України право співвласника на виділ у натурі частки з майна, що є у спільній частковій власності.
За змістом цієї норми виділ частки зі спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно його частці в праві спільної власності й припинення для цієї особи права на частку у спільному майні.
Вид майна, що перебуває у спільній частковій власності, впливає на порядок виділу з нього частки.
Змістом статей 316, 317 ЦК України визначено, що право власності - це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але в межах, передбачених законом.
Якщо виділ частини в будинку в натурі неможливий, суд вправі за заявленим про це позовом, встановити порядок користування відособленими приміщеннями (квартирами, кімнатами) такого будинку. У цьому разі окремі підсобні приміщення (кухня, коридор, тощо) можуть бути залишені в загальному користуванні учасників спільної часткової власності.
Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 27 грудня 2018 року у справі № 360/2360/15-ц (провадження № 61-6703св18), від 29 серпня 2019 року у справі № 371/1369/15-ц, від 06 квітня 2020 року у справі № 686/16280/16-ц (провадження № 61-3841св18), від 04 жовтня 2021 року у справі № 692/932/19 (провадження № 61-5642св21).
У свою чергу, потрібно розмежовувати порядок поділу спільної власності з метою припинення такого її режиму і порядок встановлення користування спільним майном. Суд виділяє в користування сторонам спору в натурі частки, адекватні розміру їх часток у праві власності на спільне майно.
При цьому допускається можливість відійти в незначних обсягах від відповідності реальних часток ідеальним у зв'язку з неможливістю забезпечити їх точну відповідність. Таке рішення не змінює розміру часток співвласників у праві власності на спільне майно, не порушує їх прав як власників.
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У постанові від 15 лютого 2023 року у справі № 487/3769/20 (провадження № 61?7928св22) Верховний Суд зробив висновки про те, що «володіння та користування спільним майном здійснюється усіма його співвласниками за спільного згодою, тобто в результаті досягнення консенсусу. У тому ж разі, якщо такої згоди сторони не досягли, спір щодо порядку володіння та користування спільним майном повинен вирішуватися судом. Отже, у разі коли існує між співвласниками спір з приводу порядку користування та володіння спільним майном, суд має вирішити такий спір щодо суті, визначивши певний порядок користування спільним майном для його співвласників, які в позасудовому порядку не досягли згоди з приводу користування та управління ним».
У постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-1500цс15 Верховний Суд України зробив висновок про те, що «стаття 358 ЦК України свідчить про те, що первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. Очевидним є те, що рішення суду не може підмінити собою їх домовленість. Водночас при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування може встановити суд. При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників щодо спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Потрібно розмежовувати порядок поділу спільної власності з метою припинення такого її режиму і порядок встановлення користування спільним майном. Суд виділяє в користування сторонам спору в натурі частки, адекватні розміру їх часток у праві власності на спільне майно. При цьому допускається можливість відійти в незначних обсягах від відповідності реальних часток ідеальним у зв'язку з неможливістю забезпечити їх точну відповідність. Таке рішення не змінює розміру часток співвласників у праві власності на спільне майно, не порушує їх прав як власників».
Подібні за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 363/928/16 (провадження № 61-24395св18), від 26 травня 2021 року у справі № 750/11539/18 (провадження № 61-15087св20), від 12 серпня 2021 року у справі № 644/5579/19 (провадження № 61-5255св20), від 08 вересня 2021 року у справі № 761/44705/19 (провадження № 61?10474св21), від 15 вересня 2021 року у справі № 719/637/20 (провадження № 61-11437св21).
У справі, що переглядається, апеляційний суд установив, що сторони не досягли домовленості щодо порядку та способу спільного користування спірною квартирою, що й стало підставою для звернення до суду з цим позовом. Тож такий спір підлягає вирішенню саме судом.
Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв'язку, врахувавши кількість співвласників нерухомого майна, плану квартири, розмір житлової площі, а також конфліктні відносини між сторонами у справі, пропорційність та рівновагу прав та інтересів обох сторін, та встановивши, що встановлення порядку користування спірною квартирою без виділення у користування сторонам спору частки, яка адекватна розміру їх часток у праві власності на спільне майно, неможливо без призначення відповідної експертизи, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог. Виділення позивачу у користування значно більшої частки квартири (12,0 кв. м), ніж залишиться у користуванні трьох відповідачів (13,2 кв. м) призведе до погіршення житлових умов цих осіб.
Разом з тим, запропонований позивачем варіант користування спірною квартирою порушує принцип рівності часток кожного з відповідачів як співвласників квартири. При цьому виділена відповідачам у користування житлова площа має значне відхилення від належних їм ідеальних часток у праві власності, а приміщення загального користування залишені у спільному користуванні. Іншого варіанту користування спірною квартирою позивач не запропонував.
Щодо доводів позивача про те, що його права як власника 1/4 частки майна порушуються неправомірним втручанням у право власності шляхом позбавлення права володіти та користуватися своїм майном, слід зазначити таке.
Заявник не надав належних та допустимих доказів, що належна йому 1/4 частка у праві власності на спірну квартиру (у вигляді кімнати, площею 12,0 кв. м) буде його єдиним місцем проживання, враховуючи, що ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: квартира АДРЕСА_3 , а також, що відповідачі будуть мати можливість (без проведення відповідної експертизи щодо можливого поділу) втрьох проживати в одній кімнаті, тому апеляційний суд дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про усунення перешкод у користуванні квартирою.
Вказавши, що ОСОБА_1 не використав інших способів захисту порушеного права, які для нього можуть бути ефективними, зокрема, шляхом одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки у праві власності на спільне майно, враховуючи те, що позивач не навів мотивованих обґрунтувань необхідності виділення йому кімнати у користування значно більшої площі, ніж його частка у праві власності на спільне майно, вимога позивача про видачу дублікату ключів від вхідних дверей до цієї квартири та до під'їзду є передчасною, яка була правильно залишена апеляційним судом без задоволення.
Суд не може вийти за межі позовних вимог та самостійно обирати правову підставу та предмет позову. Зазначений правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 760/23795/14 (провадження № 61-16521св18), від 01 квітня 2020 року у справі № 686/24003/18 (провадження № 61-14417св19), від 19 серпня 2020 року у справі № 287/587/16 (провадження № 61-35160св18).
У рішенні Європейського суду з прав людини «Гусєв проти України» від 14 січня 2021 року (скарга № 25531/12) констатовано порушення права на справедливий суд через зміну судом правової кваліфікації позову, що призвело до відмови в його задоволенні. Європейський суд з прав людини вказав на відсутність чітких підстав для зміни правової кваліфікації позову апеляційним судом. До того ж унаслідок перекваліфікації в позові було відмовлено. Заявнику безпідставно не надали можливості подати відповідні докази та аргументи з огляду на зміну правової кваліфікації. Такі дії суду суперечать статті 6 Конвенції щодо справедливості цивільного провадження; принципу змагальності судового процесу.
Отже, застосування принципу jura novit curia не є безмежним, оскільки, перекваліфіковуючи позов за цим принципом, суд може порушити право на справедливий суд як щодо відповідача, так і щодо позивача. У таких умовах слід зважати на принцип змагальності та рівності сторін.
Відповідно до статті 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
У цій статті гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року).
Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору.
У постанові від 03 березня 2020 року у справі № 748/2803/16-ц (провадження № 61-41895св18) Верховний Суд зазначив, що «тлумачення частини третьої статті 358 ЦК України свідчить, що право співвласника на компенсацію може виникати як в разі повної неможливості задоволення вимог співвласника на одержання у користування частини спільного майна, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності (наприклад, частка співвласника в спільній частковій власності є незначною і надання йому її у володіння та користування неможливо), так і в тому випадку, якщо співвласнику надається у володіння і користування частина майна, яка є меншою за його частку в праві спільної часткової власності».
Заперечуючи проти позову, ОСОБА_2 вказував на те, що неправильно визначено площу, виділену кожному із співвласників у користування, що не відповідає часткам в спільній частковій власності кожного, оскільки треба виходити із житлової площі, а не загальної.
Таким чином, встановлення порядку користування квартирою із значним відхиленням від ідеальних часток співвласників житлової площі, із урахуванням планування квартири, не є оптимальним способом вирішення спору між співвласниками квартири, які не змогли за взаємною згодою, добровільно вирішити питання користування спірною квартирою.
Посилання в касаційній скарзі на те, що апеляційний суд не врахував висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-1500цс15 та у постанові Верховного Суду від 15 вересня 2021 року у справі № 719/637/20 (провадження № 61-11437св21), колегія суддів відхиляє з таких підстав.
Висновки апеляційного суду не суперечать зазначеному вище висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України.
У постанові Верховного Суду від 15 вересня 2021 року у справі № 719/637/20 (провадження № 61-11437св21) зазначено, що судом першої інстанції правильно враховано, що запропонований позивачем варіант користування спірною квартирою враховує інтереси всіх співвласників. При цьому виділена відповідачам у користування житлова площа (6,82 кв. м кожному) має незначне відхилення від належних їм ідеальних часток у праві власності (7,44 кв. м кожному), а приміщення загального користування залишені у спільному користуванні.
У справі, що переглядається, та у справі № 719/637/20 встановлені фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній справі суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень ЦК України у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для цієї справи та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.
Таким чином, відсутні підстави вважати, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведеній як приклад постанові Верховного Суду.
Верховний Суд не бере до уваги посилання заявника на окрему думку судді Берназюка Я. О., висловлену на ухвалу Верховного Суду від 04 вересня 2020 року у справі № 420/7281/19, оскільки окрема думка судді не має статусу судового рішення, а згідно з нормами чинного ЦПК України окрема думка судді не є джерелом правозастосовчої практики та не є обов'язковою для врахування при застосуванні судами норм права.
Колегія суддів, проаналізувавши зміст оскаржуваного судового рішення в межах доводів касаційної скарги, з точки зору застосування норми права, яка стала підставою для розгляду позову та вирішення справи по суті, дійшла висновку, що суд апеляційної інстанції ухвалив судове рішення відповідно до встановлених у справі обставин на підставі поданих сторонами доказів та правильно застосував норми матеріального права у спірних правовідносинах.
Доводи касаційної скарги переважно зводяться до необхідності переоцінки доказів у справі, що у силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції, з огляду на специфіку повноважень суду касаційної інстанції з точки зору обмеження виключно питаннями права та більшим ступенем формальності процедур.
Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних помилок (див. зокрема, рішення Європейського суду з прав людини у справі «Ponomaryov v. Ukraine» від 03 квітня 2008 року).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків апеляційного суду.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування постанови апеляційного суду, оскільки суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваного судового рішення - без змін.
Щодо судових витрат
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Одеського апеляційного суду від 30 червня 2023 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді І. М. Фаловська
С. О. Карпенко
В. В. Сердюк