П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
18 липня 2024 р.м. ОдесаСправа № 420/3663/23
Головуючий І інстанції Корой С.М.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Осіпова Ю.В.,
суддів - Коваля М.П., Скрипченка В.О.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 02 жовтня 2023 року (м.Одеса, дата складання повного тексту судового рішення - 02.10.2023р.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про скасування наказу та зобов'язання вчинити певні дії, -
23.02.2023р. громадянин Таджикистану ОСОБА_1 , діючи як в свої інтересах, так і в інтересах своїх неповнолітніх дітей - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до ДМС України, в якому просив суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення відповідача від 17.10.2022р. №134-22, яким йому було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати ДМС України прийняти рішення про визнання його ( ОСОБА_1 ) «біженцем» або особою, яка потребує додаткового захисту.
Конкретних позовних вимог щодо своїх неповнолітніх дітей позивач не заявляв.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оскаржуване рішення ДМС України від 17.10.2022р. за №134-22 про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є протиправним та підлягає скасуванню, оскільки позивач не може повернутися до країни своєї громадянської належності - Таджикистану, зважаючи на наявний ризик його переслідування через релігійні переконання (сповідування та викладання ісламу).
Представник відповідача надав до суду 1-ї інстанції письмовий відзив, в якому позовні вимоги не визнав та просив відмовити у їх задоволенні.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду 02 жовтня 2023 року (ухваленим в порядку письмового провадження) у задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовлено у повному обсязі.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 06.11.2023р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначив про те, що судом, при винесенні оскаржуваного рішення, порушено норми матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим просив скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 02.10.2023р. та прийняти нове - про задоволення його позовних вимог в повному обсязі.
Ухвалами П'ятого апеляційного адміністративного суду від 08.11.2023р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження.
22.11.2023р. до суду апеляційної інстанції надійшов письмовий відзив на апеляційну скаргу, в якому представник відповідача заперечував щодо її задоволення, посилаючись на безпідставність викладених у ній доводів та просив оскаржуване рішення суду першої інстанції залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим.
06.12.2023р. матеріали справи надійшли до П'ятого апеляційного адміністративного суду.
Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України апеляційні скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, можуть бути розглянуті судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України).
Розглянувши матеріали даної справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги відповідача, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи.
Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Таджикистану, уродженцем міста Гафуров за національністю узбек, віросповідання мусульманин-суніт, з 18.10.2006р. одружений за громадянкою Таджикистану ОСОБА_4 , з якою має дітей - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5
ІНФОРМАЦІЯ_6 . Гафурівським судом позивача було притягнуто до кримінальної відповідальності за ст.ст.187 КК - участь у злочинній спільноті (об'єднанні) або в об'єднаній організаторів, керівників чи інших представників організованих груп, п.3 «а» ст.189 - розпалювання соціальної, расової, національної, релігійної, конфесійної ворожнечі або відмінностей, скоєні організованою групою та п.2 «б» ст.307 - публічні заклики щодо насильницької зміни конституційного устрою Республіки Таджикистану, скоєне організованою групою, КК РТ.
А саме, позивача було засуджено до позбавлення волі строком на 12 років, а покарання він відбував у виправній колонії 3/3 м. Худжанд з 13.09.2005р. до 12.09.2015р. 20.08.2011р. ОСОБА_1 було амністовано на два роки за ст.13 КК РТ. Звільнено після закінчення терміну покарання.
05.02.2017р. позивач покинув країну постійного проживання, а саме: вибув до м. москва (рф) авіарейсом за напрямком Худжанд (Таджикистан) - москва (рф), легально, на підставі паспортного документа гр. Таджикистану серії 401185697. На території рф позивач перебував протягом приблизно 6 місяців, займався тимчасовими підробітками, за наданням міжнародного захисту не звертався.
30.08.2017р. ОСОБА_1 залізничним транспортом перетнув державний кордон України через пункт пропуску «Конотоп».
07.02.2022р. позивач звернувся до ГУ ДМС в Одеській області із заявою про надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. У заяві ОСОБА_1 вказав, що причиною виїзду з країни постійного проживання стало те, що він навчав ісламу інших осіб. Окрім того, позивачем було повідомлено, що декілька раз до нього приходили співробітники органів внутрішніх справ і відводили у відділення поліції, задавали різні питання і катували фізично. Вказані дії продовжувались декілька років та позивачу не давали можливості дотримуватися своєї релігії.
Згідно з анкетою особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 07.02.2022р., причиною виїзду з країни постійного проживання стало те, що позивача почали переслідувати, з 2005р. по 2015р. знаходився в тюрмі, у яку посадили через те, що він навчав ісламу в мечеті та потім вдома.
З позивачем проведено співбесіду, яка відображена в протоколі співбесіди від 18.02.2022р.
Під час даної співбесіди позивач повідомив, що йому погрожували 5 раз, утиски почалися у 2017р., у 2017р. він вже не навчав нікого ісламу (припинив після того, як вийшов з тюрми), та що особи, які приходили до позивача вимагали, щоб його дружина ходила без хустки, у 2017р. погрожували ув'язненням.
Також, під час даної співбесіди позивач зазначив, що боїться того, що його ув'язнять через його віру, що з боку МВД до нього будуть застосовані тортури.
18.02.2022р. щодо позивача складено реєстраційний листок.
18.02.2022р. спеціалістом відділу соціальної інтеграції управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області сформований висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
18.08.2022р. заступником начальника ГУ - начальником управління ОСОБА_7 прийнято наказ №33 про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
22.06.2022р. та 06.07.2022р. з позивачем було проведено додаткові співбесіди, які відображена у відповідних протоколах співбесіди.
Під час даних співбесіди позивач додатково повідомив про те, що його син ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_2 , проживає з його матір'ю дружини позивача в Таджикистані та що в подальшому він планує його привезти в Україну.
19.09.2022р. заступником начальника відділу по роботі з шукачами захисту управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області, за результатами розгляду особової справи заявника, складено висновок у справі №2022OD0026, в якому зазначено, що доцільно відмовити позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту як особі, стосовно якої встановлено, що умови, які передбачені у п.1,13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженця та осіб, які потребують податкового або тимчасового захисту», відсутні.
У висновку вказано, що факти, повідомлені заявником щодо власних переслідувань в країні громадянської належності не можуть бути визнаними підставою для визнання його біженцем або особи, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до умов, передбачених п.п.1,13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженця та осіб, які потребують податкового або тимчасового захисту». Так, виїзд шукача захисту з Таджикистану до України та звернення до ДМС за міжнародним захистом обумовлені перш за все суто особистими мотивами, ускладненням економічної ситуації. При цьому, чіткі обставини, які заважали (заважають) позивачу повернутися до країни громадянської належності, відсутні.
У висновку зазначено, що поведеним аналізом матеріалів особової справи шукача захисту можливо визначити відсутність жодних елементів переслідувань, утисків або дискримінації по відношенню до нього за конвенційними ознаками визначення статусу біженця на період його проживання на території країни громадянської належності, а заявник мав та продовжує мати можливість належного та безперешкодного проживання на Батьківщині. Зокрема, за результатами аналізу та співставлення тверджень заявника з актуальною та релевантною інформацією країною походження спостерігається можливість безперешкодного дотримання ним канонів ісламського віросповідання, елементів фактичних утисків або переслідувань за релігійною ознакою не виявлено, належність особи до груп ризику не відзначається.
17.10.2022р. рішенням ДМС України №134-22, з посиланням на ст.10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та на підставі всебічного вивчення документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, висновок ГУ ДМС в Одеській області було підтримано та відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
17.02.2023р. позивач отримав повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 21.11.2022р. №1114, в якому, зокрема, зазначено, що: подана історія переслідування не відповідає критеріям статусу біженця та додаткового захисту; отримана інформація щодо причин виїзду з Батьківщині має низку суперечностей, що суттєво вплинули на прийняття негативного рішення за особовою справою.
Не погоджуючись із правомірністю винесеного відповідачем рішення, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Вирішуючи справу по суті та повністю відмовляючи у задоволенні позову, суд 1-ї інстанції виходив із того, що оскаржуване рішення від 17.10.2022р. №134-22 було прийняте відповідачем на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачений законодавством України, а доводи позивача, якими він обґрунтовує своє звернення за захистом в Україні, є необґрунтованими.
Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали даної справи та наявні в них докази, погоджується із такими висновками суду першої інстанції та вважає їх обґрунтованими, з огляду на наступне.
Так, спірні правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються Конституцією України і Законом України «Про біженців та осіб, які потребуються додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011р. №3671-VI, який закріплює порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення відповідного правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні.
Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено те, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти на підставі, в межах та у спосіб визначений Конституцією та законами України.
Згідно зі ст.26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі ж обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Кожному хто на законних підставах перебуває на території України, гарантуються свобода пересування, вільний вибір місця проживання, а також право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (ч.1 ст.33 Конституції України).
Відповідно до ч.1 ст.14 Загальної декларації прав людини від 10.12.1948р., кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком.
Для правильного вирішення даних правовідносин необхідно з'ясувати, чи були дії відповідача здійснені в межах повноважень, відповідно до закону та з дотриманням установленої процедури, а також, чи було спірне рішення прийнято на законних підставах.
За змістом п.1 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, «біженцем» вважається особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може або ж не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Як передбачено п.4 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть чи не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у п.13 ч.1 цієї статті.
При цьому, у силу вимог п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем у відповідності до Конвенції про статус біженців 1951р. та Протоколу щодо статусу біженців 1967р. та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (ч.ч.1,2 ст.5 Закону №3671-VI).
Статтею 6 Закону №3671-VI закріплено, що біженцем або ж особою, яка потребує додаткового захисту, не може бути визнана особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п.1 чи 13 ч.1 ст.1 цього Закону - відсутні.
Згідно з ч.7 ст.7 Закону №3671-VI, до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Відповідно до ч.2 ст.13 цього ж Закону, особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Виходячи зі змісту положень ст.10 Закону №3671-VI, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, як встановлено колегією суддів, у висновку ГУ ДМС в Одеській області від 19.09.2022р. та, відповідно, у рішенні ДМС України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 17.10.2022р. №134-22 зазначено про відсутність стосовно заявника умов, передбачених положеннями п.1 чи 13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI.
Так, необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах.
Згідно із Конвенцією про статус біженців 1951р. та Протоколом 1967р. поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, зокрема: расової належності; релігії; національності (громадянства); належності до певної соціальної групи; політичних поглядів;
4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Тож, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.
За змістом п.п.45,66 «Положення Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців» (1992р.), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до ст.4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004р. за №8043/04, в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення стосовно відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Згідно з Позицією Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998р.), факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв'язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов'язок встановлювати чи оцінювати всі факти , які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об'єктивною інформацією стосовно відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Разом із тим, побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення відповідного статусу. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.
Як вбачається із матеріалів справи, під час розгляду заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, органом міграційної служби було встановлено, що виїзд шукача захисту з Таджикистану до України, а також звернення до ДМС України за міжнародним захистом обумовлені перш за все суто особистими мотивами, ускладненням економічної ситуації. При цьому, чіткі обставини, які заважали та заважають позивачу повернутися до країни його громадянської належності, відсутні.
За результатами аналізу матеріалів клопотання позивача було встановлено, що історія його переслідування є необґрунтованою, а заява про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не містить умов, передбачених пп.1 чи 13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI.
У висновку вказано, що за результатами проведеного аналізу тверджень позивача, дослідження актуальної інформації за країною походження, не відзначається загроза переслідувань шукача захисту за вказаною ознакою у випадку повернення на територію країни громадянської належності, оскільки заявник чітко відносить себе до мусульман-сунітів, які становлять релігійну більшість населення на території Таджикистану. Під час проведення індивідуальних співбесід позивач не вказував на будь-які елементи послідовних переслідувань за ознакою віросповідання на період проживання на території Таджикистану. Заявник, у даному випадку, підтверджував обставину функціонування у Таджикистані культових для мусульман закладів поклоніння-мечетей, які він мав можливість вільно відвідувати.
Також, як звернув увагу відповідач, шукач захисту мав можливість здобуття спеціалізованої релігійної освіти в медресе, слухати проповіді у мечетях та. при цьому, регулярно приймати участь у відповідних богослужіннях. ОСОБА_1 мав можливість безперешкодно зберігати релігійну літературу, яка є «дозволеною» (легальною) на території Таджикистану, як і мав можливість дотримуватися передбаченої релігійної обрядовості, релігійних приписів під час проживання на території Таджикистану. Близькі родичі заявника, які залишились проживати на території країни громадянської належності, продовжують дотримуватися канонів релігії, підтверджена інформація щодо їх переслідувань за матеріалами особової справи не спостерігається. Зокрема, його рідний брат продовжує проживати на території Таджикистану, має можливість працювати. Сам заявник, при цьому, стверджує, що ісламська релігія є поширеною на території країни Таджикистану, він ніколи не зазнавав по відношенню до себе актів релігійного примусу. Ісламська течія не є офіційно забороненою на території країни громадянської належності.
Аналізуючи підстави, за яких ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або ж особою, яка потребує додаткового захисту, у взаємозв'язку із матеріалами його особової справи №2022OD0026, колегією суддів встановлено, що заявник дійсно мав можливість отримання освіти та працевлаштування на Батьківщині, а його основоположні права не порушувалися. Так, під час проживання на території країни громадянської належності - Таджикистан заявник мав можливість безперешкодного доступу до базових комунікацій та послуг, державних, комерційних та медичних установ, даною можливістю продовжують на даний час користуватися і його рідні, які залишились проживати на території країни громадянської належності. Також, за матеріалами особової справи №2022OD0026 не спостерігається жодних обставин свавільного обмеження у можливості вільного переміщення на території Таджикистану.
Такі обставини, на переконання колегії суддів, дійсно вказують на відсутність жодних утисків або дискримінації по відношенню до позивача на час його перебування на Батьківщині ані з боку органів державної влади, ані з боку антиурядових елементів, та на необґрунтованість побоювань зазнати переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у випадку його повернення на територію країни громадянської належності.
Між тим, як вбачається зі змісту протоколу співбесіди від 18.02.2022р. та протоколу додаткової співбесіди від 06.07.2022р., належність позивача до категорій, відносно яких існує певний ризик протиправного ставлення та не належного поводження у випадку повернення на територію країни громадянської належності, не підтверджується. Так, ОСОБА_1 не публікує будь-які дописи на релігійну тематику в соціальних мережах та не займається поширенням або розповсюдженням ісламської літератури. При цьому, ОСОБА_1 не обіймав «вищі релігійні чини» на території Таджикистану та не займався активістською (громадською) діяльністю. Тобто, шукач захисту не проводив та не проводить активну політичну діяльність проти чинної влади країни громадянської належності. Також, заявник ніколи і не перебував у складі спеціалізованих ісламських релігійних груп, що, зокрема б, перебували в опозиційному відношенню до органів державної влади країни громадянської належності.
Окрім того, позивачем не надано жодних пояснень (із урахуванням викладених критеріїв про причини), за яких він не може повернутися в країну своєї громадянської належності, достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти саме його переслідування на Батьківщині та доводів стосовно відмови країни громадянської належності захищати його права від дискримінації та переслідувань, що свідчить про відсутність належного обґрунтування побоювань стати жертвою переслідувань за будь-якою з конвенційних ознак та про неможливість позивача користуватися захистом країни свого походження.
Колегія суддів, погоджуючись із висновками суду попередньої інстанції, наголошує на тому, що з матеріалів особової справи №2022OD0026 не зафіксовано і фактичних елементів здійснення погроз, утисків або переслідування позивача віросповідання у випадку повернення на територію Таджикистану. Позивач, фактично, не приймав спроб до зміни адреси проживання на території за ознакою Таджикистану, що вказує на відсутність потреби у його переховуванні. Варто звернути увагу і на те, що зі слів самого ОСОБА_1 , він не отримував особистих погроз за ознакою його віросповідання під час перебування на території Таджикистану, як і не ставав учасником міжрелігійних або міжетнічних конфліктів на території Таджикистану. Ані заявник, ані його близькі родичі не були причетні до насильницьких зникнень або викрадень на території країни громадянської належності.
Тобто, зазначені позивачем побоювання за своє життя здебільшого викликані «внутрішніми переконаннями» ніж конкретними прикладами із його повсякденного життя, що, як вірно було зазначено судом першої інстанції, не є достатнім доказом на підтвердження факту переслідувань за релігійною ознакою у випадку повернення на Батьківщину.
Також, не може бути залишеним поза увагою і той факт, що позивача по амністії було звільнено з місць позбавлення волі ще в 2015р. До свого виїзду за межі Таджикистану у 2017р. шукач захисту продовжував безперешкодно проживати на території країни громадянської належності. У той же час, елементів відкриття нових кримінальних проваджень за цей період часу і після виїзду особи до України не виявлено. Відповідно, взаємозв'язок між обставиною відбуття позивачем кримінального покарання впродовж періоду з 2005 по 2015р. та виїздом за межі країни громадянської належності у 2017р. не прослідковується.
Окрім того, слід звернути увагу на те, що на території Узбекистану залишились проживати і близькі родичі позивача.
Судова колегія, як і суд 1-ї інстанції, враховує аналіз матеріалів по країні походження позивача та вважає, що дана інформація в сукупності з іншими обставинами справи та поведінкою позивача (термін звернення за захистом), які підлягають дослідженню та оцінюванню, не дає підстав вважати, що позивач прибув на територію України саме з метою уникнення стати жертвою переслідувань у країні громадянської належності.
У той же час, інформаційні матеріали, на які посилається апелянт, носять «загальний» характер і жодним не підтверджують існування можливості того, що саме позивачу може бути спричинено яку-небудь шкоду або неприйнятні страждання у разі його повернення в країну походження та, як наслідок, свідчать про відсутність належних умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції, враховуючи відсутність прикладів і доказів, які б свідчили про загрозу життю та здоров'ю позивача в країні походження, безперешкодний виїзд з країни походження, дійшов обґрунтованого висновку про те, що дійсною метою звернення ОСОБА_1 до міграційного органу є легалізація свого знаходження на території України, а не наявність у об'єктивних побоювань стати жертвою переслідувань на території країни походження.
Таким чином, колегія суддів не знаходить підстав для скасування судового рішення з мотивів, наведених в апеляційній скарзі позивача.
До того ж, слід також зазначити й про те, що за правилами ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
За правилами ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову.
Однак, варто звернути увагу на те, що твердження позивача щодо порушення його прав також мають підтверджуватися належними та допустимими доказами, а не ґрунтуватися на припущеннях та лише суб'єктивній думці останнього.
Враховуючи викладене, судова колегія доходить висновку, що суд 1-ї інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж в апеляційній скарзі доводи, правильність висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на припущеннях та невірному трактуванні норм матеріального права.
Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п.58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»).
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.315 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах доводів апеляційної скарги, згідно зі ст.316 КАС України, залишає дану апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду 1-ї інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст.308,311,315,316,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 02 жовтня 2023 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови виготовлено: 18.07.2024р.
Головуючий у справі
суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов
Судді: М.П. Коваль
В.О. Скрипченко